І ще моє одне спостереження. А точніше, досвід - догляд за собою до одруження чи в ранні часи заміжжя - і тепер. Як і всі молоді дівчата, я боялася колись стати "зачуханою" з заміжжям і народженням дитини. Досвід тодішнього оточення також не тішив. А тут я вже можу трохи озирнутися назад і сказати собі тодішній, що все реально і заміжня жінка може також бути прекрасна - не лише "духовно" В 19 років у мене були якісь лаки і якісь помади, вміння робити сценічний макіяж і зачіску. Домашній догляд за волоссям. Потім багато років взагалі не користувалася декоративною косметикою, - але "сірою" це мене не робило ажніяк. Манікюр салонний професійний вперше зробила в 27 чи то 28. Депіляцію не вдома - у 29. Зараз мені 33, я шикарна доглянута жінка з регулярними ритуалами краси та програмами догляду, тренувань, тощо. Маю стиль в одязі, розуміюсь на парфумах і косметиці. Багатодітна мама, так. Мій чоловік чесно каже, що не очікував, що я стану такою А в мене закрився гештальт підліткового "гидкого каченяти". Тепер, коли я можу "посадити" і "підняти" поглядом, багато що в житті стає на свої місця. Звісно, тут не тільки зовнішність відіграє роль. Переконуюсь, що "що хотіли - те маємо" десь глобально працює. Я дуже, дуже хотіла бути красивою жінкою
Їжа... в мене проблема в тому, що не сідаю (не сідала) за стіл. Тобто, на готувала, накрила, і погнала (прибирати, доглядати немовля), ще додала дітям кому-що треба (води, ложку замість виделки тощо). За це літом отримала від чоловіка змістовне зауваження . Зараз в процесі виправлення: діти, якщо їм треба самі собі щось донесуть (насправді, не так то їм і треба виявилось ), допомагають накривати всі а за моїм проханням (буває, рідко) - і чоловік сам, за собою тарілку теж забирають. А я себе прям заставляю іноді ввести в пріоритет спільну трапезу. І розумію користь, але звичка... Восени навіть один з синів молився, щоб мама разом з усіма їла . Разом за столом - це дійсно класно. Коли і тато щось розкаже, діти поділяться враженнями, а потім пройдуть роки, діти будуть ганяти по школам-університетам-своїм сім’ях і, можливо, в різних країнах - ох як я буду згадувати ті спільні застілля. Просто сніданок, обід чи вечеря. Навіть не святкові . А ще я недо- чи пересолюю. Частенько. Мій внутрішній солеметр зламався під час другої вагітності. Тому в рецептах фраза «сіль за смаком» означає, що знову буде чоловік досолювати. З іншої сторони, я прихильник не солених чи слабо солених страв .
Власне, з немовлятами - це досить складно... і поїсти змістовно разом, і поговорити. В нас зараз так, що такі зустрічі далеко не щодня. Але я чи не вперше відчуваю таке велике задоволення - коли чоловік, якого я люблю, їсть приготовану мною їжу Прямо якийсь магічний процес. Аж згадалось, як всі думали колись, що я його приворожила
Я себе прекрасно оцінюю, просто тоді мене справді підозрювали у магії. І справді поговорювали, що щось таке робила, щоби лишився зі мною. Це була, звісно, неправда, але на вариво в чиїйсь голові я не впливаю.
