Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. Самотній холодний зимовий вечір, знову чотири стіни і купа думок в голові, купа слів, і тут з'являється геніальна ідея - придумувати слово і шукати його значення.Телефонний дзвінок, який надихнув на слово мамба...слово, яка перевернуло моє життя з ніг на голову. Звичайна реєстрація не передбачала нічого дивного. Перше повідомлення, загальне, стандартне, слово за словом, і після декількох реплік - дай свій номер телефону. Я сама не зрозуміла як я це зробила. Давай зустрінемось, я навіть не задумувалась. Як, чому, з ким, тоді для мене не було значення. Якась невідома сила мене тягнула до нього. До людини, яка викраде мене, частинку мене, без якої я не зможу жити.Уявляла що це буде принц, а прийшов, прийшла звичайна людина, хоча ні, не звичайна. Людина, яка зачарувала мене за 2 години. Але він не такий простий, не стандартний і не завжди те що каже серце є правдою. День мовчання, а потім...а потім плювок в душу. Сама не знаю як і чому, в мене просто закінчилось життя, життя без частинки себе, яку викрали. Відчуття, коли ти навіть не можеш їсти, розуміючи що казки не існує...А потім сталось диво...

    Люблю твою посмішку…загадкову, не зрозумілу, чимось підозрілу і таку рідну…люблю твій погляд, чимось каворний, хитрий, але спокійний…люблю тебе – чужого і водночас рідного. Люблю…люблю бо ти такий непередбачуваний, незрозумілий для мене, але дуже рідний. Стільки спільного і стілький різного…Люблю твою чесність, прямоту. Інколи не розумію чи це жарт чи правда. Люблю тебе, люблю тебе навіть за те що заставив ненавидіти…ненавидіти 2 місяці, ненавидіти навіть за те що ти вкрав мене…Просто викрав частинку мене, навіть напевно не зрозумівши цього. Однією зустрічю і декількома рядками переписки заставив жити лише тобою…Хто ти? Скоріше хто я для тебе…невідомо, і ця невідомість мене ще більше закохує в тебе. В тебе такого незвичного, нестандартного і правильного. Таких співпадінь не буває…Але ти…Ти просто виключення з правил…Якби ти сказав – «будь зі мною, залишся»…я б не відмовилась…Ти рідний, з тобою затишно, безпечно. Всі запитують що для тебе щастя, зараз можу сказати – щастя бути з тобою, бути поруч, бути в твоїх обіймах, бути твоєю…Смішно…випадкова дурість, невиправданий ризик і необдуманий чинок – і частинки мене немає. Хочу до тебе…до тебе такого милого і дорого для мене…Лося…Кожного разу коли я пробувала забути тебе, і як тільки це вдавалось ти знову вривався в моє життя. Можливо це доля? Хотілось..А може це просто симпатія, відчуття що ти комусь потрібна…Тобі через місяць стане не цікаво…хм, можливо, але місяць свого щастя нікому не віддам…хочу до тебе, скучила…лише одна фраза перевернула все в моєму житті «а на кого ти мене залишаєш»…цікаво що вони для тебе означали…для мене вони означали все! Люблю тебе!

    І знову те ж саме...знову хамтво, і знову біль, розчарування, я пробачала все, надіялась на щирість, на кохання і мрію бути щасливою....я була з тобою щасливою...Безмежно щасливою, але правду кажуть що від кохання до ненависті один крок. І ти цей крок зробив. Я так і не зрозуміла ким я була для тебе, іграшкою для розваг, чи дівчиною, яка тобі сподобалась. Всі що ти казав сам і заперечував...Я не могла тебе однозначно зрозуміти...Ти мене вбивав. Але вбив в мене лише любов. Зараз залишилась лише обіда, біль і розчарування :sad:
  2. І знову те ж саме...знову болить душа, болить від розчарувань, від зруйнованих мрій. Втомилась від боротьби, втомилась доказувати самій собі, що я щаслива...втомилась від того що завжди щось треба, кудись бігти, щось робити. Хочу просто сісти і відпочити. Відпочити від всього. Хочеться просто крикнути "зупиніть цю планету, я вийду!"...
