Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. 5.11 о 19:00 проводжу міні-семінар з тайм-менеджменту.
    Раптом комусь цікаво.
    Зустріч безкоштовна, але є умови участі.
    Деталі тут
    Khustyanka подобається це.
  2. Вечір ще не пізній, але вже дійшло до "I have never...".
    І ми виходимо на перекур на балкон, хоч обоє не палимо.
    І ти кажеш, дивлячись з висоти поверха:
    - Ну а насправді? Чого у тебе ще не було, чого ти ніколи не пробувала?
    Я дивлюся на тебе прямо.
    - Мене ніколи не затягували в ліжтко словами "я тебе люблю" - кажу спокійно, розуміючи, що на цьому розмова припиниться. Ти і справді губиш свою посмішку та виходиш з балкону мовчки.
    Того дня я засинатиму довго, але про сказане не шкодуватиму зовсім.
    А потім - інша пора року. Дощ у вікно.
    Ти раптом доторкаєшся до мого плеча - і це приємно та недоречно водночас.
    - "Я тебе люблю" не буде, - кажеш ти. - Але ти мені потрібна зараз.
    Я встаю коло тебе на повен зріст і відчуваю, як на самому дні серця гірко. Від того, що немає мрій про кохання чи про щось таке високе. Від того, що повністю влаштовує та заспокоює "ти мені потрібна". Нехай. Але іншого дня, коли буде більше часу.

    Інший день застає в іншому місті. Маленькому, камерному. Теплий дощ тече по вікнах авта, коли ти дивишся на годинник. До зустрічі, на яку ми приїхали, ще майже 3 години.
    - Пішли заселимось в готель, - кажеш ти. І - як в тумані. Ключі, сходи, запах поліруючої хімії для меблів. Вікно, тюль, той самий теплий дощ по склі. Рука в руці, пальці на обличчі. Обводити контури губ, тримати обличчя в долонях. Видихнути повністю повітря до останньої краплі і повільно опускатись на дно цього цієї дивної пристрасті - такої спокійної і глибокої, як море у штиль. Не хвилюватись, як виглядаю. Не очікувати понад міру. "Ти мені потрібна" - достатньо чесно, щоб йти назустріч без зброї. І, знявши туфлі та дивлячись на тебе знизу догори, сказати тихо "Ти мені також".
    Розчинятися, не вбирати. Не намагатись запам'ятати, а старатися бути в моменті.
    Щирі, теплі долоні. Щедра тілесна взаємність. Жодних боргів, жодних лінків у майбутнє чи в інші сфери.
    - Я буду тобі снитися?
    Прокидаюсь після кількох хвилин дрімоти і бачу твоє запитання. Брова - знаком питання.
    - Не можу обіцяти, що - ні. - посміхаюсь.
    - І все ж?
    Я не відповідаю. Хоч вмію добре підбирати слова. Цього разу свою чесність хочеться вмістити в якісь звичайніші рамки.
    Під вікнами готелю квітнуть чорнобривці. Довга дорога додому мовчить. Їхати стільки кілометрів без музики та розмови - незвично, але зовсім не гнітюче. Я думаю про те, що років 15 тому сприйняла б таку розмову і такий день за щось, від чого хочеться плакати.
    А зараз просто слухаю мотор, відчуваю свої ноги на підлозі. Спокійно дивлюсь у вікно і у майбутнє. Гіркота на серці - якась така, як гіркий чай. Не болісна, а доречна. Не шкідлива. Просто ще один смак життя.
    Добраніч.
    lesja.f, Vinnikomachka, ZORRO WEST та 18 іншим подобається це.
  3. Для мене це якийсь космос - побудувати такі стосунки з донькою, щоб донька не хотіла бігти від мами світ за очі.
    Але у мене дві доні. І часом з'являються думки про те, що я все ж мушу щось зробити, щоб не стати їм найгіршою мамою в світі...
    Часом думаю про якісь спільні інтереси. Типу, що було би класно мати з донькою про що поговорити і не грузити її. От зараз в мене нема такого: або робота, або дитячі всякі здебільшого ресурсоїдні штуки.
    Але колись вони трохи підростуть. А я - ще спробую таки повірити, що ми зможемо порозумітися.
    І тоді ми підемо разом в театр, або на виставку. Зараз нажаль мені це не під силу.
    А може, підемо разом вивчати польську. Або на такий захід.
    Я би хотіла, щоб вони побачили, що "стара теж ще щось тягне". Може, з цього почались би розмови на новому рівні.
    exmargarytka, Козенятко, Dominika та 4 іншим подобається це.
  4. Дорогі посиденьки
    Нарашті наважилася я рухатись до видання першої книги під своїм авторством (хоч і не першого свого виданого твору).
    Дуже потрібна ваша думка. Чи придбали би ви за адекватною ціною мою книгу "Солодке немовля"?
    Детальніше про книгу та про мене тут:
    Yulia Olekh
    Буду дуже вдячна за підказки.
    SoloGalka, Vinnikomachka, fantazerka та 6 іншим подобається це.
  5. Я не оптимістка. Я в кращому разі об'єктивістка. Людина з цілями та окоміром щодо них.
    "Позитивний" текст - це технологія. Головним чином, для мене, бо мені приємно його читати.
    Особливо станом на зараз, коли я чорно ненавиджу себе. Мені краще читати конструктивні тексти, написані зі смаком дорослою мудрою людиною. А себе читати я люблю.
    В процесі написання багато що переосмислюється. Чимало дописів мого блогу могли би бути передсмертними записками, але руки хапались за клавіатуру як за останню ниточку життя.
    Мене ніколи не приводить до тями "ти ж можеш". Це вас не стосується.
    "У тебе ж діти". Не переживайте, вам не лишу.
    "Як тобі не соромно". Мені давно не соромно ніяк.
    І дітей я, до слова, доглядаю добре. Я добра мама. І в мене надзвичайна швидкість друку, завдяки якій можлива і моя праця при чотирьох дітях, і цей допис.
    Я читаю себе на фб - і не бачу там брехні. Я не відчуваю багато з того, про що пишу. Але це як... Як дивитись на фото яблука і написати, що яблуко - смачне. Солодке, з ароматом, краплями прохолодного соку і хрумке. Я так пишу.
    Коли пишу про зварювання в космосі - я пишу так, наче просто зараз зварюю корабель, і всі мої космічні електроди вже в руках, аж напружуюся, щоб котрогось не кинути. Камон. Космічні кораблі не зварюють електродами та вручну.
    Коли я пишу про секс - то пишу так, щоби читач не встав з-за столу, поки не спаде ерекція. Чоловіча або жіноча (скажіть, що ви не знали про жіночу).
    Коли я пишу про себе - я уявляю, якою могла би бути, якби не...
    Якби не що? Що мені потрібне для того, щоб знову могти нормально жити в суспільстві і не знищувати ні себе ні інших?
    Хоча, звинувачення у знищенні... ще довести треба.
    Час сплива. Його шкода.
    На аватарці я стрибаю догори, а насправді мої набряклі тяжкі ноги сумно лежать під столом як той, хто давно вже не просить про допомогу, бо зовсім у неї не вірить.
    Мені навіть за невірство давно вже не соромно, я просто час від часу намагаюся навернутись.

