навієне чеканням...

Як я не люблю чекати...Ну чому я хочу все і відразу???
Моє сонце нарешті сказало що любить...Хоч я на нього сама напала...Але це прозвучала однозначно...Не так ніби відстань нарешті...Правда далі мовчання...ніяких дій...Смішно, всього лише 3 дні...А я вже нафантазувала скільки в нас буде дітей і де будем жити в старості...Як це смішно...Але в мені далі починається закрадатись страх...А може це все мої видумки...Може він просто не знав як відповісти на питання "ти за мною скучаєш?, Ти мене любиш?" Я ці питання ставила вже декілька раз..Але цього разу відповідь прозвучала інакше...Цілими днями просиджую на його сторінках в соц мережах...Так хочеться щоб він був поруч, так хочеться бути з ним... Інколи виникає бажання обняти його, притиснути до себе і не відпускати. Сьогодні цілий день "провела" з ним. Потрібно було в інституті владнати ще деякі питання...Але там ще було багато народу і вся наша розмова складалась з декількох фраз...І чому йому подзвонили їхати на роботу, через стільки обдумувань сьогоднішнього дня, в мене починає закрадатись думка - а може не подзвонили, може він просто не захотів зі мною провести час...наше спілкування триває лише через інтернет, в житті...А в житті навіть важко щось сказати: і ніби все добре, і ніби ні...
Як я стомилась від тої невизначеності, від постійного надумування...від постійних надій. Хочу бути з ним, страшенно...Чи варто просто "взяти за шкарбанку" і поставити перед фактом або в нас якісь стосунки або не морочимо один одному голову...Я ніколи ще не хотіла такого...А зараз неначе здуріла...
Щей мама починає доставати, всі подружки сімї мають, а ти вже як стара діва...Якось побачила нашу переписку, і тепер як кожного разу затримуюсь на семінарах у Львові починає тихенько хіхікати...Це можливо єдиний випадок у моєму житті, коли мені страшенно хочеться щоб була причина тому маминому "хіхіканю"...
Цілий вечір просиділа вдивляючис в монітор з надією що зявиться оренжеве віконечко в низу екрана...Здригалась від кожного звуку що видавав компютер...Останню годину просто відкрила скайп і дивалась...Чекала що зявиться повідомлення...
А найсмішніше...Чекали одного професора і ми між собою(одногрупниками) почали розповідати про сімейні плани. Один запитав - а коли ти? Він ніяк не міг повірити що в мене немає нікого...Я в той момен глянула на своє сонце, вираз був для мене взагалі не зрозумілий...Чимось мене навіть не лякав. Це була якась хитра, зловтішна посмішка. Мені хотілось плакати.
Як важко жити у постійному чекані..Чекані наступного кроку...Хочу змін...Хороших змін. Вже навіть не здагадуюсь що робити...