Нині ми двайці п'єть. І то не те щоби багато, навіть, по суті, не перший ювілей... були ж іще 20 років, 15, 10... Хочете - вірте, хочете - ні, але я пам'ятаю свый перший День Народження - один рочок! Пам'ятаю ноги дорослих, які ходили навколо мене, і свічку на торті і мамине розпущене дооовге смоляно-чорне волосся, до якого так добре притулитись. І татові великі теплі руки, жовтуваті від тютюну. напередодні п'ятиріччя вночі колупаю свій іменинний пляцок з сиру і крекерів. Заспана півторарічна Яся "в долі" за мовчання, сидить і мовчки чекає, поки їй перепаде. Схема проста: спочатку відколупуєш, де хочеш, а потім дивишся, де відколупати ще, аби було рівно. Можете собі уявити, як торт виглядав на святі. Але моя мама була мудріша за теперішню мене - і робила вигляд, наче так і треба. На десять років мені подарували стрейчеві джинси, а я в них не влізла. Джинси повернули в магазин, пообіцявши купити мені нові, але так і не купили, бо в тата почались проблеми на роботі і не стало грошей. В п'ятнадцять мене з Днем народження вітали двоє братів: в старшого по вуха була невзаємно закохана я, а молодший був так само невзаємно закоханий у мене. у вісімнадцять у мене з'явилась перша в житті золота прикраса - тонесенький перстеник з синіми камінчиками. На дев'ятнадцять батьки і мій тоді ще не зовсім чоловік вимудрились подарувати дві однакові пари кульчиків. Двадцять один святкували тихенько вдома. Я дуже дотримувалась "дієти годуючих" і ТАК мріяла про келих шампанського. Але було не до того - до мене ніжно тулився двотижневий Дмитрусик. А заради нього не те що шампанське - до кінця днів на хлібі і воді просидіти можна. За день до двадцяти двох востаннє бачила тата. Дуже сподіваюсь, що якби він був серед живих і бачив мене сьогодні, то похвалив би мене. Все дитинство (і, напевно, до самих тих 22) мені однією з найцінніших нематеріальних речей було його схвалення. Зрозуміла, що мені 24, коли оформлювали в родильне відділення на Джамбула. Прізвище. Ім'я. По-батькові. Вік: 24. Тоді ще подумала, що я досить молода як на "повторнородящую". Ну і сьогодні от: 25. Не дала Дми до садочка, сиджу і балдю і нічого не роблю. Навіть не готую. Лінь - найкращий подарунок А якщо хтось захоче прийти привітати - радо зустріну у нашому милому безладі. На цей випадок маю "набір іменинниці": сир, оливки, пляшка "шардоне" 2л. Так, лінтяйка. Але яка щаслива!!!
Кілька тижнів тому в селі нас обдарували мішком борошна. печемо домшній хліб, тож подарунок був актуальний . Ну а по приїзді до Львова виявилось, що з борошном разом маємо бонус - маленьку темно-сіру мишу, яка, вочевидь, вподобала собі цей мішок ще у селі на стриху. Вперше зустрівшись з мишею вночі, я не те щоб перестрашилась. Підскочила від несподіванки. Потім кілька днів від гризуна не було ні слуху ні духу і я вирішила, що мені привиділось. Та не далі як 27 вересня приходжу з церкви додому - сидить! Біля виходу з ванної, така оксамитова мала миша з бісеринками-оченятами. Подивились ми одна на одну, подивились... мені стало ясно, що голими руками я її ніколи в житті не впіймаю. А миші стало ясно, що *вечер перестаёт быть томным*, тож вона чкурнула до кладовки. На вихідних була придбана мишоловка, всередину покладено шматочок шпондера. Оскільки мишу востаннє бачили у ванній, то туди мишоловку і поставили. Але нема дурних. Протягом наступного тижня мишоловка стояла чистим реквізитом в різних кутах, і слава Богу, що ніхто з нас туди не потрапив. Миша пищала вдень, але Бог знає - де саме. минав час, я стала постійно морально готова до зустрічі з мишею. Ну не щур же, пра? ніц страшного. Назвала її Машка. А чого має бути без імені? Майже домашня тварина. Тварюка, тобто. Нещодавно виявила в кладовці доріжку з круп - і почала інтенсивніше шукати спосіб впіймати шкідницю. Знаючі люди сказали, що шпондер в мишоловку краще підсмажити. Я в холодильник - а шпондера-то вже давно нема... Ввечері по дорозі з Дмитрового айкідо зайшли в "родинну ковбаску". Прискіпливо обираю шпондер - щоби натуральненький... "Люди-то будь що зжеруть, не те що миша..." я це вголос сказала? Ні? А чого ж черга озирається? чоловік був вдячний миші за нагоду поїсти картоплі зі шкварками і спитав, чи не хоче миша якогось ліпшого сиру і чи не ловлять мишей на пиво. Вночі різко похолоднішало - і діти просились пісяти ледь не щогодини. Несла тазік з.. хм... самі розумієте... щоби вилити в туалет, а на порозі - миша наша!!! я така була невиспана, змерзла і втомлена, що, смикнувшись від несподіванки, гепнулась на підлогу. З тазіком. Звісно, що все хороше діло вилилось. Сиджу на підлозі в холоднющій запашній калюжі, зла і мокра. "Машка, хайбигрець! Ану виходь, зараза! А то завтра фіг тобі сала, трутку розкладу!" "Піпіпі," - відповідає мишка Машка. Знає, вража тварина, що ніякої трутки не може бути в хаті, де двоє малих дітей. "Ну ладно, - остигаю, - давай останній раз. Сир натуральний голандський. Підійде? Дорого, блін, але чого вже для тебе не зробиш". Миша не відповідає, думає. Так і живемо на 37,5 квадратних метрах: ми з коханим, Дмитр, малятко і мишка Машка. Що за мудрі миші тепер пішли - годі злапати. А може, вона злапається тільки коли я перестану круглодобово про неї думати? Скорше за все, так..