    Приїхала, поїхала, зі всіх сторін щось комусь треба...а потім звинувачення - "а чому ти себе так не любиш, не доглядаєш"...а коли я маю час за собою доглядати, любити? набридло, набридло бути вічно в бігах...Хочеться бути маленькою дівчинкою, вредною, капризною...нічого не знати і на за що не переживати.
    Скільки разів пробувала змінитись, навіть вдавалось, і тут знову навалюється те ж саме...от тільки навела порядок у своєму житті, розібрала бардак, і знову - вибух...руйнування і розчарування.
    На душі одна суцільна рана, від чого...навіть сама не знаю. Маскувати посмішкою і ідеалом вже просто немає сил. немає смислу і бажання...
    записуєш всі плюси і мінуси, розумієш що плюси ой як багато...але від того стає ще гірше, бо є декілька мінусів які перекреслюють все.
    Стати пофігісткою, стервою...люди, навчіть. А то я вчуся, вчуся і одні двійки :sad:
  3. Інколи закінчуються сили. Сили шукати позитив, бути для когось позитивом, боротись і іти далі. Дивишся на людей і думаєш, а що ти робиш не так? Чому ти вічно в бігах, вічно кудись треба їхати, щось робити...А хтось просто сидить, гуляє з друзями, відпочиває...Має нормальні стосунки, сімю...просто має час. А ти вічно біжиш...Гуляти по місту з друзями через скайп це вже норма. Пити пиво, зустрічати новий рік, спілкуватись з рідними - скайп, скайп або на крайняк телефон. І так завжди. НАБРИЛО!!! Ще цей місяць, ще цей тиждень і я буду вдома, і вже так 2 роки! Розумію що це був мій вибір, вибір побачити світ...але хочеться щоб була людина, яка б замінила цей весь світ. Я хочу хоч раз залишитись вдома, відпочити і нічого не робити. НЕ включати компютер, з острахом не перевіряти пошту...Але це ще одне моє хочу...
    Навіть якщо зявляється щось схоже на нормальні стосунки паралельно зявляється відрядження і ти мусиш їхати...набридло!
    Друзі...я їм вдячна, вдячна що терплять таку вредну тваринку як я, але я хочу бути поруч, хоч інколи...Бачити як росте моя похресниця, а не бути "цьоця з путела"...
    Життя нас порозкидало по всіх закутках...Аж страшно стає, коли розумієш що вся наша компанія може зібратись лише за компютером
    Хтось захоче віддати все щоб подорожувати, а я хочу віддати все за те щоб побути вдома.
    А знаєте що найстрашніше? я живу у віртуальному світі...потрапляти в реальний мені важко. Я розучилась спілкуватись з реальними людьми, в реальному світі! Це страшно...
    Так хочеться, щоб в один прекрасний день я виключила компютер, видалила всі паролі до соцмереж і почала реальне життя...Життя у власній оселі, без відряджень і знала що завтра буду робити...А на вихідних традиційні виїзди за місто з друзями...Але це поки що мрії...
  4. Боляче, противно відчувати себе нікому не потрібною, людиною де всюди не раді, просто одинокою...Покинутою і майже забутою всіма. Згадують усі саме в той момент коли комусь щось треба. А потім чуть не прямо в очі кажуть - "Ти ні що, іди геть, ти нам набридла\не потрібна" або всіма своїми діями показують що ти ніщо. Як навчитись не зважати на оце все і не розривати себе з середини...
    Люди, поясніть! Для чого кликати туди, де тобі не будуть раді?! Для чого? щоб доказати всю твою нікчемність, добити до останнього і витерти об тебе ноги? Чому я кожного разу віру що щось зміниться?
    Чому, люди за ради яких ти була готова на все, називала своїми
  5. Скільки разів обіцяла що не буду тут нити...Можете закидувати тапками, то вже ваше діло. Просто мушу виписатись. Дійсно не витримую...
