Коли серце розбите на кавалки, І терпіння випите до дна, А в душі одна велика "свалка", Відчуваєш, що ти лише одна. Ти одна все можеш подолати, І вирішувати лиш тобі одній, Зруйнувати або врятувати, Залишити все собі чи їй.
Сьогодні одне з моїх найулюбленіших свят, вкупі зі Свят Вечором і Різдвом. І не тому що я чекаю подарунків (цього року мій подарунок не встиг), але я дуже люблю дарувати подарунки. Це величезний заряд енергії на цілий тиждень. Коли мої два маленькі сонечка (старший вже посеред ночі) познаходили подаруночки, щастя було цілий мішок. Хтось каже що сучасні діти вже дуже розбалувані і не вміють щиро радіти такій події, але мої нагадують мене в дитинстві. Не знаю чому, але найбільше я пам'ятаю знайдену під подушкою книжку (не примітну на газетному папері) "Чарівні казки", я її перечитувала мабуть 100 разів. Навіть коли мені було 20 я чекала Миколая так само як у 5, хоча і знала що то батьки. Коли мені було десь 12 ми з сестрою почали ставити подарунки батькам і бабусі. Перший подарунок для мами була помада, а татові пляшка пива і карамельки (після маминої помади на більше грошей не залишилось). І тоді я зрозуміла що я більше емоцій отримую не коли отримую подарунки, а коли їх дарую. Сам процес пошуку, упаковки, підкрадання посеред ночі ну дуже мені подобається. А ви що любите більше - дарувати чи отримувати?
Не знала куди написати, і з того всього вирішила настрочити тут. Всюди зараз тільки чую, про тенденції здорового харчування, особливо для дітей. Я ніколи особливо не звертаю особливо на то уваги, але по суті в нас здорове харчування. Зараз не про це, а про те що я сама не їм і своїм дітям не дозволяю різної тої гидоти, типу сухарики, чіпси, кока-кола, "ядрьоні" цукерки. Але з того часу як пішов в садочок старший почались періодично питання і обговорення "чому іншим дітям можна, а мені ні?". І сьогодні знову теж саме. Я йому в школу дала банан, яблуко і водичку , а якась "розумна" мамочка сухарики, чіпси і пепсі. Син питає "Ну чого мені не можна? В сотий раз пояснюю що це шкідливо.... Кажу я тебе дуже люблю і хочу щоб ти був здоровим. і тут моя дитина видає цілком логічне запитання "А що мама того хлопчика не любить?". От і мені стало цікаво, чи любить ту дитину мама. Ну навіщо отруювати своїх дітей. Може і тут є такі мамочки. А може просто хтось може мені пояснити, для чого.
Ну чому вони... Таке питання в мене, мабуть я і в багатьох виникає коли згадую про втрату когось важливого. Сьогодні був такий день. Я завжди співаю своїм хлопцям перед сном. От нині був день Івасюка, Яремчука і Квітки Цісик. Ну класна музика, для мене на всі випадки життя, і приспати, і потанцювати, і посумувати, і повеселитися. Але на жаль з моїх однолітків вже мало хто слухає ту музику, а із ще молодших то взагалі одиниці. Моя єдина надія - Скрябін, і того не стало. Взагалі не уявляю що далі буде. Океан Ельзи боюся сам не потягне. І мова не тільки про музику. Чому нас покидають ті, хто може змінити світ на краще. А потім ще подумала, і вирішила, що то відмовки слабких людей, бо кожен з нас може, просто треба захотіти, а не втікати за кордон, і не закриватися у своїй мушлі. Я наприклад поки що стараюсь виховати достойне покоління, яке зможе підняти країну. І не збираюсь на цьому зупинятись. Маленькі вчинки маленьких людей можуть скластися у велич держави. Тому вирішила, що крім всього треба побільше слухати і співати хорошу українську музику і якщо моя любов передасться ще хоча б двом, а від них ще двом то нас уже буде значно більше.
Грозові роздуми не тому що я була на когось сердита, метала блискавки і кричала громовим голосом, хоча могло бути і про те. Але не в цьому пості. Мова про справжню грозу, яка вчора пропливла над нашим селом. Я не боюсь грози, хоча і відчуваю певний трепет коли чую надто гучні відголоски грому. Це явище мене захоплює, особливо вночі. А вчора була саме така ніч. Все почалось ще з вечора. Я якраз вкладала дітей, коли почула далекий гуркіт. Максимко сказам "О мама, машина не спить". Але гроза не поспішала, хлопці вже поснули, а в мене був такий настрій, коли хочеться просто посидіти в темноті і подумати. Вікно було прочинене, і на дворі така тишина, якої вже кілька днів не було, бо неподалік сова зробила собі гніздо, і маленькі совенята кожної ночі пищали нам свою пісеньку в очікуванні мами. А перед грозою і вони помовкли. Ніхто не хотів посперечатися з громом "Хто голосніше". Хоча й самого грому майже не було чутно. Про те що насувається гроза свідчили тільки далекі відсвіти блискавиць, ніби спалахи фотоапарата. Просидівши так ще деякий час відчула себе ніби на червоній доріжці, бо тих спалахів було вже безліч, і доповнював все грім аплодисментів, але ще не надто гучний. Так спостерігаючи, я і задрімала. А коли проснулася за годину, то вже була велична і неповторна гроза, та яка на багатьох навіває страх, а на мене невимовне захоплення. В темному небі можна розгледіти яскраві вогневі стріли. Мені кожного разу здавалося, що вони влучають у стару черешню в кінці нашого городу. Але якщо так було б кожного разу коли мені таке ввижається, то те дерево згоріло б вже років 20 тому. Але все ж враження таке ніби все відбувається дуже близько, зовсім зовсім поруч. І грім, я не вмію його описати, бо від нього серце починає битися в шаленому ритмі, ніби хоче перекричати, але здається і поволі заспокоюється. Але в душі я стаю могутнішою, ніби підглядаючи за грозою я краду у неї трошки сили, щоб іти вперед. Я не слабша від неї, я можу. Дощу майже не було. І вже дуже скоро в небі заіскрились нові далекі спалахи. Як сказав би мій синочок "Гроза втомилась і хоче в люлю". А я ще довго не могла заснути і думала що такої грози немає більши ніде, тільки у мене вдома, і тільки тут я можу зачерпнути з неї наснаги. Я люблю Львів, але там і зорі не ті, і дощ не барабанить по даху, і грози на мають такої сили...
