Viewing blog entries in category: емоції

Почала таке на ФБ, ще тут прокопіюю

15 років в "Експресі"
-------

Рівно 15 років тому -- у Великодній піст я прийшла в "Експрес" на
практику, а вже через кілька місяців -- 10 вересня -- стала
"штатним" журналістом.

Саме сьогодні маю таке натхнення
написати кількасерійну розповідь. Хоча обіцяти не можу. Це зараз
я хочу писати багато, а, можливо, вже завтра писати не захочу...
Тому, поки є натхнення, почну, а далі подивимось.

Як я вирішила стати журналістом
-----------

...Ще у класі 4-5 чи 6 я визначилась, що буду адвокатом. Ну це ж
так круто: стоїш у суді, як на сцені, доводиш свою правоту,
обламуєш протилежну сторону, вся така крута! Так-так, я
обожнювала Джулію Венрайт із "Санти-Барбари"))) І хотіла бути
такою ж крутою адвокаткою, як вона.

Тому коли мої однокласники роздумували ким хочуть бути я вже
давно визначилась -- буду вступати на юридичний. Маму і інших
родичів ця моя мрія не тішила, бо самен юрфак був ну дуже модним
і вони тупо не вірили, що можна вступити "своїми знаннями", а на
хабарі чи бодай репетиторів грошей не було. А знання у мене були
і я фанатично вірила у успіх.

А ще у мене була однокласниця у якої мама була крутим юристом і
зрозуміло, що й дочка мусила вступити на юрфак. Однокласниця
пообіцяла, що буде давати мені усі свої конспекти занять із
репетитором -- і так я підготуюсь до вступу.

І от у мене конспект першого заняття. Десятки сторінок нудних
термінів та визначень (у школі предмет "Право" у нас був такий
цікавий, а тут така нудь), якісь юридичні задачки, купа
рекомендованої літератури, яку за два дні треба вивчити на
пам"ять. Фу!!! Як же мені це було не цікаво. Я в мить перехотіла
бути юристом... Але ж я так мріяла вчитись в універі! В мене
серце завмирало, коли я біля нього проходила. Ну і куди мені
тепер вступати? У мене немає мрії, є лише порожнеча... Отак те,
про що я говорила стільки років -- юридичний факультет -- мені
опротивився лише за один вечір. Я плакала, я ридала і абсолютно
ні про що не думала. Жодної думки про майбутнє.

Вранці я йшля до школи. У мене закінчились сигарети і я збиралась
купити їх у цілодобовому кіоску буля універсаму. Цей кіоск
відчинений завжди (я навіть раз бачила, як так коє чим займались.
Ну і відро вони мали -- тому не виходили звідти навіть на 5 хв).
А саме в той ранок, коли мені було так сумно і я навіть не мала
цигарки, той кіоск був зачинений...

За двісіт метрів був інший кіоск. Дорога до нього пролягала повз
високий і довгий будинок із офісами. І от йду я за сигатерами і
на автоматі читаю вивіски на фасаді... Одна із них -- "Редакція
газети "Український шлях".

Купила сигарети і йду до школи і думаю: "Блін, а може б то у
журналістику?" У мене однокласниця збиралась на журналістику і
вже два роки ходила на Погулянку на якісь там курси. І казала, що
потрібно для вступу мати якісь статті надруковані в газеті. От і
надрукую їх у "Українському шлясі"! Ну не можуть же вони мене не
прийняти, якщо я живу від них через дорогу.

Я дійшла до школи, закурила під нею -- і повернулась назад -- в
редакцію "Українського шляху".

