в мене почалась істерика...слабонєрвним не читати

Я для себе оцей режим "в хатинці" називаю "Синдром картопельки - хочеться залізти в тепле, темне місце і щоб ніхто не рухав".
@Hermi , ви просто втомилися і виснажені морально, так буває. Вам відпочити потрібно. Отак просто взяти і відпочити, може, навіть подалі від людей, якщо вам не хочеться їх бачити і спілкуватися.

мені з таких чи подібних ситуацій допомагає виходити "мій день", принаймі один я собі можу дозволити
у "мій день" я роблю лише те, що хочеться мені і нічого, що потрібно чи що від мене хочуть оточуючі
Останній такий день я провалялась в ліжку з гарною книжкою та фільмом. Навіть нічого не готувала. На пізній обід замовила піцу. Зранку фрукти їла
Наступного дня я була вже зовсім іншою людиною

@Hermi
ще можете спробувати один цілий день присвятити допомозі незнайомим людям. от так виходите на вулицю і --- там мільйон можливостей для дрібної допомоги. В кінці дня ви будете світитись від позитивної енергії. Страшно перші 2-3рази. Далі- суцільний кайф!

Мені здається, що ви занадто вимогливі до себе...Так не можна))) От у ваших дописах стільки розпачу(ну в тих, що я пригадую). А я цього зрозуміти не можу. Ви така молода і гарненька, ще й розумниця, стільки досягли на свій вік. А часто пишете про якісь негативні речі, розчарування, проблеми і безвідповідальність. та інша на вашому місці задерла б носа і підстрибуючи бігла не озираючись довкола. Я розумію, що всі ми різні. Але все ж дозвольте собі(і іншим) бути неідеальною. Не виходить порадіти за подругу - нічого страшного, ви ж не робот-автомат, не сваріть себе за таке. Не тягне до роботи - буває, преключаємось ненадовго на щось інше. Але себе любимо, не критикуємо надмірно, хвалимо(як є за що, а у вас є, повірте, навіть зі строни видно), як треба - трішки депресуємо, але з розумінням, що то тимчасово і завтра буде гарний настрій.

Dominika
це легше сказати, ніж зробити. Я от намагаюсь цю свою рису троха "прикоськати".. і можу сказати, що аж тепер в мені додалось трохи здорового пофігізму. Але це може бути і не моя заслуга, а вікова особливість....

Якщо вже включився режим ''хворіти'' , треба таки дати собі спокій і залізти в ту ракушку і дати собі час набутися в ній. З власного досвіду знаю, що це важко. Важко відмовитися і відпустити ''треба'' і змінити на ''хочу''. Але я вірю, що це можливо. В мене така ситуація з роботою і тягнути тяжко і кинути шкода... Але я майже-майже визріла до звільнення, бо дійшла висновку, що моя робота руйнує мене.
Попробуйте відпочити, тоді можливо і натхнення до праці повернеться.

Дівчино, доки ти не навчишся періодично давати собі спокій, нічого не зміниться.

Знаєте, якби це все сталось сьогодні, завтра можна було рекласнути, а після завтра почалось нове життя. А воно якось так не складається...Я вже не знаю впродовж скількох місяців такий стан. І чим більше я "відпочиваю", тим більше я заколопуюсь в собі. І не тому що я чимось себе гризу, переживаю, мені стає пофіг...Пофіг на все. Я не хочу нікого бачити, будь-які посиденьки з друзями в мене закінчуються хворобою. Ні, ми не напиваємось до втрати свідомості, ми не бігаємо марафон - ми сидимо в дружній цікавій компанії, інколи лише з чаєм, і на ступний день в мене таке відчуття якби я розвантажували вагони цілу ніч!
Скільки курсів позитивного мислення, перебудови себе, роботи над собою, відпочинку від всього, але результату ніякого.
Причину я знаю, просто не бачу цілі в житті. Точніше я її маю, вона є окреслена, спланована, але є життя, яке вносить свої корективи, треба за щось жити, треба будувати якесь майбутнє. Все життя існувати перекоти-полем? а толку з того?
Я вже напевно років шість живу за принципом, от я того досягну, і буде простіше...А ніфіга! Так я поставила високу планку, я її досягнула, заплатила дорогу ціну...Але щасливішою я не стала, лише купа нових проблем. Я отримую задоволення від того чим я займаюсь (професійно)...Але є купа справ, які в мою професію не вписуються.
Все частіше переконуюсь, було б легше жити шаблонно...

