Блог cjomcjomka

Минають вже не місяці ,а роки. Меншою стає привязка до дат. Серйознішими стають розмови. Я так люблю ці розмови з тобою - коли, неочікувано для себе відкриваю нові грані ситуацій, нове розуміння. Ми стільки вчимося разом! І серйозного, і веселого, і дрібязкового і найважливішого.
Я хочу сказати тобі дещо. Знай це все своє життя, будь ласка. Ми з тобою - по одну сторону будь-якого поділу. Проблеми, те, що не виходить, те, що болить - це там, ззовні. А ми з тобою - тут, поряд, під захистом нашої з тобо взаємної любові і довіри. Не бійся розповідати мені про все, що хвилює твоє серденько. Бо разом і радіти більш радісно, і подолати складнощі - принаймні вдвічі легше. Я ніколи не буду звинувачувати тебе за якісь неприємності чи за те, що щось вийшло не так, як планував ти. Не бійся труднощів і не бійся боятись. Всі люди чогось бояться, і перемогти свої страхи - це набагато крутіше, ніж не боятись нічого взагалі.
Не все в житті йде гладко відразу. А особливо важко змиритись, коли спочатку йшло гладко, а потім як заштопорило - і потрібні зусилля, багато зусиль. Знаєш, в моєму житті були такі ситуації. Я розповім тобі обовязково. І ти зі мною разом твердо упевнишся, що безвиході не буває, і що вирішити можна абсолютно все.
Я розповім тобі, Дмитрику. Хоч я і далеко не остання інстанція, та і в самої мене всього на 20 років більше досвіду, ніж у тебе. Але якби ти тільки знав, як я дорожу оцим твоїм "мам, я з тобою дружу".
За цей рік ти не лише подорослішав. Ти для мене перейшов в інший вимір. Мій Великий Син Яка ж я щаслива, що ти знаєш: великий - це не той, кого люблять менше. Просто у великих менше часу на те, щоб вилізти мамі на ручки. Втім, коли ти не проти, я з радістю піднімаю тебе. Легенький мій пташенястик, пухнастий джмелик, худенький і гостроплечий, з такими рішучими бровками і такими мудрими оченятами.
Це мав би бути допис-привітання до твого 6-річчя. Але я захотіла сказати це трохи раніше. Бо ж за цей тиждень може і не знайтись більше такої вільної півгодинки. А я так хочу незайвий раз нагадати, що люблю тебе. І що ми з тобою - завжди по одну сторону

Осінь - китиці горобини.
Осінь - в листя занурені стопи.
Осінь - срібна летить павутина.
Осінь - вересень, жовтень, листопад.

Осінь - час міркувати, ким став ти,
І чого тобі не вистачає.
Осінь - жовто-блакитна константа:
Чисте небо над полем безкраїм.

Першим снігом поцукрена гілка
І калина по першім морозі,
Ледве чутне зітхання сопілки
І зів'яла трава при дорозі.

Осінь - яблука, груші і сливи.
Осінь - мрії про неможливе.
І дзвінка нескорима віра,
Що ми зиму зустрінемо в мирі...

