А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Пишу останній лист до тебе
І розповість він про печаль.
Шепочучи ім’я кохане
Останній раз скажу: «Прощай!»
Весняні дні вже проминули
Неначе наші почуття,
А серце трепітно прохає:
«Хоч раз згадай,не забувай!»
Уже смеркає, ніч глибока
Й на ранок буду одинока.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
Лиш вибач мені!
Твоє небо втрачає прозорість.
І німби з ікон вже не більше аніж мідяки.
Солена вода
Розціловує щоки і гордість.
Лиш вибач мені -
Як відлуння, що через роки
Залипають слова,
Помирають пекельно в беззвуччі
Я не скажу Тобі як любила Тебе...
... і люблю...
І цю тишу, мабуть, вже хтось інший без мене озвучить.
Ти лиш вибач мені,
Що так безпрощально
Іду

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

На кого схожий малючок? -
Усіх цікавить страшно.
Його поклали на бочок
І дивляться уважно:

Від татка - очі, мамин ніс,
Її ж рожеві щічки;
Від бузька, що його приніс -
Рівненькі довгі ніжки.

На рожеві зефірчики
Подібні ніжки босі.
І сонячні промінчики
Блукають у волоссі...

І не спитають малюка -
Сказати ж він не може:
"ХТО БІЛЬШЕ НОСИТЬ НА РУКАХ,
НА ТОГО Я І СХОЖИЙ!"

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

cjomcjomka, вірш щось просто неймовірне. Такий ну... якщо б можна було поцілувати вірш, я б вибрала цей. Кляснючий прикласнючий.

А у мене...ех...

Вірші
Знову вони, безликі і з словами
Впадають в відчай і шукають рим
я б їм налила кави і з вершками
Та до вподоби їм чомусь полин

Я б їм пісні співала й танцювала
До ранку, до знемоги, навмання
Та не потрібні танці їм і кава
Вони, наче, побите кошеня

Прийдуть сюди і м*явкають про втому
Про біль, про сльози, щось про почуття
І серце повертається до дому...
руїни... тиша... вІрші і сміття...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Чари

Я буду твоєю примарою,
Я буду туманом у твоїх очах,
Я подихом вітру тебе цілуватиму.
Своїм оппікаючим дотитоком,
Я полонитиму твої думки...
.........................................
Прости же коханий, що знову
У снах я зраджую з іншим тобі.
Чарівним я даром наділена,
Бог дав мені силу - любити!
Та чорт же того не міг стерпіти,
Він змусив мене ненаситною буть.
Прости же коханий! Лиш знай,
Я більшості їхніх імен не згадаю,
Тії обличчя весь час забуваю,
Зустрівши на вулиці їх не впізнаю.
Прости же коханий! Не забувай
Що тільки Тебе чарувати не стала,
Ти свою душу вітдав мені сам.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

ПИТИ НЕКТАР З ТВОЇХ ГУБ,
ЛИТИ ПОТОКОМ КОХАННЯ,
СЛУХАТИ СЕРЦЯ БИТТЯ
І ГОВОРИТИ ПРИЗНАННЯ...

ЗАПЛЮЩИВШИ ОЧІ ЯСНІ,
БАЧИТИ ТЕМНІ КРАПЛИНИ.
РАХУЮЧИ ПАЛЬЦЯМИ ДНІ -
ТІ ДНІ - СМАКУ МАЛИНИ.

ДИВИТИСЬ НА РУКИ ТВОЇ
ШУКАЮЧИ СХОЖІСТЬ В ДОЛОНЯХ.
І ГРІТИСЬ ТЕПЛОМ ТВОЇХ СЛІВ
ЛОВИТИ МИТЬ ПУЛЬСУ НА СКРОНЯХ.

ТАК ПРОСТО, КОХАТИ ЯК Є.
ТАК ЩИРО, ЩОБ ЗАЗДРИЛИ ЛЮДИ.
І ТАК, ЩОБ НЕБЕСНІ ПТАХИ
ПРО НАС ЩЕ ПИСАЛИ ЕТЮДИ.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Нещодавно складаючи в шухлядах, знайшла листівку де ми сімейством вітали маму з ювілеєм. Тоді мені хотілось привітати її по особливому - віршем для неї, хоча я пам"ятаю його напам"ять, але листівка нагадала що я колись писала вірші...