Ну і ще я зрозуміла, що в моєму мистецтві дружини обов'язково є мистецтво щирої поваги незалежно від формату стосунків. І в разі розлучення також. Я вже побачила, що "гарно виглядати в процесі розлучення" не вийде в жодному разі, і більше цього не прагну. А от щиро поважати, виховувати в дітей повагу до батька і залишити повагу на місці в кожному разі - а при цьому ще і не наступати на себе - це реально і дуже навіть розкішно. Я зараз щира в своїй невизначеності - і мені так добре. Гостроту пропрацювала і прибрала. Складне лишила "на потім". "На два фронти" не живу, просто живу, як живеться. Кінцевого рішення від мене зараз не вимагається, а до того, що питання ще відкриється - я готова. Фінансово, юридично, морально. Досягаю щоденні маленькі цілі і не бавлюся почуттями. Почуття є, і є достатньо внутрішньої стабільності, щоб відкриватися на них. Бачимось - щиро рада. Не бачимось - давно вже комфортно чуюсь як окрема людина. Якщо пригощаю - то щиро. Якщо обіймаю - також. Чужих залицянь не приймаю. Думаю, мій чоловік в цьому також чесний. Власноруч будувати стосунки заново - не маю ресурсу, але те, що будується - не руйную.
Ще в студентські роки мені одногрупник сказав, що або я знайду чоловіка-супермена-вундеркінда-мільярдера або краще не муч звичайних смертних. Тоді це все звелось до рівня жарту, але після 2 років сімейного життя, побачила що все ж таки це була правда. Сьогодні за обідом чоловік сам "пожалівся" на його "не легку" долю. Вся проблема в тому, що для мене завжди важливий розвиток у всіх аспектах життя, а потім ті знання застосовувати. Відповідно в мене завжди (будем чесні-майже завжди) є рішення на проблеми. І не тому що я хочу здатися найрозумнішою і всемогучою, а просто так стається. В своїй голові я трактую це як допомогу, але у випадку чоловіків це дуже сильний удар по їхній самооцінці. І я не знаю як з цим бути-тихо сидіти в куточку і не пхати носа: постраждають мої нерви... А спрямовувати чоловіка в правильному напрямку не завжди виходить і він вже сам розуміє, що рішення я придумала і натякаю в якому напрямку іти... І це також йому не дуже подобається. Я його завжди підтримую, стараюсь стримувати себе в "повчаннях і стратегія"... Але останньою краплею став логічний адвент календар, де кожного дня треба розв'язувати якусь логічну задачу. Спочатку я йому показувала рішення, потім зрозуміла що його це обіжає, бо він півдня розв'язував, а я 5 хв подивилась і далі мені було не цікаво він перші дні думав, що я не розумію німецький текст, і тому не приймаю активну участь у розв'язуванні задачі. Але коли він брався до підказок, я йому показувала, як шукати розв'язок. Зараз разом читаємо задачу і я задаю "наводящі" питання, щоб він дійшов до розв'язку. Сьогодні чоловік і цей трюк розкусив і жартома сказав "за що йому таке горе, у всіх жінки як жінки, а в нього вдома кожного дня гра" хто хоче стати мільйонером "". В побутовому плані те ж саме, я завжди маю якусь затію як оптимізувати, поремонтувати, зекономити. Найгірше-все дуже сплановано і оцінено, тому провалів ще не було. + я надоумила чоловіка шукати нову роботу. Точніше він сам хотів міняти, але в період кризи звільнятися-це виглядало на рівні абсурду. Але як завжди всі ризики були враховані, стратегія побудована. Всі з тої затії ржали... Навіть після останньої співбесіди, чоловік не вірив що його беруть і ще й він ставив умови працедавцю. Робота його мрії, всі його побажання враховані. були дні, коли він просто хотів відступити, бо і так має роботу, а тут нові ризики, великий конкурс... Ну і відповідно кожен крок був спланований, обдуманий і з сотнею копняків з моєї сторони. 99, 9% це заслуга мого чоловіка, що він отримав цю посаду - 2 дні по 6 год нонстоп співбесід, це не кожен витримає. Сьогодні він признався, що він сам ніколи б в ту фірму не подавався, при тому що вакансія, фірма-це його мрія. І він дуже радий що підписав контракт. Чоловік сказав, що він вже змирився зі мною, моїми затіями, але з кожним разом мої ідеї стають все масштабніше. Але я бачу що інколи йому не комфортно, обідно що до рішення приходить дружина... А я не знаю як з тим боротися. Ламати себе-також не варіант, але розумію що і моя поведінка б'є по чоловічому его.
