Тілесна терапія дисоціації. Дотики

Дисоціація - це як сп'яніння. Як затерпання кінцівок. Як пронизуючий холод. Уявляючи собі, як з тіла тікає душа, я думала саме так: спочатку мертвішають кінцівки.
Мої відмовили влітку. У спеку, коли хотілось тільки запхати ноги під гарячий душ. І здавалось, що усе, що відбувається, відбувається зовсім не зі мною.
Втратилась моя чудова координація пальців, які ще нещодавно так добре могли грати на фортепіано. Тепер вони лише судомно-завчено дубасили клавіатуру, даючи мені мій заробіток як останнє свідчення того, що я жива.
Обіймати руки також розівчились. В дітей вони тепер вчіплялись, як пальці потопельника - до жаху, що я не зможу їх розтиснути. Дитини в слінгу я не відчувала. Лише десь на задньому плані блимало: дитина з тобою, дитина в безпеці. І на ще глибшому дальньому тлі жеврів біль від стискання спини, від незручної намотки, від неможливості її поправити закоцюблими пальцями.

В терапії дуже складний і важливий етап - повірити в силу дотику.
Вправа "обійми себе", яку практикують для травмованих жінок, зайшла мені не надовго, бо я живу у тісному зв'язку зі своїми близькими, і мені важливі їхні дотики.
Найпершим і найвдячнішим у дотиках виявився Сергійко. Він давав мені лоскотати себе, обіймати. І він достатньо великий, щоб я сперлася на нього напівлежачи і нюхала його волосся з заплющеними очима. А якщо взяти його на коліна і обійняти, - то таке приємне відчуття: оберемок Їжаків Майже 35 кг.
Дмитро неочікувано заявив, що хоче підняти мене. І попри мої заперечення, таки відірвав мене від підлоги. Це був дивовижний для мене досвід, який одразу вийшов за межі фізичного сприйняття. Я зрозуміла, що виросла ще одна людина, якій я можу делегувати і на яку можу вже трохи спертися.
Віруся відштовхнула мене. Вона найтонше відчуває мій біль, і навіть передчувала його більше 2 років тому. В нас складні стосунки. Тому одного разу вночі я прийшла до неї і обійняла сплячу. Вона була м'якенька-м'якенька, тепла і пахла маминими мурашками. В неї розкішне волосся, і я тепер стараюсь відчути кожним пальцем ці чудові пасма, коли вранці зачесую її.
Крихітуся Лідія навчилась обіймати мене за шию. І це так нестерпно солодко - коротка ручка і зефірне личко, яке притискається до мене. І ще вона дуже нечасто, але за власним бажанням дає "цьом". І в цю долю секунди, коли вона мене цьмакає, мені хочеться перенести всі нейрони свого тіла в цей квадратний сантиметр щоки, якого торкається неймовірний малюсінький ротик.

Обійми з іншими людьми мене донедавна змушували знітитись. За секунду до того, як мене обіймали, я перетворювалася на їжака і починала дрібно труситися.
А одного разу мене запросила прогулятись френдеса з ФБ, і я погодилась неочікувано для себе. І вона не лише обійняла, а і поцілувала мене в щоку і я думала, що провалюся крізь землю - але не провалилась. Ця зустріч була прекрасна, і на прощання вже з власної ініціативи я обійняла її. І йшла додому зачарована, як же так може бути, щоб мене обійняли і я не здохла.

Попереду ще важливий етап. Є для мене одні обійми, які - наче всі знеболювальні світу. Він світиться для мене блакитним світлом з фіолетовими зірочками. Я так багато беру тепер від нього, що навіть фізично відчуваю - наче відкушую по шматочку. Хочу, щоб нарешті ми торкались один до одного як дві цілі людини. Дуже хочу бути цілою знову.