    От знаєте все прекрасно! А на душі...А на
  6. Ніч…тишина…така тиха-тиха…неначе мертва…лише вітер щось тихо шепоче заплутавшись з гіллі дерев…і лише він поруч…він один…
    А над головою небо…таке чисте…бездонне…маняще і одночас холодне…
    Як же хочеться впасти в це небо!!!стати з ним одним цілим…пропасти в ньому…як хочеться щоб за спиною виросли крила,змахнути крилами і полетіти…полетіти в цю далечінь…полетіти в цю вись,подальше від цього брудного світу,переповненого лицемірством,жадності…подальше від постійної брехні,самотності і не розуміння…
    Я хочу втекти. Тільки би знати куди,де можна сховатися від самої себе?брехня ж почалася відносно самої себе!
    Як же погано без тебе?я не витримую….
    Зараз стою на верху і дивлюся на весь цей поганий світ,і не бачу нічого щоб могло мене тут затримувати…нічого…
    Залишився лише один крок і я залишусь на краю…один рух і все…падаючи вниз я може вперше в житті відчую свободу!справжню свободу,без ніяких правил і обмежень!а що далі?ця свобода триватиме лише мить?а що потім?нікому не відомо…
    Невже ці солодкі секунди не варті цього?я готова поміняти все своє життя всього лише на мить,на мить повного щастя…нехай ця мить буде короткою,але мені вистачить її до самої землі!
    І знову ти відкриваєш очі, одіваєш посмішку на лице і далі крокуєш по сірому житті розмальовуючи кольоровими олівцями, і завжди знайдеться той хто буде то все стирати!
  7. Смішно, пройшло лише три місяці, а все так кардинально помінялось. Найближчі друзі стали просто знайомими. Зявились нові люди у житті, про існування яких ти навіть не здагадувалась буквально декілька місяців тому...Все перевернулось з ніг на голову. Ейфорія, розпач, радість і біль, все і відразу, а водночас - нічого. Смішно і не звично. В голові купа всього, а написати практично нічого. Одне суцільне розчарування? Щастя? Самотність?Що в голові...відповісти дуже важко. Все настільки переплуталось. Кожного дня просиниєшся і тлумачиш собі - ти сильна, ти зможеш, вперед! Цього заряду хватає буквально на півдня, далі знову нападає хандра...Перепрацювалась?! Яке...нічого не зробила, а стомилась...Це вже схоже на діагноз. Як викарпакатись звідси, з цього чогось не відомого і такого чужого мені? Як навчитись розуміти саму себе? Як вияснити чого я дійсно хочу...Не знаю. Я загубилась у собі. Відчуваю себе використаною всіми і вже сотий раз знову наступаю на ті ж граблі. А для чого? не знаю, може мета в мене така в житті...
    Ех, як важко себе збагнути. Хочеться зробити щось божевільне...хочеться бути чемною, культурною, хочеться зникнути...скільки всього хочеться і яке воно все строкате і між собою не повязане. можливо я дійсно сходжу з розуму?! Страшно залишатись на одинці з собою, я не можу визначитись хто я, що я, для чого...печально, але саме так і є...
  8. Зараз таке дивне відчуття - відчуття пустки, розуміння що я скочуюсь у пропасть...Зі всіма можливостями я нічого не використовую. Я просто здалась! Так, здалась. якби це не звучало:sad: Розумію що втрачаю усі позиції, до яких я так довго ішла і не можу знайти сил в собі щоб протистояти, а треба... Все частіше розчаровуюсь, переживаю за не потрібні речі, а за те що дійсно цінне навіть не думаю. Треба розвиватись, а не жити у мріях! Ніколи не хотіла перетворитись в таку людину, в якої гроші вирішували все...пропада моя моральність..куди? чому? де я зробила промах? Бути божевільною, обезбашеною круто, але чи потрібно, яка користь з того? Щовоно дасть - нічого! просто станеш звичайною сірою людиною, якою будуть керувати інші! втрачаю друзів, втрачаю дорогих людей...Деякі просто відвертаються, деяким не вистачає часу на мене. Сидиш самотня і думаєш...Думаєш яка ти, що в тобі такого поганого, що сталось за цей рік що ти стала зовсім інша, чужа сама собі...Я себе не впізнаю...страшно...