© Yulia Olekh

9 років тому я і сама була школяркою, а сьогодні у перший клас пішов мій Дмитрик. Як же швидко змінюється час, як змінюється все навколо. І як швидко настав день, коли я стала мамою першачка...
На ганку - калюжки від нічного дощу. Перекопане подвір'я чекає на ремонт дороги. Коричневе листя каштанів шелестить під ногами. Вищерблені сходи біля магазинчика, креслата горобина, якісь святково-сині смітники... І ось вона - школа. Номер 83. А я ходила у 84, всього 1 циферка різниці! І клас його - з буквою "Б", точно як і мій колись. До школи суне святковий натовп. Вишиванки, темно-синя форма, розмаїті мештики. Заклопотані намакіяжені мами, кричущі молодші діти. Спалахи, телефони, планшети, фотоапарати. Пафосні випускники інституту МВС на варті біля входу школи. Молоді стрункі мамочки в коротеньких вишитих сукеночках і на нереальних шпиляках - прямо подіум якийсь. Поважні старші жіночки - мами і бабусі "плюсового" віку - бісерне шиття, задушливі парфуми, строгі зачіски. Одеколони, батьки у костюмах, свіжострижені потилиці. Маленькі дівчаточка - ну які ж маленькі! Якби не форма, то і не віриться, що першачки. З Дмитриком за партою теж мікроледі - ледь не на голову нижча тендітна блондиночка зі стрічками у зачісочці. Вчителька - наче мавка лісова. У віночку та сукенці. Мила така, золотиста. Голос обволікуючий, лагідний.
Пафосні випускники, незграбні хлопці-підлітки. Допитливі очі, жарти пошепки,хвилювання, щирі посмішки з брекетами. Загорілі личка, білі личка в ластовинні. Випускниці з такими макіяжами, що я поряд з ними - сільська дєвучка.
У спортзалі ні дихнути ні пчихнути. Ми з малявками затиснуті у футбольні ворота, і я навшпиньки намагаюсь роздивитись рядочок найменших цьогорічних школяриків. Які ж гарні! Дмитрик з прапорцем - пелехата патріотична бджілка.
Мій ніс намертво забив запах рідини для прання білих речей. Учора прала, то і нанюхалась. Люблю цей запах, але щось задуже він в носі оселився. Втім, у спортивному залі пральна рідина поступилась місцем міцному запаху всякої чоловічої косметики, який щедро розповсюджували урочисті і схвильовані татусі. А вже потім, вийшовши у коридор, я нарешті відчула запах школи. І зрозуміла, що школи всі пахнуть однаково. Я це ще давно помітила, коли часто бувала в інших школах - на олімпіадах і конкурсах. Всі школи пахли паркетом, книжками, крейдою, землею з вазонків. На першому поверсі пахло їдальнею - однаковою їжею у всіх школах, завжди. От коли я вперше потрапила на олімпіаду, яка проходила в ЛНУ ім. Франка - то відчула новий, відмінний від шкільного, запах університету. А школи - всі пахли однаково. Так і ця школа теж пахне, відлунює, має темні коридорчики, великий спортивний зал, рушники у класах, папоротеві рослинки у вазонах.
Час летить... От він - хлопчик, який вчився у 6 класі, коли я в цій школі проходила практику вчителем української мови. Такий він тоді був малесенький, на першій парті сидів, ніжки не діставали до підлоги. А тепер - вуйцьо несе прапор. Серйозний, дорослий вже. Десятикласник. А мій Дмитрик тоді, коли я пішла на практику, був ще зовсім крихітний. А вже першачок.
Запахло осінню... запахло першим вересня... Бажаю всім учням плідного навчального року, а першачкам - чудового початку захопливої подорожі у світ знань. І щоб закінчували цей рік ми вже не затамовуючи подих від страху невідомості, а нарешті у мирі і спокої.

мамочки франківського району, які хочуть піти волонтерами допомоги фронту і не мають кому лишити дитину - звертайтесь. Перевірено, що я справляюсь з додатковими дітьми можу взяти чиєсь малятко на кілька годин у понеділок, середу та пятницю. БЕЗКОШТОВНО, ясна річ (думала, що то і так ясно, але чула це питання)

У мене троє дітей, і перше слово у всіх трьох - "тата". Жодних ревнощів з цього приводу я не маю, бо і сама в повному захваті від їхнього тата. Але нещодавно сиділи ми з доціком на дачі на розкладачці - і мені дуже захотілось, щоб вона сказала "мама". Малюся лопотіла так солодко, і я вже уявила собі "ма-ма" тим голосочком цвірінькаючим. І від одного лише уявлення мені потекли сльози і молоко. Віруся побачила молочну плямку на моїй майці - і миттю залізла під ту майку своїм липким ротиком. Розслабилась, засопіла.. майже заснула - і раптом різко сіла і забавилась знов. Мене дуже смішать ці різкі зміни настрою Мурашечки. Я посміхнулась їй, вона - мені. З її блискучих червоних губок запахло молочком, навіть згущиком. Кучеряшечка над чолом хитнулась від вітру. "Яка ж вона неймовірна, моя дівчиночка, - подумала я, - і як швидко вона росте." Дійсно, менш як за 2 місяці вже рочок будемо святкувати... вже майже ходить. Росте так швидко, що я хочу щодня запамятати: яка вона сьогодні. Ось так поміщається в руках, ось така - у слінгу, ось так відчуваю її на колінах. А завтра - вже більша. А післязавтра - вже більше вміє.
Пронизливий кришталевий погляд Вірусі зустрівся з моїм замилуванням. "Тата- тата-тааааааааата!" - пищала вона на весь дачний кооператив. І щойно я встигла ще раз уявити, як би вона казала "мама", - як доць заспокоївся і майже дорослим голосом спокійно сказав: "Мама, мама." Типу, та можу я сказати "мама", можу. "Мама?" - перепитую я, не вірячи своєму щастю. Ляля з неповторним сором'язливим поглядом з-під густих війок опускає голівку - і кидається обійматись. І вже знову пищить-пищить. Потім я ще і ще раз перепитувала її, сподіваючись почути знову. Але Віруся тільки хитро дивилась у відповідь. Тоді я подумала, що це було дуже таємниче слово, тільки для мене сказане. Наш з доціком маленький секрет. Маленький секрет дівчат
Сьогодні ми йшли дощовою вулицею, і навколо було сіро і зелено. Сіро від дощу, зелено - від дерев. І е жовто - від жовтої ремонтної техніки на дорозі

