Відповідь: Просто вірші... Я вас люблю. Чому? Не знаю. Та тільки кров моя пече і в жилах муку розливаю, мов синє золото очей... Я вас люблю, моя омано! О шуми вашого манто! Я вас люблю так ніжно й п'яно, так, як не любить вас ніхто. Не знаю й сам, чого я хочу. Шумлять весною дерева... Як пригадаю ваші очі, стає важкою голова. Померлі квіти по дорозі хтось розгубив уже давно. Я зустрічаю вас на розі, коли ви йдете до кіно. А за вами він, непман поганий, у нього зуби золоті. І віє солодко і п'яно за вами "Льоріґан Коті"... А небо чорне і порожнє... Там тільки вітру шум і гнів!.. Невже, невже забуть не можна, що вийшов я з робітників? Мені падучою зорею так жалко жить серед образ! В кіно трюмо і лотерея для тих, що йшли на смерть за нас, а з ними й я... Прощайте, квіти! Я вже не той, я вам чужий. Мені лиш плакать і жаліти та кликать Інн або Марій... О, почекай, моя омано! Дай слухать шум твого манто... Я вас люблю так ніжно й п'яно, так, як не любить вас ніхто. Рида рояльі голосами кричить: - Цілуй її, цілуй!.. - Беру квиток і йду за вами у ложі бархатну імлу. Це тільки сон. Це я в нестямі і плечі, й губи зором п'ю. Це ти французькими духами змутила голову мою! А на екрані жмари бурить аероплян і мчить земля... О, скільки, скільки біля муру таких, як ти, я розстріляв! Але чому ж, коли на очі, на сині очі гляну я, так божевільно кров клекоче і серця не спинить ніяк... ©Володимир Сосюра
Відповідь: Просто вірші... Какая роскошь - быть не в моде И жить, ни на кого не глядя, И одеваться по погоде, Не ради взглядов встречных дядей. Прослыть не побояться дурой, Не прибавлять платформой роста, Не подгонять свою фигуру Под 60 и 90. Веселой быть и сумасбродной, Зевать, коль станет слишком скучно. Какая роскошь - быть не модной, А быть самой собою, штучной. © Лариса Рубальская
Відповідь: Просто вірші... Я не люблю людей занадто скритних... Під маскою живе вся їхня суть. Коли твоя душа для них відкрита - Вони без роздумів у неї наплюють. Я не люблю людей занадто підлих, Що на словах підносять до зірок... Коли перед тобою буде прірва - Вони умить натиснуть на курок. Я не люблю людей,котрі лиш гості, Приходять у життя твоє на мить, ОбІцянками стелять тобі постіль, А потім їхній слід вогнем горить... Я обмину в житті таку людину, Її впізнаю серед інших ста... Але чому ж тебе я так любила? Бо я не знала,що любов - сліпа..
Відповідь: Просто вірші... Ох,Душа моя-чайка,їй досі не йметься, Не знаходить свободи ніде. Як для чайки без моря - річки та озерця, Так без Нього - кругом все не те. Грав на струнах її Він мелодії моря, Наче юний,безпечний скрипаль. І не знала б Вона ані туги,ні горя, Та одну Він струну надірвав. Незбагненну,тендітну,раниму до болю, Невловиму ні в жодній з октав. Та струна у Душі - називалась любов"ю. Не відчув Він її...Не впізнав... Ох,Душа,все ніяк не знаходить свободи. Вже й гітари лунають здаля. А Вона все сумує,як чайка за морем, І чекає свого скрипаля... (Надя Ковалюк) PS. Не торкайтеся струн,як не вмієте грати, Бо душа - дуже довго болить. Краще грайте у нарди,у шахи,у карти... А вриваєтесь в душу - любіть!!!
Відповідь: Просто вірші... По лилово-желтым лужам шел котенок всем ненужный. Грязный, мокрый и холодный, он плутал весьма голодный. Люди мимо проходили, плыли в лужах магазины, Отражался столб фонарный и гаишник - парень славный. Плыл листочек желтый очень, дереву ненужный впрочем, Косяком летела стая, тоже в лужах пролетая, А котенок, жалкий очень, каждой капелькой промочен, Шел и что-то там мяукал, всех людей вгоняя в скуку. И пинали все котенка, что-то фыркая вдогонку, И бросали палки, ветки, камни, фантик от конфетки... Вот открылась рядом дверца, человек послушал сердцем (Потому как наше ухо к чувствам кошек слишком глухо) Что ж мурлыкает котенок так печально и негромко? Оказалось всё неправда! Пел он песни, а не плакал! Был котенок очень весел, просто голову повесил, Чтобы в лужах видеть лучше, как в толпу собрались тучи, Как фонарик, словно солнце, отразился в лужи блюдце, Как спешат домой ботинки, топнув луже в серединку, Как искрит такой красивый ранним утром первый иней, Как плывет корабль-листочек, красно-желтый, яркий очень. Шел котенок и мяукал, как прекрасно это утро. Человек в двери нагнулся, за котенком потянулся, Потому что пел котенок, как людей хороших много. Как он любит их игрушки: нитки, фантики, катушки. Но прекрасней всех игрушек - руки, чешущие ушко... И ни строчечки про голод, про собачий этот холод. В песне нет ни грамма фальши! Мы не представляли раньше, Что совсем другие чувства, если кошку сердцем слушать...