    в мене зявилась ідея фікс - сімя...Почуваю себе маньячкою, яка в кожній людині чоловічої статті, яка посміхнулась мені вбачаю свого майбутнього чоловіка...Як з цим боротись...В мене практично роздвоєння особистості - одна каже заспокойся, всьому свій час, збийся з того і все буде добре, а інша - в твоєму віці багато хто вже має сімю, дітей...А ти ще досі вільна пташка...розумію що в моєму віці це не проблема, але щось там глибоко в душі гризе...Як кажуть, людині всього мало...Немає сімї, зобовязань - хочеться їх!
    ех...сходжу з розуму, поволі їде дах...іншими словами цього не можу описати...залишилось менше 3 тижнів..і що я досягнула - а практично нічого, нічого не зробила із запланованого...
  9. Жара! невиносима жара, від якої ти стараєшся сховатись, втекти, просто вилізти з свого тіла і полетіти кудись далеко-далеко, де не так жарко, де падає дощик, де вулички наповнені ароматом кави, де все таке знайоме і дороге...Вузенькі, кривенькі вулички, така ненависна бруківка, старовинні будинки...Ех, настальгія. Тут зрозуміла яке класне наше місто, що означає рідне, своє... побачила я багато, але всеодно хочу повернутись додому...До затищного, домашнього міста, наповненого спогадами, історією, якоюсь буденною урочистістю! Старенькі трамвайчики...Ех, як я за ними скучаю! Не повірите, але наші травмайчики несуть якусь хорошу атмосферу..атмосферу затишку, спокою...І нічого що в них в літку можна зжаритись і чекаючи на свій травмай дізнатись про все на світі і сто разів проклясти себе що вирішив їхати, а не іти пішки...Але це львівський трамвай! старенький львівський трамвайчик!
    А львівський шоколад...ммм, як я за ним скучила!
    Нічне місто...старовинні фонарі, високий замок, прохолода...вогняні шоу біля ратуші...а головне українська мова...яка ж вона прекрасна!
  10. Просто наплювали в душу, з розгону і глибоко…скільки разів говорила сама собі, не відкривайся людям, для чого?! І кожного разу одне і теж саме, кожного разу одне і те ж саме розчарування і один той самий біль. Ненавидиш сама себе, свої вчинки, свої рішення! Як знати що робимо ми правильно, а що ні? А для чого ми взагалі робимо не правильні вчинки? Наука? Наука до чого? Чого ми вчимось? Безнадійно надіятись у людську доброту? А коли настане межа надіям? Чи взагалі ця межа існує…а зараз залишається біль, зруйновані мрії…і обльована душа. А що воно токе абсолютне щастя? Чи хтось його досягнув? Де взяти сил що насолоджуватись життям, коли на душі таке…
  11. Тисячі питань в голові, тисячі думок і тисячі завдань. Хочеться закритись в собі, змінитись, виїхати в іншу країну, стати іншою людиною, щоб тільки не вирішувати це все! Саме зараз розумію що треба прощатись з дитинством. Вже давно говорила що я доросла, самостійна...Та де там, я всеодно жила в дитячих мріях, а зараз, претнула кордон не тільки України, але і нового етапу життя. Глибока філософія мене вже місяць не покидає. Кожного разу переді мною відкривається щось нове, щось все більш не відоме! Скільки всього потрібно вирішити...Скільки завдань стоїть переді мною. Друзі кажуть, прислухайся до свого серця і ти зробиш правильний вибір! Але в мене серце сказилось, воно хоче все і відразу! Стільки можливостей і ти не знаєш якою скористатись...Що вибрати сімю чи карєру, стосунки з невідомим кінцем чи минуле, чи стосунки без минулого і майбутнього...Дивний вибір, знаю...колись все було просто, а зараз одне суцільне знак питання. Купа вільного часу для роздумів, які заганяють тебе в тупик. Не хочеться нічого і хочеться все! Божевілля! Інколи здається що це не зі мною, що це просто сон і ранкои прокинешся і все буде як завжди. Сидиш в кабінеті як в себе вдома, тільки вийшовши на вулицю ти розумієш що далеко не дім...А може і дім...Може від тепер це є мій дім...Смішно, в мене стерлись кордони. Колись мріявши про закордонні поїздки я все уявляє по-іншому, а тут наче я поїхала в сусідню область, чи навіть місто:) можливо смішно це читати, але я мушу виписатись, бо в голові робиться дурдом! Починаю сумніватись в правильності вибору професії...2 дні сиділа писала статтю і зрозуміла що це мені подобається...може дійсно наука не моє...а як знати що дійсно моє? Від всього я отримую задоволення, правда в різний час...Сьогодні подобається одне, а завтра зовсім інше...