В році є два майже однакових періоди - восени і навесні - коли все завмирає від холоду. До опалювального сезону - дні (тижні?), а холод вже настав, він тут. На підлогу наче води холодної налили. Їжа в тарілці стигне за хвилину, а білизна на балконі навіть і не думає сохнути. чомусь весь час хочеться їсти, і стараєшся їсти потроху, бо в таку погоду якщо пережертись - то можна накритись ковдрою і впадати у сплячку. В цей час якось не хочеться себе підганяти. А що як день розписаний і купа справ чекає? Тоді робиш еспрессо, дивишся, як його мало в чашці, доливаєш окропу, получається американо, доливаєш молока, получається латте, кидаєш цукор, згадуєш, що він шкідливий - і не розмішуєш... А грудна малявка наполегливо втирає обслинений сухарик в килим. І усміхається, зустрівшись зі мною поглядом. Мовляв, сухаря не забереш - завдяки йому сиджу я тихо. Втім робити нічого не хочеться, тому все ж забираю той сухар в нього, запихаю дрібосика під халат, лягаємо на ліжко. Солодко цямкає, спить... треба вставати і щось робити, хоч килим почистити, щоб не засох... але сон таки пробирається крізь еспрессо-американо-латте, заколисує мене і несе, наче потяг метро. Ну я тільки секундочку. 08.32. 10.40. Халат ворушиться, треба вставати, ЯК ТО - ДВІ ГОДИНИ МИНУЛО??? Доводиться за годину доробляти все, що планувалось на 3, примотавши малюка за спину. Дмитро хоче одночасно ремонтувати машинки, уваги і макаронів. І поки я чухаю ріпу, що найголовніше (і не треба відмітати макарони - вони ж італійські!), проскакує думка, що я не справляюсь. А тут ще воду відключили. Ну чисто під корінь - холодну і гарячу. І муж так ніжно натякає: "Ну щоб зашити шкарпетки вода ж не потрібна, правда?" А один Бог насправді знає, де в кожної його шкарпетки пара... І отакево, неорганізований день десь до 16.00, тоді різкий приплив енергії на захід сонця, тоді вигуляти дітей до упаду (мого) - і додому, а там чомусь знову безлад. Ну шотакоє. Нема куди вішати випраний одяг, бо нічого ніде не висихає. Коли вже той опалювальний сезон...
