Хай лишиться казкою..

Коли бачу якийсь автобус, кінцевою зупинкою якого є Винники - дивлюсь автобусу услід. Довго-довго. Бо здається, що маршрут його не лише дуже довгий, а і трошки чарівний. Рухаючись по дорозі, з одної сторони якої - буковий ліс, а з іншої - високий схил, автобус перетне межу між теперішнім і минулим. Моє дитинство проминуло у Винниках, і з 1997 року я не була там жодного разу.
Хоча, чому - жодного? Якось у 1999 чи 2000, памятаю, нам з малою дозволили самим їхати з балетної школи додому самим - САМИМ, без дорослих, з центру. Ну, ми і поїхали, успішно переплутавши маршрутку. Діло було синього зимового вечора; у віконце ми змогли зазирнути лишень коли транспортний засіб спорожнів ближче до кінцевої зупинки. А навколо - все незнайоме. Яська - в плач, а я - роззиратись по сторонах. І треба ж, не зрозуміла одразу, куди то ми заїхали, а тільки відчула, що все тут дуже знайоме. Коли ж їхали назад - до центру міста - побачили старенький австрійський будинок коло маленької пошти і свої колишні вікна на 2му поверсі. Навіть тоді той будинок виглядав маленьким. А тепер - і взагалі стратив би свою велич в моїх вже дорослих очах.
Хай собі лишається казкою. Хай скриплять гвинтові сходи з темного дерева, з кріпленнями для килима по боках. Хай вічні перетяги освіжають повітря. Хай взимку на високих стрільчастих вікнах намерзають мереживні зірочки. Хай гупають вхідні двері зі старою пружиною. Хай ввечері знову вимкнеться світло - і тільки з пічки, з щілинки у дверцятах, блимає червоний жар.
У цей будинок взимку точно приходить Миколай. Інакше і бути не може.
Деколи, звісно, цікаво подивитись - як там тепер, чи виріс молодий сад, чи не засклили часом балкон на 2му поверсі. а потім розумію, що все ж напевно засклили. і стрільчастих вікон не видно... та все рівно. Для мене цей будинок, і дорога, і ліс, і Винники загалом - не місце на карті, а дещо чарівне і загадкове. Хай лишиться казкою...