А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Хочу до цього моря поезії внести свою лепту. Не судіть строго, бо я ж не поетеса, а так пишу, коли щось защемить десь там у глибинці. Але за відверті коментарі буду щиро вдячна.
Власне, хочу почати з вірша, в якому шукаю себе. трохи непевний, трохи наївний, в той же час цей вірш як спосіб утвердження себе. Читайте.

Дарунок із небес

Присвячено Богові і Єдиному...​

Вірші – це всього лиш слова,
Вигадки романтика-поета.
Я б їх віддала тобі задарма,
Та соромлюсь – я ж не поетеса,
Не варто тобі їх читати,
Напевно, це банально і наївно.
Мої вірші ще не навчилися літати,
Без крил вони упадуть неодмінно.
От коли твердою я рукою
Напишу поему у віршах,
Тоді ти познайомишся зі мною
Вдруге, але як у перший раз.
Тоді побачиш мою нагу душу,
Яку я не прикрию вже нічим.
От тоді чекати на суд твій мушу,
Бо ти штовхнув мене на цей почин,
Бо ти став приводом цього писання,
Ти збурив мої тихі почуття,
І полилося з серця віршування,
Що перевернуло моє буття.
Та не шкодую і не нарікаю,
Усе так сталось, як і мало бути.
За це тобі велика шана і хвала моя,
Дякую, Боже, що не дав забути,
Що особлива Я.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Писатиму відверто, як Ви й просили. Щиро сподіваюся, що мій коментар не зарубає при корені бажання до написання, а лише дасть потребу у зростанні. Чого Вам і бажаю.
1) Коли пишете старайтесь прочитане читати вголос. І якщо Ваші наголоси є не типовими виділяйте їх у тексті якось (я просто пишу жирнішим шрифтом, бо гадки не маю як в розмітці ставити апостроф, хоча в html-і колись бачила такий код но забула)
2) Читання вголос дасть відчути ритм. У ритмі з мене поганий порадник, сама страждаю на його відсутність, але в чужому оці скалку легше видко.
3) Милозвучність. Я часто намугикую мелодію і думаю чи звучатиме вірш. Спробуйте і самі побачите недоліки у своєму.

Я дуже тішуся, що пишете. Це так класно коли людині є, що сказати, і вона це робить у такій гарній формі. Бажаю Вам натхнення, зростання та позитивних емоцій

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Напевно, кожен має десь свою шухлядку-хвайлик-нотесик, де живуть його думки. Хотілося б, щоб вони так виразно лягали, як, наприклад, у Адріясі, але часом полегшують душу і трошки кострубаті рядки...

Поділюся таким, що відображає мій теперішній стан: прагнення пробитись до щастя, забути про колючку, яка постійно потрошки впирається в серце...просто жити.


Буває, що йдучи між днями,
Я часом впруся в тУгу і стою...
Стояти можна так роками,
Як не підняти голову свою.
В такі моменти в себе зазираєш,
Хоч навіть не розплющуєш очей,
І по грамульці волю ти збираєш,
Щоб мати сили крок ступити ще.
Егоїстично вкрившись своїм болем,
Згубити легко лік, і час, і смак,
Повірити тоді так важко,
І важко знов собі сказати «так».
Та раптом хтось знайде чарівне слово,
що всю броню проб’є умить:
Просте і світле, наче випадкове,
Воно у саме серце залетить.
Промінчик світла ніжно залоскоче,
щоб душу пробудити для весни...
І я так відчайдушно враз захочу,
Щоб відлетіли всі погані сни.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Як ожила тема!
Трускавко, дякую, що привідкрили завісу свого таланту.

---------- Додано в 10:31 ---------- Попередній допис був написаний в 10:30 ----------

чудово але дуже по-іншому...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Дякую вам за відвертість, ціную вашу думку.

---------- Додано в 17:27 ---------- Попередній допис був написаний в 17:22 ----------

Дещо пізніше під постмодерними віяннями вирішила відійти від стандартного вигляду вірша. Вийшло наступне. Рими не шукайте, там її просто немає:smile:

*****
«Ну що, підемо?» -
Запитали твої очі-озерця.
А я завмерла,
Засніжена весняним цвітом
І уквітчана коханням,
Що десь в глибинці серця
Зародилось нишком,
Забувши дозвіл
Попрохати у Афродіти.
«Так», - миттю змахнули
Крильми вії-ластівки. –
«З тобою хоч у підземний рай
Чи в небесне пекло», - знову без слів,
Лиш заревом червоним
Спалахнув рум’янець на щоці.
«Тоді пішли в безмежжя
Шукати істину», -
Порухом одним брови
Ти наказав мені.
«А, може, істина в тобі?» -
Пішло луною гаєм
І стихло,
Заснувши на моїй долоні,
Як і ти,
Що знайшов спочинок
У моїй душі.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Є вірші яким достатньо думки. Це один з таких

