надруковане в журналі "майже одружені" десь у 2007 Де твоє крило, янголе? Світло ліхтарів затримувалось на кожній сніжинці, а їх спускалось з неба безліч. І здавалося, що небо – це цупка чорна тканина, з дірок у якій сиплються на землю шматочки вати. Порожня вулиця була вже вся схована під білою ковдрою, і подекуди ця ковдра сягала вікон першого поверху. Сніг з бруківки зрідка зчищали колеса маршруток. Хто б міг подумати, що в центрі міста буває так порожньо? Хоча, все цілком закономірно. Адже на календарі було 14-те лютого – день всіх закоханих. І всі, безперечно, закохавшись, сиділи дома, їли вечерю при свічках, займались коханням чи просто дивились романтичні комедії. Автобуси їздили пусті, та й водії постійно заглядали на годинники, з нетерпінням очікуючи кінця робочого дня. «І кожного, напевне, хтось чекає», - подумала дівчинка, яка стояла на кінцевій маршрутки, рухаючи час від часу замерзлими ніжками. Капюшон на голові не міг вберегти її личко від холоду, і воно вже стало червоне-червоне. 21:45. Як пізно вже, а його нема й нема… Дівчинка піднесла руки до обличчя. Водій чергової маршрутки подивився на неї підозріло. Ну так, звичайно, він бачить її тут вже вдруге за сьогоднішню зміну. Треба піти звідси кудись… спідниця заплуталась під ногами при першому ж кроці, і ноги почали все глибше і глибше занурюватись у пухкий сніг. Ще крок – ще півметра вниз. Там, напевне, були занесені снігом сходи. - Дідька лисого! – пробурмотіла дівчинка, вишпортуючись з замету. Сніг напхався під спідницю, і ноги швидко змокли, а утворена рідина почала замерзати на крижану скоринку. Годинникова стрілка дійшла до десятої вечора – треба було повертатися додому. Майже снігуронька зітхнула і поволі попленталась назад на зупинку. І, сівши у пустий автобус, прихилилася обличчям до вікна з морозними візерунками, і аж тоді заплакала. Що ж, напевне, їй стало легше, бо сльози для того й існують, щоб виливалося ними все горе, невдачі й розчарування. А поки вона плаче, я розповім вам, що це за дівчинка, звідки вона взялася пізно ввечері у День закоханих на порожній площі і чому їй так сумно. А справа була в тому, що у її житті вже досить і досить давно з’явився він. Далекий і незнайомий, якийсь надто звичайний і від того дуже незвичайний, простий і милий – принаймні, вона в цьому була впевнена на 100%. Вони бували поряд кілька разів на тиждень, і йому навіть в голову, напевне, не приходило, наскільки дорогі для неї ці хвилини. Вона готувалась до можливої зустрічі, як на справжнє побачення, а він не вилазив зі своїх сірих светрів і футболок. Їй було коло 16-ти, йому – років на 10 більше. Її очі були широко відкриті, його – втомлено примружені. Вона мріяла про нього, а він… А він водив маршрутку. Скільки часу минуло з тих пір, як вона вперше побачила його? Щось коло року. І от тепер, в День закоханих, хіба могла вона не скористатися шансом, який сама доля дала їй і всім таким, як вона – смішний сором’язливим закоханим дівчаткам? В руці була крихітна листівочка – червоне сердечко з гарненькими ведмежатками. А в листівочці – прості і щирі слова. І вона поїхала від кінцевої до кінцевої, щоб додому повернутися машиною, за кермом якої буде він. І потім, перед тим, як виходити, віддати йому «валентинку» і дозволити долі вирішувати майбутнє. Скільки разів думала, як сказати йому, що сказати, як не втратити свідомість, коли він на неї подивиться. І все дарма! Бідолаха забула, що в суботу в рейс виходить набагато менше машин. І він не вийшов… Вдома загорнулася в теплу ковдру, зробила собі чаю і заплющила очі. «Яка ж я дурна! - промайнуло в голові, - з самого початку ж було зрозуміло, що нічого не вийде. А тепер вже точно не вийде.» І очі знов наповнилися сльозами. А зранку було сіро і так само сніжно, як напередодні. Сіро було на серці. І в думках сіро, і скрізь сіро. І вона на кілька днів перестала відчувати час, холод і смак. Та чомусь інколи так стається, що коли втрачаєш надію, доля неочікувано посміхається тобі. Так було і цього разу. І якось, зайшовши до маршрутки, вона знов відчула, як приливає кров до обличчя і світ набуває кольорів. І стоячи серед натовпу, намацала в кишені ще ту «валентинку», яку за щасливим збігом обставин забула викинути. Зараз або ніколи! Скільки незрозумілих думок з’явилось і так само зникло, скільки почуттів піднялося з грудей і вдарило в голову, як міцне вино. Автобус зупинився на кінцевій, люди почали виходити, а дівчинка все згадувала, як має підійти до нього, що сказати, щоб привернути увагу. Та водій раптом сам повернувся до неї. Чи не до неї, але його обличчя раптом опинилось так близько, що дівчинці перехопило дихання, і вона просто видихнула: «Це вам!», швидко сунула листівочку хлопцеві в руку і побігла додому, ледве стримуючись, щоб не крикнути на весь район: «Ура!!!» Такі смішні бувають люди у своєму коханні. Якби спитати її серйозно: чого вона сподівалась від цієї ідеї? Хтозна. Того ж, напевне, чого сподівалась і від очікування годинами його на кінцевих, довгих і коротких поглядів, мовчазних мрій. Кохання – як талант: якщо не дати йому робити хоч щось назустріч щастю – розірве зсередини. Нічого вона не сподівалась. Але перехвилювалась так сильно, що наступного дня захворіла. І хворіла довго і важко, і марила, і втратила лік днів і схудла на півтора кілограми. І треба ж було такому статися, що у перший же день після хвороби вона поверталася додому тією маршруткою. Хотіла заплатити за проїзд, та він непомітно відхилив її руку з копійками. А за вікном лежав все ще той самий сніг, що і на день Валентина – більше вже не падав. Замети були вже негарні і брудні, а дорога блищала від ожеледі. Та до кінцевої лишалося вже зовсім трошки часу, і дівчинка з хвилюванням чекала. От вийшов останній пасажир, водій озирнувся, посміхнувся тепло-тепло і сказав: - Дякую за «валентинку»! «А очі в нього – як чорні ґудзики», - захоплено подумала вона. Розмова тривала щось півгодини. Ні, вони не можуть бути разом, бо він вже зробив свій вибір в житті і восени одружується. Але йому дуже приємно було поспілкуватися. І він теж її помітив, ще давно, тоді, коли вона вперше на нього почала задивлятись. І вона – хороша дівчинка. Хороша маленька дівчинка. До побачення!.. Щасти!.. Потім вона довго плакала і мріяла забути його. І доля пошкодувала дівчинку і зробила так, що зранку вона не пам’ятала жодного слова з розмови. І болю свого теж не пам’ятала. В душі лишилося тільки безмежне тепло і ніжність до, напевне, першого справжнього її кохання. Не взаємного, хоча хто зна? Нехай це назавжди залишиться таємницею. У ту ніч їй наснився янгол – ображений і втомлений янгол з одним крилом. «Де твоє крило, янголе?» - запитала вона і прокинулась. І вже не бачила, як янгол повернувся обличчям і стало видно, що його крило на місці, просто його не було видно в профіль. Так само не бачила вона і всіх сил своєї душі, і не уявляла, що з легкістю витримає і це випробування і багато наступних. І не знала, лише здогадувалась, що все буде добре. Тому що інакше бути не може.