  12. Ну що ж, таке довгоочікуване продовження...можливо уже і не таке красномовне як початок, але постраюсь написати в тому ж дусі. Щось на вихідних до мене не завітала муза..та і зараз погода не сприяє..похмуро, холодно і накрапає дощ. Горнятко смачної, запашної кави, сховані від всіх печенька (а то тут всі закохались у український крекер і тільки чекають щоб я його витягла зі сховку) і купа думок в голові.

    Прогулянка казковим парком, це було щось особливе і неймовірне! Омріяна прохолода, відчуття свободи, прекрасні краєвиди, і неповторної краси замок на воді... Щоб описати цю всю красу не вистачає слів. А найголовніше – цікавий супутник, який уже тисячі раз прогулювався цим парком і знає кожне деревце, кожну доріжку...Зараз я навіть не пригадаю про що ми говорили, в голові залишились обривки розмов, я була просто зачарована! Пробуєш згадати це все, і просто не розумієш, як можна було розмовляти на стільки тем, за такий, як на мене короткий проміжок часу! Скільки країн світу він відвідав, скільки традицій і культур він пізнав...І він лише на рік старший від мене! Незвично...
    Наша прогулянка закінчилась, як ми побачили що вже сонце «купається» в воді озера...Це так красиво дивитись, як сонячні промені потопають у воді, і здається що вода от-от поглине його...Велике, розжарене за цілий день сонце, хоче спочинку, пробує його знайти то за гілками величних дубів, то за башнями замку, то у воді...Захід сонця у парку бува казковим...Потрібно було повертатись додому...а так не хотілось...В інституті уже практично нікого не було, пару учасників програми які спішили у Відень, щоб подивитись футбол, працівники-трудоголіки , які ще навіть не думали збиратись і ми! Замок тішив своєю тишиною, ніколи не було так тихо, як тоді...Завжди багато народу, а у вечері все стає спокійним, роздумливим...навіть чимось гнітючим...
    Зачарована новим знайомством я переплутала все що можна було, мої глибокі знання з німецької взагалі знівелювались до нуля, я навіть переплутала що вихідні, а що робочі дні(ну це все щой знала по німецьки). Тож спішила я на автобус, який ходить лише повихідних Мій новий знайомий зустрів мене на зупинці автобуса, посміявся, і «потішив» що автобус приїде через півгодини. Щоб не скучати, запросив він мене на морозиво. І знову цікаві історії життя, нові враження, нові емоції... морозиво тут дійсно в тисячі раз смачніше ніж в Україні. Правда від жари воно дуже швидко тануло, так само як і я від компліментів співрозмовника. Неймовірне відчуття, коли ти знаєш людину декілька годин, але ти читаєш її думки, ми легко продовжували фрази один одного, розуміли один одного з півслова...а найсмішніше, що людина, яка ніколи не чула української мови, розуміла її. Він сам дивувався як це можливе. А то часом не знаходила в своїй голові російських відповідників говорила українське слово, хоч воно взагалі не схоже на російське, але ми один одного розуміли.
    20 20- час коли прибуває автобус...і так не хочеться покидати компанію такого неймовірного супутника... так цікаво, не обтяжливо, так приємно бути з людиною...
