роздуми в голос

І знову те ж саме...ненависть до самої себе, до людей...Сидиш і давишся від сліз, сама не знаючи чому! Все прекрасно,а на душі коти шкребуть когтиками. Ти досягнула всього чого хотіла, а що не так? Щось дійсно не так, але на даний момент дати правильної відповіді не можу ніяк... Важкий сьогодні день...Покинута всіма, самотня в натовпі...Як набридло отаке відчуття! Хочеться бути такою як всі, веселитись...Ніяк не виходить...Голова перестала розуміти англійську, сьогодні для мене це просто невідомі звуки. Сидиш і навіть не розумієш що з тобою...
Можливо знаю що таке...якби не моя впертість, наївність, мала б я зараз сімю, сиділа вдома...Зараз мені дійсно не вистачає любові...Підтримки коханої людини. Нема сил взяти себе в руки і робити щось толкове. Я стомилась від цього всього, від постійної ролі ідеальної людини. Я далеко не ідеально і не сильна. Зараз я перетвоююсь на «психа одіночку» який навіть не знає що йому треба! Треба одного- підтримки...
Десь в собі треба знайти сили побороти лінь...Почати вчити нормально англійську, починати не боятись робити помилки, перестати думати «а що буде, якщо...». А нічого не буде! Всі помиляються, і я не помру якщо зроблю помилку!
Сидиш тут в 4 стінах і думаєш про все на світі, крім роботи...важко! Важко звикнути до всього нового і не знайомого! А найважче звикнути до себе...я стала чужа собі...Якась невідомо і незнайома. Те що колись подобалось, я зараз зненавиділа...Дико і боляче...завжди хотіла бути успішною, а зараз хочеться бути слабкою. Хочеться відпочинку...Мріяла попасти кудись, де тебе ніхто не знає, от попала, і що? А нічого..стало ще гірше...
Сидиш і думаєш, а для чого це все, що далі? А в голові пустота...нічого...невідомо...стільки питань, стільки всього невідомого...стільки страху...Хочеться втекти, втекти чим подальше від себе. Можливо це дорослішання...можливо навіть щось невідомо що. Боротьба з собою, це напевно найгірше що може бути. Тебе розриває з середини...Сотні я кричать в моїй голові, і жодне «я» не дружить між собою, від такого просто здурію...
Треба зібратись, зібратись з думками, з бажаннями, з силами...Треба перезагрузити компютер в голові...Тільки як? Не знаю...Тисячі питань, на які нема відповіді, тисячі проблем...І ти сидиш і не знаєш що робити. Хочеться як страус заховати голову в пісок і перечекати, коли проблеми вирішаться самі по собі. Але так не буває, треба діяти... а ідей ніяких.
Розчарування в людях...Перестаєш вірити навіть сама собі. Найгірше що немає таких людей, з якими ти можеш поділитись всім. Розчарувавшись, ти задумуєшся чи варто тепер взагалі щось комусь розказувати, чи потім не засунуть тобі ніж в спину. І так сидиш переповнена емоціями, просто сходиш з розуму!
Кажуть, почекай, завжди за чорною смугою іде біла...В мене таке враження що я ніколи не перейду на ту білу смугу. Треба заствити себе вірити в щось хороше, насолоджуватись життям! Але як? Як стати такою як я колись була – безтурботною, дитячою...Чим більше я часу проводжу в такому станні, тим він для мене стає звичнішим...і навіть не хочеться боротись. Раніше пробувала веселитись...але коли залишалась на одинці, я ревіла, бо йшла проти свого розуму, своїх бажань...