Ми з Віренятком зайшли до МАФика, в якому ремонтують одяг. Надворі світило сонце, таке тепле, що лише кут падіння променів на землю видавав: скоро зима. Я люблю всі пори року, і кожен день кожного місяця. І маю на це безліч причин. От зараз достатньо заплющити очі і принюхатись - і тоненький запах згорілого листя (який сам по собі не є приємним, звісно), і відтінок запаху цитрусів з сусіднього кіоска, і запах самого повітря цієї пори говорить про наближення зими і зимових див. Стільки приводів мріяти і очікувати.. В моїй голові завжди стільки думок, що ніколи не нудно чекати. Чекати на автобуси, на чергу, на будь що. І цього разу ми теж чекали, з цікавістю роздивляючись навкруги. На вішаках - помічені булавками речі для перешивання. Верхній одяг, костюми ,якісь сукні. Маленький худенький продавець пірнає в ті вішаки - і десь там на дні шукає потрібну річ. А поки він "плаває" в одязі, вішаки коливаються, кольори і фактури тканин виграють на пастельному денному світлі. Раптом один з вішаків блиснув так яскраво, що я озирнулась, чи не загорілось щось. Це була сукня з багатьох шарів шифону, обшита стразами і вишита люрексом, блискучіша від самого блиску. За кілька секунд сумнівів не лишилось: це - сукня для бальних танців. Коли її порухали, то тканина навіть видала специфічний запах конкурсу з танців - паркету, натертого воском і лаку для волосся. І мені пригадалась моя власна сукня. Мої танці. Мої історії шляху до перемог, спортивний гарт і паркетні інтриги, маленьке віконечко у світ краси руху, яке відчинилось для мене. Сукні в мене тоді бути просто не могло. З простої фінансової причини. Адже попри те, що мені вдалося заробити трохи грошей, сума була нікчемно малою порівняно із цінами. І тут - як у казці: я отримую можливість ще трохи заробити і того ж дня лунає дзвінок від мого тренера і за сумісництвом - модельєра. "Є дещо для тебе. Прийди, хоч поміряєш". І от - я у казці. Ціла кімната, завішана до стелі золотими, блакитними, чорними, лимонно-жовтими і полум'яно-червоними сукнями з пір'ям, з камінням, з блискітками. Блискіток тут стільки, що навіть на килимі валяються. А Н.В., як маг у своїй кімнаті чарів, задоволено дивиться і на свої творіння і на отетерівшу мене. Навіть боюсь запитати, що мені можна поміряти. Та він, вгадавши запитання, вихоплює з тих всіх багатств сукню, якої я навіть і не бачила на тлі інших. Вбираю її акуратно, ледь даю раду з відкритою спиною і шлейками-невидимками на ній. А тоді несміливо піднімаю очі на дзеркало. Ніжно-блакитна, з переходами кольорів від майже білого до кольору морської хвилі. Не пишна, але при рухах коливається, розкривається, подовжує кроки та лінії. Прозорий ліф, обклеєний блискучими синіми камінцями. Камінці треба доклеїти, шлейки треба дошити, але... але я в житті не могла уявити, що вдягну щось подібне хоч на хвилинку. - Сидить, як на тебе шита, - з'являється в дзеркалі позаду мене високий силует Н.М., - і скажу тобі по секрету, можу вмовити власницю на нижчу ціну. - Наскільки нижче? Він озвучує. І додає: - Плюс моя робота, ну я теж зроблю тобі знижку. І в мене опускаються руки. "плюс моя робота" ніяк не вписується в мої можливості, мені і на ціну-то треба розтермінування. Домовляємось на "подумати до п'ятниці", і звісно, до п'ятниці нічого не змінюється. Після тренування думаю, як би сказати це, але на очі навертаються сльози. Помірявши, побувши в цій казці, відмовитись... не знаю, як. І тут Н.М. сам підходить до мене і каже: - То скільки, ти казала, в тебе є? Значить так: завтра забираєш сукню, оплата протягом місяця і не дай Бог комусь розповіси, що я перешив її для тебе безкоштовно. Так небесно-блакитна сукня стала моєю. Попелюшка потрапила на бал. Всі конкурси, які я в ній відтанцювала, здаються тепер якимось сном. А як блищали ті камінчики у світлі прожекторів! А як ми летіли над паркетом,натертим воском. А як у залі пахло косметикою, кавою і мікрофонами! Так, мікрофони мають запах... Кравець з ремонту одягу кілька разів кликав мене на прізвище, щоб повернути у реальність. А мене так затягнуло у спогади, посипані блискітками. Нещодавно ми з МужчиноюМоєїМрії всерйоз замислились над тим, щоб за пару років повернутись у танці. Адже "колишніх" танцюристів не буває. Стільки всього є, що згадати. От нині згадалось про блискітки. І про те, що в богемно-стразовому світі є справжні Люди. Щоправда, блакитні блискітки мені в моєму танцювальному майбутньому будуть вже трохи недоречними. Настане час об'ємного темного шифону і претензійного гіпюру. І попри те, що зішкребати копійки на сукню вже не доведеться, цінувати її я буду так само. Бо диво потрібно цінувати.