А якщо плюнути на все -- і піти в декрет? якраз буде час на відпочинок. якісний відпочинок від якого змучуєшся тілом, зате щасливий душею.

Хоча, наскільки я пригадую, то причина у тому важкому хлопцеві, який ведами цікавиться? Може зустрітись із ним нарешті, а не вишукувати підтекст у його фб-постах, і чьотко: заміж береш? дітей пора родити!

За які шиши? То мене ще більше зажене в тупик. Не люблю полагатись "Бог дав день, Бог дасть їжу".

ні, не з ним то повязано. Точніше він вніс і свої поправки, але це людина в минулому і я не хочу з ним мати нічого спільного. Я зрозуміла одне - це не моє, не мій стиль життя.

В двох словах пояснити проблеми не реально. Все зводиться до одного - немаю сили виборювати місце під сонцем. Хочеться кинути все, купити корову і жити в своє задоволення, тільки ще одні трабли - нема на то здоров'я. Але шкода того всього, що вже зробила, встидно дивитись в очі людям, які в мене вірять і мене підтримують...Мене зламала вся не справедливість і бюрократія. Ідей море, але кому воно треба? Сьогодні суспільству треба сіра маса

ну як немає сили? а інші мають? інші виборюють? у вас же є якісь люди на яких ви рівняєтесь? вони ж змогли!

Я от сьогодні кліп по ру-мюзік побачила. Крейзі вроді називається. Не знаю ні х то співає, ні про що (мови не знаю). Карочє, дівчина і купа всяких фріків стоять у черзі до такої строгої фрау, яка із них "людей" робить: дає пристойний одяг (як у всіх), миє, зачесує... І от коли підходить її черга, вона бунтує і втікає і всіх за собою забирає -- і всі такі крейзі і залишаються. Ну от реально такі сюжети надихають

А я Вас розумію. Те що боротися вічно нереально, Ви розумієте на свому досвіді. Ваш пост говорить мені лише про те, що у Вас настав ключовий чи кризовий момент переусвідомлення життєвих цінностей. Чи я роблю те, що зробить мене щасливою? Можливо раніше Ви виконували життєві плани-орієнтири когось іншого, які Ви приміряли на себе, у зв'язку з авторитетністю тих людей. Наприклад, батьків...Так для старшого покоління було межою блаженства життєва програма золота медаль-червоний диплом-кандидат наук-доктор наук. Але то все забирає стільки життєвого часу і зусиль, особливо в нашій країні. А жити коли?...Престиж престижом( хоча сьогодні престижи змінилися, тепер мода на БАБЛО,що би там хто не говорив), а як же внутрішні відчуття, почуття? Ти пашеш, а відчуття щастя нема, якась робота в порожнечу. Бо заради того внутрішнього відчуття це все робиться. Робити крізь зуби, так варіант. Но цей варіант ненадовго, Вам потрібна життєва енергія і життєві ресурси.
Вам треба стати щасливою. Наповненості Вашому життю додасть своя сім'я, бо буде заради кого. Вам потрібні зміни, бо попередні орієнтири не роблять чи недостатньо роблять Вас щасливою. Плюс той орган, який відповідає за творчість науку і геніальні відкриття трохи перегрівся, треба його охолодити. Треба переключитися і трішки наповнитися енергетично іншим життям. Варіант декрету хороший, але також непросто знайти достойного кандидата. Хоча можна повністю переорієнтуватися на налагодження особистого, а роботу взяти трохи на гальма. А далі покаже час. Наприклад так зробила я. Потім настав декрет.