шляк би трафив так довго робити таку крихітну ділянку, та трамвай на Сихів швидше зроблять, ніж то наше кільце

. Я зайшла в магазинчик,щоб купити шоколадку - для запечених з шоколадом бананів. І раптом дуже захотіла трюфельних цукерок з тою зеленою начинкою типу фісташка. Та знаю я, що то така фісташка, як я... хм... як я - Шарліз Терон, гггггг. Але захотілось просто до нестями, і я купила 3 шт. Щоб одну з'їсти так швидко, бо ж несила стерпіти, поки вариться кава. Другу посмакувати з кавою, а третю взяти і втішитись, що вона є - і з'їсти вже так, щоб досхочу. Хлопці чекали надворі біля кіоска і дивились на свої відображення у калюжі. Ми з Мурахом вийшли, і вона подивилась на мене, наче хотіла сказати: "А я знаю, що ти маєш цукерки". А я їй тихенько у вушко: "А я знаю, що ти сказала "мама"". І вона посміхнулась точно так само, як тоді на дачі. Отже, це дійсно - наш маленький секрет! Те, що моя доця сказала мені найочікуваніше для кожної мами слово.
Новини останнім часом не тішать, і я весь час почуваюсь наче у маленькому човнику, який скаче на хвилях і все ж тримається купи. Загострене бажання захистити малюків в тому човнику, одягати широкі теплі речі, всередині яких можуть спати усі діти коло мене на раз. Ну і ще часом хочеться вибачитись за свою нервовість, бо я в тому човнику не лише сиджу клубочком, а й при найменшій небезпеці хапаюсь за весло. Загалом, час такий... пливемо... хочу 3 цукерки "маргарита" ...

Стільки складного відбувається навколо. Стільки страшного. Стільки невідомості попереду...
А тим часом, у мене ростуть дітки, і найшвидше в своєму крихітному віці росте доня. Вона щотижня - вже трохи інша. Місяць тому лише пробувала повзти на животі. А тепер вишиває по хаті, так смішно рухаючи товстенькими ніжками. Засмага на тих любимих лапках - наче на файно спечених булочках: золотава на округлостях, світленька - у складочках. Стопочки і пальчики - такі засмаглі, наче брудні і нігтики рожеві смішні-смішні. А повіки - зовсім білесенькі, їх війки густі закрили і не дали їм засмагнути. Зубки вже добряче висунулись з ясен, і посмішка Віруні просто чарівна.
Пищить, лопоче склади, слинисто брумкає. Повзе, полює на таткові капці і шкарпетки. Зі шкарпетками взагалі - така засада, що ледь встигаю забрати від неї брудні і дати чисті, бо іншої заміни навіть не визнає.
Над чолом моєї принцеси - спіральна золота кучеряшка. Одна, ага. І по одній - за вушками. І такі вже ті кучеряшки солодкі.
Ротик - яскраво-червоний. Бровки - пастельні такі, але чіткі. І вся міміка виразна.
Ляля для свого віку тяжкенька. Але попробуй її не візьми на руки! Сидить таке тістечко, ручки потягне до тебе, посміхнеться на ті 6 зубів цукрових білосніжних... І схоплю, і притулиться, і цьомаю, і нюхаю.
Взяла звичку останнім часом засинати пізно. Не знаю, чого. Але всі вже соплять, а Мурася гонить по ліжку взад-вперед, кілька разів знесилено падає на пару секунд, знову гонить, риє собі нірку у ковдрі, хижо нападає на нямцю, притихне - і, щойно я посмію сподіватись, що батарейки сіли, - з діловитим умканням продовжує вовтузитись. Малюсічка.
А вдень я не можу коло неї заснути. Весь час привідкриваю очі - то щоб подивитись на волоссячко, то - щоб подивитись на бочок, який від дихання комашечки моєї коливається, то - ніжку легесенько помацаю, то шийку понюхаю... Так дивишся - і з півгодини полежу, а потім вона завовтузиться. І я радію, бо встигаю скучити за Вірусею навіть за той час, що вона спить.
Час летиь... Мурах росте...

