Просто вірші...

Тема у розділі 'Мистецтво', створена користувачем Romko, 5 Листопад 2009.

  1. Tequila

    Tequila Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Давным-давно пора понять причину,
    Того, что происходит: ты пойми -
    Жалеют женщины совсем не о мужчинах.
    Все женщины жалеют о любви...
    Не жалко мне того, что не сложилось,
    Бывают лучше или хуже дни,
    Пусть вместе быть с тобой не получилось.
    Но я жалею только о любви...
    Всё унеслось, всё сгладилось, забылось,
    Погасли разноцветные огни,
    А, может, это просто мне приснилось?
    Но я жалею только о любви...
    Не знаю, что ещё со мной случится,
    Но не вернусь. Не надо. Не зови.
    И как бы жизнь моя в дальнейшем не сложилась,
    Я пожалею только о любви...
     
  2. Cheburulja

    Cheburulja Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Щасливі не пишуть віршів.
    І я їх давно не пишу…
    Щасливі не слухають інших,
    Щасливі закохані в тишу…

    Щасливі живуть сьогоденням,
    Читають в очах коханих,
    І дихають так натхненно,
    І не помічають обману.

    Щасливі смішні, як діти,
    Наївні і простодушні,
    Здатні простому радіти,
    Здатні про все забути…

    Та краще писати вірші,
    І гірч виливати рікою,
    І не розчинятися в інших,
    Не затуляти собою.

    Бо щастя – така омана…
    Марево посеред болю…
    Щастя – відкрита рана,
    Її не затулиш собою…
     
  3. Gorda

    Gorda Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Вже не будемо з тобою
    Такими як тоді,
    Де були безтурботні та радісні дні.
    Так раптово все перемінилось,
    Мов вітром пронесло
    Безповоротно, назавжди.
    Ті незабутні місяці та роки.
    Тепер ми вже інші,
    Тепер ми батьки.
    І не для нас вже світитимуть
    Вечірні ліхтарі.
    Не ми будемо слухати
    Спів вечірніх птахів.
    Лиш у спомині,що повертає нас туди,
    Будемо згадувати якими були ми тоді.
     
    Останнє редагування: 20 Січень 2014
  4. Emotional Lady

    Emotional Lady Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Де ти?..
    Де ти, вітре світанковий, на просторі голубім?
    Той, який візьме з собою десь туди за край душі,
    А там гармонія і спокій міцно так переплелись у нім,
    І вдвох закутані любов'ю ми понесемось як ввісні.

    Де ти, орле широкрилий, що ширяє поміж хмар?
    Рятівник від сірих буднів, всіх негод із майбуття.
    Ти лети, лети до мене, маю я для тебе дар.
    Серцем ти його відчуєш, немов оте мале дитя.

    Де ти, незвичайний захід сонця?
    Здається ось близенько.., і нема,
    Як ти тепер зігрієш душу, коли вона згоріла вже до тла?
    Я знаю, буде ще схід сонця, і буде світло навкруги,
    І все до чого йшли так довго, дійдем невдовзі Я і ТИ!..

    By Таня Ляшко
     
  5. Cheburulja

    Cheburulja Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Віктор Баранов
    До українців

    Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
    Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
    Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
    Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
    І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
    І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
    І що ми на Вкраїні — таки український народ,
    А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
    І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
    І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
    І що є у нас мова, і що українська вона,
    Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
    Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
    Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
    Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
    Почали українці себе у собі забувати?
    Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
    У якому свідомості нашій збагнути незмога,
    Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
    Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
    Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
    Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
    Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
    Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
    Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
    Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
    Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
    Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
    Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
    Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
    Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
    Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
     
  6. aknytsU

    aknytsU волошкова...)

    Відповідь: Просто вірші...

    Життя іде і все без коректур.
    І час летить, не стишує галопу.
    Давно нема маркізи Помпадур,
    і ми живем уже після потопу.

    Не знаю я, що буде після нас,
    в які природа убереться шати.
    Єдиний, хто не втомлюється, - час.
    А ми живі, нам треба поспішати.

    Зробити щось, лишити по собі,
    а ми нічого, - пройдемо, як тіні,
    щоб тільки неба очі голубі
    цю землю завжди бачили в цвітінні.

    Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
    Щоб ці слова не вичахли, як руди.
    Життя іде і все без коректур,
    І як напишеш, так уже і буде.

    Але не бійся прикрого рядка.
    Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
    Не бійся правди, хоч яка гірка,
    Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

    Людині бійся душу ошукать,
    Бо в цьому схибиш - то уже навіки.

