те що виривається з мене(це мої переживання і небажаючим читати моє наття не читати!)

Hermi, в такі миті перечитуйте свій оцей запис
Тільки не треба грати роль. Не треба приховувати біль і здаватись щасливою. Плачте, пишіть вірші, виговоріться подрузі чи мамі. Перехворійте цим болем, "виболіть" його. І.. заспокойтесь. Зрозумійте, що "все минає".
Буде у вас щастя, обов'язково. Лише не намагайтесь його отак понад силу зловити, закрити в клітку і задушити собою. Трошки легше. Трошки більше з філософською усмішкою. І все буде.

а ви поплачте... до "накритого" ноута і мобільника гепніть ше тарілочку, ще поплачте а тоді візьміть молитовника і від душі помоліться.....
трішки заспокойтесь і розставте пріорітети....МАМА! то найперше. потребує вона вас то дайте їй того, далі навчання, робота... все решта буде, побачите. Не думайте що ви самі... воно так завжди є... як проблеми то і друзі не друзі, і кохання зрадливе і ше купу всього.
знаю, боляче...перейде, переживеться... і таки знайдете своє своє, рідне рідне. Не втрачайте голову, розум і здоровий глузд.
ну і як треба підтримки то пишіть... буду заходити до вас в гості ) сюди.

Я мені у такі хвилини допомагає Ліна Костенко і оте її: "І все на світі треба пережити, і кожен фініш - це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт..."

Дякую дівчата за підтримку!

я зараз просто відчуваю роздвоєння особистості, одна "я" каже все добре, ну сталось так, що зробиш, з ким не буває, в декого і гірші проблеми, якби ти не змогла це пережити, то б тобі такого випробування не давали. таке життя, що інколи буває дуже погано, а потім обовязково буде дуже добре. А друга "я" просто не витримує того болю, який зараз сидить в мені, хоче заритись в якусь закинуту нору і плакати, не вилазити звідти і нікому не показуватись на очі! Та друга "я" показує купу аргументів що то така доля, бути нещасною...Що навіть нема чого боротись...І от просто в мені зараз війна, війно болю, розчарування і здорового глузду, який каже боротись і що все буде добре! Мені дійсно потрібно відпочити від всього...потрібно забути все, але як...Як коли все просто валиться з рук. Сьогодні закупилась заспокійливими, може стане краще...А то просто сидиш на парі, розвязуєш якусь задачку і тут просто комок в горлі і на очах сльози...сидиш і давишся тим болем, прсто так, ні з чого...Сидиш і думаєш, а в чому ти винна? Чому ми розійшлись(бо толкового пояснення я так і не отримала, куча загальних фраз і все), а ще все зараз на голові...Сьогодні добила ноут, вилила на нього каву...доломала крісло, забула свій паркер в політесі(подарунок в честь закінчення бакалаврату), загубила рукавички. Дізналась що практично одну добу в Варшаві маю прожити на вулиці(правда ця проблема легко вирішується, але не люблю коли отак спонтанно з запланованого вискакує щось)...і сидиш злишся сама на себе, чому я така безсила, чому я так легко здаюсь...Хочеться боротись, але не бачу смислу боротьби, для кого? для чого?

Памятаю, знаю! Стараюсь жити, але зараз просто все навалилось, все і відразу...Важко пересилити себе...

Hermi, усе ви витримаєте, усе. Знаєте чому? Тому що свалу нема. Просто нема. не підете ж кидатись з 9 поверху. Тому мусите жити далі. З болем, розчаруванням, пустотою, але жити далі. А там і дивись, воно потрохи і розсмоктуватиметься. Ну принаймні мене це тримає на плаву.

Та для себе. Як ми вже вияснили, жити ви все одно будете, нікуди не дінетесь. То краще жити і щось робити, так би мовити хоч трохи "якісно" то життя проживати, ніж валандати його ніяк.

Та правильно кажуть, я сама собі це постійно кажу. Але хочеться, щоб тебе пожаліли, вислухали, зрозуміли, кінець кінцем. То теж надає сил. Бо чарівних пенделей ми самі собі наавати можемо, а отак, щоб хтось перейнявся проблемою, то таких мало. аце дуже потрібно, я вас розумію. Тому жалійтесь, плачте до пори до часу, бо біль потрібно пережити і виплакати. Але не переставайте жити!

Марійко, в когось з дівчат був гарний підпис- "Найчорніше небо перед світанком"... Чекайте цей світанок, ось- ось розвидниться.

Ви праві! Треба далі боротись, щоб дказати що не так просто мене зламати!
ну і ще, тому що я живу лише на 8 поверсі

Знаєте, я сама замітила що спачатку має бути дуже погано, а потім буде все дуже добре...Але інколи просто не хватає пережити ту "чорну смугу"...
не можу дочекатись коли уже поїду кудись далеко, подільше від всіх! Так хочеться бути десь далеко, де немає спогадів...Спогади це напевно найстрашніше! Як можна з ними жити?

А я на 5. Тож нам точно не судьба

от що воно таке "не везе" і як з ним боротись!

сьогодні знову якась хандра...то просто ппц...ще почав приставати чоловік найкращої подружки...ну як так можна, маєш жінку, дитину, приїхав до мене і почав "ти мій ідеал і т.п.". ну не розумію я таких людей хоч вбийте!