    На зупинці було декілька учасників програми, на їхніх обличчях було здивування. Маленька, соромязлива дівчинка, яка особливо не бере активної участі в розмовах, яка з острахом ставиться до шумних компаній , перетворилась на таку щебетуху. Нікому невідомо мова, тисячі слів на хвилуну, неймовірні емоції, іскорки в очах...в автобусі було тисячу питань на зразок «what happened, it is your boyfriend?» . І що на таке відповісти? Хлопець, не хлопець..просто людина, яка запалила в моїй душі вогонь. Чарівна посмішка на прощання і звісно поцілунок у руку...
    Після такого, ти дійсно почуваєш себе принцесою. Живеш у замку, і принц навіть зявився. Все як у казці. От цікаво, чи ця казка буде мати хороший кінець, чи ні, чи взагалі в цій казці буде кінець? Цілу ніч в голові жили тисячі думок про прогулянку, очікування нового дня, нових емоцій і вражень...Тисячі питань, а що далі? А як далі, А воно мені треба? Чи знову це просто моє нове захоплення і нове розчарування, чи знову буде боляче як завжди... На ці питання я ще досі не знайшла відповіді...Ще білише як 2 місяці щоб зрозуміти що буде далі...
  13. Настав час коли просто треба змінитись, змінитись силою і неозираючись на минуле іти далі! Отже від сьогодні постраюсь писати лише позитивні дописи
    Життя прекрасне, як не крути, і навіть якщо настають чорні смуги, то треба вірити що вони з шоколаду!
    Перебування тут, для мене є так званним випробуванням долі. Пізнання себе, пізнання світу, влаштування свого життя. Від цієї поїздки залежить чим я далі буду займатись, і саме цей вибір мене лякає, бо потім уже не буде вороття! Зараз, ще можна від дечого відмовитись, але після мого підпису на документі моє життя зміниться...
    Європа це дійсно інший світ, інші люди, а найцікавіше, що тут люди з різних куточків світу і пізнаючи їх, їхню культуру в тебе кардинально змінюється світогляд. Саме це сталось зі мною...а особливо для такої людини як я, яка живе в стабільності це шок!
    В Україні ніколи не звертала уваги як до мене ставляться інші люди, бо переважно це люди, яких я знаю все життя, і думка про мене сформувалась уже давно, або хтось її навязав, розповідами про мене (і досить субєктивними). А тут я сама пособі, ніхто не знає, кожен пізнає мене сам. І це навіть краще! Кожен бачить в мені те, що він хоче! Завжди була проблема з друзями, не з кожною людиною, я могла знайти спільну мову, деякий я просто відштовхувала, бо навіть не хотілось говорити, не було спільних тем, а тут все зовсім по-іншому, всі цікаві, от тільки інша біда – англійська мова, яку я не ніяк не можу заставити себе вивчити!
    Покидаєм глибоку філософію, розкажу вам одну байку, щоб було щось позитивне
    Життя надзвичайно цікава річ, воно непередбачуване і ти ніколи не знаєш що тебе чекає за поворотом. Я живу не дуже цікавим, активним життям, але завжди вмію на щось натрапити!

    Це сталось півроку тому, моя хвороба – соцмережі. Купа проблем на голові, поїздка, сесія, розчарування, і щоб просто забути то все, сховатись від проблем я потрапляю у віртуальний світ, де все супер! Випадкове знайомство з людиною, просто так, бо вже всіх достала, у всіх своя робота, своє життя. Банальна переписка, нікому не потрібна інформація і віра в те що ми ніколи не зустрінемось, різні країни, різні вподобання, зовсім чужі люди, яким просто цікаво спілкуватись! Яким було моє здивування, коли виявилось що ми будем працювати в одному інституті, з мільярдів людей, я знайшла людину яка подолає тисячі кілометрів і ми зустрінемось.... Це щось на грані фантастики, а головне що це чисто випадково. Я довго не вірила що таке можливе...але це сталось. Довго вагалась чи потрібна ця зустріч, чи краще просто переписка в соцмережі, коли стає сумно... і цей день настав...