Я не про той кордон, з ворожого боку якого до нас летять снаряди і ведуться обстріли. Не про кордон з Москаляндією (пробач мене, Росія, але землею Чехова і Пушкіна ти станеш колись - коли переможуть нові і справжні люди. А поки що ти обрала шлях кривавого терору, тож і ставлення відповідне на роки...).
Я хочу зараз розповісти, де проліг кордон у поки що мирних містах. У Львові.
Для частини людей війна наразі так і лишилась блокбастером, який можна переглядати на моніторі, не здригачись від пострілів. У декого все ще повертається язик назвати війну "складною політичною ситуацією". А в той же час у тих же будинках сім'ї проводжають своїх рідних у бій, і від дня проводів живуть неначе на голках. Читаючи ДП, складаю для себе враження, що практично всі, в кого нема дітей немовлячого віку, вже на повну силу волонтерствують. У наших волонтерів стільки сили, така фонтануюча самовіддача, що коли підходжу до них в супермаркеті, - прямо хочеться обняти. Тим більше, що здогадуюсь, що заочно знайомі, мабуть...
Але насправді все не так. На дитячому майданчику і далі обговорюють хабарі для садочків, надоїдливі бабки дзижчать, що все рівно всім капець і ніколи Україна не переможе і що все визначено наперед... ворожка на 9 поверсі мого під'їзду має шальоний наплив клієнтів... а тиждень тому я бачила таку картину маслом, що варто було увімкнути диктофон, а краще - камеру. У піцерії на відкритих столиках сиділи здорові кабани з цепурами на жирних шиях - і обговорювали, хто вже відкупився від призову, а хто лише планує. Обговорювали, звісно, за бухлом. У Львові!!!!! У Бандерштаті, у місті, в яке вкарбовано екстракт українського патріотизму. Так, цей патріотизм у нас приправлений націоналізмом, і в якості консерванту додано трохи анекдотів про москалів. Але куди гірше від всякого москаля отака бидлота, яка сидить і наливається піффком, поки його сусід/однокласник/співробітник життя віддає на цій найвітчизнянішій в історії України війні.
Між іншим, якщо про історію. Є в нас і всезнайки зі старшого покоління, які собі поволечки розмірковують про те, що в нас відбувається щось подібне як у В'єтнамі чи Афганістані. І повністю забувають про унікальний фактор - про те, ЗА ЩО на Україну зчинили напад. А наш унікальний історичний випадок - це Майдан, організований народом, вистояний народом, захищений народом і оплачений життями найкращих з цього народу. Власне, цього нам і не пробачив Тіпун Айхун, найжорстокіший фашист сучасності. Тому і хоче він не Донецька і не Крима, не Сходу і не цін на газ. А хоче він від України покори. Нас хочуть знищити за те, що ми вибороли шанс на майбутнє. Знищити нас за інакшість. За здатність думати і свою думку відстоювати. А зовсім це ніякі не політичні ігри Росії і США.
Та відійду трохи від історії і від глобального. Ми знову у точці. У маленькому мирному світі, у який уколами гострого болю втрат вривається війна. Вривається і ділить цей світ як мінімум на два. Або точно - на два ,сірого не передбачено... Ті хлопці у піцерії просто вибили мене з колії, я могла б і сказати їм щось, та просто втратила голос. Ми йшли далі з дітьми і зупинились перечекати потік машин на бульварі шестисмугової магістралі. Навпроти зупинився тролейбус, і мій погляд зупинився на жінці, яка сиділа біля вікна. Вона дивилась на мене, і по її обличчю текли сльози. І я не екстрасенс, але від здогадки мені стало гаряче до болю. Дивлячись на мене вона могла подумати, що мого чоловіка ще не призвали, бо у нас троє дітей. Що ж трапилось з її чоловіком такого, що вона стала подібна на примару, - я навіть думати боюся. Тролейбус рушив. І різниця між двома картинками життя, побаченими протягом 10 хвилин, була настільки разючою - наче реальність розрізали надвоє гострим ножем. Я фізично відчула цей кордон, який проліг і по мені в тому числі. По мені - тому що я мушу підтримувати мир у мікрокосмі моїх маленьких дітей. І одним і тим самим голосом маю і переконувати людей не купляти російські товари, не їхати в Петербург на екскурсію цього літа, і - співати малюкам кострубаті саморобні колискові. Я постійно відчуваю себе на нитяно-тонкій межі, зійшовши з якої не в ту сторону, ніколи собі не пробачу.
Боляче бачити близьких людей в омані "Все буде добре". Буде-то буде, але що ти особисто зробив для цього? Чи не запече вогнем вишиванка на тому, хто відкупився від призову в армію? Наскільки близько від ваших вікон має летіти снаряд, щоб ви повірили у війну?
Кажучи по правді, я тривалий час просто з розуму сходила від бажання піти медичним волонтером на передову. І до сих пір часом фізично відчуваю цю необхідність - бути там. Але є в світі дві людини, для яких я поки що незамінна. Тому я наразі користуюсь з інших нагод стати корисною для нашої армії. А ще - займаюсь мікропросвітництвом у колах друзів і знайомих. По одному пересмикую їх на нормальний бік невидимого кордону - і радію кожній мікроперемозі: дійшло!
А ще - пишу всякі дурниці, знижуючи свій емоційний тиск. Дякую за можливість ділитись думками.