    І все це теж правда. Як і оптимістичний текст. Жодної брехні, лише побудова
    Blondo4ka, Juylia, exmargarytka та 12 іншим подобається це.
  6. Ах, як же все у житті цікаво і переплутано!
    Нерідко замислююсь про пасивний дохід і розумію, що якби про мене зняли правдивий серіал (навіть пристойний), то я більше не переживала би про заробіток. І жарту тут зовсім мало.

    Продовжуються явні і приховані реакції на мою розповідь про психіатричне лікування.
    Одна з реакцій страшенно мене потішила - мій допис хотіли використати як компромат (!) проти мене, бо людина знала, що я продовжую працювати. І захотіла попросити в мене грошей за своє мовчання, а інакше вона дасть моїм актуальним замовникам посилання на мій анонімний допис (!). Щоб ви розуміли, то лише тут я "під псевдонімом" - бо якось так повелося. Але насправді і тут всі давно в курсі, що я Юля Олех, і це таке класне ім'я з прізвищем, що навіть псевдоніма не потрібно.
    От і на медіумі я Юля Олех, і на фб я Юля Олех. Кому могло спасти на думку, що це ледь не секретний допис? І кому після цього потрібне психіатричне лікування?
    Я вже пояснювала, навіщо це написала. Вочевидь, мало пояснювала. Бо і дотепер дорікають мені "вдалою рекламою" і це капець образливо, бо я ні одного євроцента не маю від того, що розповіла поверхнево свою історію і дала зрозуміти людям, що можу підказати їм, куди піти і що робити. Бо проблема, нажаль, не унікальна. І звертаються, не одна і не дві , та вже з десяток жінок, яким болить. І навіть тут на ДП до мене писали. Я дякую всім, хто оцінив мою СМІЛИВІСТЬ написати все як є від свого імені. Думаєте, це було легко? Чесно - я вже забула, як це було. Пам'ятаю лише відчуття, коли опублікувала допис: відчуття, що я все зробила правильно. Дуже нечасто буває, дуже це відчуття ціную.