я знайшла що мене робить щасливою, я дійсно отримую від цього задоволення...На жаль є декілька але, це не реально в нашій країні(воно то реально, але від того в мене ніякого задовлення, лише додаткові проблеми), і ще одне дуже вагоме - сім'я. І хочеться, і колеться...але я свідома того що поєднати роботу і сімю не зможу. Якщо в мене буде дитина, то я хочу щоб дитина мала маму, а не няню, бабу чи ще когось там, а мама дитинці читала казочки про інтеграли.

Знаєте, ні батьки, ні я не гнались за престижем. В мене був вільний графік відвідувань школи - хочу - іду до школи, не хочу - не іду. Мама то одобряла і поставила всіх вчителів перед фактом, дитина ходить на контрольні, все інше - ви в неї немаєте права вимагати. Але в мені жила одна маленька жабка, яка вічно давила - а чого я маю бути гірша від інших.Чому дитина яка не знає 2+2 буде вчитись в університеті, а я - як вийде (батьки не мали грошей заплатити за вступ). От і боролась ще зі школи, щоб здобути освіту (самостійно, без сотні репетиторів). Ішла за своєю мрією, не було в мене якихось кумирів, просто не хотілось рахувати кожну копійку щоб вижити. Я отримала те що я хотіла...Але здоровомислячих людей в нашій країні ніхто не потребує. І коли ти щось пробуєш міняти (і це чисто альтруїстично), з тебе ще зроблять ворога народу, зживуть світу...Бо світом керують гроші і ніхто не думає а що буде завтра, треба прибуток сьогодні.
Знаєте, зараз дійсно переломний момент...Я не можу відважитись на крок вперед, бо там повна невизначеність, я кожного року буду на краю прірви, або це буде кінець або буде продовження. Але і інший сценарій - просто розміреного життя, чи від того життя стане мені легше? Не знаю...

Плюнути на все і будувати сім'ю? Знаєте, це як кажуть "жити як не будь я й сама вмію, а щось порядне знайти важко". Не існує ідеальних людей, і з віком я стаю все "перебірливіша". Я можу сидіти вдома, виховувати діточок, садити квіточки біля хати, варити їсти і прибирати...Але нема ні хати, ні грошей...З неба воно не впаде І так замкнуте коло...

Я мала на увазі не кидати все, а пустити на гальма. Для особистого викроїти час і енергії. Бо пливете проти течії, весь час треба гребти, втомлюєтеся. Раджу гребти проти течії, но не так інтенсивно.Може трохи віднесе назад, но не радикально все надолужете. Причім в рази відпочивши результат може бути кращий, чим результат на грані життєвих ресурсів.

Пусканя на гальма лише погіршує ситуацію. Я віддаляюсь від світу. Є справи які треба зробити вже, в іншому випадку вже краще не робити,а тоді всі 6 років роботи іде на смарку. Я дала собі спокій з тою роботою на місяць, з новими силами - все швидко зроблю...ага щас. Бувають такі дні, що я просто не хочу вставати з ліжка, дзвонять друзі - я просто ставлю на безвучний бо нікого не хочу ні бачити не чути...Купа листів і повідомлень, на які треба відповісти (дружніх), а я просто не хочу! Я відчуваю що просто відгороджуюсь від світу...Причина - не хочу спілкування, воно мене обтяжує. Через день-другий беру себе в кулак і відповідаю, через силу! І це не тому що мені ті люди не приємні, чи мені не цікава тема розмови...я в процесі розмови зацікавлююсь, не видавлюю кожне слово...але перше слово, то для мене мука Я не можу знайти причину чому так.
Голова розуміє що аж таких проблем у мене немає, в людей є значно гірше, але на практиці все зводиться до плачу, паніки, істерики.
От вчора, їду до Львова, мала сісти на одну маршрутку, її рейс відмінили - мене всю трусить, я вмліваю, сльози давлять, в кінці кінців я пішла в кущі і виревілась. А то пофіг що до Львова маршрутки ходять що 20 хв, і стоїть порожня інша маршрутка. І мозок доказує що нічого не сталось, хоч на Стрийський автовокзал їхати, почекай 40 хв і поїдеш, хочеш на АС-2 - сідаєш на любу і тебе завезуть до Львова. Це просто дурдом

я думала, я Вас розумію. Тепер бачу, що ні. Hermy, мандраж перед захистом? Що валять? І що щороку треба буле підписувати контракт? Можуть не підписати? А шеф як? Нормальний?