Ты приходишь во сне очень нечасто. Поэтому я считаю, что ради этого сна стоит засорить простор WWW ещё одной записью дневника.
Уже довольно давно, сразу после освобождения Славянска, мне приснилось. Будто я - журналистка, и будто мне боец АТО показывает руины. Я иду за ним, еле поспевая за широкими мужскими шагами. Рядом ковыляет оператор, обременённый практически непосильной задачей - не упасть на разбитой вдрабадан дороге и ещё и снять что-нибудь. Вместе мы с ужасом разглядываем останки домов, детские площадки, безлюдные улицы, дома с осколками окон. Подвалы, где прятались жители. Тяжелый запах пепла, канализации, пороха, сигарет. Табаком и куревом пахнет от нашего проводника. Я снимаю репортаж - и вдруг понимаю, что за всё время он практически не поворачивается к нам лицом. Хоть и в маске.
Я очень чётко почему-то видела свои штанины и обувь - пожалуй, потому, что под ноги смотреть надо было всё время. Боец же в тяжёлых берцах ступал широко и уверенно. Уверенно? Пожалуй привычно. Он привык ведь, что опасность не рядом а вокруг.
В моём сне мы детально снимали изрешеченную пулями и гранатами надпись "Славянск" при въезде в город. И когда я увидела эту же надпись - такую же самую - в сюжете по СТБ, - меня пробило током. Стройная девушка в той же одежде и обуви, которую я видела во сне на себе, дрожащим от волнения голосом комментировала съёмку развалин. Надо ли говорить, что я уже видела это - весь ролик...
И только одним отличался мой сон. Не деталью. А тем, что, когда мы во сне закончили снимать, наш гид достал пачку сигарет и поднял маску. Конечно же, это был ты. И журналистский микрофон выпал из рук, и я ничего уже не вижу вокруг и только слышу в ответ на своё: "Как.. неужели - правда?":
- Ну конечно, это я, доченька. Разве ты могла всерьёз поверить, что меня уже нету?
И я проснулась. От того, что меня маленькими ручками тормошил Серёженька. Видно, я говорила во сне и разбудила его. На часах 06.30, в комнате полусветло, и его глазки ещё больше похожи на твои, чем обычно.
В субботу тебе исполнилось бы 56.
Спасибо, что приснился. Я действительно не могу поверить что тебя нет с нами. Да и не надо в такое верить, ты же существуешь - в лучшем мире. Заходи в гости почаще. Люблю. Ю.

Знаєте, як падають доміношки? Одна на другу, дві на третю, вісім на десяту... а сота і стоперша стоять собі і ржуть з чогось лєвого і сота каже до стопершої: "Та не переживай ти, до нас то не дійде, дивись, як ми далеко".
"Ні-ні, це треба зупинити", - кажуть тридцята і двадцята доміношки, організовують тих 8, що поміж ними, притуляються одна до одної міцно, щоб бути стійкішими - і вистоюють. Щоправда, удар потужний. "Що це там так бахнуло? - питається стоперша в сотої". "Не знаю, - навіть не озираючись відповідає сота, - але все зупинилось. Як ж казала тобі - минеться, і до нас не дійде."

Цінуймо подвиги інших, незнайомих нам людей. Тих, завдяки кому, наші доміношки ще стоять. Будьмо вдячні.

Може, по-дурному воно виглядатиме. А може, комусь і знадобиться.
Пропоную молодим мамам дружню послугу. Якщо ви хочете піти волонтером з допомоги фронту на Шувар, Рукавичку тощо, але не маєте з ким лишити дитину - можете лишити мені на ті півдня. Вік дитини практично неважливий. Мої здорові, нічим не заразять, вдома нема тарганів, а мені не дуже є різниця, чи то троє, чи то 4-5. Більше в нашу квартиру просто не влізе.
На цьому тижні пропозиція актуальна щодня. по мій телефон звертайтесь в пп, я писатиму тут коментар, котрий день вже зайнятий. Якщо все ж комусь знадобиться.