    Взагалі мені дивно мати ці "іздєржкі слави", бо я ж не популярна блогерка. Мене переважно навіть не десятки тисяч, а пару тисяч народу читають. Часом в маршрутці знайомляться, бо - прошу зауважити - мій фейс також є на всіх моїх профайлах, і це також не ознака того, що я ховаюсь.
    Так от, при тисячі-другій читачів мати заздрісників і "компромат" - це досить прикольно, я вважаю.

    Але мушу вже дописати, щоб два рази не ходити.

    1. Я жива і дієздатна. Мій чоловік - це не мій опікун, наші стосунки - справа наша, але головне - нічого повз мене вирішити не вдасться (був прецедент, нажаль).
    2. Я маю обмеження і їх дотримуюся. Якщо захочу - розповім. Не захочу - не розповім. Але дотримуюся я їх з точки зору відповідальної людини і здорового глузду. Так, як би це не звучало.
    3. Я знаю, що деякі види роботи мені довіку заборонені. І свідома цього. Захочу - розповім.
    4. Я - повноцінна мати своїх дітей. І ні, мене не позбавляють батьківських прав.
    5. В моїй професійній сфері я також надаю не всі послуги, які надавала раніше. І це також тимчасово, сподіваюсь. Але в якості тих, які продовжую надавати, я впевнена настільки ж, наскільки і раніше. Так, я не знайомлюсь з замовниками типу "Привіт, я Юля, я психічно хвора особа". Але це не означає, що є якийсь гриф секретності на тому, що я викладаю в мережу.
    Зрештою, блогерство в тому форматі та обсязі, як воно є зараз, подобається мені. Хочу продовжувати. А я - чесний блогер, тобто, про все важливе для мене згадую вголос.

    От і про цю не конче приємну сторінку життя теж.
    Уф. Виговорилась.
    Fainyatochko, Tsypulka, FourSeasons та 19 іншим подобається це.
  7. Я про підручник "Основи сім'ї". Який потримала в руках, щоб не поширювати готові висновки.
    Звісно, що я зла.
    Але не буду розпорошуватись, оскільки комусь страшенно вигідні дискусії на цю тему.
    Скажу про головне.
    У кожної книги є меседж, і меседж цієї наступний:
    якщо у тебе щось сталося в особистому житті - в жодному разі не звертайся до цих ідіотів, які викладають у школі. І до лікарів також не звертайся, та і батьки твої, скорше за все - придурки, які йдуть шляхом осміяних в цій книзі сімейних цінностей.
    Я вірю, що хтось хотів сказати інше. Я не вірю, що ви не зуміли цього зробити.
    Інформація в сучасному середовищі мусить витримувати конкуренцію. А у випадку з молоддю конкурентність поданого матеріалу критично важлива.
    Шкода, нестерпно шкода,
    що в Україні навіть шкарпетки краще рекламуються, ніж сімейні цінності.
    exmargarytka, Ligymunka, Jusi та 2 іншим подобається це.
  8. Найбільшим розчаруванням для мене було те, скільки власної роботи над лікуванням потрібно зробити.
    І не треба тут сміятися: "А що б ти хотіла, лінтяйко?", бо це трохи про інше.
    Коли приймаєш такі препарати, які приймаю я, то багато з чим доводиться миритися.
    З ризиками, з побічкою, з обмеженнями, з ціною, врешті-решт.
    І логічно, що за це хочеться чогось вагомого. Наприклад, полегшення.
    Коли у мене вже на ліках стався напад, то найгірше мене розбалансувала саме ця неочікуваність. Це було те, чого точно не мало бути (за моїми уявленнями).
    Коли сили повністю вичерпались а діти повністю заснули, я взяла свій пакетик з таблетками і почала трусити блістери, говорячи до них:
    - Навіщо ви мені взагалі, якщо не можете мене захистити?
    - Ви що, підробки? Мені що, знову робити все самій?
    - Чи не могли би ви справді діяти, а? Може ,варто було би почати навіть грьобану накопичувальну дію, за ті тисячі гривень, які я на вас витратила?
    Таблетки у блістерах сухо і гладенько стукали.
    По мені стікав липкий холодний піт.
    В горлі було те неприємне відчуття, якого я так хотіла позбавитись.
    Я розуміла, що роботи не те що непочатий край. Що я просто не розуміла, наскільки мені доведеться впрягтися.