МАТУСІ
Спасибі, рідненька, за твою ніжність і ласку,
За недоспані ночі, за сонячні дні.
Коли поруч ти - то поруч і щастя,
З твоєю любов'ю сильнішаєм ми.
Спасибі за руки твої працьовиті,
За доброту, підтримку яку ти даєш.
Щаслива мама - щасливі і діти,
Спасибі, кохана, за те що ти є!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

на музику "спят усталые игрушки":

сплять машинки,
засинає лі-та-чок,
ковдрий подушки
чекають ді-то-чок.

Навіть казка засинає,
Бо ж тобі наснитись має
Тож і ти давай
за-си-най.

Завтра буде знову
В тебе пов-но справ,
І тому потрібно,
щоби ти по-спав.

Ми за день втомились дуже,
Час відпочивати, друже.
Міцно засинай
баю-бай.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Ролі, маски, ігри, тиші... крапки
Десь тире, десь паузи без змісту
А якщо по правді - просто клякси
Творчий задум хмар по всьому місту.

Пий самотність! Пий і захлинайся
Вдоста тиші, вдоста сьогодення
люди... крапки... паузи... і фейси
і НІКОГО... тиша без натхнення

Пий і дичавій. Самодостатність
Чи не їй колись писала оди?
А якщо по правді - з неба гадість
Одягає місто згідно моди

Падай небо, ангели і хмари
Божевілля не межа... не крапка
Просто бракне струн, а ще гітари
Мокра тиша, мокре дно, цигарка...

Апатично таргани по втому
Не приходять більше в моє місто
Тільки небо з привидів і грому
... але це повір, не має змісту...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Душа, припилена сіреньким смутком,
скрутилася у закутку і спить.
Вона нагадує порожню мушлю,
що відчайдушно теплим морем снить.

Вона подібна до старої фотокартки,
що викликає вже не біль, а тихий жаль,
уривки спогадів, емоцій клапті,
відлуння призабутих вже бажань...

А так буває, що раптовим болем
зненацька мов пронизає наскрізь,
то запече, то роз"їда поволі,
і не проходить щем від тихих сліз.

Секундний спазм - і хочеться кричати,
навиворіть викручує, болить,
а потім можна нерухомо полежати,
бо більш не впаде той, хто й так лежить.

Така вже я моїй душі дісталась...
Чи безталанна, чи, скоріш, дурна:
що стільки тих думок собі нагнала,
мене саму їдять, як сарана.

Бува, сама себе заколисАю,
і ті ж думки вже ніжні, як коти,
знаходжу посмішку, ба навіть приміряю -
душа встигає розцвісти...

А потім знов напрошується смуток,
і сірим-сірим знову все стає,
таке от щастячко у нас з душею:
пухнасте й сіре, але все ж своє.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

А може, справді - випити вина...
Або чого міцнішого.. горілки?
І не шукати, де чия вина.
Не клеїти ні чашки, ні тарілки.
Не думати.. Позбутися думок,
Що безперервно свердлять бідний мозок.
Зробити першою останній крок.
З віршів нарешті перейти на прозу.

Чи де на світі є такий напій,
Який лікує від даремних мрій?

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Нещодавно на одному форумi користувачам запропонували таку забавку-експромтом скласти вiрш, який починається словами "Вот интересно, смогу или нет..."

Ось що в мене вийшло на швидку руку:

Вот интересно, смогу или нет

Я приготовить вкусный омлет?

Пару яиц взбить нужно слегка,

Соли добавить и молока.

Сковороду разогреть хорошо,

Чтобы дымок лёгкий пошёл.

Масло, конечно, надобно, здесь...

Выльем яично-молочную смесь

На сковородку и будем смотреть,

Чтоб не посмел наш омлет подгореть!

Пять-шесть минут и снимаем с огня...

Вкусный омлет на столе у меня!

Лора К.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Дякую за натхнення до цього віршика Юлі-ciomciomka! Завдяки Вашому щоденнику ніби нову повертаюся в часи, коли малий був малий.. і хочу ще одну лялю

Маленька ручка в маминій руці,
І кулачок тримається за пальчик.
Ступають так непевно ніжки ці,
Та вже дорогу знають на майданчик.
Заслинена усмішка аж сія,
Ванільно-цукерково пахнуть щічки.
І це усе - дитиночка моя!
Найбільша радість - зовсім невеличка

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Чоловiковi...