Нема злого, аби не вийшло на добре - світиться мені в голові підпис нашої Уки, активної організаторки і натхненниці найголовнішої на сьогодні справи.
Я хочу поділитись відкриттям, яке зробити могла лише у такій ситуації яка є в Україні сьогодні. Виявляється, не буває слушних нагод для добрих справ. Ми або робимо щось, або ні. І вже постфактум можна виправдовуватись снігопадом, нежитем, 27 маршруткою, яка ніколи не ходить. Або можна взяти і зробити - пройти, принести, зателефонувати, просто зрушити з місця. Часом страшно почати нову важливу справу і здається, що десь колись в майбутньому буде для неї більш *підходящий момент*. Або хоча б перше число чи понеділок.
Та коли розумієш, що наступного понеділка може просто не бути, - дієш інакше. Просто - дієш. Не простоюєш. Не "втикаєш". Починаєш розуміти, що дні надто цінні, аби міряти їх місяцями.
Я пишу це для себе. Бо ж я сама - лінивий вічновідкладальник важливих справ і сама себе стараюсь спихати з точки завтику. Хай цей допис нагадує мені і всім, хто має подібну схильність, про те, що слушних нагод не буває. І про те, що з добрими справами потрібно поспішати.

Розваги, "пир во время чумы", злочинне неусвідомлення того, що ми живемо у час війни.
Звісно, важко стримати емоції, коли дивишся на весілля в такий час. І справді хочеться часом врізати чимось по голові тим, хто *бухає* увечері в кафешках. Та знаєте, засуджувати завжди легко. Мого знайомого призвали до лав нацгвардії півтора місяці тому. І увечері перед відправкою до Яворова він, вибачте, насвинячився чорно. Думаю, не одна людина подумала про нього погано, коли він повз додому. Не виправдовую передози алкоголю, в кожному разі. Ми просто до кінця не знаємо обставин, тож часом "не судити" треба вчитись заново.

А вам самим буває соромно? Просто за те, що ви сьогодні прокидаєтесь вдома. Буває? мені буває. Буває, що нічого навколо не чую і тільки і думок, що я в цю хвилину можу зробити, яку частину себе, свого комфорту, своєї підтримки, грошей, речей, шоколадок, крові врешті-решт можу відправити туди, щоб не так мучитись бездіяльністю. Дякуючи нашим волонтерам і організаторам, кожна людина в змозі долучитись до допомог в обсязі, який їй під силу.

Хоч і неавторитетно то все, але ось моя рекомендація мамам в декреті. Щоб не зійти з розуму - будьмо гідними тиловиками. Якщо є можливість лишити дітей хоч на пару годин - сходити волонтерами, хоч на той же Шувар. Як нема такої можливості, - то усвідомте, що не лише та матеріальна допомога, яку ви даєте для військових, є вашою допомогою. Те, що Ви робите для своїх дітей і те, що ви зараз з ними; те, що ви збираєте вдома аптечки першої медичної допомоги і те, що ви щодня піклуєтесь про їхнє здоров'я, те, що ви в собі зберігаєте цей резерв сил, енергії, відносно чисту психіку - це все знадобиться. Між іншим, якщо відчуваєте в собі силу духу, позитив, яким можна поділитись - думаю, можна таки поділитись. З тими, кому вже зараз потрібна психологічна допомога. З дружинами наших вояків. До речі, не лише позитивом поділитись, а і поцікавитись - чи потрібна їм допомога. Поговорити, можливо - трохи помогти з дітьми. Без всяких там фондів принести пару речей чи навіть гривень. Я не сумніваюсь, що їм це потрібно. Хай там як в законах написано про те, що зарплати чоловіків зберігаються. Зателефонуйте, запитайте. Не залишаймо їх наодинці з війною, яка прийшла у їхню сім'ю.

як ніколи бережіть рідну природу, як ніколи шануйте закони, правила дорожнього руху, цінуйте і оберігайте здоров'я - своє і дітей. Допоможіть нашій армії матеріально, щиро помоліться за неї. І посміхніться своїм дітям, для яких ви сьогодні - острівці нормального світу у всьому цьому божевіллі. Ні, не стидайтесь посміхатись. Жити - не соромно. Соромно - жити, наче нічого не відбувається.