    З іншого боку, до скількох років я би хотіла прожити?
    Я замислилась. Останнім часом кожен прожитий рік виглядав мені на бонус. Я зовсім не думала про старість, про те, якою колись буду я і яким буде світ. Згадала одну жіночку - лікаря з поліклініки, якій 65 чи то 67 і в неї модельна зовнішність та крутий стиль. Подумала собі, що маю хороші шанси бути такою в її віці. Моїм дітям тоді буде... 45, 41, 39 і 35, ого! А може, вони таки виростуть гідними людьми? Четверо дорослих гідних людей! Чому я ніколи всерйоз про це не думала?
    Чому я припинила думати про майбутнє, щось планувати, щось купляти наперед? Чому з пристойного зимового одягу в мене лише слінгокуртка, а кількарічний в хвіст і в гриву ношений пуховик виглядає вже геть страшненько? Не тому, що я економила на собі. Я просто не уявляла собі майбутнього. Не планувала його зовсім.
    А добре було би... Одужати, налагодити справи в роботі. Купити новий одяг, більш радісно користатись з нагод кудись піти. Можливо, за кілька років намріяти собі ще одного малюка. Ну можна ж помріяти? Я чомусь ще дуже давно думала, що в 42 народжу. А що, як і справді? Не як плани, а як мрія. Якою я тоді буду? Яке у мене буде волосся? Я буду дуже гарна. Куплю для тієї дитинки дорогий розкішний слінг. Або - зараз куплю для Лідії і лишиться на потім. І коли мене будуть бачити з тією дитинкою, то будуть дуже дивуватись, що мені 42. А що то, хіба вік? От коханому зараз 40. Щодо нього у мене також є плани, якщо вже мріяти :) Уявляю, як всі здивуються, коли в мої 42 з тією дитинкою у гарному слінгу гулятиме він, якому буде... 51..

    Просто уявити, що майбутнє існує... Яка це розкіш.
    Так, заради цього я готова працювати. Звісно, ще не раз впаду, ще не раз розплачусь від втоми і розпачу, ще не раз збиратиму себе докупи. Можливо, це головна справа в моєму житті, без якої подальшого життя попросту не буде. Можливо, зараз не потрібно планувати того, про що я не маю уявлення. Але дозволити собі майбутнє я маю. І вже дозволяю. І це точно добре.
    FourSeasons, exmargarytka, Blondo4ka та 13 іншим подобається це.
  9. Бувають дні, коли є чим ділитись, або навіть - є чим похвалитись.
    А бувають такі, як сьогодні. Коли все валиться, не виходить, і навіть здається, що вся попередня робота - марна.
    І тут я розумію, навіщо свого часу худла на 20 кг. Не лише для того, щоб зараз в деяких брендах носити XS. А великою мірою - для того, щоб знати: дорога до успіху - довга, і без "відкатів" до місця призначення не дійти.
    Такий самий урок я винесла і зі свого шляху опанування музичного інструмента. Часом здається - вже все виходить, ура! А на завтра - руки ватяні, звук ніякий, і здається, що музика - то взагалі не моє і не варто було починати.
    Ну і ще - сьогодні я мала дуже подібний урок в професійній сфері, і тут також вірю, що це не провал ,а заґартування.
    В лікуванні все це приймати особливо непросто.
    Сьогодні в мене все болить, просто кожна клітинка тіла. Причім болить так специфічно - наче це зовсім не моє тіло і навіть полікувати цей біль нема чим.
    Найгірше - що мені дуже важко розмовляти, тому навіть якби хтось міг поговорити зі мною - не можу я.
    Сьогодні знову страшенно холодно, і я цілий день в теплих шкарпетках, а от зараз вже і у флісовому халаті. Пізніше ввечері прийде коханий - і я піду в гарячий душ, а він відволіче моє дрібне сонечко, яке зараз теж нездорове. Або не відволіче - і малюся буде стрибати в ванну і з ванни, заливати все водою, пищати і пахнути щастям. Щастям і справжнім життям.
    Я звикла хоч якось контролювати процеси в своєму житті. І як би там не казали про неможливість тотального контролю, мені важливо знати, завдяки чому стає краще, а від чого настає погіршення. Тут все якось заплутано, і ця невідомість тисне. Плисти за течією страшно, бо не знаєш, чи не водоспад попереду.
    Але доводиться вірити. Написати великими буквами ВІРЮ і чекати завтрашнього дня та рішень, які принесе він.
    FourSeasons, exmargarytka, Cандра та 13 іншим подобається це.
  10. Дисоціація - це як сп'яніння. Як затерпання кінцівок. Як пронизуючий холод. Уявляючи собі, як з тіла тікає душа, я думала саме так: спочатку мертвішають кінцівки.
    Мої відмовили влітку. У спеку, коли хотілось тільки запхати ноги під гарячий душ. І здавалось, що усе, що відбувається, відбувається зовсім не зі мною.
    Втратилась моя чудова координація пальців, які ще нещодавно так добре могли грати на фортепіано. Тепер вони лише судомно-завчено дубасили клавіатуру, даючи мені мій заробіток як останнє свідчення того, що я жива.
    Обіймати руки також розівчились. В дітей вони тепер вчіплялись, як пальці потопельника - до жаху, що я не зможу їх розтиснути. Дитини в слінгу я не відчувала. Лише десь на задньому плані блимало: дитина з тобою, дитина в безпеці. І на ще глибшому дальньому тлі жеврів біль від стискання спини, від незручної намотки, від неможливості її поправити закоцюблими пальцями.