(Мені часто щось "стріляє" в голову і я мушу це зробити вже і
негайно. Макс вважає це дурістю, особливо коли я серед ночі
починаю когось видзвонювати чи щось вишукувати в інтернеті. Він
каже, що рішення треба приймати на холодну голову. Але це не про
мене. Я за 5 хвилин вирішила стати журналістом -- і не жалкую. У
четвер я сказала, що хочу "Мерседес" (маючи 3 тисячі доларів
подарованих на весілля, тоді як таке авто коштувало 15 тисяч) --
у суботу машина уже була під нашими вікнами, а у понеділок ми
оформили на неї кредит; народивши четверту дитину і маючи 40
тисяч (гривень!) "декретних" я вирішила купувати і будувати дачу
-- і вже за тиждень ми знайшли ділянку. Відвівши дитину в басейн
і нанюхавшись води я вирішила, що хочу на море (ну бо після
весілля вже 6 років не була) -- і вже через тиждень, завдяки
Коломойському (ну кредитці Приватбанку, яку "закривали" потім
кліька місяців) ми шестеро (найменшій рік) були в поїзді. Короче,
саме мені рішення треба приймати на гарячу голову: вже і зараз --
ніколи не помилялась).

Моє знайомство із журналістикою було дуже пафосним: уявляєте, я
зайшла в редакцію, сказала, що я школярка, але хочу бути
журналісткою і тому мені треба надрукувати статтю, і мене відразу
прийняла головний редактор -- Надія Базів! От так, без запису,
без "почекайте" чи "прийдіть завтра". І чаю зробили і печивом
пригостили. Пані головна редакторка показала мені підшивку газети
(бо я такої раніше не читала). Зазначила, що у них є молодіжна
сторінка і я спокійно можу туди щось написати.

ЩО??? ЩО НАПИСАТИ? Це питання мене мучило коли я була школяркою,
студенткою, практиканткою, головним редактором і навіть нині я не
знаю про ЩО ПИСАТИ)))

Тоді мені допомогли. У Львові був чи мав бути саміт і пані Надія
запропонувала написати такий репортаж-опитування: "Молодь і
політика". І я взялась до роботи, опитала всіх однокласників,
написала і вже наступного дня віднесла у рудакцію свій рукопис.
Його взяли і... І все. Тем мені більше не дали, сама я нічого не
придумала. Тому щотижня купувала "Український шлях" і вишукувала
свій текст. Через місяць, коли я ще ніграмулічки не зневірилась,
я побачила свій текст у газеті. Практично без змін: мій
заголовок, мій підзаголовок, мій текст. О, як же я верещала від
щастя! Бігала по школі із газетою і показувала всім вчителям.

От вчителі мені тоді не дуже зрозуміли) Просто я перфектно знала
алгебру, геометрію і фізику. Ну так, і твори я гарно (швидше
дивно, не так як усі) писала. Але гуманітарієм мене важко було
назвати.

Потім було ще дві публікації в газетах -- загалом три, які і
стали моїм творчим доробком при вступі.

...Глибока ніч -- за п"ять третя. Аж раптом усе стало помаранчевим.
Світло було таким яскравим, що навіть сплячих підняло на ноги.

...У той день у нашому дворі було весілля. Вранці сусіди
проводжали прекрасну молоду. Тож і я, і, як потім дізналась, інші
сусіди, подумали, що то із забави люди повертаються, феєрверки
пускають.

Але коли підійшла до вікна, то мало не зомілла від страху.
Просто перед моїми вікнами горів автомобіль. Вогняні факели,
здавалось, торкались самого неба.

-- Чоловік, машина горить, -- кричала я -- не наша, але коли
вибух буде? Що робити?

Чоловік зателефонував до рятувальників. "101"! Друзі, це всього
три цифри -- "101", але як же важко їх згадати в момент такого
шоку і стресу. От чесно, випишіть собі номери швидкої, поліції,
рятувальників і повішайте на видне місце. То реально треба
зробити, бо як тремтять руки і ноги, то важко згадати навіть те,
що мало не із народження знаєш.

Діти! Їхні ліжка біля вікна. А як буде вибух? Шибки полетять... Я
-- а це всього 55 кілограм ваги, схопила дітей на руки і віднесла
у ванну. Справді, у момент шоку у нас задіюються якісь інші
ресурси -- надлюдські.