http://mama-syana.com.ua/information/news&news_id=11 Ось на таку статтю натрапила випадково, шукаючи собі "годувальний" одяг. Нічого не ріже око? а пункт 5? Ну, скажете мені Ви, а що? Невже у слінгомами є ОБОВЯЗОК не вдягати памперс на дитину? Чи, боронь Боже, годувати виключно грудьми до півроку? Чи, хай таке оминає, не давати дурачка і пляшки? Звісно, обовязку нема. І ще - бувають різні ситуації стосовно тих же памперсів, бо ж недарма їх придумали люди інша річ, що в нас усі винаходи для особливих випадків поступово вживляються у повсякденне життя... Питання не в тому, як Ви носите дитину в слінгу. Скоріше - як Ви дізнались про слінги, де навчились мотати, що дає Вам слінгоносіння. І головне - як, здавалось би, проста побутова річ - слінг - міняє Ваш світогляд і відкриває нові обрії. І Ви вже не МУСИТЕ відмовлятись від дурачка, Ви просто НЕ РОЗУМІЄТЕ, нащо він взагалі потрібен. Перебудова свідомості, яка може початись з різного - чи то зі слінгів, чи то з відмови від щеплень, чи то з вегетаріанства чи аюрведи чи будь-якого іншого способу покращити своє здоров'я і здоров'я дітей, - поступово проникає у всі сфери життя. Закономірний процес.Так само, як, наприклад, купляєш 3-кімнатну квартиру, а живеш весь час чомусь в 1 кімнаті - неможливо ж, правда? Так і з тими-таки пологами після кесарського, після 45, після міомектомії чи з міомою, багатоплідними, домашніми, в море... До перебудови свідомості сприймаєш то як бунт. Якщо сама такого хочеш для себе - то прямо бачиш, як, по-бунтарськи розхристана, преш на високу кручу свій стяг революції. Якщо хтось інший таке хоче - тихо поважаєш, вголос кажеш, як то ризиковано. А коли нарешті зрозумієш, що "після КР" - це ніякий не вирок, що ступінь ризику співмірна з будь-яким іншим ускладненням в ПРИРОДНИХ пологах і значно нижча, ніж така в ризику ускладнення при застосуванні знеболення/стимуляції/амніотомії - от тоді мозок вибухає, і вибачається перед тілом. Бо тіло-то було праве, тіло хоче народити (і навіть мозок хоче В ГЛИБИНІ, де виробляються всі ті такі необхідні для нормальної родової діяльності гормони). Про слабку родову діяльність писано-переписано. Займіться сексом при вуйкові. "???" "так вуйко ж хороша людина, розуміюча, не втручатиметься" "???" То саме. Як сказав мені лікар ЖК: "не може родова діяльність припинитись тільки від того, що на жінку накричали. Схватки або є, або їх нема". Отака демонстрація невігластва на публіку. "Довіряйте лікарям..." та довіряю я. Якби вважала, що гінекологи вааабще не потрібні і нічого корисного від них нема - не ходила б щопівроку на огляди і перевірку. Хай професійно перевіряють моє здоров'я, а якщо раптом захворію - лікують. Але вагітність - не патологія. А стає такою, щойно переступиш поріг консультації. Лікарі - не злочинці. Просто, як каже французька народна мудрість, "людині з молотком у руках все навколо здається цвяхом". Хтось колись задавав собі питання, чому у нас в країні такий жорсткий лікарський контроль за найважливішими сексуальними переживаннями жінки - вагітністю, пологами, грудним вигодовуванням? Що це за церберство, яке його походження, яка мета? Що не так у жінці, зображеній на обкладинці журналу "Крестьянка" 80-х? Чому сучасні 60-річні містянки у масі такі проблемні в спілкуванні/контакті поколінь, такі сірі? Чого їх позбавили? І не тим краще американське акушерство, що в них на ліжках ковдри нормального розміру чи якесь там супер-пупер обладнання. А чимось іншим. Подивіться кіношку якусь ,як у них пологи проходять. В лікарні. А вони бунтують - навіть і так не хочуть. З жиру бісяться? навряд. Наш світ ще не здох нафіг лише тому, що в ньому попри все продовжуює поодиноко виживати мудра жіночність.
Рівно 4 роки тому ми привезли додому живий згорточок. Всередині тоненької ковдри ворушилось твоє худеньке червоне тільце, ти постійно хотів їсти і на ручки. І був моєю найбільшою любов'ю на одиницю ваги Перший рік був насичений тобою. Другий, третій, четвертий - пролетіли. Святкуючи День твого народження, я зрозуміла, що не встигаю за тобою. Ти задув свічку - четвірочку - на тортику. І дивишся на мене допитливими темно-сірими оченятами. Велииикий. Просишся на ручки - беру, і твої ніжки звисають мені до колін. Розумний. Татків помічник. Зворушливий. "хочу притулитись до мами" - сам не підійде, а скаже то, стоячи спиною до мене. І сама прибіжу, і обійму, і пригорну. Не хочу стригти це пухнасте волоссячко, ну хіба трошки - для форми. Хай бджолик буде золотисто-пелехатий, як завжди... Зараз, напевно, час такий - що все ж більше я почуваюсь мамою грудничка. А тим часом старший синочок росте так швидко. Тобі 4, Дмитрику? Не віриться. Як же летить час...