А мене минулого року потягнуло на політику і маю шось таке:
***
Планета - пательна, обсвистує вітер орбіту
Зневоднена втома невтомно біжить і біжить
Здається що - край, і там за межею крайсвіття
Мале кошеня скрутилось клубочком і спить.
І ти засинай тихий суме за світлим майбутнім
В країні рабів не буває просвітку на жаль
Лиш гасла гучні, що на дію є вельми відсутні
І лиш прапори, що насправді для бидла - вуаль
Засинай суме мій. Так простіше прожити й дожити
Бабуся старенька он квіти тобі продає
Чоловік її вмер, щоб достойно могли жити діти
А живуть вовкулаки що дбають лише за своє...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Про політику - так про політику.

Країна... людей!
Для когось це - ліс, а комусь - чорноземи,
Важлива, та в чому важливості суть?
Для когось це - море, багатства підземні,
Давно всі забули: тут люди живуть.

Країна на карті і у об'єктиві -
Це тільки картинка, вона не жива.
А справжня - на скронях спрацьованих, сивих;
В незграбних, та щирих, від серця, словах.

Країна людей. Бойових і хоробрих,
яких забирають суворі літа.
Країна людей. Працьовитих і добрих.
Вони - тільки засіб. Чомусь, не мета...

Країна людей. Їхні погляди схожі -
Дивись, поки витримки стане в очей,
А я вже не можу. Дивитись не можу,
Як котиться в прірву країна.. людей!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
я й не думала що може бути так
світанок перший дня мого самотність
і як б не маскувався світу крах
він провалився в нікуди сьогодні
світанок перший розчерком стожар
підпише вирок "день новий і гарний"
ти бачиш світ? ти чуєш? це вже дар!
а час загоїть й постирає рани
світанок перший ніжним вітерцем
гойдне дерева і попестить квіти
і біль крізь сльози з всміхненим лицем
тебе залишить. Тобі треба жити...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Життя... точніше маленька його частина. Коли коханий далеко... народжуєш в той день коли він відїзджає...коли начебто весь світ проти тебе... коли чекаєш підтримки, обіймів, тепла, а воно так далеко, що ти перестаєш вірити, що щось зміниться!

Так хочеться бути коханою
Єдиною і бажаною.
Щоб він пригорнув і з ніжністю,
Сказав що йому потрібна я

Так хочеться, щоб з любов'ю
Цілунками та обіймами,
Проходили дні буденні
Щоб разом були щасливі ми.

Так хочеться трішки уваги
Шматочок, так небагато...
Щоб серце завмерло при погляді
Як вперше, а не з роками

Щоб разом ділили радості
Без слів розуміли іншого
Так хочеться та все ж нема того,
Що робить із двох єдиного.

Говорять в розлуці любов горить
На жаль, забирає останнє вона
Бо ти не живеш сьогоднішнім,
А мрієш про щастя завтрашнє.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
весело Смутку. Так весело... до посивіння
малють дощі нові силуети й страхи
і варто би прагнути якогось уже надспасіння
та є тільки дощ, що невпинно цілує дахи
душа-калабаня назовні вже лізе очима
і голос до хрипу в посудушку собі верещить
годинник тупоче : "ти мусиш", "Так треба", "повинна"
і стукає в грудях мале пташеня що болить
тріпочеться втома і кава вже майже холодна
початок нового так схожий на "Це вже було"
весело Смутку... Ми разом і я не самотня
ще проситься дощ і малює у сіре вікно.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Я малюю твій портрет по пам'яті -
Сивий відблиск погляду ласкавого.
Те, що в нас обох серця вже зайняті,
Тільки додає чогось цікавого

На папері змішуються кольори -
І з листка вже дивишся на мене ти.
Срібний місяць ніч освітлює згори
І не має чим обом нам дорікти.

Я не хочу твоє серце ранити.
Наша казка вже давно дійшла кінця.
Лиш малюю твій портрет по пам'яті -
Ніжні риси незнайомого лиця.

Ми не зрадили тих, кому присяглись
Вічну вірність в серці твердо берегти
Тільки прошу: ночі темної колись
Намалюй по пам'яті мене і ти.

Ти мовчиш, так гарно намальований.
Як мені не вистача твоїх розмов!
Срібний промінь у очах захований -
Як хотілось би в них подивитись знов!

Місяць з зорями все дивляться згори
На наш мовчазний з тобою діалог.
До світанку ще години півтори -
От і все, що нам лишилося на двох...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

на старовиннім пейзажику вівці і осінь
й туго цвіте хризантема на синім вікні...
Господи Боже! а може? о, може б збулося
те, що приходило вальсом в ранковому сні.