Відповідь: Просто вірші... А мені зараз такий вірш до душі,навіть в статусі в соцмережі: Я кофе заварю...тебе покрепче? ты знаешь, мне недавно было грустно. Ты улыбнешься взяв меня за плечи. Не уходи, мне без тебя невкусно... Прижмусь к тебе, отчаянно, до дрожи. Опять небритый и слегка колючий. А ты хвастливо спросишь: "Я хороший?" Да нет, ты не хороший - просто лучший! А ще ось такий- Кілометри, кілометри, кілометри... Кілометри, кілометри, кілометри, Відстані, кордони, зими, ночі... Я б тобі сплела вовняний светр. Жаль, не вмію. Та навчуся. Хочеш? Кілометри. Мрії. Близько ніби... Я тобі загрію руки... й чаю. А мені мороз малює шиби, Й до вікна синички прилітають. Кілометри. Поїзди. Вокзали. Ти на мене, світе мій, не сердься. Я б твою застуду лікувала, Затишок несла б тобі у серце. Кілометри, кілометри, кілометри, Відстані, кордони, зими, ночі... Я тобі сплету вовняний светр. Як не вмію? Я навчуся. Хочеш? і такий- Я тобі не дивую... Я тобі не дивую... Облиш! У твоєму шаленому світі Моїм мріям нема де зігрітись, Впавши ниць у примерзлий спориш... Я тобі не дивую, облиш. Я тебе не питаю, чому В кругообігу Всесвіту досі Наші зорі не випали в роси, Дивні зорі, що крали пітьму... Я тебе не питаю, чому. Я тебе не тримаю, та знай - Твоє серце тобі не належить, А тому без вагань і обмежень Відпускаю, і сліз не чекай. Я тебе не тримаю. Прощай.
Відповідь: Просто вірші... Вночі гриміли яблуками ринви У шибки наполоханим сопрано. Мій дім, напевне, був у чомусь винним, Бо стукіт цей розбив ранкові плани. І знаєш що? У шпарці,що під стріхою, Запахло терпко жмутиком страхів. Там, зрештою, пітьма шалено дихала, Тримаючись за поручні дахів. Там, зрештою...А втім, і не важливо... Бо липень задзвенів (уперше наживо!) Старій-старій від падолистів сливі Своє ранкове пристрасне адажіо. Я слухала,як помирала тиша... Стікала ніч у металевий дзбанок. І сад старий помітно молодішав - У шибки вже гримів мені світанок... Н. Хвесик
Відповідь: Просто вірші... Однажды к маме подбежали дети, Крича и споря, задали вопрос: «Кого ты любишь больше всех на свете?» А мать молчала… не скрывая слёз. Зажгла свечу и молвила устало: «Смотрите детки, милые мои, Свеча — то я, не много и не мало, Её огонь — огонь моей любви!… От той свечи, зажгла свечу другую, Сказала: «Это первый из детей. Ему я отдала любовь большую, Но разве стало пламя, то скудней?» Зажгла ещё свечу, зажгла их столько, Скольких детей на свет произвела. «Скажите, меньше пламя, хоть на дольку? Быть может меньше света и тепла? Конечно, нет! Горит всё так же ярко. Дарует свет и балует теплом. И для меня дороже всех подарков, ВСЕ,КАК ОДИН! Так помните о том!»