    Ліна Костенко
     
  7. Heureuse

    Heureuse вірю...

    Відповідь: Просто вірші...

    :girl_in_love:

    Ты неслышно вошел в мою жизнь,
    Тихо сел у моей кровати...
    Я кричала другому: вернись.
    Ты сказал мне уверенно: Хватит!

    Я спросила тебя: кто такой?
    Почему нарушаешь час муки?
    Ты сказал, что ты будешь со мной...
    Сжал в руках мои слабые руки.

    Удивилась!— другого люблю!
    Для чего мне незваные гости?
    Хамства этого я не стерплю!,
    И уже клокотала от злости.

    Засмеялся, и, глядя в глаза,
    Произнес: «Это я тебе нужен,
    А в другого влюбляться нельзя...
    Кстати, я приготовил нам ужин...»

    Мира Айсанова
     
  8. Heureuse

    Heureuse вірю...

    Відповідь: Просто вірші...

    ...Ты помнишь, как я плакала взахлеб,
    Когда тебя неистово любила?
    В квартире воцарил глубокий смог,
    И в венах кровь как будто бы застыла.

    Тогда мне показалось: я слаба.
    Мол, жизни без тебя и быть не может
    О, Боже! Как же сильно неправа
    Та женщина, что думает похоже!

    Вы знаете, есть тысячи мужчин,
    И как-нибудь, в один тоскливый вечер,
    Появится желанный Ваш...один,
    Который от всего, обняв, излечит...

    Ю. Голева
     
  9. leopolice

    leopolice New Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Готуючись до сьогоднішнього свята, перегорнув-перечитав-перевідчув
    Марія Матіос «Жіночий аркан у саду нетерпіння»

    В черговий раз виникло відчуття певної безпорадності: нам, чоловікам, ніколи...ні-ко-ли не дотягнутися до висот Вашої душі, наші кохані, такі близькі, але і такі недосяжні Жінки...

    Кохання Вам, тепла і жіночого щастя!

    ***

    Потік, наче коник, грає,
    Стареньку скалу лупає
    І гладить їй шерхлу шию…

    Я ноги в потоці мию.

    Коротка моя спідничина
    Летить, як листок осінній.
    Пасе жеребець в царинці…
    І що мені – смілій жінці, -
    Що світ десь ридма-ридає?

    А я собі грудь вмиваю.


    Така в мене нині потреба.
    І поки тереблять ребра –
    Вмиваю живіт і стегна.

    Я гарна – мов ягід стебла,
    Як риба під каменем, гарна,
    Як ще не впольована сарна.

    Сміюся солодким сміхом,
    Твердіють пипки-горіхи,
    І чорна між стегон квітка
    Уже не встидається свідка –
    Гривастого жеребця…
    Хай мить не смутніє ця.
    Хай я собі так втішаюсь:

    З ніг до голови вмиваюсь.
    І знов з голови до ніг.


    І мій безпричинний сміх
    Хай стісує темні болі:

    Радію ж бо я на волі,

    На клаптику – не-ілюзій,
    Де ні ворогів, ні друзів,

    Де я і лиш мій поклонник,

    Де скаче потік, мов коник…

    ***

    Ох, ця ера – сумна гетера:
    Робить з тебе вже циркача.
    Шляк трафляє, бере холєра –
    І несила (ох же ж!) мовчать.

    Ох, ці ринки…Все стало дибки.
    Ох, дивен-ні-і гримлять дива!
    А я жінка – тонка, як скрипка, -
    Голос з мене видобувай.

    Ні, не скрипка.
    Я сива дримба,
    Я відлуння печальних скель.
    Я з –під каменя сонна риба,
    Я з потоку – в”юнка форель.
    Я погідна – як осінь срібна.
    Я солодка – як майський мед.
    Я нечутна – як в жилах рідна
    Кров.
    Як пізній в саду ранет.

    Ох, ця ера – сумна гетера…
    А я чую, що кров горить.
    Ломить пера ця чорна ера
    І збиває серцевий ритм.

    А я хочу в якусь печеру,
    Хоч на пару якихось діб!
    Чоловіцтво!
    Змініть цю еру,
    Цю гетеру,
    Бо це ж ваш хліб.

    Я ж бо можу отак пропасти
    Поміж цих божевільних днів,
    І нікому не будуть застити
    Мого серця палкі вогні.

    Ох, солодкі слова, як сливи.
    Та долоні – як два хрести.
    Чоловіцтво!
    Я ще вродлива.
    Мені важко свій хрест нести.

