Якщо раптом…

Якщо раптом колись тобі стане дуже боляче, то просто згадай про цей запис, який сьогодні каже тобі, як боляче мені. Власне він не каже, як саме мені болить, але вперто доводить, що таки болить. Вже не знаю, де болить більше — у скронях, в колінах чи внизу живота. Та й не знаю, якими словами можна описати біль так, аби той, хто читає зрозумів і відчув на собі. Знаю, таке можливо, адже часто плачу разом з якимось поетом. Віртуально. Однак я так не вмію — зробити, аби вам усім боліло.

Якщо раптом колись тобі набридне жити, захочеться спробувати себе у польоті, то обери літак чи повітряну кулю. Не обирай уявних крил. Якщо скористатись крилами, то болітиме вічно. Якщо не тобі, то комусь іншому.

Якщо раптом колись ти усвідомиш, наскільки добре я передбачила твої дії, то, мабуть, повернешся до цього запису і зрозумієш, що таки болить. Болить не тому, що пишу тобі, а тому, що про тебе. Колись ти захочеш когось повернути. Але вже сьогодні пам’ятай про те, що тим, хто пішов сто років тому, кажуть “повернись”, а не “залишись”.

Якщо раптом колись ти зустрінеш мене живою і реальною, на відстані руки, то спитай про якусь дрібничку. Наприклад, чого в мене тіні на повіках фіолетові. Я відповім, що фіолетовий найкраще личить до зелених очей. Спитаєш? Спитай. Тільки не питай мене про те, що ж мені так боліло.

Якщо раптом колись тобі тіло болітиме більше, ніж душа, то просто зателефонуй. Я відхилю виклик і ти злякаєшся. Я перетелефоную, аби не витрачати твої гроші. Я перетелефоную і привітаю тебе з одужанням.

Якщо раптом колись тобі забракне сміливості, аби звинуватити мене у тому, що я не вмію писати, то згадай про цей запис, який сьогодні каже тобі, наскільки я ненавиджу слова. Тому й виливаю, аби в мені не лишались.

Якщо раптом колись настане в твоєму житті той час, коли я займатиму почесне місце спогаду, то вже більше мене не згадуй. А поки я реально близько не дай мені перетворитись у спогад.