    В терапії дуже складний і важливий етап - повірити в силу дотику.
    Вправа "обійми себе", яку практикують для травмованих жінок, зайшла мені не надовго, бо я живу у тісному зв'язку зі своїми близькими, і мені важливі їхні дотики.
    Найпершим і найвдячнішим у дотиках виявився Сергійко. Він давав мені лоскотати себе, обіймати. І він достатньо великий, щоб я сперлася на нього напівлежачи і нюхала його волосся з заплющеними очима. А якщо взяти його на коліна і обійняти, - то таке приємне відчуття: оберемок Їжаків :) Майже 35 кг.
    Дмитро неочікувано заявив, що хоче підняти мене. І попри мої заперечення, таки відірвав мене від підлоги. Це був дивовижний для мене досвід, який одразу вийшов за межі фізичного сприйняття. Я зрозуміла, що виросла ще одна людина, якій я можу делегувати і на яку можу вже трохи спертися.
    Віруся відштовхнула мене. Вона найтонше відчуває мій біль, і навіть передчувала його більше 2 років тому. В нас складні стосунки. Тому одного разу вночі я прийшла до неї і обійняла сплячу. Вона була м'якенька-м'якенька, тепла і пахла маминими мурашками. В неї розкішне волосся, і я тепер стараюсь відчути кожним пальцем ці чудові пасма, коли вранці зачесую її.
    Крихітуся Лідія навчилась обіймати мене за шию. І це так нестерпно солодко - коротка ручка і зефірне личко, яке притискається до мене. І ще вона дуже нечасто, але за власним бажанням дає "цьом". І в цю долю секунди, коли вона мене цьмакає, мені хочеться перенести всі нейрони свого тіла в цей квадратний сантиметр щоки, якого торкається неймовірний малюсінький ротик.

    Обійми з іншими людьми мене донедавна змушували знітитись. За секунду до того, як мене обіймали, я перетворювалася на їжака і починала дрібно труситися.
    А одного разу мене запросила прогулятись френдеса з ФБ, і я погодилась неочікувано для себе. І вона не лише обійняла, а і поцілувала мене в щоку і я думала, що провалюся крізь землю - але не провалилась. Ця зустріч була прекрасна, і на прощання вже з власної ініціативи я обійняла її. І йшла додому зачарована, як же так може бути, щоб мене обійняли і я не здохла.