Відповідь: Просто вірші... Мой ребёнок испачкал паркет… Я, конечно, за это сердилась… Но соседка моя столько лет Хочет деток, да вот, не сложилось… Я для мамы опять занята… Суматоха и жизни теченье… Но с детдома Андрей — сирота, Он не знает о маме с рожденья… С мужем ссоры банальные вновь… Хнычет снова в кроватке малютка… А тёть Катя, не зная любовь, Умерла в одиночестве жутком… У меня разошёлся замок… Прям с утра этот день не задался… А мужчина в коляске без ног Благодарно лучам улыбался… Как некстати сломался каблук… Я ужасно сердилась: «Ну что же, Всё с утра выпадает из рук… Ну, за что мне всё это, о, БОЖЕ???» Злая… у перехода стою… Внедорожник… и скорость под двести… Пешеход за секунду… в раю… Спас каблук… Я стояла на месте. Я застыла на миг, не дыша, И подумала: в самом-то деле, В человеке бесценна душа, Но так мало души в нашем теле… Я сполна получила урок… Чёткий, правильный, элементарный… А мужчина в коляске без ног Улыбался лучам благодарно…
Відповідь: Просто вірші... ОСІННІЙ ДЕНЬ Пора, мій Боже. Затяглося літо. Сховай годинник сонячний під тінь і дай вітрам без перешкод летіти. Звели, щоби дозрів останній плід, даруй йому тепла ще днинку-другу, щоб вщерть налився, щоб дійшов як слід, - і сік пережени в вино напруге. Хто нині без кутка, вже не збудує дім, а хто самотній, в самоті й пребуде – будитись в ніч із книжкою на грудях, писать листи, згубивши лік годин, блудити парком, де лиш листя блудить. Райнер Марія Рільке
Відповідь: Просто вірші... Михаил Лермонтов Она была прекрасна, как мечта Ребенка под светилом южных стран; Кто объяснит, что значит красота: Грудь полная иль стройный, гибкий стан, Или большие очи? — но порой Все это не зовем мы красотой: Уста без слов—любить никто не мог; Взор без огня — без запаха цветок! 0 небо, я клянусь, она была Прекрасна!.. я горел, я трепетал, Когда кудрей, сбегающих с чела, Шелк золотой рукой своей встречал, Я был готов упасть к ногам ее, Отдать ей волю, жизнь, и рай, и все, Чтоб получить один, один лишь взгляд Из тех, которых все блаженство — яд!
Відповідь: Просто вірші... В жёны все хотят себе Жар-птицу, Да к тому ж со сладкогласным пеньем, А женившись — под замок в темницу, Чтобы не сверкала опереньем. А затем с упорством ежедневно Перья у Жар-птицы выдирают, Сказочную птицу постепенно В курицу-наседку превращают. Мужики! Зачем же вам Жар-птицы? А слабо наседку полюбить? Да так крепко, чтоб на ней жениться И в Жар-птицу в браке превратить!!!
Відповідь: Просто вірші... Справжня насолода Чоловіки дарують насолоду? Бідненькі ті, хто справді так гадає І, не знайшовши, хто оцінить вроду, Нещасні ходять. А життя минає… Щодня собі робіть маленьке свято: Білизна гарна, зачіска, парфуми… Себе, кохану, балувати варто, А некоханій – чоботи із гуми! Мені ж найбільша насолода – ванна, Духмяна піна, квіти і шампанське, Ароматичні свічі… Справжня панна, Аристократка ніжить тіло панське. Та ну, не смійтесь! Краще релаксуйте: Масаж кінцівок з ягодами годжі, Спа-процедури на собі відчуйте, Щоб знову стали юні, свіжі, гожі. Олія ши, малина, диня, слива, Гібіскус, амбра, ківі, голубика… Духмяна і розніжена – щаслива! Ну, а тепер вже можна й чоловіка!..
Відповідь: Просто вірші... Как переделать мужа… ( для тих хто має чоловіка ) Добро и ласку обнаружа, Ви переделаете мужа. Улыбка, нежные слова. Еще немножко мастерства. Обнять, внимательно послушать. Не стоить нервы портить мужу. Смотреть внимательно в глаза... И вот уже прошла гроза. Не спорьте с мужем никогда. Пролейте слёзы иногда. Они боятся женских слёз, Что часто льются невсерьёз. Не стоит нам на них кричать, И зло в душе своей держать. А чтоб решенье отыскать... То выход здесь один - кровать... Заначку мужа обнаружа, не говорите о том мужу... Улыбка, нежные слова... глядишь - заначки "вже нема" Обнять, внимательно послушать, потом испортить нервы мужу. Команда: "Мне в глаза смотреть!" "Лежать!" "Стоять!" потом: "Сидеть!" Не брак, а просто охренеть!... Не стоит зло в душе держать... Дайош команду: "На кровать!"
