Роздуми...

Published by Hermi in the blog Блог Hermi. Перегляди: 790

знову сумую за тобою. Так хочу до тебе просто не витримую. Не хочу змиритись з думкою, що ти щасливий з іншою...Не віриться мені і все. Перечитую переписку з першого курсу...Смішно з сомої себе...Все було просто, легко і ясно. Сонечко, котик, солоденька, сумую... Як мені зараз не вистачає цих слів від тебе. Після вчора переписувались, переписувались ні про що, але так було приємно! Так легко і не вимушено. Хотілось бути не по-іншу сторону монітору, а біля тебе. Цікаво, а як ти до цього ставишся, хто я для тебе, одногрупниця, яка завжди за тебе дбає, хороший друг, просто знайома, чи щось інше. Як мучить мене це питання. Сама ніяк не можу наважитись запитати. Не можу наважитись зруйнувати мрію, в якій я живу, в якій я щаслива.
Вечір починається з того, що переглядаю твої сторінки в інтернеті, чекаю твого повідомлення...Серце розривається, виривається з грудей і летить..Летить до тебе...
І для чого я хочу перечитувати ті повідомлення?! Хочу, бо тоді все було дуже просто, але я ще цього не розуміла...Не хотіла розуміти, було навчання, навчання і щераз навчання!!! А що з того навчання? Воно тебе не приголубить, не розрадить, не підтримає...Серце не заспокоїть!
Ну чому ми робимо стільки помилок? Чому ми не бачимо того, що в нас під носом? Скільки в голові чому...І напевно ніколи на них не знайдеться відповідь...
Хочу вирватись і полетіти до тебе, моє сннце, обняти тебе і сказати "я тебе кохаю", я хочу бути лише з тобою! Притулитись до тебе і радіти, що ми разом. Хочу!!!Страшенно хочу до тебе!!!!Я вже просто дурію від того! Скільки вже повідомлень-признань я писала...Написала, прочитала і стерла...Ну чому я така? Чому я боюсь, чому я буду себе так мучити?! Як хочеться, щоб прийшла в голову якась ідея, щоб вирішити цю проблему...Приходить одне - чекай! Можливо Господу так потрібно, щоб я зачекала. щоб я усвідомила, на скільки ти мені потрібний...А може, а може і не ти...ФУ!!!навіть не хочу такого думати..Хоча...всяке можливе...
Далі мучусь вночі, не можу заснути.Мрію прекрасним майбутнім з тобою...Читаю переписку 4-річної давності і уявляю, що це ми переписувались учора...
28 Липень 2012
  • Зорянівонька
    Зорянівонька 28 Липень 2012
    Не муч себе так, не живи спогадами про те чого і не було. Якщо не можеш просто відпустити - поговори з ним чесно і все зрозумієш. Якби хотів бути з тобою, то би був. Вибач, що так прямо пишу, але шкода твоїх страждань. Перегорни сторінку нарешті! Все найкраще попереду!
  • Adriasia
    Adriasia 29 Липень 2012
    Коли мені казали "відпустити минуле" я не розуміла як то. ТО частина мене, мого серця, мого буття, мого шляху зрештою. А кажуть відпустити. Якісь дивні.
    Лише з часом розумієш, що є проміжні етапи дані люди для науки, досвіду, мудрості, вибору і т.д. Проміжні. Хоч як важко щось назвати отим "проміжним".
    Йти дальше не відпустивши ... а нема шляху дальше, якщо волочити віз з стражданнями з минулого. Що відбулося то відбулося. Не вернути, не змінити, не виправити. Чого картатися? Ну... страждання провокує на творчість, але чи здатна творчість народжена стражданням подарувати світло? Нею захоплюватимуться такі самі страждаючі, решта йтиме до світла.
    Кажу з власного досвіду.
    Бажаю навчитись того складного вміння відпускати. Я от не могла, довелось перевести на матеріальне. Купила собі надувну кульку на шнурочку і відпустила у небо. "Най та кулька поцілує сонце від мене і в моєму житті буде багато сонячних днів", подумалось мені тоді. Життя змінилось... Чесно.
  • Hermi
    Hermi 29 Липень 2012
    Хочу, стараюсь це зробити, але всеодно щось находить і знову повертаюсь до того ж самого. Не вмію я отак, взяти і все забути...Якщо чесно, то десь глибоко в душі навіть не хочеться забувати, забувати ті митті щастя, хоч такого короткотривалого. Запитати...страшно...Зараз і так в мене життя не зовсім солодке, проблеми і в сімї, і вирішується чим далі буду займатись. Стою перед дуже великим вибором і навіть поняття немаю що краще...А так хоч якась розрада - помріяти, яка кажуть приємний біль...Але як вже є...
    Вчора десь прочитала(можливо і тут на форумі) - життя, як їзда на велосипеді, якщо важко, значить піднімаєш вгору.
    Ой, як бажано...Існують люди, в яких це від народження є. Інколи навіть заздрю їм, але на жаль в мене немає такої кнопочки як "delete", за що я дуже шкодую! Так хочеться інколи просто забути і продовжити спокійне життя.
    Я навіть дальше пішла,роздрукувала всі фотографії і просто спалила, а з ноута видалила...Для мене його не було місяць...Але далі все почалось заново.
    просто хочеться щоб то все переболіло...Вирвалось з мене, разом із написаними словами і це дійсно помагає. От за цілий день накіпить, і тут випишусь і вже наступний день починається успішно...пройде пару днів і знову "накопичеться" і знову треба виплеснути.
You need to be logged in to comment
Log in