    Попереду ще важливий етап. Є для мене одні обійми, які - наче всі знеболювальні світу. Він світиться для мене блакитним світлом з фіолетовими зірочками. Я так багато беру тепер від нього, що навіть фізично відчуваю - наче відкушую по шматочку. Хочу, щоб нарешті ми торкались один до одного як дві цілі людини. Дуже хочу бути цілою знову.
    FourSeasons, exmargarytka, Shapokliak та 7 іншим подобається це.
  11. Вправи з дзеркалом професійні психотерапевти ставлять на особливе місце.
    Я - не професійний. Але спробувавши навіть просто спокійно подивитися на себе і зрозумівши, як це мені тяжко, - вирішила написати про це окремо.
    Звісно, у ці два роки я дивилась на себе в дзеркало не раз. Але головним чином для того, щоб пересвідчитись: защіпки защіпнуті, плям на одязі нема, спідницю вбрати не забула тощо.
    Однією з ознак мого непростого стану стало повне невпізнавання себе у дзеркалі. Коли щоразу, випадково стикаючись з власним відображенням, я напружувалася так, наче поряд неочікувано з'явилася чужа людина. Беручи до рук речі в магазині, я вже не могла "на око" визначити, чи підійде мені розмір та колір. А колись могла ледь не за виглядом рукава придбати ідеально пасуючий одяг.
    Окремо хочу сказати, що відсутність вдома дзеркала на повен зріст трохи ускладнює мої терапевтичні вправи з дзеркалом. І що тепер я знаю, наскільки мені потрібне дзеркало на повен зріст. І наскільки мені потрібне інше житло... Тепер я все це знаю по-новому.
    Але навіть обличчя, шия, плечі - те, що можу побачити в дзеркалі у ванній кімнаті... цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти, скільки роботи попереду.
    І ще - тепер я більше розумію, навіщо жінці після пережитої травми або навіть після дуже життєвизначаючої події (наприклад, народження дитини) дуже корисні послуги стиліста, косметолога, масажиста тощо. Це не "задобрювання" і не "балування", а реальна допомога в тому, щоб жінка не розділилася зі своїм тілом. А якщо раптом почала розділятися, - щоб одразу повернулася назад.