    А я дримба.
    Я хочу в губи.
    А я срібна в руці форель.
    Чоловіцтво!
    Я ваша згуба.
    Затрубіть мені з диких скель.

    Учиніть нетерплячий рейвах,
    Бо ж була я десь тут, жила.
    Бо душа моя на деревах
    Цвіт збирає, як мед бджола.

    ***

    Шампанського чи білого вина,
    Чи винної води нічну криницю
    Подайте.
    В світі панахид і зла
    Я-гомінка,
    Самотня танцівниця.
    Моя душа-обернена у лань-
    Десь по лісах небачених блукає,
    І щось таке чудне собі шукає,
    Що-Боже борони!-від тих бажань!

    Але води лісами самоти,
    Де винних вин невипита криниця.
    Де ти живеш-і знаєш, що це ти,
    І не придурюєшся задля "так годиться".
    О, хай моя святиться самота...
    Я нею п"яна, п"яна без "шамапана".
    Я не така, як з вигляду, проста.
    Я ма. свого Бого й свого Пана.
    Свій сміх.
    І голос.
    Безголосся теж.
    І сум.
    І плач.
    І все-на різні лиця.
    Душе моя!
    Ти аж тоді умреш,
    Як вивітриться з мене танцівниця.

    Та ще не час.
    На звалищах розлук
    Я дивний голос звідкись чую-
    І на полотнах білих твоїх рук
    Я ще танцюю....

    ***

    Спалює кров жага
    І – мов чумна – клекоче.
    Я – наче вість блага –
    Вийду з цієї ночі.

    Люди!
    Дивіться: я –
    Взята у руки скрипка.
    Тиха вночі земля –
    Стала над ранок дибки.

    Люди!
    Не бійтесь, я –
    Ваше забуте вчора:
    Приспане янголя,
    І запізніла фора.

    О, як сніги горять
    Хрипко і невагомо…

    Люди!

    Дивуйтесь: я –
    Люблена жінка.

    Богом.

    ***

    Приневолю себе, присилую
    Не вертатись в ті далі, де
    Ми з тобою були, мій милий,
    Бо тепер там гроза іде.
    Там згорає моє волосся,
    Там квітує душа нага,
    Там очищення йде.
    Там досі
    Не ступала чужа нога.

    Там безмежне усе, до йоти.
    Не соромся.
    Не боронись.
    Палить слово.
    І палить дотик.
    Чи ще буде таке колись,
    Що ітиме гроза, як викуп
    За самотні й суєтні дні?!
    І душа, наче лист осиковий,
    Затремтить.
    Наче лист в огні.

    Колінкую!
    Молю
    Мій милий!
    Хай лишивсь від грози лиш дим -
    Приневольмо себе,
    Присилуймо
    Вже не бути такими з кимсь
    Другим,
    третім,
    десятим,
    сотим.
    Бо навіщо тоді нам жить,

    Коли ці неповторні дотики
    Можна з іншими пережить?!

    ***

    Прости мені оцю відвагу –
    не мати смутку ув очах.
    Я жінка.
    І для мене благо
    Отак от жити – на мечах.
    Іти по лезах, як по травах,
    Сивіти в чорняві ночей,
    І відвертать від тебе замах
    Чужих очей, чужих очей.
    А потім плакать, мов дитина,
    Чолом уткнувшись у щоку,
    Шептать нехитре і невинне:
    "Нащо тобі мене таку…"
    І знову думати до рана,
    І попеліти від жалю,
    Бо ти – моя найглибша рана.

    Та – що люблю…

    ***

    Із днів тріумфу до чорних днів
    Близько: рукою подати.
    І можеш топитися у вині
    Чи кров’ю платити податки.

    Це вже, знаєш, як ляже карта,
    На небесах тасована.
    Серце не має поняття — «завтра».
    Вічно воно припасовано

    До «сьогодні», «вчора» й до «уже».
    Серце не має часу чекати.
    А в тебе вибір: звиватись вужем,
    Чи пішки іти за ґрати.

    Тюрма — воно, знаєш, не лиш тюрма,
    Мороком коронована...

    У мене нічого, крім серця, нема.

    Я серцем весь вік заґратована.

    ***

    Умиюся рано в потоці.
    Вода в нім шумна, крижана.
    Сорока свій голос відточить:
    Чия ти, чия жона?