вже вирушаємо в літо, немов подорожні -
хліба окраєць і теплого шляху тавро...
інколи може терпке і болюче - не можна
в дальнім куті загубити, щоб так не тягло

в серці розгойданім. літо відкрите, мов рана,
може у нім запеклося, як вистигла кров.
Боже, ну може а може?... не тільки ж омана
все те пекуче і тепле, що зветься любов?

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

вона більше не може грати цю роль щасливо
щось душить у грудях, а глибше - і ше й пече
початок інфаркту який запивають пивом
коли вже не дощ мокрим робить лице...
до ранку б дожити, ше трішки ... вже ледь світає
недопалки тиші огорне світський смітник
я в надмір багата... я віршів багато маю
від того що тиша вже вкотре в мені болить.
вона більше не може...і так починається вечір
книжки, казки есемески і емемес
все зводиться до однотипних, байдужих речень
в котрих треба навчитися жити не "з", а "без"...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

В моїй поезії бувають плідні і неплідні періоди. Бува, що за день наримується блокнотик... а бува, що душа така самосповнена, що мовчить. Коли хочеш забагато сказати, народжується мовчання. Не можеш дібрати слів... є лише кольори. Кольори...

Червоним небом закотившись в душу
смажене сонце наче абрикос -
це курага яку поїли миші
І так почався надвечірній дощ.
Залізли сірі тіні попід пензлі
І така різна вчора акварель
Вишнево витанцьовує на лезі
А тіні - сірі знизу й аж до стель...
Так очі з чаю повняться водою
Повидло тиші лізе з довкруги
Я б поділилась нині і з Тобою
Останнім із шматочків кураги...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

заплющую очі і Ти не повіриш, я більше не бачу Тебе
Твій голос далекий... сторінки вконтакті для Тебе вже й гугль не знайде
Заплющую очі... провалля і тиша. Уперше цей спокій заліг
Для Тебе я тільки лиш вірші залишу... бери, бо щось більше не зміг...
Душа на шматочки. Цей торт, кажуть, добрий
Я вкотре не прийду сюди.
Смакуй моїм серцем допоки самотній
І в ринвах ще вдосталь води....

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

І я до вас трохи зі своїми занотованими думками ))
Заглянути в очі почерпнувши душу,
та відчути дотик вітру на щоках.
Стишити свій подих схаменувши думку,
полатати дірки долі на руках.
Відпустити спогад вкорінивши мрію,
розпочати знову жити в теплоті.
Ось оце я хочу, і про це я мрію, і до цього йду я в своємУ житті!

І ще один:
Безвихідь. Сум. Фатальність ночі
і невибагливість думок.
Зневірені безсилі очі.
Завмерший подих... Перший крок...
Відкритість. Чуйність. Посмішка Джоконди...
І знову спрага до життя.
Все більше нападу ніж оборони, бурхливий сплеск новітнього буття!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

якось раз мені наснилось:
я - їжак, і ти - їжак.
ми їжачимось з тобою
без причини, просто так

і між нами, їжаками,
найміцніший є звязок:
я - твоя їжача мама,
ти - синуся-їжачок.

ще тобі нема і рочку,
ніжний пух на голові.
і твої їжачі крочки
ледве чутні у траві.

я за вушком полоскочу,
молочко тобі даю.
ти згортаєшся в клубочок,
цицю нямаєш мою.

і ще багатьма шляхами
ми пройдемо крок у крок, -
я, твояїжача мама
й ти - синуся-їжачок

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

не спонукай мене до болю
не провокуй мене на щем
поглянь між мною і тобою
зостався лиш останній день
завтрашні потяги, вокзали
від нас це місто заберуть
не спонукай мене до кави
в очах надпита калумуть
вже через вінця йдуть хвилини
не провокуй мене на щем
бо в океанах дві солини
готові стати наддощем
не провокуй мене на каву
не викликай мене на біль
бо я зневодненою стану
і в цім народяться вірші...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
Моя особиста програна мною війна
Вже й наче не ніч, лиш ранок ніяк не приходить
І тягне до мене руки свої суєта
І пані Рутина у сірому чітко по моді
Складається зброя і втомлена бунтом душа
Ховає у тлумки мольберти і акварелі,
ідеї, вірші, ритми, ескізи, слова...
клаптики днів і сонячні зайчики з стелі...
Окупація мрій. Починається відлік назад
ніхто із живих не поставив драбини до неба
Раніше здавалось життя - це любов й зорепад
Але прийшли "мусиш", "повинна" й "так треба"...
Моя особиста програна мною війна...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
Я не буду з Тобою віч-на віч
Пити каву, чи чай, чи воду
Не з Тобою зустріну старість
Не з Тобою знайду свободу
кожна зустріч із наших буде
лиш такою що не відбулась
не в Твої прошепочу губи
що з Тобою таки б забулась...
хочеш - гнівайся, хочеш - вибач
та з цих двох не буває пари
лиш вагітні на сповідь вІрші
і з-під пива багато тари