Я спеціально наступного дня пробувала повторити нічні діяння --
взяти дітей одночасно на руки та віднести у ванну. Ні, не вийшло
навіть підняти. А вночі і підняла, і віднесла і навіть руки не
боліли.

Через 5 хвилин після нашого виклику приїхали поліцейські, через
10 -- рятувальники.

Власник авто намагався погасити вогонь маленьким вогнегасником.
Зрозуміло, він був у шоці і наражав себе на небезпеку. Адже
користі від того вогнегаснику так само, як плюнути у ватру --
нуль. А на небезпеку він себе наражав. Бо хто-зна, чи воно не
бабахне?

На вулицю почали виходити сусіди. Переважно ті, чиї авто стояли
поруч. Найбільше мені було шкода у цій ситуації мою сусідку. Її авто
стояло найближче до підпаленої машини і загорітись могло на
раз-два. Треба було переставити. Але ж підійти страшно, та й
вогонь пече... Я от досі не розумію: а чому присутні на вулиці
чоловіки не допомогли їй від"їхати? Вона сама застрибнула у авто
і швиденько здала назад. Це було настільки блискавично, що можна
було світовий рекорд ставити.

Нарешті приїхали пожежники. 10 хвилин здавались вічністю. Не
можна сказати, що вони довго гасили авто. Ну до 10 хвилин. Але
тільки-но із одного боку наче перестало горіти, як спалахувало із
іншого. Найстрашніше було, коли горів бак -- такий факел вогню на
кілька метрів.

За кілька хвилин приїхала ще й "швидка", а потім ще одна
поліцейська бригада. Здається, постраждалих, принаймні фізично,
не було. Ну, може, лікарі і дали комусь заспокійливе. Але, на
щастя, травм вдалось уникнути. Як то кажуть, пронесло. Потім
під"їхали і криміналісти чи слідчі (чесно, не знаю хто) -- у
такій синій формі, як у колишніх міліціонерів.

Коли вже вогонь вщух, люди -- і поліцейські, і власник, і сусіди
-- почали уважно обстежувати навколишню територію. Либонь, шукали
хоч якісь речові докази. Шукали довго. Уже і пожежники поїхали, і
швидка, і поліцейські, сусіди спати пішли. Залишився хіба власник
і ті четверо правоохоронців у синій "міліцейській" формі.

Словами не передати, який в хаті стояв сморід. І це при тому, що
вікна були зачинені. То ті палені шини -- ще й як "пахнуть".
Перепрошую, але у моїх дітей навіть кози в носі були чорного
кольору. Але, на щастя, надворі висмерділось якось дуже швидко --
вже за 15 хвилин не було ніякого запаху, тож і в хаті провітрили.

Ну заснути від пережитих емоцій та стресу було важко усім, але
десь під світанок діти заснули. А я вже спати не лягала -- до
ранку дивилась в інтернеті відеоролики за запитом: "як вибухає
авто". Знаєте як? Страшно!

Що це за кримінальні розбірки? Ті, хто підпалював, уже ні
совісті, ні поваги навіть до себе не мають. Ну не вгодив тобі
хтось -- розберись із ним по-чоловічому. Ну дай у морду. Хоча
такому важко дати -- під два метри росту і плечі, як у Кличків.
Тож як по пиці не міг зарядити -- вирішив тихенько вночі авто
підпалити. Так ницо. Серіалів кримінальних передивились? А то
нічого, що інші машини могли загорітись? А то нічого, що люди
могли постраждати?.. І нічого, що половина жінок і дітей у районі
стрес дістали. Когось потім заспокіливими відкачували, когось
конячком заливали, щоб розслабити.

Хто цей сусід? Знаєте, у нас діти різного віку, машини різного
класу, тож якось не було спільних тем для ближчого спілкування.
Обмежувались сусідським "добрийдень". Але він на бізнесмена не
був схожий. Він часто ходив із папкою, із документами...
Подумала, що правоохоронець якийсь, може прокурор?