    Вправи з дзеркалом психотерапевти можуть конкретизувати по-різному.
    Я ж скажу от що. Коли готувалась до кастингу на диктора радіо, багато говорила з дзеркалом, з горіхами в роті і різними гримасами на напруження-розслаблення. Коли готувалася до того, щоб бути моделлю на мастер-класі фотографів, то тренувала позиції та ракурси, і це було зовсім інакше тренування. Коли знімала відео для ораторського конкурсу та готувалася виходити у відеоефір - також відпрацьовувала окремі елементи та відточувала говоріння до "глядача в камері". Все це було по-різному, все це дало мені різний досвід, і навчитися будь-чого з цього заново буде для мене ознакою одужання.
    Що ж зараз?
    Зараз я вже спокійно можу подивитися на свою брову і скоректувати її форму пінцетом. Спокійно подивитись на одне своє око, яке потрапляє в дзеркало підчас цієї процедури. Здалеку бачити себе в дзеркалі, коли роблю навпомацки масаж обличчя вранці.
    Думала, що отак раз - і одразу роздивлюся в дзеркалі свої риси та напишу про це. А ні. Навіть в очі собі дивитися не можу, сльози і все.
    От в камеру на секунду сфокусуватися можу. Тому наразі дивлюсь на себе на фото. Починаю впізнавати.
    exmargarytka, fantazerka, Натуля та 4 іншим подобається це.
  12. Звісно, якби я не шарила в контент-менеджменті, то написала би, що працювала з грудним відділом хребта. Бо допис буде про це.
    Але я ж великою мірою працювала з ним покупкою сукні, тому винесла її у назву. Сукня дуже тепла, надзвичайно гарна, ще і розмір XS. От як про це не написати?
    Про розмір окремо. Я зайшла до магазину, вбрана у пуховик. І продавчиня дала пені міряти речі розмірів l та xl . І це не тому, що в неї поганий окомір. В дзеркалі я побачила безформне щось з болем між лопатками. В позиції неправильно намотаного слінга, хоч і без слінга і без дітей.
    Так, я вийшла в магазин без дітей. Приспала Лідді, а коло неї гарно задрімали в обід коханий і старший син. Двоє середніх пішли до друга в гості. А я з чистою совістю і брудною кухнею :) відправилася до торгового центру, що у 15 хвилинах гарної жіночої ходи від нашого помешкання.
    І от, я стояла біля дзеркала в примірочній. Востаннє робила це ... 2 роки тому? Ні, рік тому... Але так тяжко не було.
    А тепер сліпило світло, не слухалися руки, я виглядала навіть підозріло. За щось вибачитися та втекти звідти.
    Але ні. Я вийшла з примірочної у спідниці l, куди можна було запхати ще пів мене, показалась продавчині і ми засміялися. Вона принесла мені речі мого розміру, і я раптом сказала що хочу сукню, а не спідниці. Мені треба було терміново помістити в нову річ мій грудний відділ хребта і ребра - місце, яким я дихаю і яке стільки часу не дихає спокійно.
    В першу з суконь М я не влізла. Ніяк. Точніше, влізла - і не могла порухатись. В примірочній була я одна, тому не поспішаючи подумки сказала собі: порухайся трохи в тій сукні. І не могла. Я навіть вдихнути не могла. Це було і раніше, але я відчула, що хочу це подолати.
    "Дивись, - спокійно сказала собі я так, наче це не я зовсім. - сукня тобі навіщо? На зйомки і на тренінг. Давай, позуй. Махай руками, демонструй."
    Дихалка працювала все так же зле, а от руки щось згадали і полетіли. Я будувала мовленнєві моделі та семантичні зв'язки у повітрі, і показувала щось на самій горі записів на уявній дошці. Руки потягнули за собою ребра, щось хруснуло у спині - і плечі розгорнулися до рівного. А колись же вони були розвернуті назад, з наче склеєними між собою лопатками. І грудною кліткою балерини... Різкому руху рук сукня заважала, і я приміряла іншу, вже в своєму звичному розмірі S.
    І це було вже зовсім класне відчуття. Я вдихнула. В усе тіло пішов кисень і дійшла жива кров. Аж запаморочилось від приємності. Тут я побачила, що дуже нахилена вперед - і випрямилася. Знову на видиху. І знову щось хруснуло, лопатки привіталися між собою, а ключиці піднялись і поставили на місце лінію шиї. Сукня повисла на мені, як на вішаку, і я попросила xs. Тепер вже я говорила спокійно та впевнено.
    І ось, остання сукня сіла, як на мене шита.
    Також вільна, але плечі, груди, талія - все на місці. Ну що, предметна зйомка за місяць, виступ за два? Я просто танцюватиму і там, і там :)
    Я йшла з магазину без болю у спині, без зусиль для підтримки рівної постави. Зробила кілька фото - і сама не вірила, що так гарно виглядаю без жодного макіяжу та укладки. А я ж гарна! А я ж існую! А це ж щастя!
    FourSeasons, exmargarytka, Зорянівонька та 16 іншим подобається це.
  13. Офтоп повніший, але дуже важливий.
    Я не збираюся виправлятись.
    It's official і це дуже твердо.
    Я розпалась на дрібні шматки, і на це були причини. Я збираю себе з зотлілих клаптів, викидаючи бруд і гниль не лише в перенесеному значенні.
    Але я лише лікую себе. А не виправляю, не "глобально каюся" за все своє попереднє.
    Поряд з тим, що я ставлю на місце, я знаходжу стільки всього цінного, що у мене вже є.
    Звісно, дещо пошкодилось. Дещо я з болем втратила.
    Але все головне залишилось і залишиться.
    Нерідко буває, що важкі життєві випробування змінюють людей докорінно. Так, що зустрівши за 5 років, і впізнати зовнішньо ту людину нелегко, не те що "помітити відмінності при розмові".
    Я ніколи не була готова змінитись. Ніколи з тих пір, як одного разу змінилася повністю, і це було більше ніж півжиття тому. З тих пір багато хто казав мені, що я пішла невірним шляхом і схибила. І що одного разу буде мені "судний день" і я змушена буду розкаятися і змінитися. А я в дуже далекій глибині душі боялася, що це таки станеться: надто вже кардинальними були мої зміни, і надто все життя моє роздилилось на "до" і "після".
    Але. Я щаслива, що знову ствердилась в своїй переконаності. Тоді, давно, я не викривила себе, а знайшла і розкопала. Таку справжню, що навіть останні складні роки мене не знищили.
    Це велике щастя, просто величезне. Я так за собою скучила. Точніше, скучила за впевненостю, поверненням у свою тілесність, embodiment та злиттям всіх "я".
    Те, що зараз у мене море роботи над собою і власним життям - це робота зі збереження цінного, а не з "побудови нормального".
    Ну, є, звісно, речі, які я завжди трохи підконтрольовую, бо темні сторони є у всіх. Треба їсти менше солодкого, менше привертати увагу чужих чоловіків, менше заміняти сон кавою, менше викликати суперечки в Інтернеті... Це та сфера усвідомлених недоліків, в якій недосконалість є ознакою життя. Я живу, отже, стежу за всім цим і постійно легенько підтискаю на гальмо.
    Я є. Я щаслива. І я не виправлюся :)
    exmargarytka, fantazerka, Freedom UK та 6 іншим подобається це.
  14. #тіло_веде_рахунок
    #терапія_знизу_догори
    #тілесні_практики
    #долаючи_дисоціацію
    #допоможи_собі_сам
    #день_великих_м'язів