    Сонячний вівторок, на небі ні хмаринки, всі ховаються від пекучих сонячних променів десь в тіньку, а я чекаю людину, з якою думала що ніколи в житті не зустрінусь. Величний замок тішить око своєю красою, дзвін годинника сповіщає що прийшов час, коли настане «час істини». Дивне було відчуття, відчуття чогось невідомого і надзвичайно цікавого, тисячі думок мучили мене, чи то просто сховатись, подивтись хто прийде і втекти, чи залишитись, чи навіть не чекаючи втекти, але цікавість взяла своє!
    На моє превелике здивування зявився принц на білому «коні» (в буквальному розуміні цих слів). Симпатичний, чимось незвичайний, дуже приємний і галантний хлопчик на білому велосипеді. Підїхав до мене, припаркував свого «залізного білого коника», вклонився і поцілував мені руку! В мене відібрало мову. Я таке не очікувала, не кожного дня зустрічаєш таких людей! Ще ніколи не було так легко спілкувати з людиною, яку ти впереше зустріла в своєму житті. Прогулка парком, яка ніби-то тривала мить, затяглась аж до вечора. Легко і просто, багато цікавих історій, я навіть не замітила як легко мені було розмовляти російською, хоч ніколи до цього не розмовляла. Смішно, як випадкове знайомство може принести стільки приємних емоцій. Випадкова людина, виявилась настільки схожа на мене, що не віриться самій собі...похвалившись подружчі новим знайомством, вона відразу розгадала секрет, чому ця людина справила на мене таке враження... Це копія актора, в якого я колись була закохана...при зустрічі, я була настільки приємно здивована, що цього не зауважила...


    ех, понаписувала щось, сама не знаю що...ну щоб було щось відносно позитивне:)
  14. І знову те ж саме...ненависть до самої себе, до людей...Сидиш і давишся від сліз, сама не знаючи чому! Все прекрасно,а на душі коти шкребуть когтиками. Ти досягнула всього чого хотіла, а що не так? Щось дійсно не так, але на даний момент дати правильної відповіді не можу ніяк... Важкий сьогодні день...Покинута всіма, самотня в натовпі...Як набридло отаке відчуття! Хочеться бути такою як всі, веселитись...Ніяк не виходить...Голова перестала розуміти англійську, сьогодні для мене це просто невідомі звуки. Сидиш і навіть не розумієш що з тобою...
    Можливо знаю що таке...якби не моя впертість, наївність, мала б я зараз сімю, сиділа вдома...Зараз мені дійсно не вистачає любові...Підтримки коханої людини. Нема сил взяти себе в руки і робити щось толкове. Я стомилась від цього всього, від постійної ролі ідеальної людини. Я далеко не ідеально і не сильна. Зараз я перетвоююсь на «психа одіночку» який навіть не знає що йому треба! Треба одного- підтримки...
    Десь в собі треба знайти сили побороти лінь...Почати вчити нормально англійську, починати не боятись робити помилки, перестати думати «а що буде, якщо...». А нічого не буде! Всі помиляються, і я не помру якщо зроблю помилку!
    Сидиш тут в 4 стінах і думаєш про все на світі, крім роботи...важко! Важко звикнути до всього нового і не знайомого! А найважче звикнути до себе...я стала чужа собі...Якась невідомо і незнайома. Те що колись подобалось, я зараз зненавиділа...Дико і боляче...завжди хотіла бути успішною, а зараз хочеться бути слабкою. Хочеться відпочинку...Мріяла попасти кудись, де тебе ніхто не знає, от попала, і що? А нічого..стало ще гірше...
    Сидиш і думаєш, а для чого це все, що далі? А в голові пустота...нічого...невідомо...стільки питань, стільки всього невідомого...стільки страху...Хочеться втекти, втекти чим подальше від себе. Можливо це дорослішання...можливо навіть щось невідомо що. Боротьба з собою, це напевно найгірше що може бути. Тебе розриває з середини...Сотні я кричать в моїй голові, і жодне «я» не дружить між собою, від такого просто здурію...
    Треба зібратись, зібратись з думками, з бажаннями, з силами...Треба перезагрузити компютер в голові...Тільки як? Не знаю...Тисячі питань, на які нема відповіді, тисячі проблем...І ти сидиш і не знаєш що робити. Хочеться як страус заховати голову в пісок і перечекати, коли проблеми вирішаться самі по собі. Але так не буває, треба діяти... а ідей ніяких.