    Я смішно сороці фівкну:
    Ну, хто тебе намовля?
    Я тут не жона!
    Я дівка.
    Я дівчинка.
    Немовля.

    Тут вітер мене колише
    Під сонні якісь слова.
    Трава мені губи лиже,
    Пугиче мені сова.

    І голос сорока стратить –
    Базарний такий кунтуш.

    … А цей інцидент загладить
    Павич – мій веселий муж.

    ***

    Ми нікому нічого не винні
    Та правими не будемо

    Ми

    Будем гнані дрібними людьми,
    Бо судитимуть – безпомильні.

    Але суддів отих голоси
    Десь,
    Колись
    В самоті собі зронять:
    «Отаке?!
    І в найтяжчі часи?!..
    Навіть заздрісно.
    Хай Бог боронить!..»
     
  10. Марта2

    Марта2 Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Це ж треба мати сатанинський намір,
    чаїть в собі невиліковний сказ,
    щоб тяжко так знущатися над нами,
    та ще й у всьому звинувачувати нас!
    ЛІНА КОСТЕНКО
     
  11. Tequila

    Tequila Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Женская Душа… На ней замочек…
    Под замочком тайный сундучок…
    Сколько в нём слезами смытых ночек…
    Рыбаков, попавших на крючок…

    В нём подруг ценнейшие секреты,
    Тяжесть непоказанных обид,
    Скуренные тайно сигареты,
    Бестолковый к прошлому магнит…

    Разочарования, надежды,
    Детство, что вертелось, как волчок…
    Там в душе под яркою одеждой
    Запылился ценный сундучок…

    Сколько там романтики и ласки,
    Нежных чувств, и неслучайных встреч…
    Там любовь хранится без огласки,
    Чтобы не обжечься и не сжечь…

    Там фата хранится, счастья крошки,
    Первый крик родного малыша…
    Кем-нибудь наставленные рожки
    В сундучке всю жизнь хранит душа…

    В нём потоки мыслей, груз сомнений,
    Адреса, пароли, имена…
    Горечь от разлук и чьих-то мнений…
    За ошибки, промахи вина…

    В нём скребутся кошки и мурлычут…
    А ударов в спину там не счесть…
    В нём слова несказанные хнычут…
    Их не разобрать и не прочесть…

    Женская душа в ответ кивала…
    Разум, словно мудрый старичок,
    Шепчет, чтоб она не доверяла
    Никому бесценный сундучок…

    На душе замок не с пластилина…
    И его обманом не взломать…
    Лишь родной и любящий мужчина
    Может душу женскую познать…
     
  12. aknytsU

    aknytsU волошкова...)

    Відповідь: Просто вірші...

    Вона

    Вона до подвигів готова
    Завжди приваблива й струнка,
    Вона чудова й фантастична
    І незабутньо чарівна.
    Вона цікава і відкрита
    Вона прикольна і привітна,
    Вона серйозна й жартівлива
    І невимогливо смілива.

    Вона вогненна і яскрава
    Вона блискуча й заводна,
    Вона приємна, сексуальна
    Палка, невтомно-актуальна.
    Вона уважна й емоційна
    Захоплююча і свавільна,
    Вона кмітлива й неприступна
    Для мене мабуть й недоступна.

    Вона таємна й промениста
    Вона мрійлива,ніжна,чиста,
    Вона помітна і відмінна
    Завжди шалена й неймовірна.
    Вона "нищівно еротична"
    І бездоганно естетична,
    Вона - дорога до небес
    Вона, як світ живих чудес.

    Вона розумна, ароматна
    І цукерово-мармеладна,
    Вона вразлива й добродушна
    Безцінна, вірна й відчайдушна...
    Вона шикарна і приємна
    Вона кумедна,мила,щедра,
    Вона як пташка - безтурботна
    Й напевно мабуть трохі горда.

    Вона чудова і святкова
    Вона ефектна і тактовна,
    І честолюбна і бажана
    І до похвал вона звичайна.
    Вона зваблива й обережна
    Зворушлива і дивовижна,
    Вона тендітна й делікатна
    І завжди, завжди акуратна.

    Вона примхлива й прагматична
    Сприйнятлива та іронічна,
    Вона гостинна й милосердна
    Самозабутньо-незбагненна.
    Вона розкішна і безцінна
    Вона як пісня - мелодійна,
    Вона дотепна й загадкова
    Для мене точно є ЗРАЗКОВА..

    Автор, на жаль не відомий. Знаю, правда, що хлопець.
     
  13. Heureuse

    Heureuse вірю...