Знаєте, я сама себе не розумію. Отими всіма дописами хочу розібратись в собі.
Захист...Чесно, я того вже не хочу, просто набридло і не бачу толку в захисті, але розумію що не можна кидати на півдорозі, навіть не те що не можна, шкода кидати, зроблена робота, всі параматри дотримані, дуже багато всього досягнуто. Завалять? Канєшно що завалять, канєшно що я фігньою страдала і що я повна дура, це я вже усвідомила років 2 тому. Керівник в мене золото, це людина яка в мене вірить і підтримує завжди, 24 години на добу і вміє давати правильні копняки. Якби не його підтримка, я б вже давно задерла хвіст і поминай як звали. Контракт і все з тим пов'язано...Ну тут ситуація складніша, я не знаю який "контракт" вибирати Я не можу відважитись, я втомилась з тим всім
Все ще нагнітає ситуація в країні...Знаєте, що не копну - все якась кака Позитивного мислення не хватає, щоб те все замалювати

Просто, Ви думаєте чому не раділи за подругу?..Коли переживаєш за своє майбутнє, тут не до радості. Важко одномоментно відчувати взаємопротилежні емоції....Тому все у Вас нормально.
На жаль, за контракти Вам нічого не можу порадити, бо я в тих нюансах ні бум-бум.
Просто, на разі бачу, від Вас нічого не залежить, маєте йти захищатися. А ми всі ДП будемо тримати за Вас кулачки!!! Думаю за 6 років роботи, Ви там як рибка у воді. Думаю не завалять,) не переживайте.А друзі хай також тримають за Вас кулачки, так їм і кажіть, що Ви вся на голках, Вам важко зібрати себе щоб кудись вийти. Думаю люди Вас зрозуміють.

Знаєте, тут змішалось все І не тільки тут, але і в мене в голові. Бо я сама не знаю як бути далі. От настав такий момент що нічого не хочеться, взагалі нічого - ні їсти, ні працювати ні віночки плести. Зараз полетить купа - ну то відпочиньте і бла-бла - відпочиваю вже слава Богу півроку, 2 місяці взагалі фігньою страдала, дивалась у стелю і плювала, потім побачила що не помагає, почала трохи карабкатись...Але то все як болото, затягує і ти тонеш.
До захисту то ше трохи далеко, але воно також дає свій відпечаток. Про подругу написано як приклад, я тупо не можу радіти, наводжу купу аргументів, а в горлі комок. Я не знаю як просто плисти по життю. За майбутнє переживаю, і навіть дуже...бо банально не знаю як бути і як далі. Боюсь ризикнути, боюсь втратити шанс. Сім'я також болюча тема для мене (не тому що нема, а тому що нема саме того чого хочеться...Знаєте дивишся - о ніби моє, ніби все добре, а тут бац - починається нервотрьопка. І тут кожен зі своїми 5 коп- то життя, ідеального не буває...і ти то розумієш і гризе - а для чого тоді терпіти?). Знаєте що найгірше, зараз заходжу в соцмережі, а там купа фотографій дітей друзів, з весіль, раніше я посміхалась, яке то все миле, а зараз мене то тільки бісить. Я розумію що і в мене буде, але всеодно...Інколи в мене таке відчуття що я якийсь згусток негативу, злості, пробує це викинути з себе - не виходить...Я починаю злитись сама на себе навіть через те що в голові рояться такі дурні думки

Чесно, я просто втомилась від всього...І чим далі копаю, тим більше проблем викопую. Я розумію що то все не варто закопувати, але від тих розкопок краще не стає. Вже набридло дьоргаючи за якийсь шнурочок витягувати новий скелет проблем І ніби шукаю чогось позитивного...але тут знову якась лажа

Ную чого боїтеся? Змоделюйте в себе в гооові, що станеться, коли....? Та нічого. Повірте життя є і по ту сторону якогось провалу.
А скільки фіфочок, які тупо НІЧОГО не досягли в тому житті, живуть за рахунок папіків. І нічого живуть. Якось буде. Я не кажу не прагнути кращого. Але боятися втратити шанс? Та після ще можле бути міліон шансів, які Ви собі зараз уявити не можете. Життя така штука. Часто буває погане виходить на добре. І в кожного так. Вам головне навчитися помічати ті шанси. І навчитися впізнавати ситуації коли від Вас нічого не залежить. Надайте прохи легкості і пофігізму свому життюю і все налагодиться.

