Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Мені дописи Левандівки тут видаються найбільш тверезими. Таню, подумайте й дайте собі відповідь щодо того, на що ви хочете витратити той час, що татові лишився. Чи хочете його тратити на погоню до лікарів, по ліки тощо. Чи власне на можливість побути з ним, послухати його розповіді, розповідати йому щось, дати дитині побути з дідусем. Ми всі знаємо, що помремо, але ніхто не знає коли. Навіть із такими хворобами ми не знаємо, скільки часу нам дасться. Я чула дуже багато випадків, коли хімія пришвидшувала розвиток хвороби. Маю приятеля, котрий через це відмовився від хімії. Йому зараз ще 45 нема. Вирішив жити й присвятити якомога більше часу дружині й 4 дітям. І не жаліє, хоча свідомість близької смерті дуже його тисне. Я би, мабуть, сказала про хворобу й сказала, що щодо лікування нема певності. Не кажіть, що лікування не допоможе, не варто відбирати в людини надію, бо надія допомагає нам жити й переходити труднощі. Якщо то тато має вирішити, що робити далі, то власне спитати, чи він хоче тратити час на хімію та лікарів, чи побути із людьми, які його люблять і яких він любить. Тобто просто жити й насолоджуватися кожним днем, який Бог дасть. От тільки з наркотиками то буде тяжко. Вони дуже затьмарюють людям розум і свідомість. Але й на муки важко дивитися також. Тут уже мусить бути спільне рішення з батьком, мабуть, аби не брати на себе забагато. Щиро бажаю вам сили духа в цій ситуації!!
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Дякую, що в одному дописі зібрали до купи посил декількох моїх. Саме ТАК: спільно з батьком обрати тактику життя. Думаю, все він розуміє. Тільки не про все хоче говорити (кількість одиниць у аналізі опустимо). А хто радить "не пити"? Важливо (у багатьох тяжких випадках), щоб боротьба за життя не підміняла саме життя. Просто, включення у марафон класичних "терапій" і молодого-здорового у гріб зажене (а родину в дурку). Очікування втрати може бути страшнішим за втрату. Не робіть собі того. ЗІ: скористайте з формули "вони, зволочі, нічого не можуть сказати точно..."
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Моїй сестрі було 26 коли ми дізнались про цю страшну хворобу-була вже 3 стадія...(її нічого не боліло )Вона була медиком,тому про хворобу ,напевне, здогадувалась ,мама не могла їй все розказати,а коли навіть хотіла про це поговорити,то сестра казала "Зі мною все добре". і переводила розмову на іншу тему.Боролись ми з хворобою майже рік....Трохи хімії(від якої їй було дуже зле),три операції нажаль не допомогли.Велике бажання жити і віра в те,що все буде добре допомагали їй після кожної операції.І віра в Бога.Трави теж не допомогли.Була вона надзвичайно терпляча і до останнього ніразу ніна що не нарікала і навіть не плакала,хоча думаю,що може легше було якби поплакала,поговорила.Можливо потрібно було б повозити по Святих місцях,може мало віри ми мали усі в те, що Бог тільки може допомогти... У кожного своя ситуація,тому не знаю який вихід правильний...
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Не кажіть діагноз. Нічого доброго це, переважно, не дає. Залиште питання діагнозу і оголошення/неоголошення його лікарям. Хоча зараз є така в нас глупа західна модель поведінки лікаря в такій ситуації - лупити пацієнта обухом по голові тим діагнозом. Але може ваші лікарі так не зроблять. Завжди можна знайти слова, які пояснять хворому ситуацію без вживання словечок "рак" і т.п. п.с. я закінчував медінститут ще при СРСР і в радянській медицині оголошення такого діагнозу хворому було заборонено, тому існувала система шифрів, латинських виразів, обмеження доступу пацієнта до історії хвороби (історія хвороби не давалась пацієнту в руки, при ньому її не розкривалось і т.д.)
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Співчуваю Вам і Вашій родині, і нічого не радитиму. Ви все одно приймете рішення, яке підходить тільки Вам. Бо тільки Ви самі знаєте свого батька і як з ним говорити. Але маю такий досвід. Моя мама мала хворобу кишківника - хронічну. Час від часу загострювалася. Лікарі підліковували. Кілька років тому було таке загострення, що лікарі прямо сказали - нічого не буде. Ми мамі не сказали. Лікарі виписали ліки, які, якщо б і допомогли, то пити їх треба було постійно. Ще й дуже дорогі. Це було, як дійти до дна. Можна було скласти руки і повірити лікарям. Але напевно в моєї мами сильний характер. По-перше, вона відчула, що ті ліки погано впливають на нирки. Перестала їх пити. Шукала варіанти! САМА! Спочатку трави. Не дуже підійшло. Знайшла глину. П"є її досі. Здорова. До речі, сказала мені недавно, що і сама зрозуміла, що лікарі не давали їй шансу. А її лікуючий лікар спитав через рік після виписки з лікарні: Вона ще жива? І здивувався. Це - нормальний лікар і людина?
