все що мене зараз переповнює...

ще один день без тебе, ще один муки і невизначеності. Не витримали, знову написала і знову вимушені відповіді...Невже так важко щось сказати, в даний момент я вже б воліла щоб ти написав відстань, я вже не витримую, нерви просто здають. Для чого ці ігри в кішки-мишки?! То любить, то... невідомо що. Вже давно не маленькі діти. Чи я не вмію чекати...
Як я його люблю...я не можу без нього. А він...А він не відомо. Для чого гратись почуттями?
як заставити себе чекати, чи варто взагалі чекати...
Я не можу передати що твориться зараз в мене в голові. Все кіпить і бушує, теореми Веєштрассе, визначники і вектори, міста Польщі і англійські часи, ну і звісно що він на першому місці, який заглушає весь рев математики. Я просто дурію... Мої думки прямують у безмежність.
Як це важко, де набратись сил?! Як знайти правильний вихід. Знову хочеться зникнути, почати життя з чогось нового. Проснутись іншою людиною, в іншому місці, знайти інше покликання. А найголовніше - забути що було вчора.
Так хочеться стабільності, знати що буде завтра і знати з ким ти будеш. Одна подружка сказала забий ти на нього, не перший і не останній, ти ще не така стара діва, та щей з преспективами. Забила - менше ніж на 2 год. А далі знову голова наповнилась ним...
Та щей один одногрупник добиває, йому ніяк не може вийти з голови що я сама..."Як так найефектніша дівчина потоку без пари". З одної сторони це мені приємно, а з іншою..яка ж я тоді найефектніша, якщо нікому не потрібна. В нашій групі залишилась сама лише наша "мега вумна", яку ніхто терпіти не міг і я...Значить я така сама як вона Як не крути, а воно саме так є.
А скільки я кавалєрів перебрала...І що я доброго зробила? Що я шукала? Ідеал? а він існує...
Так смішно, сьогодні отримала від колишнього свого ловеласа запрошення на весілля. Як я його не навиділа, але відкривши конверт і прочитавши що це, серце облилось кровю...В мене якісь були надії на нього...Абсурд, але не буду заперечувати факт. Останній мій колишній одружується...А я далі сама...Далі надіюсь на принца на білому коні(смішно, але той принц через якого я так мучусь дійсно має білого "коника").
Сьогодні в парку бавилась з дітьми своїх подружок, одна жіночка підійшла і сказала, а Ваша донечка так на Вас схожа...В мене став клубок у горлі...Яка донечка...Я відчуваю що хочу бути мамою. Бавила лялечку, якій лише 2 тижні, я навіть не хотіла іти, не хотіла покласти в ліжечко щоб вона спокійно поспала, хотілось притулити до себе, забрати і нікому не віддвати...Яка ж вона солодка малеча...
Скільки того всього у мені...І навіть немає кому толку розказати...В подружок сімї, в них інші проблеми, мамі...А мамі навіть не хочеться то все розказувати. Одна фраза - тобі вже давно треба заміж, що ти перебираєш, ти з такими темпами сама залишишся...Я це прекрасно розумію, але що краще бути самою чи з людиною, яку не любиш?"Зтерпиться, злюбиться" - а чи завжди воно так? Чи варто потім шкодувати за свої вчинки все життя...
Якось дали мені "шикарну" пораду, ти з "своїм неповторним" стільки часу проводиш на одинці, і на морі була, і в Карпатах і до нього додому їздила, що не могла з ним переспати? Та мені ж таке навіть в голову не приходило, як так можна? Чи це я така старомодна і закомплексована? Може в тому причина всіх моїх страждань...Чікі-пікі і маєш чоловіка...Абсурд...