Є в нас, друзі, мер. І він - багатодітний. Тому доля сімей з дітьми в нашому місті мала би бути йому небайдужа. І справді - були такі собі добрі дії, зокрема і безкоштовне харчування в садочках і школах для дітей з багатодітних сімей. За це - дякую. Хай навіть і перед виборами ті акції - все одно, дякую. Але, творячи добро однією рукою, іншою в цей час п.Садовий підписує ухвалу, якою віддає в оренду ЛКП приміщення колясочної житлового будинку. За... гривню на рік. Тобто, через те, що приміщення буде використовуватись ЛКП "для побутових потреб", під'їзд з 36ма квартирами не матиме можливості ставити свої візочки на законно належне місце. Законно належне - тому, що згідно з ч.2 ст.382 Цивільного Кодексу України, нежитлові приміщення будинку знаходяться у спільній власності власників та орендарів квартир цього будинку. Отже, співвласники - мешканці, а ніяк не п. Садовий. І як він примудрився орендувати не своє житлове приміщення? Цікаво, як би наш мер поставився до випадку, в якому хтось віддав би в оренду ЖЕКу приміщення, де зберігається його власний дитячий візок? Рішення буде оскаржене у судовому порядку, а Андрієві Садовому я скажу от що: в загальнолюдському плані це все просто погано пахне, а в передвиборчому - конкретно пахне лажею. ось вона, ухвалочка : Ухвала №4552 від 04/23/2015
Окремо про це ніхто не писав. Але зайдіть в коментарі до кожного посту про вакцинацльну кампанію-2015 - і там у всій красі. Чублять, чублять вакцинуючі "непривитих". А ті спочатку толерантно, а потім не витримують і нічим не краще чублять, чублять вакцинуючих. В скількох сім'ях є діти від кількох місяців до шкільного віку? В багатьох. А близькі знайомі з дітьми чи рідні племінники є взагалі практично у всіх. Тому хочемо ми чи ні, а ми маємо свою думку щодо того, що відбувається. Маємо? Свою? Це тільки мені одній здається, що окремий мотив вакцинальної кампанї якраз і полягає в тому, щоб ми вимкнули один з одного чимпобільше волосся? А що. Проблем-то в країні нема, все зашибісь, і тільки двоє бідолашних дітей перетерпіли ускладнення від вакцин-асоційованого поліовірусу. Вакцин-асоційованого. І займатись нам всім абсолютно нема чим, окрім як в найближчі місяці тремтіти над дітьми. Над нещепленими - тому, що вони в зоні ризику захворювання на вакцин-асоційований поліомієліт. І я знаю, як і більшість, що при нормальному стані імунітету моїх дітей їм загалом нічого не загрожує, але повірте: ті десяті долі відсотків повпливають на мій спокій і сон, надовго. Не кажучи вже про карантин. Це ж ультиматум якийсь виходить: нещеплений - сиди на карантині. Класно тим, хто як я - не працює і "сидить" з дітьми. А працюючим що робити? Хто їм дасть лікарняних, хто заплатить їм якісь гроші, щоб пережити той час? Батьки щеплених і плануючих щепитись теж не в особливо спокійному стані. Хай там як, а ризики вакцинацій завжди обчислюються цілими числами відсотків. А при тих усіх нюансах з заморожуванням, відсутності клінічних досліджень і десь далеко на задньому плані - таки сумнівах - і поготів. Загалом, мету досягнуто. Розпочніть на вулиці емоційну розмову про щеплення - і хвилин за 5 можна дійти до бійки. А в стані нервового виснаження ми маємо обирати депутатів і мерів, боротись за краще майбутнє держави, намагатись контролювати те відновлення України, яке почалось лише на словах, але яке і надалі залежить лише від нас. Я не роблю щеплення своїм дітям. Але зараз не про це. А про те хоча б, як змінюють текст інструкції до вакцини, щоб затерти неприпустимість повторного заморожування. Про те, як дозволяють щепити дітей від 2 міс, коли в усіх календарях щеплень таких крихіток навіть інактивованою вакциною не щепили. Про те, що робити дорослим віком 30+, які працюють в дитячих установах і до яких на цілий день прийдуть кількадесят щойнощеплених ОПВ дітей... Як би хотілось, щоб оці пташині бої і з'ясування, кому пересиджувати вдома вакцинацію так і лишились найбільшим злом від цієї кампанії... А ще пригадалось, як десятки років тому ми з сім'єю подорожували і на вокзалах у рупор читав оголошення, здавалось, один і той самий голос. Майже нічого розчути було неможливо, і тільки ті, хто їздив часто, виокремлювали з того бурмотіння слова. Мені чомусь на одній зі станцій весь час вчувалось, що нумерація вагонів починається "з-під хвоста поїзда". І раз на десятий я подумала, а що як хтось спеціально приколовся і бурмотить саме це? І чекає: помітить хтось чи ні. А бачили б ви, як валом валили люди в той вагон, в той самий, що перший "з-під хвоста"... Розтопчуючи ноги і сумки менш моторних сусідів. До чого цей спогад? Та до того, що треба завжди дуже уважно вслухатись у те, що говорять у рупор. Якось так.
Перші праці з ораторського мистецтва належать ще до часів найдавніших розвинутих цивілізацій. Нічого дивного в цьому нема. Вміння говорити - це не кишенькова забавка. Це ціле багатство, цінний інструмент, або навіть і зброя, - залежно, як цим мистецтвом користуватись. Вміти говорити - для чого це потрібно? Щоб мати вплив на інших? Щоб привертати увагу? Відповідь для кожного своя, і для досягнення кожної окремої мети є різні засоби - ораторські, літературні і мовні. Та однозначно найголовніше, те, чого прагнуть усі, хто володіє мовою - це вміння говорити, щоб бути почутим. Саме так, вміння бути почутим в хаосі інших розмов. Вміння висловити свою думку. Привернути увагу і дотримати цю увагу до найголовнішого повідомлення промови. В свідомості кожної людини є безліч цінних ідей. Але для того, щоб ці ідеї реалізувати, їх потрібно спочатку озвучити так, щоб їх почули. Інформація в голові оформлюється у мовні засоби - слова. Висловлені чи написані слова потрапляють у певну буферну зону, з якої їх або спрагло заберуть слухачі-читачі, або сказане так і лишиться мертвим вантажем, що припадає пилом. Від чого це залежить? Від випадковості? Так, звісно. Відсотків на 2-3 точно. Решта шансів на успіх формується за чіткими закономірностями. Часом кажуть, що правила вбивають індивідуальність. Та я маю підстави не погоджуватись. Індивідуальна творчість модельєра є неповторною, місцями - екстравагантною і навіть шокуючою. І ніхто не має права нав'язати йому стиль чи кольори. Та є правила однакові для всіх: капелюха носять на голові, а панчохи - на ногах. Панчохи червоні, сині, намальовані на шкірі чи сплетені з бісеру. Капелюхи з пір'я і дорогоцінного каміння, нереальних форм та розмірів. Тим не менше, епатаж і екстравагантність по-справжньому вражає лише тоді, коли він базується на невидимому каркасі правил. Хай навіть і порушених. Такі ж закономірності діють і у цільовому мовленні. Суб'єктивне та індивідуальне існує в мозку мовця та адресата мовлення. А "буферна зона" повідомлень є абсолютно об'єктивною, матеріальною і підпорядковується закономірностям. Дотримання закономірностей забезпечує правильне розташування, якщо хочете, речей на полицях. Дуже подібно до того, як викладають товари у супермаркеті. Чи Ви все ще вірите, що робите виключно свій власний вибір? Граматика і орфографія - це не лише харч буквоїдів. Це спосіб розташувати букви у словах, слова в реченнях, а тези у текстах так, щоб їх можливо було прочитати. Індивідуальні структури речень, авторська побудова і художні засоби - це спіднички пишної сукні, які без каркасу ніколи не будуть виглядати належним чином. Навчившись ораторського мистецтва з нуля або розвинувши своє природне вміння, людина отримує значно більше, ніж коло радісних слухачів. Духовна краса - звісно, ширше поняття, але певну привабливість і навіть якийсь магнетизм хороший оратор отримує однозначно. Є справді небагато універсальних знань і вмінь, які не знецінюються з часом. Мистецтво говорити так, щоби бути почутим - одне з таких. Добре, що в наш час доступ до інформації є необмежений і навчитись можна будь-чого, аби лиш бажання!