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Ну от через таких дурнів, що не думають, що вони ляпають язиком і є потім серйозні проблеми з тими діагнозами
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Так само запитав один лікар,до якого мама прийшла після 3 операції сестри,коли її вже відпустили додому..."А що вона ще жива???"Дуже боляче було після цих слів...Сестра прожила ще 3 місяці,коли в це вже ніхто не вірив.
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Дуже вдячна всім, хто відписав і підтримав, і тут, і в кармі... Наробила собі на ніч вчора стресу - не витримала і розпочала цю тему, і раптом зник Інтернет. Може так і мало бути, почитала ваші поради і роздуми та й мала часу над тим подумати. Щоби сказати, що щось надумала - так ні... Але все ж легше, коли стільки людей підтримують. Дякую ще раз всім! Зранку перечитую тему, і на кожен допис хочеться щось відповісти, але мабуть не буду... Все ж таки більше схиляюсь до "не казати". Просто знаю батька, він не з тих людей, котрі можуть то сприйняти "філософськи" і вбирати в себе життя, поки воно є... На 99% відсотків це будуть нерви, постійні нерви, злість, або навпаки, відчуженість і апатія... Хоча, звісно, я ніяк не можу передбачити реакцію людини на таку звістку, як би добре не знала цю людину. Потрібно, щоб людина в першу чергу морально чи то духовно хотіла боротись за своє життя, а я цього не бачу(( Відверто кажучи, батько завжди вважає, що йому хтось зобов"язаний щось робити. Тому лікарі зобов"язані його лікувати, і те, що його припустимо, болить нога - це вже непорядок, котрий його дратує, тим більше, чому це лікарі нічого не роблять з ногою?. З іншого боку, останнім часом до лікарів і не звертався - бо "то вже старість", до слова, батькові 71 рік. Це все ускладнює ситуацію, але вона і без того складна, тому виходить, це дрібниці)). Може. Але мене Іруська навчила поважного лікарського слова "резистентність", тобто звикання. Сприйняти і прийняти такий діагноз нереально, але дійно, звикається... Я за тиждень з гаком вже принаймні навчилась собою керувати. Трохи. Але не думаю, що звикну "очкувати втрату".
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Танюся, співчуваю! Я от думаю, що можливо якраз тим, що батько знатиме, це навпаки поможе йому пожити на повну? Маю на увазі, що якраз от зробити і втілити все те, що хоче, але думає, що є ще час? Чомусь згадався фільм "Секрет", якщо не бачила - подивись... Віра творить чудеса.
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Дякую. Секрет бачила, абсолютно вірю в це і не раз мала підтвердження в житті. Але це я. Тато не з таких людей. Хіба тепер щось зміниться. А робити і втілювати будемо і так)) Скоро весна, може з нею прийдуть якісь кращі зміни...
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Два тижні тому лікарка оглядала мою бабцю і сказала,що в районі підшлункової є пухлина. Шукаю фальш привід щоб завезти бабцю на УЗД, пересвідчитись... Про підозри знаю лише я, чоловік, мама і брат. І більше ніхто знати не буде. Бабця відчуває дискомфорт,але я кажу,що то її давні камінці в жовчному дошкуляють. Бабця про діагноз не довідається ніколи. Я вважаю,що такі речі можна повідомляти людям сильного духу і віри. Які змиряться і самі приймуть рішення. А таким людям як моя бабця така новина лише вкоротить віку. Я не хочу щоб вона щоночі засинала і щоранку прокидалась з думкою про рак. Не хочу щоб їй було страшно, не хочу щоб її охопила паніка. Навпаки, хочу щоб цей час був для неї максимально спокійним і щасливим. Tanyunya, тримайтесь. Обдумайте все, помоліться. Вірю.що ви приймете те рішення, яке буде найкращим для вашого батька. Ніхто не знає скільки йому відведено часу на землі. І не факт,що такий діагноз наблизить час смерті. Як на мене набагато головнішим є те якими будуть останні роки. Будьте сильною!
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( власне.. може це знання щось пробудить в ньому? я не переконую казати чи ні. Мені тут Лілі допис сподобався і я собі подумала... Якщо Ти не скажеш - Ти забираєш в Нього вибір: боротися чи ні, вірити чи ні, хотіти чи ні... Ми не знали, що мав померти того літа мій дідусь. Я не знаю, чи знав Він, все сталося дуже раптово, але... можливо він відчував... Чомусь саме той весни вирішив провідати усіх родичів з інших міст... Чому саме тоді захтів подивитися Єгипет і сказав "хто зна, коли ще вдасться..."... А характер у Нього був такий, що мама рідна... І до того був доволі схильним до перебування в хаті і затишку, нікого і нічого не бачити... бо робота така....
