мій досвід завершення ГВ

Я з тих мам, кому дитина далась як ДИВО тоді, коли (і мені соромно за це) я вже його не чекала. Тому мені важко дались і перший вихід з дому без дитини, і рішення записати у садок (ще тільки записати), і відлучення.
Я не хочу дискусій з приводу, коли варто відлучати. Кожна мама вирішує сама. Але я довший час перечитувала купу статей на тему природнього відлучення і найбільш корисними для мене були реальні історії. Тому я вирішила викласти свою історію. Раптом комусь саме вона стане у нагоді.
Отже, в свій час я вирішила годувати до двох років і після поступово згортати ГВ. Коли малому виповнилося два, він без грудей не засинав і, звичайно, підгодовувався вночі і на ранок. Я почала з того, що рекомендують статті - навчити засинати без грудей вдень. Отже, витримали ми тиждень. Під час цього тижня малий навчився не спати вдень. Тобто це виглядало так:
- Сину, спати лягаємо.
- Мамо, циця?
- Ні. Циця хворіє. Буде ввечері.
Перші два дні малий ридав і змучений засинав. А потім просто не лягав спати. Навіть не ридав. Тобто нема циці, нема спання. А ридав він у ті дні з будь-якого приводу. І взагалом був "іншою" дитиною. Мені це зовсім не в"язалось із природністю процесу, тому все я повернула, і дитина стала сама собою. Приблизно за два місяці я відчула, що більше нема, чого чекати. Почала розповідати синові казку, написану для відлучення відмовим київським казкотерапевтом Р.Ткач. Казка "спрацювала" - дитина зрозуміла, що ГВ виявляється не довічне. І тут до мене дійшло, що логічно буде вже дитині груди не давати. І з цього моменту почалось найцікавіше - я почала ридати, настрій мій скотився до відчуття горя. Я була здивована. Виявляється, я таки просто втомилась, але не була готова до відлучення. Звичайно, що дитина моя, попереджена казкою, від мене = від грудей ні на хвилину не відходила і настрій мала відповідний до мого. Два дні такого жаху і відлучення було відкладене на невизначений термін. Я почала працювати із собою, зрозумівши, що то не дитяча проблема, а моя. Пройшло ще майже 4 місяці. І одного разу я твердо вдень сказала, що циці не буде до вечора. Я щиро не хотіла годувати, бо якраз мала загострення молочниці на грудях (а це дуууже боляче). Моя твердість і більший рівень зрілості дитини (все-таки в цьому віці 4 місяці - велика різниця) спрацювали. І без жодної слізки син заснув. За тиждень відсутності денного годування він звик засинати без грудей. Тому якось уввечері я сказала, що треба циці ще відпочити, мовляв, ти засинай, а зранку буде циця. І знову на мій подив - без істерики, хоч із сумом, використавши спосіб вкладання денного, син заснув. Лишалось годування нічне-підранок. За декілька днів я випадково лягла спати в тісній футболці. І прокинулась відповідно від того, що син намагається знайти шлях до грудей (раніше я прокидалась вже в процесі годування . Я щиро сказала малюку, що ще не ранок, тому тре почекати. Він понив трохи (не плакав) і заснув. Зранку сам не просив!!! Так ще декілька ночей - ниття під ранок і засинає все одно. От і все!
І я не плачу, а тішусь. Все відбулось вчасно для нас обидвох!

Ще хочу поділитись казкою, яку я писала сама собі Раптом ще комусь підійде

Казка про мій Паросток

Я — доволі зріла рослина. І за своє життя навчилась якийсь час жити без води та сонячного світла. І мені вистарчало маленької крапельки, щоб знову народжуватись і набиратись сил. Я була впевнена у власній силі і чекала тільки одного. Я стала найщасливішою, коли відчула ще не помітну оку маленьку бруньку — майбутній зелений паросток. Коли він з'явився, я вперше відчула жах — чи зможу я його захистити? Я ще не розуміла, від чого захищати, але вже знала, що більше ніколи не бду впевнена, що зі всім впораюсь. Цю думку я тоді відігнала. І залишилось тільки відчуття блаженства від того, що відбувалось в моєму житті. Паросточок ріс. Я віддівала йому свої соки та накопичену за довгі роки чекання ніжність. І він ставав все міцніше і все важче. Одного разу я зрозуміла, що моє стебло почало клонитись до землі.

Невже прийшов час Паросточку самому в горщику зміцнюватись? - здивувалась я. - Ой, здається, в нього навіть корнічик вже з'явився.
Звичайно, я знала, що такий час прийде. І як турботлива мама, я хотіла полегшити відрив малюку. Я дізналась, де можна знайти соломку і як її підстелити. Я навіть її підстелила. Але виявилось, що цього недостатньо. До змін я готувала Паросточок, а про себе навіть не подумала. Але ж відлучення від материнського стебла — процес для двох. І травмовані ми будемо обидвоє. Або не травмовані. Коли я це зрозуміла, почався новий процес — я готувала себе до відокремлення Паростка. Я уявляла собі, що буде, якщо він залишиться на мені — йому будуть заважати рости мої гілки та листя, він буде викривлятись, щоб знайти спосіб витягнутись в довжину, його корінчики будуть рости, але не зможуть дістати землі і висохнуть. І замість здорових рослин — материнського та молодого - в горщику житимуть зчіплені разом хворі істоти. Це майбутнє мені так не сподобалось, що уява намалювала іншу вже радісну картину — Паросток, який відділився для самостійного вкорінення і зростання, із міцним стеблом та яскравим листям. Я була готова! І чудовим чином моя готовність-спокій передалась Паросточку, і він без страху та паніки відірвався від мого стебла. Відтепер він — самостійна рослина, якій ще потрібна моя турбота, але яка щодня зміцнюється в цьому світі.

Нехай діти ростуть щасливими!