    Відповідь: Просто вірші...

    надзвичайно чуттєво...

    Я иду за тобой, веди,
    Я всего на полшага сзади.
    Что-то колет в моей груди,
    Что-то жаркое в жадном взгляде...

    Пробегусь по твоей спине,
    Шея, пальцы, запястья, плечи
    Ты внутри, ты живешь во мне!!!
    Я пустая от встречи к встрече.

    Взгляд назад и твои глаза,
    Будоражат мое сознанье
    И зрачков твоих бирюза
    Перекроет мое дыханье.

    Я едва ли вдохну опять
    Глядя в пол опущу ресницы.
    Еле-еле могу дышать
    Собирать себя по крупицам...

    Я иду, словно тень, с тобой.
    Поедаю тебя глазами.
    Буду кошкой, собой, рабой,
    Только крепче держи руками!

    Буду простыни страстно мять,
    И ногтями впиваться в кожу,
    И пьянея тобой опять
    Проживаю одно и то же.

    Извиваясь в твоих руках,
    Я растаю, исчезну нежно.
    И с волнением впопыхах
    Собираю свою одежду...

    Я иду за тобой, веди!
    И плевать, что ты скажешь утром,
    Что виною всему дожди
    С заливающим перламутром...

    Надежда Шабленко
     
  14. Яська Березнева

    Яська Березнева Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Мені казали: "Ти не вмієш жити,
    Життя прожив – нічого не нажив".
    Мені казали: "Треба послужити,
    Щоб і собі ти дещо заслужив".

    Мені казали поруч з ким стояти,
    Щоб вистоять собі життя легке.
    І радили, яких пісень співати,
    І на каком, даруйте, язикє.

    Та є таке, що я не хочу вміти
    Й не вмітиму од роду і повік.
    А доведеться в безвість відлетіти,
    То й відлечу як чесний чоловік.

    Я не один, нас все іще багато.
    Ще тліємо, хоча й не горимо.
    Нам нікуди вже далі відступати
    Й несила наступати – стоїмо.

    Ми стоїмо, ми й досі на помості,
    Напівзабуті і напівживі.
    Ми стоїмо – в серцях немає злості.
    Ось тільки нерви – де там тятиві?

    Ми стоїмо, чужі у власній хаті,
    Охаяні, обпльовані, німі.
    Ми стоїмо, потужні і затяті,
    Пильнуєм світло в крижаній пітьмі.

    Затравлені, змордовані істоти,
    Жах небуття легенями п’ємо.
    Бо Україна дихатиме доти,
    Допоки ми за неї стоїмо.

    Тарас Петриненко
     
  15. mirishka

    mirishka Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    • ТАТОВІ •

    Я приїду до тебе знов, Тато,
    Розповім тобі все, як завжди.
    Принесу тобі квітів багато.

    Я не плачу, то втоми сліди.

    Як ти, Тато, тебе щось турбує?
    Не хвилюйся, все якось пройде!
    Ми ж однаково сильні обоє!
    Разом точно ми не пропадем!

    Віриш, Тато, у мене все добре!
    «Все по папочках», як ти й учив!
    Я вже чай навіть ввечері роблю,
    Так, як ти – по рецепту, робив!

    Знаєш, в мене вже нова робота,
    Й кермувати вже вміло навчилась.
    Тільки вдома – суцільна нудота,
    Якось тихо без тебе зробилось...

    Чомусь зранку ніхто вже не будить,
    Не бубнить, що порядку нема!
    Як вчинити, ніхто не розсудить,
    Не підколить мене жартома.

    Ні з ким в шахи під вечір зіграти,
    Так, як ти, вже ніхто не готує.
    Щось не чути твоєї поради,
    Яку зараз я так потребую!

    Хочеш фільм переглянемо разом?
    Чи газету тобі почитаю?
    Чи поскаржусь тобі, хто образив…
    Я так сильно без тебе скучаю!

    Розумію, ти надто втомився,
    Ти тримався життя задля мене!
    Спочивай, ти вже всього добився,
    Тепер я помолюся за тебе.

    Віра Карпенко.
     
  16. Яська Березнева

    Яська Березнева Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    — Что происходит в России?
    — Уходит режим.
    — Путинский строй, полагаете вы?
    — Полагаю.
    Я ведь и сам, как умею, его разлагаю.
    Зря, что ли, день мы и ночь в Интернете кружим?

