А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Написано давно і раптово:

не дивіться на жінку що самотньо втирає ноги
на чужому порозі свої запорошені ноги
не питайте її чи вона подорожня чи вона придорожня
не питайте нічого
не дивіться на жінку що сховалась за подих вітру
ледь відчутного вітру напевне з північного сходу
не шукайте причин філософських пояснень та істин
перегнилих зі споду
не дивіться на жінку що стомилась чекати втіхи
півстоліття чекати хвилини примарної втіхи
не картайте її бо не знаєте навіть нащо
не зневажуйте сміхом
не дивіться на жінку що стає надранковим світлом
а над ранами світло а ті рани трофеї
не дивіться на жінку не торкайте цю жінку
пам’ятайте про неї

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Навіяло:

— Я не чихала.
— Нет, ты чихнула, Сова. Извини, я тебя перебил.
— Прости, пожалуйста, Пух, но я не чихала. Нельзя же, понимаешь, чихнуть, и даже не знать, что ты чихнула.
— Но и нельзя знать, что кто-то чихнул, если никто не чихнул.

Не пчихайте!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

І Вам того ж))) Я думала, заходячи в тему, що Ви вірші почали писати та виклали, а Ви анекдот поставили... Жаль, що не вірш.

І щоб не зовсім офтопити вірш викладу

Осінь

Прокинулись буйні вітри,
Огорнувши землю пусту,
Закінчилась феєрія літньої гри,
Окутавшись в дрімучість густу.
Осінь ступає кроком непевним,
Збираючи останню літню красу.
І подувом вітру першим
Отрушує на травах вечірню росу.
І залишається від літа
Тяжка задума лише
А почуття продовжують кипіти
І вітер гойдалку колише.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

зі старого
***
Я знаю самотність в обличчя
... у кожне з її обличь
І в жодному з них - не світло
І кожне із них болить.
Й кавові її захцянки
Й солоність на раз-два-три
І вогкість в очах до ранку
Я з нею уже на "ти"...
І як ж бо вже остогидло
Приймати її в гостях
Закінчилося повидло...
У серце забито цвях...
І хочеться щось змінити
Велінням із вищих сил
Та вкотре зів*ялі квіти
Скидають пелюстки крил...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Просто осінній вірш:

І знову проводжаю осінь -
Це дивне чудо із чудес...
Дерева мокрі, голі-босі,
Политі дощиком з небес,
Мені свій одяг залишили -
Лежить листочками в ногах...
Вже стільки листя попалили,
А це додому у руках
Я принесу, і хай у вазі
Ще постоїть так - до весни...
У листопадовій оазі
Мені осінні сняться сни...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Не спалюй осінь, вона ще згодиться
Не топи небо у своїх очах
Бо ти сама вже схожа на криницю
Укурікук, Укурікук... мій птах
Здійметься вгору попіл. Вітер свище
Схиляючи до долу віти мрій
О, мій Ікар, для чого Тобі вище?
О, моя Вись, для чого Тобі біль...?

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Буду по-трохи селити сюди свої давніші поезії... най живуть тут.

***
не спиняй мене, бо я прийняла рішення
так буде краще
краще всім
повір
хай підлітково, хай безглуздо... грішна я
я загортаю душу у папір

до чого тут в'язати мені руки
мотузки не охоплять моїх крил
так буде краще
небо стане бруком
а голубінь зміняєм на акрил

до чого тут ховати мої пензлі
безколірність в*їдається як міль
й замешкує у мому кволім серці
прийняте рішення...
заковане у біль

а я би бігла... бігла крізь тумани
а я б летіла вгору між золу
і на однім крилі - було б кохання
а в друге заховалося б "люблю"...