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Так от власне. Я теж хочу, щоб перебіг хвороби не пришвидшили думки. А такий діагноз наближує час смерті власне через ті думки. Мабуть одиниці здатні знаючи такий діагноз залишатись оптимістами чи бодай жити, як жили. Якщо я не скажу, цей вибір мабуть не постане. Він буде просто жити, мабуть, бо не буде з чим боротись. Дай Боже, щоб проблема такого вибору торкалась людей якомога рідше.
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Страшно опинитися в такій ситуації.... Але тема наштовхнула мене на роздуми: чи потрібно взагалі готуватися до смерті? Незалежно від того - рак у людини, чи вік, ... І чи "попереджені" ми про залишені дні, чи ні (насправді одному Богу ж відомо, скільки залишилось жити)...
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Чесно кажучи, я б не насмілилась сказати комусь з батьків про таке. З лікарем можна ж домовитись, щоб розповів гарну медичну байку, тим більше, що ваш батько недалекий від медицини, та й результат аналізу можна розтлумачити на свій лад. Тут не вгадаєш, як себе поведе людина, коли дізнається діагноз, а в рулетку, на мою думку, не варто грати в даному випадку. Головне, щоб близькі та рідні не ходили поруч заплакані, знервовані та відразу ж намагались піднести до ніг "золоті гори", тоді навіть байки лікарів не допоможуть, батько сам відчує, в чому справа. Живіть та моліться, що все буде добре, віра творить чудеса.
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Таню, я Вам співчуваю. У цій ситуації Ви мусите вирішити самі, бо ніхто ліпше за Вас батька не знає. Але чи впевнені Ви що він не здогадається сам? У мене хресна із раком легень жевріє вже третій рік. Вона зрозуміла все сама і вперто чіпляється за життя. Дуже важко дивитися на її страждання, при кожному приступі лізуть в голову важкі думки, нам залишається тільки молитися...
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( в мене батько помер два роки тому ми не змогли його вберегти а ось мої знайомі витягли свого батька з того світу. В нього був рак легенів і мати своїми силами вилікувала його. Може це не надовго але він живий і це головне.
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Танюш, від раку підшлункової померла моя бабуся, від раку сечового- дідусь. Якщо чесно, то жодному з них ніхто з родичів не сказав, що це онкологія. Хоч лікувалися ( вірніше, "підтримувалися") вони по лікарнях довго: дідусь практично "безвилазно" 7 місяців, бабуся- "періодично" ( з невеликими покращаннями) - довше. Кожен з них знав, що мають проблеми з пухлинами, але кожен вірив у те, що вона доброякісна. Мабуть, як би вони дізналися про злоякісність, то внутрішньо перестали би вірити та боротися. А так, бабуся із раком підшлунокової прожила майже 3 роки, дідусь із саркомою в останній стадії- ще 9 місяців. Ще таке : у моєї коліжанки 80-річний батько завжди був страшенним "живчиком". І ось, коли у 78 років йому лікар хибно поставила онкологію легень, то він зліг у ліжко одразу. І підвівся лише тоді, коли на Броньовій йому той діагноз зняли. Зате коли у 80 років все-таки встановили онкологію простати і він про це дізнався- практично одразу зліг . До чого веду- моральний настрой людини є дуже важливим у процесі як не одужання, то "спрагнення" до життя. Тому, на мою думку, людині краще знати правду, але... не всю ( "Так, є певне захворювання. Так, серйозно. Але для цього є лікування і т.п.") Діагноз "онкологія" здатний морально зламати навіть найсильнішого чоловіка.
Відповідь: Я не знаю, як про це сказати((( Мій вуйко, мамин брат, помер від раку легень. Ней Бог боронить, то така страшна хвороба. Мама розказувала як він тяжко вмирав, він бідний біг до вікна і пробував хапати повітря а не було чим бо рак легені з’їв. Американські лікарі переконані що сказати обов’язково треба і людина сама вирішить або піддатись тій хворобі і дати їй себе з’їсти чим пошвидше а чи боротись за ті решту днів/місяців/років що тобі залишились і як вже сказав левандівка прожити їх достойно. Якби я опинилась в ситуації що у мене знайшли якусь таку хворобу при якій мої дні полічені я б хотіла про це знати. Окрім того що це б дало мені шанс приготуватись до відходу з цього світу це б також мене заставило задуматись над тим - чи є ще щось що я мушу зробити. Може розповісти всім на що вважати і як уникнути такої хвороби, якщо можливість існує. Тут альтернативи нажаль нема. Думаю що треба просто помолитись і попросити в Бога зробити правильне рішення і щоб допоміг підібрати слова любові і підтримки в той момент коли зважитесь на розмову.