Справлятися, встигати, готувати, прибирати, гуляти, прати, бавитись, вчитись... ух... люблю своє життя. Так щиро-щиро, сильно-сильно. З темпом, з ритмом, з постійним мамамамамама, з всілякими цікавими справами з ранку до ночі.
Але часом буває, що справи затягнуться за північ, і ми з татком моїх малюків нарешті закриємо компик і йдемо з заплющеними очима до ліжка. Перед сном пересунемо червону рамочку на календарі на наступне число, бо вже настало завтра. А ранок о 07.00 ніхто не відміняв. І, сонно зібравши коханого на роботу, я навшпиньки йду до кімнати, мріючи ще поспати хоч троошечки... та де там. Щойно зачинились за таточком хатні двері, як ось він Їжачок - тут як тут, сидить на ліжку з одним розплющеним оком. "нямя" - пошепки. На нашому з коханим ліжку якесь теж заворушення. Хоп - і мамина діамантова принцесочка визирає з-під ковдри, щічка залежана пашіє, кучеряшка над чолом стирчить знаком питання: "що, вже день?"
Хитруни мої, думаєте, накрились мамині плани відпочити? Нініні. Я беру вас до себе поближче, щоб Дмитрика не будили. І я буду відпочивати, а ви будете моїми відпочивастиками.
Сергійко спросоння дико голодний (Дикий Голодний Їжак, ррр), тож першого годую його. В цей час Мурашечка липне до моєї спини, а я її лоскочу однією рукою, щоб не додумалась куснути мене за спину. А то нещодавно саме це вона і вчудила - примотана слінгом, засмоктала шкіру на моїй спині і - гризь! Лишився слід. Укус Мурах не впевнена, що витримаю ще один такий вияв любові без звуку. А вранці все ж має бути тихеесенько. Ми ж відпочиваємо...
Нарешті Сергійко наївся, я повертаюсь на другий бік, він бере мене за косичку і розплітає волосся. "ульОссьо - мурчить Ї, "мааамине ульоссьо...". Тим часом я ловлю Вірусю за здобну задню лапку і зручно пригортаю до себе. Вона вже не сонна, а така жвава, подібна на хитрий абрикосик. Хитрий абрикосик присмоктується, я заплющую очі. Відпочивастики принишкли, я чую тільки своє дихання. Вдих - прохолодне повітря, запах випраної білизни... Видих - видихаю всю втому, розслабляю все тіло від маківки до пальців на ногах. Ще вдих, ще видих, ще вдих... ой людоньки, хто ж це так хропе? Прокидаюсь. Ффух, не так вже і довго проспала, пару хвилин. А Сергійко вже моє волосся хоче жувати, а Мурася вже молотить ніжками під ковдрою - хоче пісяти і нових звершень. Ну що ж, починається день. Йду будити Дмитрусю, бо нема чого дрихнути до 10.00 мені на заздрість. А він спить нагорі, накритий коциком. Довгих ніжок-ручок не видно, а голівка така маленька, а щічки такі дитячі... сонечко моє. Згадала, як нещодавно прокинулась з температурою, голова крутилась, і чую тільки голос Дмитрика: "Тихо, Сергійчику, мама захворіла, в неї гаряча температурка і вона спить". І приніс мені води. Ну як 20-кілограмова дитина могла акуратно налити повне горня води з 6-літрової пляшки і принести, не розливши? Диво ж, нє? А я, мачуха, не хочу от дати дитині поспати. Відходжу від нього. І тут же думаю, що потроху треба налагоджувати режим перед школою і що таки не годиться спати до 10.00, а потім увечері ледь не до опівночі крутитись. Тож повертаюсь і в оксамитову щічку кажу: Митруууся... Смішна загоріла долонька висувається з-під ковдри і тре очка.
Взагалі, мої діти - усі троє - мої найкращі відпочивастики. Ніщо не зрівняється з тим, як відпочиває душа від усіх турбот, знаючи, що вони здорові і радіють. А коло них і я радію. І відпочиваю, як би воно дивно не виглядало

Минулої неділі на Службі Божій у Храмі Різдва Пресвятої Богородиці мали нагоду пригадати чудову людину - "посланця миру" - святого отця Іоанна Павла ІІ Папу Римського.

Сонце вибілювало усе навколо; у дзвінкому блакитному літньому повітрі дзвенів голос отця Ореста. Окрім основного враження від літургії, я, як завжди, отримала справжнє задоволення від організації. Кольорові парасольки, що вказують на місцезнаходження сповідників, місця збору пожертв, отців, що по Службі дають Причастя.
Величезний резервуар прохолодної питної води з кількома краниками, завбачливо схований у тінь дзвіниці. Кілька влучних слів для правильного скерування величезної кількості люду у чергу до Причастя. Для мене в останні 8 років єдиний нестрашний натовп - це, власне, християнська спільнота у неділю біля Храму. Річ у тів, що в 2006 році підчас святкування 750-річчя Львова ми з коханим потрапили у страшну тисняву, і дивом вибрались неушкодженими. З тих пір боїмось масових заходів.
А тут все інакше. Людей - багато, дуже багато. Всі - піднесені, можливо - трохи в чомусь пафосні, але дуже щирі. Часом я таки спокушаюсь на дискусії з релігійних тем. Хто б міг подумати, що етнічній 100% росіянці доведеться щиро захищати УГКЦ в словесних баталіях? А закидають вірним УГКЦ якраз "лицемірне щотижневе ходіння до Церкви в неділю", яким, буцімто, і обмежується наше служіння. Хм. Що ж, дійсно, важко сказати про зміни, які кожен вірянин свідомо робить у своєму житті. Та ходити до Церкви - на мою думку, однозначно, треба. І що більше - то краще. Я не буду казати, що це єдиний шлях, який приведе до Бога. Але що більше відвідин Храму - то більше шансів навернутись. Прийдіть навіть скептиком - і ви цей шанс відчуєте. А я все ж не буду сперечатись більше з вірними РПЦ МП. Бо не час зараз для суперечок.
Власне, про те, що час для суперечок минув, - я думала тоді між основними молитвами на літургії. Сонце виблискувало на окулярах і біжутерії прихожан, на бісерній вишивці. Я мимоволі пошкодувала, що не маю вишитої сорочки.