    Розчарування в людях...Перестаєш вірити навіть сама собі. Найгірше що немає таких людей, з якими ти можеш поділитись всім. Розчарувавшись, ти задумуєшся чи варто тепер взагалі щось комусь розказувати, чи потім не засунуть тобі ніж в спину. І так сидиш переповнена емоціями, просто сходиш з розуму!
    Кажуть, почекай, завжди за чорною смугою іде біла...В мене таке враження що я ніколи не перейду на ту білу смугу. Треба заствити себе вірити в щось хороше, насолоджуватись життям! Але як? Як стати такою як я колись була – безтурботною, дитячою...Чим більше я часу проводжу в такому станні, тим він для мене стає звичнішим...і навіть не хочеться боротись. Раніше пробувала веселитись...але коли залишалась на одинці, я ревіла, бо йшла проти свого розуму, своїх бажань...
  15. Як це було давно, і навіть не віриться що пройшло лише якихось 5 років. Переглядаючи старі фотографії в голові закрадається думка, а це дійсно я, а це дійсно було зі мною? Щоденники, анкети, переписка під час пар, як смішно це перечитувати. коли ти заглядаєш на ті обривки уже історії мимоволі навертаються сльози. Нездійсненні мрії, бажання бути найкращою, найрозумнішою, здружитись з найкращими людьми і не здаватись ботаном. Приємно згадувати ці миті.
    Перший прогул пари, перша неправильна відповідь, перший завалений модуль...Перша сварка з друзями, перша закоханість в одногрупників. Читаю переписку з одногрупницею і стає смішно, невже це дійсно я?
    Не віриться, що така пунктуальна людина як я, умудрилась запізнитись на першу пару в університеті, це також переше спізнення.
    Перші мрії про шикарне життя і перше переконання що безплатний сир буває лише в мишоловці.

    Згадую знайомство з одногрупника, так смішно було, всі поділились на табори і кожен боявся підійти не до "свого". приємно знаходити блокнотик з іменами, адресама, датами народження і мінімальним описом зовнішньості.
    Мені пощастило навчатись з дівчинкою, яка також називалась Марія, але була пртилежністю мені. Бігіла за хлпцями, таємно залицялась до них. Скільки було різних авантюр, анонімок...Смішно зараз згадувати...Кінець був найсмішній, вона написала СМС, в якому вказала своє імя, і чомусь всі вирішили що це я...КУмедно згадувати ставлення хлопців до мене...
    Стільки приємних спогадів з першого курсу...Але багато вже забулось, стерлось з памяті.
    Стерлась із життя і дружба, яка була на першому курсі...Компанія з 4 людей жила як сімя, а зараз...Зараз все змінилось до невпізнавання. Список людей з якими ти не хотіла мати нічого спільного, став списком найкращих друзів...Найкращі друзі - найзапеклішими ворогами...Невіриться що саме так все сталось!
    Ось яке воно життя, завжди вміє показати свої "коники".
    На першому курсі, я б ніколи не повірила, що через 5 років я проживатиму у Відні...

    З посмішкою і сльози я це пишу...Приємно згадувати, але важко усвідомлювати що це вже пройшло, більше такого не буде...Можливо через років 3 я буду зустрічати таких першо курсників і переконувати, які потрібні знання тобі тут дають в інституті...Перші пари, все аке не зрозуміле і нікому не потрібне..."тривіальні"задачі і не дороблені булочки, потрійні інтеграли і теореми Вейєштрассе, які ми вивчали ще в школи чи в садочку...Толмути книжок які ми набирали в бібліотеці, щоб бути найрозумнішими! Іскри в очах викладачів, за якими ми бігали щоб організувати консультацію...повертання додому в 21 год через ліс...Блуканням Львовом, збившись з дороги...Скільки всього було...Які ми були кумедні і наївні...Як цього буде не вистачати мені...Може через років 5 я навіть не згадаю імена всіх одногрупників, але зараз це ще свіже у памяті і не хочеться це забувати, забувати той неповторний студентський час!