Моя душа так хоче щось сказати...

Мов орхідея розквітає ніч.

Так тихо й ніжно розкриває пелюстки,

А місяць осяйний із нею пліч-о-пліч

Запалює омріяні зірки.



Бринить трава від подиху вітрів.

На край наш крила опускає сон.

Торкнувсь тихесенько людських вікон,

В уяві казкою мрійливо задзвенів.



Колиску огортає мамина рука

І сльози падають не першу вже годину.

Яка у тебе, жінко, доля нелегка.

Без чоловіка ти роститимеш дитину.



Не плач, дитино, матінко,не плач!

Твій чоловік загинув не даремно.

Від Божої руки буде покараний палач

Та це не втішить твого серденька,напевно.



Мелодія солодкого світанку

Гіркою стала й більше не звучить.

Торкається зоря заметеного ганку

Народ наш плаче й у вогні горить.



Та тьма не вічна, ніч минає.

Ще сонце здатне наші душі освітити.

Тепліється у серці віра, більшає і оживає

Святая віра у можливість все змінити.