Моя сестра (та, якій ми з тіткою старались пояснити це, їй вже 11р) ще досі часом може замкнутись і заплакати коли до інших приїждають тати в табір і діти цілий день в очікуванні, коли якісь сімейні вилазки на цвинтар, і взагалі, сімейні події...Молодший, якось більш поверхнево і по-дитячому то сприйняв, бо мав тоді 4р. Варто наголошувати що емоційний контакт з мамою триває, вона далі любить ту дитину і щоб дитяча уява могла мати якусь доступну картину в якому світі мама. Щось таке ніби пригадую. Дай Боже, мудрості Вам і батькові у такій нелегкій справі.
Дівчаточка, в мене в сім"ї склалась дуже не проста ситуація, в чоловіка помер брат і лишив 3-х дітей,старшого сина і двох хлопців двійеят 11 років. Старший син це сприйняв більш менш нормально, один з двійнят вже встиг навіть забути що батько помер (так казав), а другий дуже тяжко переживає смерть батька, а мати до нього завжди відносилась якось байдуже, як правильно з ним поговорити, бо болить серце за дитину
Ви говорите зі своїми дітками про смерть? Я читала, що дітям треба пояснювати про смерть змалку і навіть брати з собою на похорони. Смерть -це невід'ємна частина життя і дитина повинна бути готовою сприймати такий стан речей. Звісно важких похоронів для початку треба уникати, брати з собою туди де "тихий сум", відійшла літня людина, або людина до відходу якої готувались. Коли таке трапляється найбільше хочеться дитину від цього сховати якнайдалі, але вічно уникати цього аспекту життя не вдасться, а чим пізніше дитина знайомиться з таким тим важче сприймає. Влітку померла чоловікова мама, я малого повністю від похорону відгородила. Потім сказала, що баба поїхала туди, де її нічого не болить і більше до нас не приїде. З часом збільшувала обсяг інформації і по трохи сказала, що баба померла. Весь процес зайняв мені два-три місяці. Сприйняв нормально. Зараз померла моя кума молода, нічого малому казати не хочу, на похорон брати не буду. Він її не дуже знав, зрештою. Але на фоні того всього задумаюсь - коли і як вперше показати дитині покійника? Як наважитись і пересилити мамське бажання захистити дитину від всього? Вербально повідомити то одне, а наочно показати-зовсім друге. Якось страшно. І чи взагалі треба? Як в вас з тим питанням?
@marianast Місяць тому малий в мультику про Кайю (добрий, повчальний дитячий мультик) побачив як тато з Кайю знайшли мертву пташку і поховали її. Коли малий зрозумів, що таке трапляється з усім живим - мав таку істерику, що ледве заспокоїла. ВІн шкодує все і всіх, і людей і дерева шкодує, бо "якщо їх зрізати їх же не буде живими, а як то так - зовсім нема". Ви б бачили сльози за ялинкою... Потому вирішила, що справжні похорони він побачить не скоро. Якщо і показувати таке, то з якоюсь нерідною людиною, щоб не було великого жалю і стресу, і не показувати увесь процес, а тільки прощання десь в каплиці. Кладовища уникнути. Але то мій такий ніжний, може чиїсь сприймають простіше...
Мій знає,але зрозомуло що не усвідомлює,що люди помирають і їх закопують в ямку на цвинтарі. На похороні ще не був. На цвинтарі кілька разів.
@marianast, я нагадую себе, мене бабуся вічно всюди брала, на похоронах я була ще з дитинства, дуже запам’ятала, як залізла під стіл, той на якому покійник лежав, і співала собі, а бабки витягували мене звідки і пальцем сварили, що не можна, скажу, що діти по-різному сприймають, я взагалі не боялася і повністю розуміла, що відбувається. Але дивитися треба по - дитині. Свою старшу, нам влітку 6 - не взяла б. На цвинтар ходимо, допомагає мені облагороджувати, але у неї тонка психіка, вона розпитує мене постійно, як це мертві тіла лежать, молиться за померлих, дуже переживає. Вона в мене дівчинка емоційна, то я з цим зачекаю однозначну, ще проговорю не раз і не 2.
В сина перший досвід припав якраз на "важкий" похорон, йому було 2,5 р, хоронили молоду жінку. Якось тоді, чесно кажучи, не дуже думалось про те, не до того було(, але все було ок, він з татом собі якось так більше "навколо" похорону ходив, в сам "епіцентр" не йшли, наслідків не було ніяких, принаймні видимих. Цього року померла прабаба його, були на парастасі, теж все ок, не боявся і ту тему ніяк не зачіпав. Але то були люди, яких він знав дуже опосередковано, досвіду з близькими нема, на щастя. Тему смерті не оминаю, але й не ініціюю, питає - кажу простими структурами. На цвинтарі буває так часто, як і ми.
В травні буде рік як помер мій тато, ми відразу дітям сказали, бо якось треба було поянити мій цілодобовий плач і те, чого мене не буде пару днів. Сказали, що ми сумуємо бо більше діда не побачимо, що пішов на небеса, що йому там добре і тд. То от до сих пір не має такого тижня, щоб моя пятирічка не задавала якихось уточнюючих питань на ту тему. Від плачу на тему, що вона не хоче на небеса, до питань чи є там зелена травичка. Перші місяці казала, що ій сниться дідо або що сниться що я сильно плачу, бо дідо помер. Не уявляю яким би потрясінням для неі був би похорон, вона явно до того ще не готова. Хоча Я памятаю як мене взяли перший раз на похорон, мені було приблизно 5. Памятаю як тато вів мене в садочок і розповідав, що загинув його вуйко (він не мав своіх дітей і був дуже близький з нашою сімєю, приходив до нас мініммум раз на тиждень). І памятаю своі роздуми, чого ж всі плачуть, якщо ми всі потім "там" зустрінемось.
Я пригадую, як поводились мої батьки. Вперше я потрапила на похорон, коли померла моя прабабця. То один з моїх перших спогадів, до речі. Вмерла вона і сподівано і несподівано одночасно - у віці 94 років просто не проснулась одного ранку, тобто всі розуміли, що скоро це станеться. Мені раніше казали, що таке може бути, тому я сприйняла нормально, на похороні не боялась. Коли мені було майже 6 років, то помер дід, на похороні я була. Він хворів багато років різними хронічними болячками, але смерть таки була несподівана, тобто попередньо мене ніяк не готували. Батьки сказали, що він від нас пішов, що його більше не буде. Я дуже любила з ним бути, тому на похороні мені було дуже сумно (баба досі згадує, як я тихенько плакала), але зовсім не страшно. На похорони більш чужих людей мене не брали (ну типу брати-сестри бабів-дідів, якихсь двоюрідних тіток...). Вважаю, що така модель поведінки правильна зі сторони батьків. Вони мені показали різні сторони життя і гарно все пояснювали, спокійно.
Мене також баба водила по всіх похоронах. Чи лякали вони мене? Навряд чи. Мене лякав бабин страх смерті. Вона вмирає скільки я себе пам'ятаю, на даний момент їй 95 років. Мій малий дуже емоційний і вразливий, через це й боюсь його брати на похорон. На цвинтар з нами ходить, знає, що фотографії на пам'ятниках то мертві люди. Сам здогадався. Стараюсь подавати йому інформацію спокійно, по мірі потреби.