Він телефонує серед дня. В самій серединці доби. Зазвичай це буває якраз в той момент, коли я якраз починаю про нього думати. Або коли хочу зателефонувати. Чи подивитись на екран про всяк випадок - а раптом пропустила виклик. Загалом, беру я в руки мобілку, а вона починає дзвонити. Перші разів 100 ми ще дивувались і тішились з цього приводу, а тепер звикли. - Знаєш, - каже він наприкінці повсякденної розмови, - а в мене буде пару днів для нас. Для нас - разом. Я аж підстрибую. І треба було цілих кілька хвилин говорити про дрібниці? Ми кілька днів будемо разом! Поклавши телефон в чергове дуже_надійне_місце, де я одразу маю його знайти і не переривати, як зазвичай, півхати, прожогом біжу в ванну, захопивши з собою всі свої косметички. В мене багато косметики, я люблю її обирати, замовляти, купляти. Використовую в малих кількостях і нечасто, але як вже вирішу намалюватись - то сиджу, як алхімік, над баночками і тюбиками, розклавши всі пензлики і отримуючи масу задоволення від споглядання своїх багатств. Готовий макіяж виходить такий легенький, що лише косметикомани зрозуміють, для чого той весь двіжняк було розводити. Але зараз - не до алхімії. Треба швиденько освіжитись і додати до повсякденного вигляду хіба що блиск для губ і синю туш. Шумить вода, а кавовий скраб з персиковим гелем для душу пахне так, що треба вважати, щоб не наїстись випадково. А я думаю. Про нього. Що в ньому є такого магнетичного і абсолютно привабливого? Такого впливового, але вплив - не тиск безапеляційної бетонної плити, а помах диригентської палички? Вмикаю холодну воду, щоб перестати думати. Витираю волосся, збризкую вологі пасма легенькими парфумами. Пишу йому повідомлення. Уявляю, як він посміхається одним лише поглядом, спрямованим на екран. Він же точно посміхається, я знаю. Ввечері буде багато всяких справ, руху, уривків якихось корисно-цікавих відео, спроб прибрати разом те, що не вдавалось прибрати мені одній. Потім ми вип'ємо м'ятного чаю з медом, прогуляємось ввечері, і серце підстрибне до підборіддя, коли він, йдучи поряд, візьме мене за руку. І скаже: - Як думаєш, це нормально, що ми отак йдемо, тримаючись за руки? Я порскну зі сміху. - Серед білого дня! "Що вони собі думають?" - продовжить він - і його посмішка засяє на всю вулицю. а потім він додасть: - Я так подумав, а давай поїдемо в Карпати завтра? 20.30! "Мудрі рішення приймаються зранку" - це явно не про нас Втім, 20.30 - ще не 22.00, отже нам запросто продадуть і всі потрібні для поїздки продукти, і навіть пляшку білого напівсолодкого. Сутінки настануть вже після пів на одинадцяту, і будуть бузково-рожевими. Доведеться опустити жалюзі, щоб почалась ніч. Перед сном я ще вагатимусь, що взяти з собою з найменшої кількості потрібних речей - спортивні штани чи джинсове міні. Вирішу взяти і одне і інше, і обов'язково - мереживну білизну. Ну які ж гори без мереживної білизни? І без купальника. Там же річка є, в горах. Коли ж речі будуть поскладані, ми заснемо чуйним сном передчуття чудових днів. І мені снитиметься він, а йому снитимусь я. А вранці, коли я буду зі всіх сил намагатись збити молоко тою пружинкою для латте, він прийде і риторично запитає, чи це нормально - бачити один одного увісні на дев'ятий рік життя в шлюбі. І знов зігріє мене посмішкою. Я звикла щось писати на річницю шлюбу, а цьогоріч вже місяць минув з тої річниці, і тільки нині слова зліпились докупи. Не варто більше до тих річниць прив'язуватись - ну хіба би якісь там реально поважні дати - 10, 15 років, ... ,50, 60, 70 А в такі дрібні дні, як восьма річниця навіть не хочеться без потреби плюсувати в голові тих 8 років до його колишніх 28 і моїх 19. Хоча... наші роки - наше багатство, а наші спільні роки - наше щастя. Ми з ним на різних фронтах повсякдення. Нечасто бачимось, постійно відчуваємо бажання поспілкуватись один з одним і не завжди маємо таку можливість. Дві миготливі зірки на різних кінцях Всесвіту. Коли одна сяє, інша на мить вимикається. І навпаки. Доповнюємо один одного, підходимо один одному, як детальки пазла. Коли ми окремо - то наче кожен - самодостатній, і все з кожним ОК. А як зустрічаємось нарешті - то причіпляємось наче магнітом один до одного, і весь світ лишається ззовні, а ми - в своєму маленькому дорогоцінному світі повної взаємності. А в Карпатах наступної ж доби ніч настала настільки скоро, що ми й повечеряти не встигли, як над пухнасто-хвойними хребтами запалились перші зірочки. І довелось їсти вночі, і ми підсміювались один над одним, що після шостої не їмо, але тільки до восьмої Гучна діловита гусінь електрички простукотіла внизу, і люди, які дивились у вікна і бачили будиночки, точно подумали про те, як хтось там відпочиває. І як класно, напевно, кататись на великій гойдалці прямо на схилі гори. А й справді, кататись на тій гойдалці було дуже захопливо. Відштовхуєшся від землі - і ногами занурюєшся у вечірнє карпатське небо. І знов: на небо - на землю, на небо - на землю. Щоправда, відштовхувався - він. А мої білі кросівки, чомусь такі маленькі, якщо ноги догори підняти, тільки витали у сутінках, не торкаючись твердого ґрунту. Прямо як у житті. Він всі земні, матеріальні турботи бере на себе, щоб я могла літати в своєму небі і ні про що не турбуватись. Рип-рип, гойдалка. Тутук-тутук, чергова електричка по рейках. І тихе потріскування вогнища. Свій особистий маленький рай на землі. Я вдячна йому за це особливе і надзвичйне літо. За 8 років нашого маленького особистого раю. І ще багато за що. Я люблю його.