(Присвята коханому чоловiковi з нагоди двадцять п'ятої річниці нашого подружнього життя)

Мiй друже, мiй козаче милий!
З тобою ми, як два крила.
Багато рокiв пролетiло
З тих пiр, як доля нас звела.
Ми вже не тi, ми вже не юнi,
Блищить на скронях сивина.
Та все ж спiвають серця струни,
Та все ж цвiте в душi весна!
Люблю твою веселу вдачу,
Та очi лагiднi, яснi.
З тобою, милий мiй козаче,
Завжди так затишно менi!
Потрiбен ти менi як сонце
И як вiтрила кораблю...
Ти-світло в моєму віконці,
Мiй друже, я тебе люблю!

Л. К.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Коханому чоловікові. Певно, напишу йому на валентинці, і хай ся тішить, же не потребую матеріальних подарунків

Подаруй мені посмішки сонячний зайчик ранковий..
Подаруй мені блискітки сміху у сірих очах..
Хочу бути як ти. Ти такий.. неймовірно казковий..
Подаруй мені казку, яка заблукала у снах ..

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Озовися до мене, мелодіє тиші!
Дай почути твій голос поміж суєти
В круговерті життя загубилися вірші,
Що мережили золотом спів самоти.
Я забула про те, скільки в тиші спокою,
Скільки миру і радості, скільки тепла,
Поки стихли пісні, і моєю рукою
Цей рядок, повний туги, вона повела.
Вимкни звук. Зупинись. Загубись на хвилину.
Дай спочити душі в тишині хоч на мить.
Гомін світу тебе віднайде неодмінно.
Але зараз є тиша. А в тиші є ми.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Колисала свою крихітку, і самі-по собі навіялись такі рядочки


Сон зморив моє дитятко
моє крихітне малятко
люлі - лю, а-а-а,
в гості казочка прийшла.

На причіпку десь присіла
і дитинці розповіла
про метелика, джмеля,
хто така зима, весна.

Про безкрає літнє поле
і безмежне синє море,
про веселочку грайливу,
літню бджілку клопітливу.

В небі зірочку ясну,
світа дивного красу:
про травичку, про суничку,
журавля, і про лисичку.

Дитинча колише мати,
сон боїться сполохати,
дитинчатко спий й всміхається,
серце мами звеселяється.

Сон зморив мою дитинку,
мою рідную кровинку,
люлі-лю, а-а-а,
в гості казочка прийшла.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Було колись римувала:

Поглянь: розквітли яблуні в саду,
І зорі з неба падають в долоні.
У вечір цей до тебе я прийду,
Щоб потонути у очей полоні.

Ми підемо удвох у зорепад.
Ледь чутно вітер шелестить у вітті.
Біліє пелюстками ніжний сад.
Лиш зорі, ми і яблуні на світі.

Цілунком розбуди мене від сну.
В душі весна, забулись заметілі.
Дерева вітер легко сколихнув –
Як зорі, падають пелюстки білі.

У вечір цей до тебе я прийду.
Забулись дні розлучниці-зими.
Скажу тобі, що я тебе люблю,
Хоча не треба слів. Весна і ми…

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Щось останнім часом у віршах повний дИпрИсняк - така сіра безнадія. І раптом вчора написалося мені.. зимово-сніжне.

Це небо - наче біле молоко,
Цукрова вата снігу під ногами..
Додому поспішаю з малюком
А нам назустріч - білочка! "Ой, мамо!"
І погляд у мереживо гілок..
І голова йде обертом раптово,
Немовби у своє дитинство крок
Ступила я по снігу випадково,
Де так зимовим щастям пахне сніг,
І не турбують мокрі рукавички,
Де залишився мій дитячий сміх..
І білочки.. і за вікном синички..

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Давно то було... але так памятається

Я знов проснулась...
Знову тінь в саду...
Закрила очі. Вже ніби сплю.
І вкотре бачу постать цю,
Яка гукає, кличе і зове.
Я впізнаю у ній тебе.
Я бачу руки, очі сині,
Які кохають мене нині.
Одне питання: Чому в сні?..
Мовчання... Подих в спину.
Невже і справді ти прилинув?
Торкаюсь уст, шепочу, дивлюсь в вічі,
Й сльоза скотилась по обличчю.
Гірка сльоза. Остання мить.
Я бачу, як свіча димить...