недавно потрапила до рук карта малого. Ну не можу втриматись, щоб не відреагувати на те, що в наших лікарів є "діагнози": вагітність, новонародженість. Отже, діагноз - вагітність. Етіологія: незахищений статевий акт. Продромальний період - безсимптомний або хвилювання і патологічна закупка тестів на вагітність в усіх аптеках. Клінічні прояви, які потребують ТЕРМІНОВОЇ КОНСУЛЬТАЦІЇ ЛІКАРЯ: - дві смужки на тесті; - відсутність місячних; - прибавка ваги; - ранкова нудота. Увага! до лікаря слід звернутись обовязково, тому що подальші прояви вагітності можуть бути небезпечними для Вашого здоров'я, і потрібно наступні 9 місяців бути під ретельним наглядом. Не легковажте своїм майбутнім! Прогноз: оптимістичний - збільшення населення планети в середньому на 1-3 особи. Діагноз: новонародженість. Сукупність симптомів, які дають підстави поставити попередній діагноз "новонародженість": - крихітна рожева істота, якої ще недавно у Вашому помешканні не було; - весь час на ручках, - весь час їсть грудне молочко, - по хаті сохнуть костюмчики розміру 52-62. якщо Ви помітили всі вищевказані симптоми - негайно викликайте лікаря для постановки остаточного діагнозу. Прогноз: оптимістичний - за 28 днів новонароджений має всі шанси перетворитись на немовля, а за рік - на людину
Я любила його сильно. Так, що вночі обіймала подушку, бо мені снилось, що можу пригорнутись до нього. Мені не вистачало його весь час, що ми не були разом. А разом ми могли робити все що завгодно - від куховарства до ремонту машини. Я ніколи не бачила, щоб люди так підходили одне одному. Де в нього був плюс, там у мене був мінус. В мене волосся світле, а очі - темні. А в нього - навпаки... Щодня шкодувала, що не вмію малювати. На фотографіях він не виходив таким, як в житті. Хотілось мати біля себе маленький портретик - аквареллю. Колір ультрамарин вигадали спеціально для його очей. Такий колір, як море - коли дивишся з-під води на полуденне сонце. Він телефонував - і мобільний гудів, як радісна бджілка хто мав Сіменс А52 - зрозуміє. Я щовечора бажала йому надобраніч СМСкою. Я боялась не встигнути за ним - він дуже швидко розвивався, так багато всього вмів, а ще більше - вчився, робив так багато корисного. Тим не менш був поблажливий до мене і ніколи не казав, що я - дурненька малявка хоча зараз я дивлюсь на більшість 16-річних і думаю: про що б я могла поговорити по душах з таким дитям? Тим не менш, одного разу він сказав, що йому треба подумати. Хоч пару тижнів. Тому що стоснки заходять надто далеко, чи як там він це сформулював... Я знала, що заміж мені страшенно рано. Але не хотіла його відпускати. Ну не можемо зараз одружитись - та і не треба. Хоча, як це - не треба? Одружитись... це ж можна щоранку бачити, як він прокидається. І будити легеньким дотиком - замість пронизливого будильника. Щовечора зустрічати його, готувати смачну їжу, робити йому каву з молоком, яку він чомусь називає "чай"... Розуміти його з півслова. Прасувати йому сорочки. Йти отак просто по вулиці і блищати однаковими обручками. Обняти його просто надворі - і хай всі бачать. А може, колись навіть народити хлопчика, так подібного на нього! Сьогоднішній ранок постукав у пластикові ламелі жалюзів о 06.50. Безсонна ніч з горщиками-тазіками-компресами і кашлем дітей скінчилась, практично не давши сну. Я розплющила одне око , шукаючи в полі зору щось, що змусило б мене розплющити ще і друге. І тут побачила, як він спить за метр мене. Моя мрія, яка збулась. Заплющила очі сильно-сильно: а раптом мені лише сниться? Вщипнула себе. Знову дивлюсь - він є! Зі мною! Посміхаюсь. Він прокидається і сонно дивиться ультрамариновими очима своїми на мене типу: "ти чого?" А я сміюсь, і звідкись купа сил на цілий день. Яка ж я щаслива дружина! Не треба цього забувати...
Маруся-мама надихнула розповісти. Мій тато прожив коротке, але дуже складне життя. Деякі спогади не давали йому спокою, і в якийсь тяжкий час він таки став, як то кажуть, "приймати". Мене років з 15 злила теорія про те, що погані звички можуть генетично передаватись. Не памятаю вже, при якій нагоді я проходила якесь медичне опитування - і крім всього іншого, з'ясувала, що маю схильність до алкоголізму. Я? Блін, ну чисто образливо. Я ж вчуся, працюю, танцюю. келих вина після конкурсу збальних танців чи палаючий коктейль десь в нічному клубі раз на якийсь час - хіба то називається "пити"? Потім - заміж, життя зі свекрухою, діти... а перед випуском з універу мала душевну розмову з викладачем - мудрим японцем похилого віку. І Сенсей мені каже: "Знаєш, Юля, в Японії одна з найбільших проблем домогосподарок і молодих матерів - це алкоголізм. Дуже вважай на себе". Я то сприйняла як ляпас і ледь не заплакала. Ну як людина, яка мене бачить на парах, та ще і майже завжди - з найкращого боку, - може таке взяти? Прийшла додому, вклала Дмитра, сіла в нет. Ознаки схильності до алкоголізму... такс... неконтрольоване нажиранняє таке... патологічна пристрасть до солодкого млін. є таке. Коли Маруся написала свій допис "я - алкоголічка", я думала, що там йтиметься саме про спиртне. А коли прочитала про їжу, то одразу вловила звязок. Хоч у мене нема зайвої ваги, але є та сама проблема, що і в Марусі. Коли не витримую обставин, не можу чекати, нестерпно болить тощо - можу зірватись на їжу. І від того, ясно, нікому не є добре. Алкоголізм - це не коли людина напередодні заліку з профілюючого предмету випиває на голодний шлунок ром-колу, починає гикати, зустрічає викладача, в якого завтра здає залік і прогулюючи пару якого, власне, і випиває ту ром-колу, не дає собі ради привітатись нормально і назавтра здає залік потрійної складності Алкоголізм - це коли випиваєш ковток - і стає тобі легше. Тобто, коли замість вирішити проблему, ти її запиваєш. В мене були пару місяців, коли щодня мала і фізичну роботу, і розумову, і діти мої солодкі, і мужНаївсяГруш і щось так все на раз... щовечора наїдалась до нестями, ледь засинала. Завал трохи відійшов, а вечірній жор лишився. Вчора вперше не "нажерлась" а просто поїла, і не о 21, а о 19.30. Почуваюсь значно ліпше і хочу так завжди
От уявляю я собі. Всякі ж бувають випадковості. Виросте Сергійчик, полізе в нет, хтось підкаже щось - і почитає він про своє народження тут, в темах і щоденнику. і подумає: "мама ніколи мене не любила.я приніс їй тільки страждання". То неправда. Хоча, егоїстична мама дійсно була така прибита тим всім, що перші твої 3 міс злетіли як під якимись ліками, та я люблю тебе дуже сильно. І хочу про це розповісти. Коли я йшла на операцію, я вже знала, ЯКІ ВОНИ - ті лялі. За годину у мене буде ляля! - сказала я собі, щоб припинити істерику. І коли відкрила очі з наркозу - одразу спиталась: "з Сергійчиком все добре?" - і всі посміхнулись, і сказали, що у мене дуже діловий вид для мого стану. Я годину поспіль просила принести тебе. І от, мені принесли згорток, який я тут же розгорнула і запхала до себе під ковдру. Ляля! Втиснута в одяг розміру 56, мяка і товстенька лялечка. Шапочка теж замала, завязочка ховається у складці на шийці... а пахне так - маленькою білочкою, яка гріється на сонечку у сосновомі лісі. У тебе оксамитова спинка, тоненькі пальчики і товстенька дупця. Твоє волоссячко за вушками так смішно крутиться. Щічки і носик набряклі.А за пару днів личко розправилось і на мене поглянули такі очка! Наче дивився і думав, чи то давати мені в кредит мільйон фунтів стерлінгів, чи ні... Я знаю, що перші дні годувала і носила тебе на автоматі. Пробач мене, малюся. Це не твоя справа і ти не мусиш цього розуміти. Але я чекала тебе, рада тобі і страшенно тебе люблю. Насолоджуюсь кожним днем з тобою. Тим, як ти сопеш у сні, тим, як ти повзеш. Тим, як смієшся і як лопочеш. Пробач мені те, що я довго не могла запамятати, як ти виглядаєш. Пробач мені, що перший місяць твого життя я зовсім про тебе не думала. Мій солодкий їжачок, ти зараз спиш, а я все думаю, як же швидко ти виростеш. Рости щасливий, я тебе люблю!
Мої малюки, що б я без вас робила! З ніг валюся, фізично на нулі останній місяць, а на вас подивлюсь - і аж жити хочеться. Такі ви тепер цікаві. Бджілочка мамина, Дмитруся, розумничком таким росте. Перлів типу "ти покусав комарів" то минулого року він так сказав замість "мене покусали комарі" від нього вже не дочекаєшся. "Мамо, це не рисочки. Це - дорожня розмітка!" - з докором поправляє мене щоразу, як я намагаюсь надто спрощено йому щось пояснити. Очка мої солодкі з тих густих вій дивляться так уважно-уважно - і все навколо вбирають та оцінюють. А Сергійчик на підлозі серед іграшок причаївся - і не знайдеш, бо хтозна, що там таке пухнасте валяється шукаю його так: голосно кажу: "Їжааааак!" - ї заворушились їжачі пушинки, і повзе клубочок по підлозі, швиденько перебираючи рожевими лапками. Оченята хитрющі, два білих зубика стирчать з блискучого від солодких слинок ротика. Такий смішний, що несила втриматись від сміху. І сміємось з Дмитром разом, і всі обіймаємось, і залазимо під ковдру і лоскочемось. Ні, насправді, більшого щастяне існує. Навіть якщо одне щастя розмащує по килиму акварель, а друге щастя щипається до чорних синців - вони мої найдорожчі діамантики.