та не спиняй бо я прийняла рішення
і як бур*ян звалились два крила
відтяті
передчасно і розіп*яті
й короткий вирок "вибач не змогла"

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

на прохання форумлян у карму, селю сиди ще декілька поезій (і по секрету ділюся, що скоро у мене буде мого авторства книжечка поезій стиль оформлення якої можна глянути у темі про коп*ютерну графіку)

***
Тіло покрите колючками. Здається я - кактус
Усе кровоточить, а ліку на рани нема.
І моє життя - помилковий, надуманий казус
Колія, дощ, і по колу, і знову одна.
Без зупинок біжиш і запехана падаєш дома.
Обіймаєш подушку і проклинаєш весь світ.
От тільки подушка сьогодні до болю солона,
От тільки троянди давно загубили свій цвіт.
Підвіконники мрій, уже запорошені й сиві.
По вікнах ілюзій стікає холодна вода.
А колись в тому домі жили люди... Щасливі.
А тепер по периметру - надто нервова хода.
Вибігаєш...
спішиш...
повернути...
не запізнитись...
Сказати коханому: "милий, єдиний стривай,
Дай мені шанс, дозволь мені просто любити"
... Але втікає... втікає останній трамвай.


***
дозвольте мені не носити ці відра в очах
а вилити в ніч, хай осквернивши зорі водою
зібрати у тлумок весь жаль і віддати в вікно
й прожити не кимсь, а до останку собою
дозвольте мені не носити каміння в душі
хай краще там квіти... давно ще торік як зів*яли
залишились фігурки, фі... округлі й смішні
я можу зробити з них зашморг... так зашморг-коралі
і ввірветься струна, так ніби натягнута нитка
і вже не залишиться неба, щоб випасти в крик
і тільки вікно як обмежене в собі ... як - клітка
влізає в свідомість наче вампірячий клик

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Поспішають...

поспішають кудись трамваї
поспішають кудись на каву
Поспішають кудись любові
не до мене, а так.. до бару

Ти приходиш невчасно вкотре
Палиш ватру і так до болю
знову ночі стають короткі
знову хвора і знов Тобою

поспішають кудись автівки
преться осінь у vip-вагоні
Ти приходиш...
Питання: Скільки?
Часу буде у нас сьогодні...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Якщо тебе спитає хтось, а що таке кохати,
То ти на відповідь скажи, не можна розказати.
Кохання це річ чарівна, не можна її купити,
І не рівняйте слова два: кохати і любити.
Бо полюбити можна всіх кого лиш забажаєш,
А покохати лиш одного, бо всіх не покохаєш.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

прийшла вона
обшарпана, обдерта
боїться щось сказати, п*є кефір
колись вона жила у мене в серці

а зараз просто капає в папір
фірмова ручка на чорнильні букви

у зошитах малюнки на полях
у ті часи коли тремтіли від руки
а зараз просто все у двох словах

прийшла вона, бо бачте повернулась
курорти, пляжі, сауни...
до дна я допиваю власне "я відбулась"
хоча вона здається не змогла...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

За мармеладовим світанком дня
Хитається занедбаний окраєць ночі.
Пузата доля пристрасно сідає на коня.
Тобі, нестримній, досі сняться сни пророчі?
Ковтаючи пігулки й сльози гіркоти,
Минаєш тих, хто зрадити не вміє,
І ночі тої про життя та смерть згадаєш ти.
Не тіш себе, моя нестримна мрія.
Сніданки із думок, вечері та обіди!
Потрохи сіра рідина стискає вуха.
Ти залишаєш тут по собі три сліди -
Немов натомлена листопадова муха.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Чи варто?
чи варто мені говорити про біль у душі
про рани що час, ще не взявся над ними до влади
про небо в якому залишились тільки дощі
про солод увесь у пузлітці від чиколяди
чи варто слова видавати на осуд і сміх
цей келих по вінця вже сповнений власне водою
бо надто чекання так стомлює спраглий поріг
і повниться ніч що вагітніє пишно сльозою...

я буду чекати відведену вічність на час
я буду молитись богам і приносити жертви
але не пускають таких у всевишній Парнас
Але отаким не дозволена жити і вмерти...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

продовжу...

***

напиши мені лист.
розумію сьогодні не модно
напиши мені лист на папері хоч декілька слів
але ти напиши. починай вже писати сьогодні
про роботу, дітей, про дружину і змінність вітрів
я читатиму лист як лягатиму спати і зранку
я читатиму лист як молитву за тебе і нас
і минуле своє я ловитиму вкотре за п*ятку
як звучатиме Вагнер хоча найймовірніше Брамс
напиши мені лист. Бодай декілька слів на папері
полікуй мою душу від болю, від спеки, від стресу
принеси його сам. Тихо тричі постукай у двері...
хоч Ти мабуть не знаєш що я поміняла адресу...