Вже вранці весь інтернет "гудів" і мої здогадки щодо роду
діяльності сусіда підтвердились. "У ніч на 11 вересня у Львові
згорів автомобіль, який належить адвокату та колишньому
співробітнику правоохоронних органів!"

Підпал автомобіля "Субару", на якому їздив львівський адвокат і
який належав його дружині, сам потерпілий пов"язує з професійною
адвокатською діяльністю.

"У мене зараз кілька складних справ. Я захищаю потерпілу сторону
у двох справах про смертельні ДТП і у справі про групове
зґвалтування", -- заявив потерпілий.

"Я вже рік не працюю в правоохоронних органах. Прослуживши там 20
років і вийшовши на пенсію за вислугою років, я зайнявся
адвокатською діяльністю. Тому підпал автомобіля не вважаю помстою
за попередню роботу. І взагалі мушу сказати, що за час служби в
правоохоронних органах жодних серйозних погроз не отримував", --
зазначив адвокат.

Чоловік додав, що підпаленому автомобілю було 8 років і він
належав його дружині.

Раніше адвокат працював у правоохоронних органах, зокрема в
розшуку, УБОЗі, відділі по боротьбі з обігом наркотиків.

Не відновлюють мене у Прозі, буду писала м тут. Короче, якийсь брєд і сподіваюсь, що то вже точно йому крапка. Минулого тижня доця невідомо яку хворобу хворіла. Заразились сто пудів у поліклініці на медогляді. Спершу температура, потім висипка. Короче енторовірусна інфекція.
Причому захворіла дитина саме тоді, коли тато із колєгами ночував на дачі -- там землю з-під тераси треба було порозносити, щоб стіну можна було оздоблювати (я хочу мушлями). То ввечері в мене вдома швидка, вранці колєгу (того, що із чоловіком на дачі) -- так рознесло, чоловік каже, що реально ще одна голова виросла. Зуб чи флюс? як воно там правильно. І Т 40.....

Ой, у суботу поїхали на дачу ракушки клеїти. Заїжджаємо на територію кооперативу і вже, відчиняючи ворота коперативу, чуємо якийсь незрозумілий запах. Доїжджаємол до нашої ділянки (я з малою на руках -- вона заснула), відкриваємо двері і ... бе.... штин неймовірний. Чоловік виходить -- здохлий величезний пес, там вже червяки... Ми з дітьми повтікали у різні боки, а мій чоловік -- мій герой!!!! -- дві години яму копав, то "теля" переносив, потім землю зрізав, нову насипав... А сусіди? Смерділо всім, і ніхто не допоміг....

Поки копав -- дзвонить його мама. Родич у Новому Роздолі помер. Не молодий, але і не старий -- 78 років. Свекруха не може, тож нас на похорон делегують від сім"ї. Тож сьогодні вранці приходить моя мама і каже: Юль, ти, певно, не поїдеш, бо там цьотка на селі померла. Теж не молода, але от саме цієї ночі....

Я таки поїхала на батьківщину Олі Фреймут. Питається -- чого? Я так того похорону боялась, бігала навколо церкви, щоб нічого не побачити. Пішла на цвинтар. І там страшно було... То не для моїх нервів... Вертались до машини (на поминки не йшли), питаємо у якогось перехожого, де тут магазин (коняку хтілось). Він так на нас глянув уважно і каже: там магазин, там і кафе-бар є! То ми так схожі на тих, кому в кафе треба?)

Ото приїхали до Львова -- мама на село на інший парастас. Нє, я розумію, люди старші. Але всерівно це так неприємно

От я і стала блогером))) Випадково?
(на фото -- мої очі між двох блондинок))) більше нічого виразнішого немає)
Не думаю... Вирішила вам
написати у Прозі і побачила, що я там заблокована. За що? Я вроді
останнім часом не матюкалась багато. Ну і ладно. Тут напишу.