часто згадую, що я робила в цей час минулого року. А минулий рік видався цікавим. у серпні 2011, захистивши нарешті той диплом, я потроху працювала вдома і всі зароблені гроші витрачала на самоосвіту, готуючись до пологів. Власне, рік тому в Інтернеті я познайомилась з цікавими людьми - домашніми акушерами з Росії. І хоч від більшості з них за милю несло сумішшю московського православ'я та язичництва, я смиренно виловлювала з онлайн-лекцій зерна знань. У вебінарах брали участь вагітні, що готувались до пологів, акушерки, автори книг. Тоді здавалось, що зі збільшенням кількості знань зростає впевненість у своїх силах. Ми з іншими вагітними спілкувались і поза вебінарами, ділились своїми думками і позбавляли одна одну зайвих страхів. Я натхненно вела конспект, захлинаючись фактами, які підтверджували мої здогадки. Крок за кроком розвіялись всі сумніви, і близько 20 тижнів моєї вагітності Сергійчиком, на підсумковому занятті з теорії, я сказала: дівчата, якщо мене прокесарять - отже, я здалась. Іншого варіанту бути не може. Ніби і відповідальності ніякої перед тими дівчатами не несла, та і живуть вони усі в Росії-Білорусі... Але все ж кілька разів шкодувала, що сказала так однозначно. В іншому записі я казала, що на час вагітності має настати штиль. А тепер хотіла би висловити здогадку про те, який стан має бути на час пологів. Рівновага. Коли не потрібно, щоби хтось тобі казав, що все добре, бо ти і так знаєш. Коли ти відчуваєш себе досконалою працюючою системою. Чи взагалі себе не відчуваєш і ні про що не думаєш. мене деколи питають, чи я кричала в процесі пологів - я кажу, що ні - і дехто каже: яка молодець! Тільки тепер я знаю, що не можна терпіти біль при родах. Треба той біль тільки пропрацьовувати або відпускати - дехто відпускає і криком - але не терпіти. Бо терпіння - мертва, статична, затяжна точка. Затискання, зціплення зубів, навіть "молодець" - зовсім не те. Чому я зрозуміла це так пізно, - мучилась безсонними ночами після народження Сергійчика. Чому так пізно знайшла слова, щоби відкрити очі найближчій у світі людині? Але зараз не про те. Дівчата з вебінарів казали мені, що я можу точно висловитись і зарядити спокійним позитивом. Декому я розповідала конспект своїми словами - і співрозмовниця лягала спати, заспокоївшись, а я ще і ще раз переконувалась, що шлях - вірний, хоч грунт і хиткий. Прийшовши з ПБ, довго не могла відписатись на їхньому форумі чи у Скайпі. Домашня акушерка, з якою я консультувалась весь цей час, з'являлась в онлайні, бачила мене, але не зголошувалась перша. Минуло 3 місяці, перш ніж я змогла написати їй. В 3х реченнях розповіла про народження Сергія. Вона спитала, чи я ше памятаю свою фразу про те, що КР міг бути лише результатом того, що я здалась. Я відповіла, що так і є. І у відповідь неочікувано прочитала: "Вы - молодец". 4 учасниці міні-групи вагітних, які навчались теорії разом зі мною, народили протягом осені 2011. Не памятаю всіх імен, тому назву їх довільно. Оксана народила двійню в Центрі Традиційного Акушерства в Москві - без стимуляції і розривів. Олеся народила вдома з чоловіком першу дитину і виїхала за кордон вчитись акушерства професійно. Марія народила хлопчика вагою 4.700 соло. А от одну жінку запамятала на ім'я - воно і не дивно: Надія народила вдома з чоловіком 3тю дитину, після 2х КР. Я була у групі 5ю. Ось так, щось просто згадалось
спосіб приготування: тісто залити у форму випікати при температурі 37 градусів в середньому 37-42 тижні Тістечко в процесі випікання підходить у 2,5 тис разів обережно вийняти з форми і, не даючи остигнути, наповнити молочною начинкою. * наповнюйте тістечко молочною начинкою за вимогою; * якщо тістечко липне до рук - не випускайте його з рук
Бабуся з дитинства компостувала нам з сестрою мізки: ваша мама життя для вас поклала, ваша мама всім для вас жертвувала... далі, звісно, було ... а ви! - і по ситуації логічне продовження. Памятаю то від своїх 7, відповідно, Янчиних 3. Бабцю бачили місяць в році, і щороку - одне і те саме. Проте я над цими її словами ніколи по-справжньому не замислювалась. Аж до своїх 24, а точніше - до народження Сергійчика. А точніше, до сьогодні, коли раптом захотілось відповісти і бабусі і багатьом своїм знайомим. все частіше стала чути: "о, так, мами не досипляють ночей, годуючі - в усьому собі відмовляють, щоб дитинці не шкодило... така наша доля!" або "ну на те ми і мами, щоб переживати