"Ти вже дорослий, як не соромно!" "ти вже доросла, ходи ніжками" і тут же "тихо, коли дорослі розмовляють!" Водночас підхарює мене і експлуатація дорослими поняття "дорослості" в стосунках з дитиною, і експлуатація окремими течіями психології заборони на слово "дорослий" по відношенню до дітей. Для себе почала методом інтуїтивного тику (с) з'ясовувати, де і коли нормально і комфортно для мене ставитись до когось з дітей як до дорослого. Що це за ситуація, що це за відчуття. знаєте що? я таку ситуацію знайшла. І хочу поділитись і запросити повторити мій досвід. Коли дитина щось втнула і хочеться сказати їй... ну ладно, хочеться насварити її, - то уявіть собі, що перед вами не метр_15 кг вашої любові і переживань, а доросла людина. Доросла любима людина, стосунки з якою важливі для вас. Ну, по-перше, коли ви уявите дорослу людину, то крик і беззмістовні вигуки одразу "відсихають", що саме по собі добре. По-друге, ми починаємо підбирати слова. Я завжди за те, щоб висловити свої емоції і завжди вважаю, що це можна зробити невбивчо і не образливо. Важливо - та ми, як правило, і робимо це, коли говоримо з тим, кого любимо, - видалити з емоції звинувачення. Хірургічно. Чік і нема. Лишилось все мирне і акуратне: дія ,яка спричинила емоцію; емоція; "обтяжуючі" обставини. Наприклад: "Ти підкидав склянку і таки розбив її, і я дуже засмучена. Тепер доведеться прибирати купу небезпечного гострого скла, і ми, нажаль, пізніше вийдемо на вулицю". Після цього я завжди додаю: "мені абсолютно нічого для тебе не шкода і я дуже тебе люблю. Але часом я з досвіду знаю, що може з цього вийти, тож попереджаю тебе, що так робити не варто. Коли ти мене не слухаєш, то мені сумно, що ти не віриш мені." Хохохо, скажуть мені досвідчені батьки. От подивимось ми на тебе, як ти будеш ці тиради читати, коли дитя пхає пальці в розетки чи розмахує ножем, тримаючи його за лезо. Звісно, в екстремальних ситуаціях я не говорю взагалі нічого, тільки дію. Забрати, віднести, сховати, надати (не дай Бог) першу допомогу. Заспокоїти (сь). Але потім завжди настає момент обговорення. Який можна використати для того, щоб викричатись, - нікому легше від того не стає, повірте досвіду, - і звести до нуля ймовірність того, що цей випадок стане помилкою, на якій вчаться. А можна уявити цю дорослу людину. Я собі Дмитра Ігоровича років так 37 уявляла, поки не зрозуміла, що від Дмитрика Дмитро Ігорович в ситуації нашого конфлікту відрізняється лише двома моментами: 1) Дмитро Ігорович зросту має під 190 і ваги відповідної; 2) в Дмитра Ігоровича є опція "послати і піти", а в Дмитрика її нема в силу віку і юридичного статусу. А в усьому решта - і в тому, як він розуміє всі мої "заумності", і в тому, як він здатен почути мене, - Дмитрик не відрізняється від дорослого. За це літо я дуже відійшла від теми маленьких дітей. Бо в них можна бабратись вічно, вони такі інтуїтивні і приємні, і від них я стабільно фанатію. З ними дуже легко. А от діти старші - потребують особистісного росту і розвитку батьків, дають запити і для того, щоб стосунки з ними були гармонійні, доводиться мудрішати швидше, ніж, здавалося б, нам під силу. Що більше вони виходять у світ, то більше відповідальності ми несемо перед світом за них і перед ними за те, якою є для них ця зустріч з "аутсайдом". Але щось мене вже заносить в безкраї степи роздумів, а я ж ще не розповіла про похвалу! На мою крихітну скромну думку, хвалити треба всіх. І дорослих, і дітей. І якщо конфлікти треба однаково ввічливо і уважно вирішувати і з дорослими і з дітьми, то хвалити треба з однаковою щирістю і захопленням і дітей і дорослих - також. "А чого його хвалити, не маленький". Звісно, що не маленький. Треба забути звідкись взяту дурість, що маленьких і люблять більше, і хвалять більше. І не стидатись. "Так а за що хвалити, це ж його_її обов'язок?" А шкода чи що? Хай обов'язок стане однією з улюблених справ. Хай в стосунках буде більше тепла і щирості. Рецепти порозуміння існують. В усіх - свої. В усіх - різні. Важливо "готувати" своє повсякдення саме за цими "рецептами", щоб в житті не було нав'язливого "присмаку" шкодування за викрикнуті дурощі і несказані приємні слова.
Два дні поспіль тусуюсь в темах про народження вдома. Захотілось прочитати знов і свою розповідь, і газетні статті. Побачила твоє фото. І аж не повірилось. Такий маленький Вірусик! Як давно це було! Пару тижнів тому ти вперше дозволила мені заплести косички. От і нині ми гарно заплелись, виїхали з дому - і ти перехотіла цю зачіску і вимкнула резиночку, добре, що не з волоссям. А така гарна була зачіска "корзинка" я сама не очікувала, що так вмію. Така велика вже дівчиночка моя. Вже починає говорити. Щоправда, в порівнянні з лексиконом однолітків, твої кілька слів виглядають аж надто лаконічно. Але я не переживаю, на все свій час. Ти ж і народитись не поспішала, і почала їсти дорослу їжу "запізно", от і тепер вичікуєш, коли вже зовсім будеш готова розмовляти. А ті слова, що їх ти таки погоджуєшся вимовити, - такі солодкі! І голос в тебе ніжний, такий малюсічний, прямо в серці десь лоскоче. Одне з перших твоїх слів було "гарна". І не дивно, ми з татком і братиками постійно повторювали тобі, що ти - гарна. З часом я з подивом помітила, що півторарічна ляля вже має уявлення про красу: коли ми з тобою складали на місця чисту білизну, ти знаходила в купі одягу "гарні" речі: мереживну білизну, спідниці, рожеве чи з рюшами. Часом я вдягаюсь, а ти дивишся - і так між ділом резюмуєш: "гарна", - і я отримую найдорожчий в світі комплімент. ти активна, весела, вмієш постояти за себе - аж занадто, бо звикла бавитись і дуріти тільки зі старшими, і не розраховуєш сили. А сил - слава Богу, предостатньо. Ти пахнеш молочком і чомусь мені весь час - ялиновими гілочками. Ти примхлива, і я цю якість не буду викорінювати, лише трохи скеровувати в не_руйнівне русло. Ти - справжня маленька жінка, і я обіцяю цю жіночність берегти і заохочувати до розвитку. Або принаймні - не заважати їй рости і розвиватись з тобою разом. Вірусик... таткова крихітна перлиночка. Подібна на нього як дві краплі води в його півторарічному віці. Хитрюще, кокетливе, солодке, неймовірне, любиме, дорогоцінне моє Ву. Ву!Віренятко
(пісенька, яку я жодного разу ще не співала, бо починаю плакати, не доходячи до приспіву) Ходить по хаті сонечко, Пахне медовим пряничком, Ніжно до мами горнеться, Радісне і пухнасте. Ніяк не звикне мамочка, що є у неї донечка, - І кожен ранок починає Посмішкою від щастя. А вона - така Крихітна і м'яка, Зроблена з молока, ніжна, ріднесенька. Сняться мені ввісні Вушка її дрібні Дітки мої - такі мамині-мамині. Час дуже швидко пролетить: Рік - наче день, день - наче мить, І підростають сонечка, мудро так розмовляють. Яке ж це щастя - мати їх І обіймати разом всіх, І цілий день носити на ручках, Аж поки не втікають. Всі вони - такі, Крихітні і м'які, Вмістяться в дві руки, Ніжні, ріднесенькі, Бачу я увісні Ніжок сліди дрібні, Дітки - вони такі, - Мамині-мамині.
з тих спокійних і тихих людей, які люблять хороші мультфільми, і без революційних ідей, і до болю такий як і всі ми. Все залежить від того, що скаже. Все залежить від того, чи зрушить, чи ляже назад на диван під мультфільми і лишиться... як і всі ми. Кожен герой - як і всі ми, з тих спокійних і тихих, з тих самих. Він ще вчора дивився новини, а тепер - по той бік екранів. І ми навіть їм'я не згадаєм, а сором бо він вийшов, а ми лишились, як порох, як бруд на підвіконні. як і всі ми, як сторонні. А за стінкою вранці - шум води. Він вмивається, голиться, - йти ТУДИ. Він не стукає в двері і не спитає, чому він піде туди з нас всіх - один. Один - з тих типових спокійних і тихих, в кому сили - пуди і центнери. з тих, кому від всього цього лиха ні, не страшно, а люто і гнівно. з тих, без кого в житті непомітно, з тих. хто знає. що буде потрібним і що всі ми - сильні і рівн
Ще пару днів - і морози зміняться відлигою. А може, температура стрибатиме туди-сюди, - і це стане ще одним сприятливим фактором для настання сезону вірусів. Чергового, одного з багатьох. Оце і надихнуло мене поділитись своїми думками, досвідом і спостереженнями щодо кількох груп ліків, повсякчасно призначуваних нашими дільничними терапевтами і загально названих "противірусні засоби". У подальшому тексті я весь час ставитиму "противірусне" (стосовно фармапродукції) в лапки. Це не неповага, я по ходу поясню, чому так буде вірно. Взагалі-то перший пост такого характеру хотілось написати стосовно призначення антибіотиків при вірусних інфекціях. Але на цю тему я наразі не можу говорити цензурними словами Накипіло, що називається. Що ж до "противірусних" - думка зріла давно і спокійно. Отже, по порядку. По-перше, противірусної трави/збору трав чи хімічної сполуки поза людським організмом не існує. Саме тому я пишу "противірусні". Їх так назвали. Для того, щоб ми їх купляли і використовували при вірусах. "Противірусні" ліки існують у вигляді кількох груп препаратів. Основні - це: композиція з екстрактів трав; гомеопатичні засоби (аптечна гомеопатія) та те, що мало би бути власне противірусними засобами: препарати на основі синтезованого людського інтерферону. Про трави. Є такий прикольний вислів: "Та то ж на травах!" , що перекладається "та то ж можна приймати всім і завжди, то ж чай", і на який дуже хочеться відповісти переліком сильних отрут, які з трав виготовляються. Але я не буду зла. Трави, які входять у склад, скажімо, того ж відомого "противірусного" настою "А******", самі по собі небезпечними для здоровя не є (якщо, звісно, ні в кого нема на них алергії, тож перед купівлею засобу варто ретельно дослідити склад). Але і вбивцями вірусів ці трави також не є. У період, коли організм здоровий, ці трави можуть справді покращити стан організму в цілому, зокрема і імунної системи. Але: 1) я постаралась в попередньому реченні прописати, власне, опосередкованість дії на імунну систему; 2) весь цей позитивний ефект може спостерігатись виключно тоді, коли організму не вистачає саме тих речовин, які ці трави в собі приносять. Це, звісно, ІМХО. І все ж, до цих висновків мене привели спостереження і порівняння. Також ІМХО - моя думка про аптечну гомеопатію. Це дуже сильні ліки. Ні, не так: це дуже_дуже сильні ліки. Вони комплексно впливають на організм, і те, що вони можуть таки допомогти і ми можемо перестати пчихати на день раніше, буде результатом великого і всеохоплюючого процесу, який відбувся в усьому тілі. Крім того, такі сильні лікувальні ефекти не проходять без наслідків для роботи організму в цілому. Гомеопатія аптечна печінку не посадить, але я маю сумніви щодо чистоти реакцій організму на подальші вірусні атаки. Тому раджу бути дуже обережними, особливо - з призначенням дітям. Ніякого там "це ж гомеопатія" От що реально садить фільтри організму - так це штучноінтерферонні препарати. Навіть якщо там якась інтерферонинка і завалялась (я маю сумніви щодо складу, але наразі досить бездоказові), то чи не нагадує нам уведення штучно синтезованого інтерферону інші інвазивні дії, як-от уведення штучного окитоцину в пологах? Як на мене, то вдала аналогія. Бо ж і успіх такої дії приблизно однаковий, просто процеси різні. Власне, процеси - природні. Боротьба з вірусом - це така ж опція нашого тіла, як і наші здатності витримувати фізичні навантаження, розумово розвиватись, зрештою, - такий же природний процес, як вагітність і народження дитини. Інтерферон виробляється людським тілом при температурі вище 38.5.І - увага - не лише вироблення, а і адекватна дія цієї речовини на віруси можлива лише за умови отаких от страшенних температур. А ми, якщо приймаємо "противірусне" за вказівкою лікаря, напевно, за тими ж ЦВ і температуру собі панадолом збиваємо. Панадолом. При навантаженні на печінку, гррр Втім, не дам я емоціям завадити розставити правильні акценти. Препарати типу "Гропринозина" - однозначно, мають право на існування. От тільки застосування таких ліків насправді - далеко не на кожен пчих. А то в нас часом буває елементом позитивної характеристики терапевта буває"любить призначити гропринозин". Так от, "любить" - це пісочне печиво до кави. А гропринозин - це при важких випадках вірусних захворювань. Ні, не в тих випадках, про які ви зараз подумали. У ще важчих. Афлубін – це травички, нешкідливістю яких не варто захоплюватись. Це не антиреклама. Я просто хочу донести, що прожити без афлубіна – можливо, що це не є елемент організма, якого нам так бракує і тому ми хворіємо. Організм долає віруси сам. Головне – не збити його з пантелику і створити умови для одужання. Вірусному хворому потрібне не лікування, а догляд. Що видимо допомагає у випадках, коли мама мусить встати і зварити їсти, чи тато мусить піти на роботу чи поїхати на конференцію чи ще щось, - це симптоматичне лікування: краплі для носа, жарознижуюче тощо. Втім, щодо жарознижуючого – слід добре зважити і те, що воно унеможливлює вироблення інтерферону, а отже, «ставить на паузу» одужання. Я не засуджую нікого, хто приймає крапельки чи по годинах гомеопатичні таблеточки. Дай Бог, щоб вони приносили тільки користь. Одним з поштовхів написати це був розпач в очах у покупців в аптеці. Я туди зайшла по лейкопластир і, мушу сказати, лейкопластир нині коштує неміряно. І тих, хто вимушений прийняти симптоматичне і іти на роботу, і не засуджую тим більше. По-перше, час такий. По-друге, я сама захворіла на грип за день до весілля, ще і дружку заразила, і ми з нею на пару з’їли чудо фармакологічної промисловості «Грипекс-макс» і свято вдалось. Що поробиш. Коли перенесеш одну вірусну хворобу без ліків і зрозумієш, що в плані одужання ті ліки не допомагають зовсім, і найголовніше: що ти можеш одужати самотужки, - починаєш жити спокійніше і впевненіше. Ось такі думки наприкінці зими. Старалась зм’якшити як могла. Зрештою, кожен сам для себе має вирішити, що таке ті противірусні – панацея, нова світова релігія чи чергова змова фармацевтів. Важливо – поставити собі це питання.
А пам'ятаєте, Gala до ребрендингу називалась Dosia? Обличчям торгової марки була така позитивна ощадлива свинка. Нещодавно я покликала Вірусю, і мені замість "доця" получилось "дося". І так воно пасувало до її рожевих ляжок зі складочками, що я схопила свою Досю і легенько так куснула за дупцю. Не сильно, щоб Вірун не налякався. Тепер вона знає, що коли я кажу "доця" - то це щось таке звичайне: "Доця, ходи їсти!" "Доця, не неси черевики на кухню!". А коли я кажу "дося" - значить, я просто хочу помняцькати свою красунечку. Може, і неправильно це - давати стільки прізвисьок дітям. Читала, що це негативно впливає на їхній розвиток і що вони можуть не знайти серед словесного мотлоху своє справжнє ім'я. Але після того, як ще 2-річний Сергійко чітко сказав, що нашу Мурашку звати Віра, я остаточно переконалась, що все - індивідуально. Крім того, я ж не працюю на генерацію тих назвисьок. Самі з'являються і самі до дитини чіпляються. А я хіба ж до дітей чіпляюсь? Та яке там, хіба що - за дупочку покусяти разочок. Нещодавно було таке, що "плановий сон" Досі з 10.30 до 12.00 десь дівся, і я збиралась по Дмитрика, втомлена до неможу. А ще і в Сергійка зламалася защіпка на комбінезоні, а в мене - "собачка" на зимових чоботах... ну хоч плач, чесслово. І тут Ї раптом каже: "ти така гарна, давай поцьомаємось". Де він то взяв? Поки я думала, на моєму носі вже відчувся вологий Їжачий цьом. Сльози навернулись на очі, бо я була реально "гарна": волосся брудне, зацямканий годувальний гольфик, невиспане обличчя. А йому я подобалась. І це було дивовижно і так потрібно. В мене Віруся - дуже ручна дитина. Це дитина, яку я так хочу носити на руках, що прям не можу. В мене є така сильна потреба: хочу_свій_Мурах. От дивлюсь на ту маківку, уявляю, як вона пахне - і все, справи почекають, я хапаю малюсіньку дівчинку - і нюхаю, і цьомаю. Перед сном кажу чоловікові: "А памятаєш таку рекламну свинку Досю?" Коханий зітхає і по-доброму так каже: "Спи, дурне тобі в голові..." І я засинаю носом у складочку на шийці своєї ненаглядної солодкої Досі. Своєї Мурасі. І мені сниться дивовижний сон. Широкою вулицею, де обабіч гладенької дороги розташувались затишні котеджики, йдуть дівчата у вишиванках. Молода з дружками, йдуть просити на весілля. Я наче бачу їх ззаду, вбраних у вишиванки і віночки, з розпущени волоссям. У молодої волосся - темно-русяве, густа хвиля. Спинка рівна, а ніжки стрункі. От вони підходять до одного з котеджів, підіймаються східцями до вхідних дверей - і молода вже хоче натиснути кнопку дзвінка, а одній з дружок злетів босоніжок. "Віро, почекай," - гука вона, - і я у сні, здригнувшись від розуміння того, що мені сниться моя Віруся, намагаюсь роздивитись її. І намагаюсь так сильно, що прокидаюсь. Ковдра скуйовджена Сергійковими ніжками. А дося сопе собі на моїй подушці, і русяві кучеряшки похитуються від її спокійного сонного дихання.
Враження від цієї нової грані життя, якою стали для мене мої вечірні пробіжки, - переповнювали мене вже за тиждень цього корисного заняття. І хотілось щось написати, але якось було ніяково: це ж смішно - бігаю тиждень і вже пишу... триндіння більше, ніж діла. Потім, коли я вже вирішила, що можна і написати - "полетіла" клавіатура (реальна Божа кара для графомана), і ще тиждень мій досвід був мовчазним. Бігоблог (блог про біг?) веде одна людина, конкурувати з якою у www мені не випадає - то ж усе рівно, що паперовий літачок поряд з Боінгом політав би. Тож наразі побложусь тут. а далі - буде видно. Чому я побігла? Це сталось випадково. Я вийшла увечері в магазин без дітей. І дорогу назад щось захотіла пробігти. Метрів 50, напевно. Просто так, раз - і побігти. І це виявилось класно. Раніше я ніяк не асоціювала себе з бігом. Але тут - мені сподобалось. Сподобалось і забулось. А наприкінці грудня щось так вийшло, що я цілими днями була вдома. То погода, то хтось кашляє,то ще щось. Чоловік приходив пізно, і одного дня я зустріла його одягненою у верхній одяг і кросівки. "Був тяжкий день, дуже треба пробігтись" - швиденько пояснила я, - і вибігла з хати. Я була абсолютно невпевнена, що з цього щось вийде. А відчуття продовжували дивувати мене. Коли ще в підлітковому віці я ввечері робила болючі вправи від пласкоступності, то потім вночі мені снилось, як я біжу узбережжям на світанку. І як мої ноги лишають на мокрому піску "здорові" сліди. І як мені легко-легко, і я прямо лечу. І, попри те, що бігла я по асфальту, довкола було темно і холодно, - я відчувала легкість і політ, прям як у тому сні. А ще я відчувала, як з кожним кроком з мене вилітають всякі роздратування, осипається втома. В голові - наче вікна відкрили. Свіжо і перетяг Тоді пробігла я теж небагато. І вирішила, що "треба це повторити". Та так і пішло. Для тої мудрішої частини людей, яка вчиться на чужих помилках, я розповм, як "зекономила" на кросівках. На першу пробіжку я вибігла в шкіяних черевичках "типу кросівки". І потім якось подумалось, що - і так нормально... ага, нормально було до одного випадку, коли я на всій швидкості вломилась в якусь нерівність дорожнього покриття. Підошва тонеесенька (була, ага). "Що, скнара, зламала ласту?" - думала я, не тямлячи себе від болю і злості. Так, тепер у мене є окремі кросівки "для цього діла". І ремонт черевичків теж не був безкоштовним... І ще - по свіжих слідах. Волосся треба гарно зібрати, щоб не теліпалось. Ніщо не має дратувати, ніщо не має створювати дискомфорт. пробувала бігати просто вулицею. І мені не сподобалось. Зустрічати знайомих, відволікатись, збиватись... не те. На стадіоні один час було страшнувато. А останні 2 тижні так класно - і старенькі під ручку ходять, і парочки гуляють, і з півтора бігуна навіть знайдеться. Мені більше сподобалось бігати на стадіоні. Не знаю, як там буде навесні-влітку, чи не надто людно. Зараз же - в сам раз. Ще і дорога до стадіона у мене - 300 метрів у напрямку вниз, чисто для польоту. Потім по колу - по колу - по колу, а тоді додому - тих же 300 метрів але файно так під гору. Прям траса - як на замовлення. Знайома каже: ого, ти бігаєш. А я їй: так чого - ого? побігли разом! (взагалі, я то з ввічливості, бо в мене не дуже компанійський настрій на пробіжки. Хіба що так - в полі зору, але не як ото дєвачькі ледь не під ручечку біжУть) А вона: та де, та мені вже і вік, та і втомлююсь за день. Взагалі, я вважаю, що 35 - то не то що не вік, то взагалі соромно такою цифрою прикриватись. А про те,що від втоми я, власне, бігом і рятуюсь - і говорити годі. З.І. кросівки та інша БІЖУтерія - це не так вже й дорого, можна знайти все у ...хм... бутіку, ви зрозуміли З.З.І. якраз у напруженому чіткому графіку знайти цих півгодини на підзарядку - цілком реально. З.З.З.І.: втомився? встань - і біжи!
Часом помічаю, що наше життя з дітками вже якось називається. От тільки як? "Природне батьківство" - то якось дуже голосно і дуже претензійно. Це вже запатентований нейм, і я коло нього хіба стою поряд - послухати мудрого. А от мій власний досвід.. як же його назвати? В нас (в чоловіка, але я ж з ним разом) - велика родина. В гості, на село, ще щось. Додати сюди нашу соціальну активність - школа, "ходіння" Сергійка в садочок, айкідо, от на басейн зуб гострю.. Ще є наші друзі, зустрічі однодумців і ще багато всього. Нас часто бачать. І в кожному новому колективі сприйняття мене починається з гострої жалості: троє дітей, в наш час, бідненька, ну нічого - виростуть... Деякий час триває то намагання викликати мене на емоції - щоб я жалілась, щоб я зітхала. Потім деякий час за мною просто спостерігають - і одна знайома зробила з того спостереження неймовірний комплімент мені: "Я думала, ти робиш вигляд, а ти така і є!" - почути це було надзвичайно приємно. Приємно і дивуюче. Тобто, радісна мама трьох невеличких дітей може бути радісна тільки якщо затисне себе в кулак і добряче придуриться? Хм... Може, справа ще і в тому, що мені 27, Дми першокласник, і часом мене навіть перепитують, чи я вийшла заміж в 19 чи в 20 люди такі кльові Ну треба ж якоїсь інтриги про зальотну малалєтку. Коли я народила вдома Вірусю, то візитери з ЖК казали до мене "сонечко" і дуже жаліли, бо ж 1 кімната, третя дитина в 26 років, "а чоловік старше? А ви хоч одну дитину планували?" (с). Тоді я нічого особливо і не відповідала. Менше наїжджали зате. Ну як їм пояснити, що ми хотіли дітей і здогадувались, що діти - класні, але не знали, що настільки. Коли я з хлопцями ганяю м'яча на стадіоні, коли я роблю макіяж, а Віруся сидить перед "своїм" дзеркалом і чистими пензликами зосереджено "макіяжиться" теж, коли я раптом починаю пізно ввечері майструвати прикраси для доці чи малювати картки для асоціативного вивчення англійських слів Дми, - можливо, зі сторони це все виглядає і не зовсім адекватно. Але я така щаслива. Часом в мене буває емоційне перевантаження. І я таки відкрию секрет: я вже місяць бігаю. Не так щоб чітко через день, але 2-3 рази на тиждень точно. Ввечері, коли у вухах дзвенить від "мам!", віршиків і стукання ложкою у склянці, я біжу на стадіон і нагортаю 5-7 кіл на самоті. Повертаюсь червона як помідор, спітніла і морально обнулена. Беру доцю у ванну, саджу її в тазік з відваром вівсяночки чи з ромашкою. Сама ж у ванні влаштовую собі ціле домоСПА зі скрабиком, контрастним душиком... І до ми повертаємось до чоловічих 60% нашої сім'ї оновленими і запашними. А вони вже щось майструють на кухні.. Нудьга від "сидіння" вдома мені не знайома. Я люблю вчитись. А в ті таки 19 років, коли я вийшла заміж, я стільки ще не знала - потрібного, прикладного. Зі своєї спеціальності я маю диплом. Та крім того ж є такі приємні мені навчання - манікюру, догляду за тілом і волоссям; вміння створити стиль в одязі - це взагалі ціла наука, і тут я досі ще в першому семестрі першого курсу. Завдяки Інтернету джерела інформації доступні і з дому, і з села і звідки завгодно, було би бажання. Бажання - є А ще я цікавлюсь і навчаюсь з усіх доступних джерел організації життєвого простору, плануванню дня - свого і своєї сім'ї - так, щоб при невеликій площі спільного проживання ми комфортно жили, навчались, бавились і працювали разом. Люблю пекти солодке, і тут теж я ну хай не першокурсниця, але вище другого курсу не доросла наразі Я так ціную те, що завдяки чоловікові і його кар'єрним успіхам я маю таку розкіш - займатись собою, дітьми і домом. Бо то справді - розкіш. Чомусь прийнято у нас вважати, що вагітність, пологи, ГВ, догляд за маленькою дитиною, - це якесь виснаження жінки, якась жертва. А мені воно все навпаки йде як оновлення, як збагачення життя приємностями і такими неймовірними, зворушливими відкриттями. Може, я трохи ненормальна, але я дуже закохана в дітей. Дуже вдячна їм за зміни, які завдяки їм відбуваються в мені. Дуже вдячна Богові за те, що вони у мене є. Вони справді перевернули мій світ, бо раніше на тлі почутого від колег, подруг і знайомих складалось враження про те, що декрет - то щось таке, що "треба перебути". А виявилось - не перебути, а насолоджуватись кожною хвилиною і часом до кінця не вірити, що то все - зі мною.
я ні разу не психолог. І все ж вже формую свою власну думку з цієї теми. "Розборки по факту" ранньопідліткового сексу - поки що не в моїй компетенції, я намагаюсь працювати на попередження. Думаю, що в підлітковому сексі самого сексуального бажання - відсотків так до 10. А все решта - це бажання самореалізації і бажання любові. Досягнути успіху в сексі - це просто фізіологія здорової людини. Тому не дивно, що, якщо дитину не хвалити за її досягнення і постійно шпиняти за найменші промахи, то вона може захотіти піти цим найлегшим шляхом. Ви цінуєте досягнення своїх дітей? А вони знають, що Ви цінуєте їхні досягнення? А Ви цінуєте, любите дітей просто так - апріоі, ні за що? А вони знають, що ви любите їх просто так? Секс - це близькі стосунки. Задоволення від фізичної близькості. Діти (підлітки - це діти, так) хочуть, щоб їх торкались з любов'ю. Якщо Вам якось ніяково погладити підлітка по плечу, погладити і обняти власного сина чи власну доньку, які скоро доженуть Вас зростом - значить, у Вас в голові працює невірна установка "соромно", яку Ви і дітям теж передаєте. Їм дуже потрібен цей дотик підтримки. Не треба їх цього позбавляти, і не треба соромитись любити своїх дітей. Адже важливо і те, що ми до них відчуваємо і те, чи вони про цю нашу любов знають. Дівчинка має знати, що вона - красива. Я вважаю, що тато має казати дівчинці це багато, багато разів - ще з такого віку, в якому, як прийнято вважати, вона цього не розуміє. Тоді вона не піде доводити шукати в когось іншого схвалення, захоплення, простих слів "ти гарна, я тебе люблю". Колись, коли вона виросте і стане дорослою, розвинутою, гармонійною особистістю - а саме такими і виростуть діти, які знають, що їх люблять, - вона буде мати сім'ю і нормальне гармонійне статеве життя зі своїм чоловіком. І тоді секс буде тим, чим має бути - фізичним виміром любові чоловіка і жінки. А не втечею від сірої буденності, не компенсацією комплексів тощо. До речі, про сіру буденність. я вважаю, що крім всяких обовязкових справ у дитини обовязково мають бути і приємні справи. Хоббі - те, що цікаво, те, що получається, те, що приносить задоволення. Життя підлітка має бути наповненим і різноманітним, тоді менше ймовірність, що "дурне" полізе в голову від нічого робити. Звісно, що віра в Бога і служіння Богу розставляють правильні акценти в питаннях статевого життя. Важливо, щоб релігія не була інструментом для маніпуляції дитиною. Авторитет Бога, любов до Бога і небажання Його скривдити лиш тоді можуть бути сильним аргументом, коли дитина бачить, що і батьки йдуть вірним шляхом. Виховувати себе - найперше і єдино дієве. Сильне порівняння навів отець на передшлюбних науках, які ми з чоловіком відвідували 7 з половиною років тому. Він порівняв інтим до шлюбу з крадіжкою подарунка, призначеного для тебе ж. "Це вже твоє, чому ж не почекати дня свята?" Я вважаю, що важливо донести те, що нікуди статеве життя не дінеться, просто на все свій час. Це я пишу в основному - для себе. Часом власні непогані думки у письмовому вигляді здаються майже мудрими. А я мушу мудрішати, бо діти ростуть. І хочу зробити все, щоб моїм дітям не хотілось красти недоотриману любов. Бог у поміч всім батькам!