Завтра мій синок на "Арені-Львів" буде виводити футболістів на
поле! Наразі не відомого якого саме футболіста, але це буде точно
хтось із "Карпат" чи "Говерли", бо це вони завтра грають. Отак
ніби тільки народився і саме про це я мріяла.

Я ще коли вагітна була -- не пропустила жодного матчу ще тоді на
стадіоні "Україна". І так мріяла догодити татові -- народити
сина-футболіста, а собі тихо казала, що для початку нехай, як ось
ці хлопчики у зеленому -- виводить спортсменів на поле. І цей час
так швидко настав!

До речі, я всю вагітність ходила на футболи, а сина народила у
листопаді -- якраз у футболістів зимові канікули настали. А коли
в березні уже почались ігри -- то ми вже були на стадіоні із
4-місячним синочком про якого по телевізору показували такий
довгенький репортаж, як про наймолодшого вболівальника.

До речі, це от зараз останні кілька років я бачу на стадіонах
багато дітей маленьких, візочків, вагітних. А 8 років тому такого
навіть близько не було. На мій живіт на трибунах так дививлись,
ніби вагітної ніколи не бачили. Ну, на стадіоні то точно. А тепер
купа матусь, вагітних, діток, візочків...

Отож, завтра в 14.00 усі включили телевізори (або ще краще
прийшли на "Арену-Львів") і... ні-ні, я не прошу дивитись на мого
хлопчика (зізнаюсь, вони там всі однакові). Просто послухаєте, як
одна сумашедша буде ричати: Артеем!!! Артем!!!

Але це ще не все. Мій зайчик не лише футболіст, а ще й дзюдоїст.
Протягом останнього тижня у нього було вже два внутрішньошкільних
змагання. На першому він 2 місце посів, а на другому -- 1 місце!
Сьогодні будуть районні змагання, то я тримаю кулачки.

Дякую @Lyudvig за кімоно -- бачу, що воно фартове!
------------

...Я люблю відвідувати спортивні події, але не просто рядові
турнірні ігри, а такі, де від результату щось залежить. Це не
лише великий футбол. Баскетбол, гандбол і міні-футбол мені куди
більше подобаються. Тому що гра куди динамічніша, тому що кожної
секунди може змінитись результат і програючи навіть на 10-20
очків можна виграти бій.

Пригадую, під час вагітності була якась важлива гра львівської
гандбольної "Галичанки". Вони грали не із нашими, а із
європейцями -- то була дуже важлива гра.

Оцей гімн перед матчем, оце шалене вболівання. Коли ти протягом
години стежиш за кожним рухом м"яча, коли в тебе напружене усе
тіло, коли ти так радієш голу, чи незабитому голу суперників, що
не зважаєш ні на що у світі. У цей момент не думаєш ні про що: є
ти і гра. Ти кричиш, матюкаєшся, стрибаєш, махаєш руками і навіть
не задумуєшся як же ідіотично і несексуально зараз виглядаєш
(саме на цій грі у мене ще живота не було видно і тому мені все ж
ще хотілось гарно виглядати, але не на трибунах -- там про це
забуваєш).

Тоді "Галичанка" виграла. Глядачі довго стоячи аплодували,
втирали сльози щастя і обіймались із незнайомими людьми. Така
атмосфера панує на важлививх іграх. І я закохалась у цю емоцію, я
так хотіла продовження, але, сказав чоловік, що наразі якихось
важлививх ігор не буде. А вболівати за якусь рядову гру, яка
особливо на турнірну таблицю не впливає -- я що дура?

Але у той час я відразу зрозуміла де я дістану цю емоцію: я буду
вболівати за кожну рядову гру, навіть за тренувальне змагання
моєї дитини. Отам я точно буду вболівати кожною клітинкою свого
тіла, тому обов"язково свою дитину дам на спорт. Я так добре
пам"ятаю цей день, а це вже 8 років минуло. І от сьогодні я,
напевно, буду як божевільна кричати на цих змаганнях. Бажаю
Тьоміку удачі!