за своїх дітей, бо ми ж їх так любимо..." Якась така вимальовується постать худої втомленої жінки, що страждає заради своїх малят. Але хіба ж це - те, до чого треба прямувати? Для мене - ні. Тобто, я розумію і свідомо говорю: якщо треба, я життя своє покладу не замислюючись заради дітей. І я знаю про що говорю, бо я знаю, що таке - крихітна дитина на межі життя і смерті. Знаю, як це - коли тобі говорять: "Ти така ще молода, ще будуть в тебе діти", а ти захрипшим голосом просиш перелити йому твою кров - скільки треба, хоч всю, і невимовно тішишся що група-резус у тебе і малюсі співпадають. І рахуєш години кризового періоду, а вони так тягнуться...5...7...8... динаміка...буде жити... Але в нормальному житті я не хочу на рівному місці жертвувати. "оБожемій, ти їси помідори? годуючи 5-місячну дитину?" - моя мама перестала закочувати очі тільки коли вже сам Сергій без всякої шкоди для себе став обсмоктувати персик. Так, я їла і їм все крім того що в смужечку, клітиночку і того, що ворушиться Вагітною теж наслухалась. "Ти на дієтах сидиш, бо не хочеш фігуру псувати, а дитина тобі байдуже" - то тому, що я не їла по ночах і взагалі, вела звичний спосіб життя. Закрились всі гуртом, коли Сергій народився поза 4 кг. Чого не можу пробачити ніяк - коли родичі мене звинувачували в тому, що мої діти - небажані. Намагались поспівчувати, що "так получилось". Бо я надто вже пофігістично ставилась до вагітності, лікарі - для галочки, блювання - норма, не лежала пластом вдома і не просила про допомогу. А я не вважаю, що вагітність - стрес для організму. Для мене вже так і взагалі - нормальний стан. "ти не переживаєш за дітей?" ні, не переживаю. Я відчуваю їх так добре, що я знаю: добре їм+добре мені=добре нам, і в цій системі я одразу відчую, якщо щось зрушить зі статус кво. Тому мої діти можуть повзти по нестерильній траві, бабратись в пилюці і потім я митиму їх стерпно-зимною водою (так, щоб ніхто не бачив і не казав вкотре, що краще в дітдом віддати, ніж з такою мамою) ну не жертовна я. геть чисто. Практично ні в чому собі не відмовляю у звязку з дітьми - і за собою їх скрізь тягаю, куди треба мені поїхати. Просто стараюсь зробити цю "подорож" цікавою для них. Так само ніхто не розумів мене, коли я робила все, щоб не було кесарського розтину з Сергійчиком. Часом мені казали, що "нормальна мати дасть себе на стрічечки порізати, аби тільки з дитиною все було добре, а ти..." "ти просто не знаєш, який то дар - життя". А я про дар життя сама багато що можу розповісти. Дмитрик - не перша моя вагітність, а Сергійчик - не третя. Я знаю, що таке відчай, і про дорогоцінність своїх дітей - також. Просто ну не хочеться страждати на рівному місці, не хочеться просто так проходити муки післяопераційного періоду. Ну але менше з тим. Якщо колись я скажу своїм дітям: "та я для вас... а ви...!" - бийте мене по чому попадете. Бо я нічим для своїх дітей не жертвую, а тільки тішусь ними цілі дні чого вартий хоча би Дмитро, який запилососив 5 кг щебню на дачі, чи Сергій, який повзає по хаті, як рожевий голодупий жучок І вважаю, що то нормально!
Для теми "Кесарю-кесареве..." було б занадто розлого. Але сказати хочеться та ще і діти сплять. загалом, щось ми з вами, дівчата, задуже того рубця вчепились. Втім, розуміючи Ваш страх (сама 3 роки 9 міс тому була такою), готова для кожної особисто скільки потрібно разів повторити, що при 1 КР з горизонтальною лапаротомією в нижньому матковому сегменті ризик розриву рубця в родах є мінімальний.. І якби ж то хороший рубець=хороші роди... ми ж з вами не хочемо, щоб нам умовно дозволили почати народжувати, а в процесі почалась стандартна "підводна частина айсберга"? не хочемо. Отже, варто наперед відповідати для себе на деякі запитання. наприклад. Що для Вас - природні пологи? Загалом часто прирівнюють природні пологи до вагінальних, але я Вам скажу по правді що від визначення вагінальні пологи до такого природні пологи пролягає прірва. Важливо це зрозуміти. Коли я свідомо погодилась на КР без показів - з Сергійчиком, я розуміла, що про варіант природних пологів ТОДІ не йшлося. А якщо всього лише обирати, через яку, вибачте, дірку витягнуть дитину ... шкода, що зрозуміла я це запізно, але то таке. Тому плануючі мами, які перенесли операцію КР і більше її не хочуть - питайтесь у себе, як би Ви хотіли народити. І розлого відповідайте собі на це питання. Рубець на матці - ніщо у порівнянні із тими