Відповідь: Просто вірші... От так жінка ! Чоловік схотів своєму шлунку догодити, І він вирішив для мене книжечку купити. Йшов з роботи вже до дому,зайшов у книгарню І побачив на полиці книгу дуже гарну. Ілюстрації дивився в ній, такі яскраві, Прочитав, аж облизнувся "Українські страви". Гроші дав дівчині гарній, що сидить на касі І почав читать уважно як пекти ковбаси, Готувати голубці , смачні завиванці. Уявляв як він це з"їсть , аж оближе пальці. Які страви найсмачніші, він ставив помітки, І в дарунок дав учора книгу мені й квітку. -На, вари усе, як пише,вчися , як не вмієш, І яєшнею вже більше годувать не смієш! Я сьогодні іще зранку теж йому купила. "Камасутра " на ній пише, а там... мамцю мила! На плиті вариться, булька , а я не скучаю. Що сподобалося дуже - сиджу, відмічаю...
Відповідь: Просто вірші... Мій улюблений Коли до губ твоїх Коли до губ твоїх лишається півподиху, Коли до губ твоїх лишається півкроку – Зіниці твої виткані із подиву, В очах у тебе синьо і широко. Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, Той шепіт мою тишу синьо крає, І забуваю я, що вмію дихати, І що ходити вмію, забуваю. А чорний птах повік твоїх здіймається І впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, Півподиху у горлі застрягає. Зіниці твої виткані із подиву, В очах у тебе синьо і широко, Але до губ твоїх лишається півподиху, До губ твоїх лишається півкроку. Але до губ твоїх лишається півподиху, До губ твоїх лишається півкроку.
Відповідь: Просто вірші... Для него, любимого... Ты спишь, моё чудо, мой лучший мужчина... А я улыбаюсь, поверишь, до слёз! И утро осеннее без кофеина... Шкварчит на асфальте от чьих-то колёс... Какой же ты тёплый, как пахнешь знакомо! Есть всё-таки рай где-то меж одеял... И так неохота куда-то из дома... К нам ключ понедельник вчера потерял! Целую твои чуть колючие щёки... Дыханием робким, чтоб не разбудить... Мы часто к любимым бываем жестоки, Мы часто любовь не умеем ценить... Смотрю на тебя, на суровые брови, И пальчиком линию-контур веду... Любовь часто жаждет страданий и крови, Любовь часто носит в кармане беду... Мне всё сейчас чуждо: и мудрость, и лихо... Лишь прядка волос под ладонью твоя... Жасминовый чай и сироп - облепиха, Двенадцатый час... невоскресного дня...
Відповідь: Просто вірші... Трава прив'ялена і заніміла осінь... Сьогодні сталось. Що це? Я жива?.. В траві заплутались, розвіялися коси, в гарячці тіло й голова. Зім'ята сукня. На обличчі мука. Червоні плями в лєнтах комбіне... І пада вечір у безодню круком, І кличе вечір впасти і мене. На серці якось важко і тривожно. І ти, ніяковий, не можеш приласкать... І те, що сталось, повернуть не можна. І серце холодом стиска... Ти так молив — сьогодні стань моєю... І сталось. О закон буття! Ми у траві забули томик Гейне, — його листки од вітру шелестять. І якось чудно. Хоч усю вже бачив — соромлюсь при тобі панчоху підв'язать. І так іду. І ми чужі неначе, і в мене мимохіть жемчужиться сльоза. О, не вернуть! Не стать такою, як учора, Нічим не змить із уст палючих плям! А день такий звичайний і бадьорий, така спокійна стомлена земля... ©Раїса Троянкер
Відповідь: Просто вірші... Спить маленьке щастя… Постелила матінка Ліжечко дитині – Місяць на подушці, Зорі на перині. У головах сонце, У ногах хмарина – Затишно і тепло, Спи, моя пташино. А над головою, Мов разки намиста, Пісня колискова Ніжно-шовковиста. Засинає поруч Казочка цікава, І її укриє Рученька ласкава… Матіоли ніжні, Білії лілеї Личенько маленьке Пестять та лелеять. В однім вікні місяць, В другім вікні сонце, Спить маленьке щастя, Щічка на долоньці…
Відповідь: Просто вірші... Як не любов, то що це бути може? А як любов, то що таке вона? Добро? - Таж в ній скорбота нищівна. Зло? - Але ж муки ці солодкі, Боже! Горіти хочу? Бідкатись негоже. Не хочу? То даремно скарг луна. Живлюща смерте, втіхо навісна! Хто твій тягар здолати допоможе? Чужій чи власній долі я служу? Неначе в просторінь морську безкраю, В човні хисткому рушив без керма; Про мудрість тут і думати дарма - Чого я хочу - й сам уже не знаю: Палаю в стужу, в спеку - весь дрижу Франческо Петрарка