    Не очікувала, що саме такою буде сьогодні вправа. Адже піднявшись вище колін, я побачила багато цікавих задач і багато втрачених зв'язків, які треба відновити. Але до роботи попросився саме чотириголовий м'яз, а коли я почала його розтягувати - підключився сідничний, а з ним і м'язи спини. Тому сьогодні у мене День Великих М'язів у контексті повернення в своє тіло.
    З великими м'язами маю багато суперечливого досвіду. Приміром, м'язи ніг "полюбляли" закачатись, надавши ногам зайвого рельєфу. Я ж люблю "підсушений" вигляд, а вони...
    "Ну так, звісно - ображено відповідають м'язи. - Підсушений вигляд ти любиш, а поза тим м'яса не їси по 7 років, дітей по двоє на руках носиш, на стретчинг часу не маєш і ще чогось від нас вимагаєш. Як можемо, так і виглядаємо."
    Великі м'язи - поперечно смугасті, керовані. Тому фактично зайва напруга у них - результат неправильного керування. Затиснуті м'язи спини, від яких "горбатість", неправильно намотаний слінг, асиметрія тіла, - від підсвідомих сигналів "закритись, сховатись, захиститись від ударів". Виконуючи вправи на розтягнення і статичне напруження, я раптом зрозуміла, що треба виправити.
    В нездоровому стані у цих м'язів було два стани: ступор-напруження і ступор-вимкнення.
    А я хочу повернути їх до стану крил: розгортання-політ.
    Всі вправи зазвичай розписані з диханням і приблизно виглядають так: вдих-видих-зусилля, чи вдих-видих+зусилля. Чи якась інакша комбінація цього всього, ну ви зрозуміли. В психотерапевтичній вправі я додаю "це не страшно". Уявно архівую цю думку, запам'ятовуючи відчуття від неї. Щоб протягом півсекунди відчути це, коли схочу. І тепер, без порушення режиму дихання підчас вправ у мене додається: вдих - "це не страшно"
    , видих+зусилля+це не страшно", утримання позиції+вдих+"це не страшно", утримання позиції+видих+"це не страшно", розслаблення - "це не страшно".
    Виглядає наче код ПЗ, і фактично це є чимось подібним.
    Починає вирівнюватися спина. Тіло не одразу хоче вірити, що все це не страшно. Але хоча би підчас вправ можна повертатись до спокійного стану, і це прекрасно.
    Натуля, shemely, Blondo4ka та 2 іншим подобається це.
  15. #тіло_веде_рахунок
    #терапія_знизу_догори
    #тілесні_практики
    #долаючи_дисоціацію
    #допоможи_собі_сам
    #день_колін

    Ну що б, здавалося, коліна.
    Але ні. Вони несуть на собі вагу, не менше, ніж плечі. Несуть досвід - досвід того, як вставати після падінь. Несуть зусилля. Ривкове, штовхальне зусилля, яке запускає великий маховик подій.
    Вони часто перевантажені.
    Мої коліна сьогодні сказали, що якщо я вирішу всі питання зі стопами, то вони теж припинять саботувати. А взагалі, вони дуже люблять тепло. Приємний досвід колін - озокеритове лікування, 7 років тому. Огорнути теплом коліна значно легше, якщо і себе всю огорнути.
    Коліна - для мене місце, де зосереджений мій страх надто розслабитись. І де дуже наочно можна простежити, як нічого страшного не стається від цього розслаблення. Навпаки, промасажовані, відпочивші і відігріті коліна більш здатні до подальших зусиль.
    Подолання дисоціації - це коли відчуваєш себе собою. Відчуваєш, що твої коліна належать тобі знов. Ну, в мене ще, звісно, не подолання. Але забута приємність потроху відчувається.

    Ні, наразі я не знаю, де щодня взяти час на вигрівання. А на масаж вже знайшла.

    Ви помітили, мабуть, що я так спецом непрофесійно беру не анатомічну частину - суглоб чи зв'язки, а суто точку тіла, рівень, до якого піднімаюсь. Можливо, колись розберу і детальніше. Але чомусь зараз поспішаю "зібрати" себе з розкиданих деталей. Скучила за собою.
    З ногами вже дуже багато емоцій, зусиль, невпевненостей. Що ж буде далі? Щось буде.
    exmargarytka, fantazerka, matematyka та 3 іншим подобається це.