Навіщо ти нагадав?

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 549

Тоді у мене було багато часу - міркувати, думати-гадати... Мріяти про тебе, думати, навіщо ти зробив те, для чого сказав се... Тепер часу обмаль, проте... як може не лишитися часу на тебе?

Тоді ж також бувало, що не лишалося.
"Облиш, ми не встигнемо," - знімала я твої руки зі своєї талії.
"Так не чесно, я ж запізнюся," - гіпнотизуючи мене очима, наближався до мене ти.

Ідеальних стосунків не існує, а от ідеальний секс - цілком і повністю. З тобою у нас його було безрозмірне море. Море підчас припливу. Яке, відкочуючи хвилю у безодню, лишало нас на узбережжі напівживих і мокрих.
-Так не можна. Це було надто прекрасно.
- Домовились. Більше не буду.

Навіщо ти нагадав про те, як я сиділа на твоєму підвіконні у блакитній мереживній білизні? Тоді я вже знала, що просто висохнути від зливи і піти додому не вдасться, і, тим більше - що я зовсім не хочу йти. Не знала хіба, що мереживо мало призначене для всього, що було між нами в наступні години і комплект доведеться викинути. А потім вбрати светра і джинси на голе тіло і не стримувати зухвалої посмішки, яку тепер було годі стерти з обличчя. Відтоді, купуючи білизну, я намагалася промацати її міцність. Адже твою міцність збиралася відчути ще дуже багато разів, а припиняти вбирати спіднє у принципі не збиралася. Хоча, варіант був не поганий, зовсім не поганий. Так, в один з днів я зустріла тебе на нашому домовленому місці. І ти з одного погляду зрозумів, що вечеряти не підемо.
Ми часто не вечеряли. Деколи все ж уночі "наздоганяли" свій дикий голод якоюсь зовсім не корисною їжею. А деколи і засинали як є, і просиналися з ідеально втягнутими животами. У тебе був рівний животик, не запалий досередини, але і не нависаючий. І широка спина, яку постійно хотілося гладити, притискаючи тебе до себе міцніше.

Бували дні, коли я хотіла не думати про тебе хоч трохи часу, бо потрібно було на чомусь зосередитися. Але це ніколи не вдавалося.
Ти казав, що в тебе також бували такі дні.

У тобі було абсолютно все, чого мені бракувало. Напевно, так і народжується бажання. Коли очам бракує погляду, губам бракує тепла і захоплення поцілунком, м'якій легкості бракує твердої сили... І при одному дотику взаємно затягує один в одного, перемішуючи серцебиття і дихання.

Коли ми проводили більше часу разом, я зовсім не турбувалась про зовнішній вигляд. Змісту в тому макіяжі, коли ми постійно у дотику? Навіщо вбирати щось гарніше, коли воно все одно знову і знову опиниться на підлозі біля ліжка (на кріслі біля підвіконня, на шафці біля столу, на холодному бетоні коло ванни, на якомусь вішаку коло полиці із взуттям...)? Але саме тоді почувалася дуже гарною. В нас обох було спільне розуміння краси - очима і на дотик.
- Твоя шкіра настільки ж тепла і запашна, якою й виглядає.
- Твої губи такі різкі на вигляд, а посмішка така ж гаряча, як і поцілунок.

Нам було добре разом, без жодних контекстів та моралей. Ми надривали суспільні шаблони, а часом - і деякі частини мене, до кількох крапель живої крові, помічених вже значно пізніше, а тому не відіпраних до кінця.

- Напевно, у тебе дуже сильний материнський інстинкт, - сказав ти раптом мені, зовсім не до речі.
- Чому ти так вирішив? - здивувалася я, хоча сама у глибині душі була впевнена, що між нестримною жагою фізичного кохання та всеохоплюючою любов'ю до рідного малюка є прямий доказовий зв'язок.
Ти ще не один раз так само недоречно казав, що я буду прекрасною матір'ю. Натомість я ніколи не могла уявити тебе батьком.
Хіба один раз. Я уявила чомусь, як від тебе залетіла невисока темноволоса дівчина. І ти, схудлий та знервований, готуєшся до весілля, опускаючи очі при зустрічі зі знайомими. А потім - гуляєш з візком, твоє обличчя бліде від недоспаних ночей, а променистий синій погляд замислено тьмяніє. Загалом, нічого конкретного. Але навіть від цієї ні до чого не прив'язаної думки мене залило цунамі з ревнощів.

Я боялася насититися тобою, бо не знала, що далі.
І так ніколи і не наситилася. Як і ти мною, сподіваюсь.
- Ні, так добре не буває.
- Звичайно, що не буває. Так же не можна.
- Не можна, точно. Це просто смертельно.
- Тільки не помирай, чуєш? А то станеш сенсацією в завтрашній ранковій газеті!
- У нинішній.
До сходу сонця лишалося ще пару годин. Пару годин навіть не сну, а того концентрованого повного відрубону, який буває лише від перенасичення близькістю.

Перенасичення...
Ми знали, що це мусить закінчитися. Але кожен не хотів бути кинутий. Триваюча фізична потреба один в одному змушувала нас кидатися тим розставанням, як гарячою картоплею. Щойно я бачила, що ти готовий це зробити, - не давала тобі промовити слова. І навпаки...

А потім, коли одного разу все ж настало "потім", - я плакала і сльози були мов окріп. Вони падали, обпікаючи руки, і я забирала руки з-під власних сліз, і ридала з відкритим обличчям. Тоді єдиною надією, яка дозволяла увійти в хоч якесь завтра, було те, що ти колись ще нагадаєш мені про себе.

І от, ти нагадав. Навіщо?
Втім, краще не відповідай. Я вже здогадалася, як здогадувалася завжди і щоразу...
marianast, Vinnikomachka, Lathorien та 25 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment