Моя знайома має цікавий, пізнавальний, та, головне, україномовний ютуб-канал. І дуже просить про підтримку. Суть полягає в тому, що наразі політика YouTube така, що кожен канал повинен мати не менше 1 тис. підписників. Їй бракує зовсім трішки (буквально 80 до тисячі). Сьогодні останній день, коли можна підписатись. Прошу вас від свого імені підписатись, якщо маєте вільну хвильку)) Нічого складного немає, просто зайти за посиланням і натиснути "Підписатись" Ось тут посилання Мамунця Спасибі кожному P.S. корисний буде і вагітним, і годуючим, і подорожуючим і мамусям в декреті
"Наше життя – то мiнне поле Куда не сунься – чужi навколо Надiйся на себе – своїх може й не буде В нас є тiльки ми – озимi люди..." "В мене є Країна, я її любив За волошки очі, люди - кораблі. Я з нею разом півжиття прожив, Притулившись тілом до теплої землі..." "Здається, шо то було так давно, Коли в руках тримаю цей альбом, Нам було абсолютно все одно Немаючи нічого мати всьо, За гроші не купити тільки час, Він всіх нас методично поділив, Когось він опустив, когось підняв, А є на кого взагалі забив..." "А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів А від берега знову в море ідуть Ті хто вірив і правду знати хотів..." "То є Львів старенький, мудрий сивий дядько Кожному залишить кавалочок на згадку То є Львів «Бонжорно!», Неаполь і Ліворно По-галицьки говорять, наші в них погоду роблять..." "I ти ростеш, старiєш, вмираєш А тої правди так i не знаєш Боїшся її i вiд неї втiкаєш I в стiнах своїх ти одна засинаєш..." "Давай виключим світло і будем мовчати..." Так боляче відпускати людей Туди. Особливо Таких Людей...
Від слів, від музики нестерпний біль, але вимкнути не можу. Не здатна відпустити.
Люби її, вона у тебе гарна.,. Цілуй біляві кутики лопаток. І в кучері бурштиново-янтарні Вплітай фіалки й парасольки м'яти. Вона так любить. Знаєш, це прекрасно... Не бійся тільки трепету плечей, Дивись частіше вчасно і невчасно У плетиво її сумних очей. Пиши їй вірші-щирі і нещирі, А на постскриптум - сонячне "люблю", І, зрештою, в її старій квартирі, Де стіни бліднуть цвітом мигдалю, - Люби її у світлі фоторамки- Таку просту і наче одержиму Тобою, Неминучістю, Світанком, Гарячою безоднею інтиму. Люби її уперше і востаннє В розлитому у келихи вині, В шаленому, як потяги, мовчанні, Лише не зраджуй - зраджував мені... Н. Хвесик, безумовно талановита дівчина.
А я тебе щодня люблю І твої очі світло волошкові. Твої вуста, що ніжні й мовчазні Цілую груди, сповнені любові. І відчуваю запах твій терпкий, солодкий, І твої родимки, розкидані по тілу Порахувати ніжними цілунками Я б так хотіла... Мене дратує те, що неминуче знову прийде ніч, І знов додасть мені і туги, і жалю, Але чекаю її - дивна річ, Бо я вночі тебе сповна люблю...