    — Что же теперь будет дальше?
    — А будет Майдан.
    — Будет Майдан, вы считаете?
    — Да, я считаю.
    Я ведь тенденции эти давно изучаю,
    Эти примеры уставших, рассерженных стран.

    — Чем же всё это закончится?
    — Путин капут.
    — Путин капут, вы уверены?
    — Да, я уверен.
    Я уже слышал, и слух этот мною проверен:
    Списки люстрации люди уже создают.

    — Что же из этого следует?
    — Следует брать спальник, аптечку, и термос, и ёмкость с водицей.
    — Вы полагаете, всё это нам пригодится?
    — Я полагаю, что всё это следует брать.

    Весело жить!
    Ибо, сколько царьку ни блажить,
    Не защитят его зад ни Перун, ни Мессия…
    Так разрешите же в честь обновлённой России
    Место в палатке, сударыня, вам предложить.

    Площадь, ограды, автобус с ментами внутри,
    И милицейские каски по кругу, по кругу…
    О, начинается!
    Дайте ж, сударыня, руку —
    И на Майдан, на Манежку, скорей выходи.

    Елена Васильева.
     
  17. Vyshenjka

    Vyshenjka Щаслива мамуся

    Відповідь: Просто вірші...

    Случайное письмо на электронке
    Я нехотя решила прочитать.
    Писали будто бы себе вдогонку:
    «Не помирившись, не ложитесь спать!…»

    В нём крик души о том, что мир наш хрупок,
    Что будет завтра — нам не предсказать.
    Жизнь оборвётся неожиданно и глупо…
    Не помирившись — не ложитесь спать!

    Бывает за день столько суматохи,
    Прошедший день не повернется вспять.
    Любви уставшей соберите крохи:
    Не помирившись — не ложитесь спать!

    Обидные слова услышать — больно.
    Еще больнее слышать их опять.
    Но мы не святы, все грешим невольно…
    Не помирившись, не ложитесь спать!

    Что правильней: копить свои обиды
    Или простить, понять, любовью приласкать?
    Причины ссоры потерять из виду…
    Не помирившись — не ложитесь спать!

    Ведь так проснуться радостней и легче,
    И «Утро доброе!» звучит как благодать.
    А от потерь, увы, укрыться нечем.
    Не помирившись — не ложитесь спать!…

    З інтернету. Не знаю, хто автор цього вірша
     
  18. leopolice

    leopolice New Member

    Відповідь: Просто вірші...

    https://www.youtube.com/watch?feature=player_detailpage&v=RV9jUGyXznU

    А й правда, крилатим ґрунту не треба.
    Землі немає, то буде небо.

    Немає поля, то буде воля.
    Немає пари, то будуть хмари.

    В цьому, напевно, правда пташина...
    А як же людина? А що ж людина?

    Живе на землі. Сама не літає.
    А крила має. А крила має!

    Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
    А з правди, чесноти і довір"я.

    У кого - з вірності у коханні.
    У кого - з вічного поривання.

    У кого - з щирості до роботи.
    У кого - з щедрості на турботи.

    У кого - з пісні, або з надії,
    Або з поезії, або з мрії.

    Людина нібито не літає...
    А крила має. А крила має!

    Костенко Ліна
     
    Останнє редагування: 24 Квітень 2014
  19. mirishka

    mirishka Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    Я тебе всесвітом називаю
    люблю й самотність втрачає зміст
    юрба навколо плечей стихає
    бо твої руки, твій тил та хист
    люблю й не бачу кінця чи краю…
    юрбу приборкую у собі
    ти – моє все. тебе кохаю.
    его лишаю на мілині
    беру під руки свої сандалі
    екватор близько – там, де вогні
    гавань притихла – досі чекає
    ріка колише нас у човні
    і я так ніжно тобі співаю
    шепчу про море...
    а ти - мені.

    © morozOvych
     
  20. zdorov

    zdorov Well-Known Member

    Відповідь: Просто вірші...

    У Бога на долонці

    Коли серед німої самоти
    Душа заклякне, наче в ополонці,
    Згадай, отямся і радій, що ти
    Не сам, бо ти –
    у Бога на долоньці.

    Багатству, славі й гурту інших зваб
    Не піддавайся – в тебе інше сонце.
    Нехай тебе всечасно зігріва,
    Що ти – завжди – у Бога на долоньці.

    Собі – шляхи шляхетні обирай.
    Та не шукай смітин в чужому оці.
    Не пнись поперед батька навіть в рай.
    Навіщо? Ти ж – у Бога на долоньці.