@Hermi перечитала усі коментарі, там в одному посковзнуло "встидно дивитись в очі людям, які в мене вірять і мене підтримують.." постарайтесь викинути з голови почуття сорому. Мені дуже багато з того, що ви описуєте близьке і думки і відчуття, особливо оте "друзі пишуть а я відповідати не хочу". А я в якийсь момент взяла і перестала відповідати, власне ви теж так робите, але не гризіть себе за то. Ну не відповіли, почекають. Я перестала себе за це гризти і, що цікаво, бажання відповісти з"являється само собою і я сідаю і з задоволенням пишу/дзвоню. Взагалі не примушуйте себе ні до чого, хай собі люди думають про вас хто що хоче. Я взагалі універ кинула після останньої сесії з заборгованістю по практиці, тому навіть забрати документи не могла - виключили, я навіть не знаю що таке написання диплома. Ну бакалавра я маю, ну і що. Ні разу ще не було приводу про це рішення пожаліти. Я просто зрозуміла, не хочу і не буду. Кайф!

Але от зараз я мушу працювати на роботі, яку не люблю (чи не мушу). Бо зараз дуже треба. Але як воно мене вже тошнить. З 2007 року практично одні і ті самі переклади, та сама тематика. Хочеться щось корисне робити а тут... Хобі мої грошей не приносять, відповідно переживання дещо схожі. А сміливості зробити як тоді з універом у мене не вистачає )) Точно не поймуть мене )) Тоді, студенткою, мені було по барабану.

на рахунок роботи...В мене ситуація навпаки, роботу люблю, я отримую від того задоволення, але я немаю сили вирішувати купи бюрократичних питань, мене бісить що в яку я службу не звернусь, я всеодно маю бути спеціалістом тої галузі. Остаточно добили лікарі фразою - "а як ви пили таблетки, не перевіривши чи вони підходять"...та бляха-муха, чомусь до мене не приходять лікарі з інтегральним рівняням і вже готовим розв'язком!Бісять постійні проблеми з кордоном, з візою. Вічно треба якомусь ддядькові кланятись в ноги, щоб від поставив свій підпис, хоч навіть не знає на чому...
Про те щоб люди зачекали...я жосткий інтроверт, я як закопаюсь в собі, то вже все, мене з тої шкаралупки не виковиряєте!

Я напишу, та не знаю чи почуєш. У тебе дуже розумний організм. Почни його слухати. Перестань себе силувати. І з часом усе стане добре..

Я можу порадити таке. Сядьте, в спокої і тиші, і спитайте себе, чого я хочу. Вам потрібно себе почути. Забудьте про всіх, про людей, яких Вам треба підтримувати чи які підтримують Вас, про всі права і обов'язки. Є тільки Ви і просте питання. І якою не була б відповідь, зробіть це. Без вагань.
А щодо декрету і сім'ї. Дівчата, не хочу нікого образити, але як можна хотіти йти в декрет, не будучи одруженою. Як на мене, це ще один чудовий спосіб загнати себе в депресію.
Зосередьтесь тільки на собі. Успіху Вам ))

От в тому вся проблема, що я не можу визначитись, я хочу все і водночас нічого. Будь-які перешкоди мене вбивають (я раніше до того ставилась простіше, а тепер як тільки щось трапляється не так, я далі іти уже не хочу). та і знову стикаюсь з проблемою, що якщо буду займатись тим що мені подобається - не буду мати за що жити, а найгірше що я можу заробляти стільки, щоб собі ні в чому не відмовляти, але це буде звичайна робота, де я буду рахувати години до закінчення, та і всі друзі туди перекочували і кожного разу хваляться свої фінансовими можливостями, а ти сидиш і тільки слюнкою давишся.