лещатами страху, в які може бути затиснутий мозок. Мозок любить логіку, любить думати. І перш ніж ми його відключимо (що необхідно вже безпосередньо в процесі народження), давайте логічно йому пояснимо, що цього разу все буде інакше. В кожної з нас є достатньо аргументів, але страх часто пересилює. часто наштовхуюсь на питання, коли можна вагітніти після КР. Після Дмитрика від лікарів чула, що за 5 років. Наша форумлянка має двох діточок різницею у 15 міс. Де ж правда? а от тепер я знаю. Нема інтервалу часу. Є СТАН, в якому можна вагітніти після КР. Тут ще доречно було б сказати про бунтівні настрої. Часто стикалась підчас очікування Сергійчика з такими дурними висловами-питаннями як "Що за бунт проти планового КР, що ти хочеш довести?" Аж смішно, наскільки можна не розуміти вагітну жінку. Ніякого бунту у мене ніколи в тому плані не було і бути не повинно в принципі. Роблячи з вагітної-роділлі борця, її свідомо і успішно прирікають на програш - бо жінка, яка дає життя - вона не солдат і не борець в принципі і сам концепт війни на будь-якому фронті поглинає ту особливу жіночу силу, яка потрібна для пологів. Я навіть силою то точно назвати не можу, бо то щось трохи інше. Таке справжнє, нерафіноване, глибоке, не зрозуміле для оточуючих і потребуюче усамітнення. сорі, закопалась в філософію і спогади, але той скріншот був доречний. Якщо проблем зі здоровям нема і вагітність іде добре - то природні пологи не є бунтом, а є нормою для жінки. Не винятком, не подвигом, не бунтом і навіть не правом. А просто нормою. ДЛЯ якої нічого не треба робити, просто нічого не треба робити ПРОТИ. І коли настає вагітність - має настати штиль. Штиль - і погляд в обрій. Нема потреби десь іти і щось доводити. Життя є всередині. Ресурс є всередині. Довершена система любові працює. Чому? тому що це нормально. Звично. Так, як має бути. На кожне здивоване-обурене - посмішка. Нема війни, нема фронту. Нема ворогів. НІХТО НЕ МОЖЕ ДАТИ ХОРОШИХ ПОЛОГІВ і нема потреби ні в кого їх брати.
Я вчилась на 2му курсі, коли зі мною трапилась одна штука. Те, що трапляється багато разів з усіма українськими студентами протягом навчання. Моїй академічній групі натякнули на хабар. Ну і навчальний предмет був хрестоматійний - фільозофія, і питань на іспит півтори сотні, і купа підводного каміння у вигляді наживо імплантованої ЛНУ Болонської системи. Ціна спокою - 50 доларів. Що у цьому заїдало мене найбільше - не той факт, що у моїх батьків не було грошей. Навіть якби я попросила - просто не було. І не той факт, що до цього я вчилась добре і не хотіла отак лажати свою четверту в житті сесію. А не давало спокою те, що якраз тоді ми з коханим готувались до весілля і обрали персні. Мій перстеник коштував якраз 50 доларів. І при одній думці про хабар уявлялось, як я знімаю обручку і віддаю її. от тоді і подумалось: а хулі. Не платитиму, та і все. Академічна група була не в захваті. Що менше "платників" - то менша загальна сума. Дехто перестав зі мною спілкуватись. Мене не розуміли: та на холєру тобі філософія? Філософія справді була непотрібна. Але я не хотіла віддавати обручку. "ти просто горда", "думаєш, ти краще від всіх, хто платить?" "революція - твоє всьо" - так попрощались зі мною друзі. І зайнялись своїми справами: хто трохи багатших батьків, той гуляв і ні про що не думав, хто бідніших - збирав гроші весь семестр. А я не вважала себе кращою за інших. Я не хотіла віддавати свою обручку. Ми говорили про то з моїм найближчим другом. І він підтримав мене, але сказав так сумно: розумієш, не всі хочуть коритись. Але одна людина не може змінити систему. "одна людина", "маленька людина", "сіра людина". Хіба яскраві - лише ті, хто зі шкіри пнеться, аби виділитись? А хіба "маса" - сіра? Хай. Хай маса. У густонаселеному місті дистанція мала, швидкість висока. Маса перетікає. Нічого страшного не бачу, щоб текти у ній. Сіра? можливо,в сірий злились всі яскраві кольори індивідуальностей. А може, хтось і в сірому. Я от купила сіру ділову сукню. Та що я, згадайте всь от кутюр минулої осені-зими. Хіба ж не краса? а щодо можливостей - кожен може стільки, скільки сам собі дозволить могти. і не віддавати своє просто так, без причини, на рівному місці - то не жадібність, то нормально. Захистити себе і своє. Я здала філософію на 5, безкоштовно. І не лише я, бо справа трохи набула розголосу. Відтоді я впевнена, що маленька сіра людина - дуже сильна і може все.