***
і знову дощ
цей клятий сірий дощ
фарбує мої очі у самотність
лиш квітнуть розчипірки за вікном
риплять дерева, миють свої кості

і знову дощ
щось пише по вікні
і ноти свої тонко тарабанить
наснись мені... бодай наснись мені
якщо Тебе не вигадала пам*ять

і знову дощ
цей клятий сірий дощ
в кав*ярні б заховатися сьогодні
прийди до мене, так потрібний Хтось
бо пальці у дощу такі холодні...


***
серце навпіл розкраяне
небо розкришене впопіл (в попіл)
часу занадто згаяно
з часом ми стали горді
Надкурена квапцем цигарка
нахлюпаний відчай на очі
мені залишилася крапка
з простих і пророчих речень
Надламана вітром стихія
у інший зверне провулок
високий ліхтар захворіє
відсутністю схем і втулок
Нависне над містом темінь
і серце впаде на землю
і Бог як найвищий Геній
не вчує мого молебню
І звалиться серце в прірву
Розкраяні половини
І хтось подарує зірку
Для змісту в житті людини...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

а я не можу спати... бо не можу
як очевидно і безглуздо глупо
а може я так з розуму вже сходжу?
а може я люблю тепер лиш скупо?

ділю любов на порції і дози
як наркоман вливаю в себе рими
і загортаю кожну букву в сльози
зневоджені, фіксовані солини...

а я не можу дихати... не можу
лише слова ... тай ті втрачають мірку
ти лиш згадай що я по світі ходжу
і спогад подарує мені зірку...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

А це Мотивунчик на вдягання. Бо маю з тим клопіт вот і похворіли у мому віршику всі звірята... Так шо в лісі карантин...

У малого Мишеняти
Простудились ноженята
Бо шкарпетки Мишеняті
Не хотілось одягати.

Зайчик вушка простудив
Бо без шапки він ходив
Буде Зайчик тепер знати:
Осінь, шапку слід вдягати.

А у Білочки біда -
Простудилася рука
В рукавичках не ходила
От тому і простудила.

Без чобіт у лісі вовк
Ходить по сніжку крок в крок
Та простудить всі суглоби
Без чобіт в таку погоду...

А Лисичка йде у гості
І без светра рудохвоста
Захворіла на ангіну
Тепер ледь ковтає слину.

А Ведмедик он без куртки
Поспішає кудись хутко
Але кашель лиш зловив
Як без куртки він ходив.

Похворіли всі звірята
Не хотіли одягатись
Та тепер звірята знають
Теплий одяг одягають
Коли осінь на дворі
Маму слухають малі
Шапки, светри одягають
І здоровими гуляють.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Як живеться тобі там, за межами мого світу?
Що ти бачиш щоденно? Чи шукаєш до Раю ключі?
В кого просиш порад і кому ти даруєш квіти?
Птах чийого страждання сидить на твоєму плечі?

Добре знаю - ти ангел, крилатий наполовину,
Що й ходити недобре, і в небо уже не злетиш...
Ти шукаєш пояснень - а я вже забула причини.
То чого ж ти боїшся і від чого ночами не спиш?

Що вбиває тебе і що змушує знову радіти?
Де та нитка тоненька, що зможе привести назад?
А слова - то облудні, спокусливі самоцвіти.
Й передчасно чорніє навесні опустілий сад...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Як моїй Лілі сподобався цей віршик!!!!!!!!!!!! Можна ми його вивчим?

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Щось таке ще з минулого:

Темні звірі дрімають в мені,
Бачать сни сумноокого ката.
І за всі ще не вижиті дні
Передчасно приходить розплата.

Древні сили жадають війни.
Лють і хіть, і думок павутина,
І тонке нечекання весни,
І відсутність руки, що зупинить.

Незапалена свічка в вікні
Не освітить спасенного болю.
Темні звірі збудились в мені -
І щоподиху рвуться на волю.....

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Я знаю цей твій віршик! І так його люблю!!! Молодчинка!