я матиму, щойно закінчиться цілодобовослінговий період

. Справді, скільки минуло століть, - а нічого універсальносвяткового, що виглядало б ліпше від вишитих строїв українці так і не вигадали. Бо і не вигадаєш ліпше, адже вишиванка - це не тканина і нитки, це мудрість і досвід, родова пам'ять. Потроху з плином життя асимілюючмсь і інтегруючись в український народ, я не вперше пишу про вишите вбрання, і відчуваю, що чимраз глибше розумію велич і значення цього предмету.
Сонце, сонце, сонце. Червонющі личка дітей, раз на 20 хвилин - нова пляшечка води, дзвінкі прозорі хмаринки, які навіть роздивитись нема змоги - так сліпить. Чому ж я така неуважна? Напевно, я не одна така. Люди останнім часом увімкнули всі свої захисні механізми і стали гірше чути і бачити. Адже новини такі, що їх краще не чути взагалі. З іншого боку - чути треба.. З ще якогось там боку - скільки можна боятись? І ще з одного боку, хочеться кожен день прожити як останній, бо попри всю цю захисну психологічну анестезію розумієш, що завтра може бути, а може і...
А може - і... навіть писати страшно. Не віриться, усе ж.
Зараз так необхідне нам усім диво. Диво, яке тільки у Господа можливе. До речі, відвідуючи богослужіння, часто спостерігаєш дива. На перший погляд, дрібнобуденні. І все ж - мурашки проходять по шкірі. Так і цього разу. Священик згуртовує нас співом "Господи Сил...", котрий виконується у часі Страсного Тижня Великого Посту. Хористи невпевнено підтримують експромт, натовпу важче. Ті, хто має досвід співу в хорі, стараються швиденько запамятати спів і підключитись першими. Мені незвично так голосно чути себе, і тут підключається чоловікова сестра Надійка. А за нами після наступного вірша священика співає увесь сектор, і це дивовижно - бути передатчиком слів. Передати щось від Бога, по ланцюжку - це наче струм 220 крізь себе пропустити. Енегрія не меншої сили.

досвіду конкретно з 220 не маю, мене шандарахнуло якось 110 - вистачило тож пишу з припущення

.
Думаю, не в мене однієї під кінець Служби Божої зміцнилось відчуття довіри до Нього. Попри всі складнощі. Попри випробування, які вчать нас бачити радощі у меншому. Попри дихаюче у потилицю відчуття тендітності нашого існування. І ми йдемо до Причастя - з оберемком дітей, по спеці, у тисняву. І гарно причащаємось. І отці у білих святкових ризах надзвичайно подібні до величезних птахів. Голубів миру. Згадка про Посланця Миру була надзвичайно доречною, хоч і не кругла дата від цьогоріч від відвідин Святим Отцем Іоанном Павлом ІІ нашої землі. Ми майже фізично відчували його присутність посеред нас, і його молитву спільно з нашою - про те, щоб Бог і зараз послав мир.
Я щодня дякую за диво яким Він менше 2 років тому вивів мене за руку практично з потойбіччя. Це дозволяє мені предметно говорити про те, що в Бога можливо усе... просімо і віримо...

І вже перед тим, як іти додому, я звернула увагу, що на моїй нозі усі ці 2 години просидів маленький зелений жучок. Виходить, він зі мною разом кілька разів перетинав площу перед Храмом, обходив навколо, терся між гігантськими для нього людьми, коли ми ходили до Причастя і назад. Думаю, для нього ця подорож була непересічною.

Запросили мене писати в дитячому журналі.
Останній раз писала в журнал у 2010. Не те щоб страшно - хвилююче побажайте мені успіху, я відчуваю, що берусь за свою справу, приємну і цікаву. Дуже надихають братись до справи ваші, дівчата, компліменти, які я отримую у щоденнику. Щиро дякую вам за теплі слова. Побажайте мені успіху! за 2 тижні маю отримати перше замовлення.