Маленький зелений жучок

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 820

Минулої неділі на Службі Божій у Храмі Різдва Пресвятої Богородиці мали нагоду пригадати чудову людину - "посланця миру" - святого отця Іоанна Павла ІІ Папу Римського.
Сонце вибілювало усе навколо; у дзвінкому блакитному літньому повітрі дзвенів голос отця Ореста. Окрім основного враження від літургії, я, як завжди, отримала справжнє задоволення від організації. Кольорові парасольки, що вказують на місцезнаходження сповідників, місця збору пожертв, отців, що по Службі дають Причастя.
Величезний резервуар прохолодної питної води з кількома краниками, завбачливо схований у тінь дзвіниці. Кілька влучних слів для правильного скерування величезної кількості люду у чергу до Причастя. Для мене в останні 8 років єдиний нестрашний натовп - це, власне, християнська спільнота у неділю біля Храму. Річ у тів, що в 2006 році підчас святкування 750-річчя Львова ми з коханим потрапили у страшну тисняву, і дивом вибрались неушкодженими. З тих пір боїмось масових заходів.
А тут все інакше. Людей - багато, дуже багато. Всі - піднесені, можливо - трохи в чомусь пафосні, але дуже щирі. Часом я таки спокушаюсь на дискусії з релігійних тем. Хто б міг подумати, що етнічній 100% росіянці доведеться щиро захищати УГКЦ в словесних баталіях? А закидають вірним УГКЦ якраз "лицемірне щотижневе ходіння до Церкви в неділю", яким, буцімто, і обмежується наше служіння. Хм. Що ж, дійсно, важко сказати про зміни, які кожен вірянин свідомо робить у своєму житті. Та ходити до Церкви - на мою думку, однозначно, треба. І що більше - то краще. Я не буду казати, що це єдиний шлях, який приведе до Бога. Але що більше відвідин Храму - то більше шансів навернутись. Прийдіть навіть скептиком - і ви цей шанс відчуєте. А я все ж не буду сперечатись більше з вірними РПЦ МП. Бо не час зараз для суперечок.
Власне, про те, що час для суперечок минув, - я думала тоді між основними молитвами на літургії. Сонце виблискувало на окулярах і біжутерії прихожан, на бісерній вишивці. Я мимоволі пошкодувала, що не маю вишитої сорочки. . Справді, скільки минуло століть, - а нічого універсальносвяткового, що виглядало б ліпше від вишитих строїв українці так і не вигадали. Бо і не вигадаєш ліпше, адже вишиванка - це не тканина і нитки, це мудрість і досвід, родова пам'ять. Потроху з плином життя асимілюючмсь і інтегруючись в український народ, я не вперше пишу про вишите вбрання, і відчуваю, що чимраз глибше розумію велич і значення цього предмету.
Сонце, сонце, сонце. Червонющі личка дітей, раз на 20 хвилин - нова пляшечка води, дзвінкі прозорі хмаринки, які навіть роздивитись нема змоги - так сліпить. Чому ж я така неуважна? Напевно, я не одна така. Люди останнім часом увімкнули всі свої захисні механізми і стали гірше чути і бачити. Адже новини такі, що їх краще не чути взагалі. З іншого боку - чути треба.. З ще якогось там боку - скільки можна боятись? І ще з одного боку, хочеться кожен день прожити як останній, бо попри всю цю захисну психологічну анестезію розумієш, що завтра може бути, а може і...
А може - і... навіть писати страшно. Не віриться, усе ж.
Зараз так необхідне нам усім диво. Диво, яке тільки у Господа можливе. До речі, відвідуючи богослужіння, часто спостерігаєш дива. На перший погляд, дрібнобуденні. І все ж - мурашки проходять по шкірі. Так і цього разу. Священик згуртовує нас співом "Господи Сил...", котрий виконується у часі Страсного Тижня Великого Посту. Хористи невпевнено підтримують експромт, натовпу важче. Ті, хто має досвід співу в хорі, стараються швиденько запамятати спів і підключитись першими. Мені незвично так голосно чути себе, і тут підключається чоловікова сестра Надійка. А за нами після наступного вірша священика співає увесь сектор, і це дивовижно - бути передатчиком слів. Передати щось від Бога, по ланцюжку - це наче струм 220 крізь себе пропустити. Енегрія не меншої сили. .
Думаю, не в мене однієї під кінець Служби Божої зміцнилось відчуття довіри до Нього. Попри всі складнощі. Попри випробування, які вчать нас бачити радощі у меншому. Попри дихаюче у потилицю відчуття тендітності нашого існування. І ми йдемо до Причастя - з оберемком дітей, по спеці, у тисняву. І гарно причащаємось. І отці у білих святкових ризах надзвичайно подібні до величезних птахів. Голубів миру. Згадка про Посланця Миру була надзвичайно доречною, хоч і не кругла дата від цьогоріч від відвідин Святим Отцем Іоанном Павлом ІІ нашої землі. Ми майже фізично відчували його присутність посеред нас, і його молитву спільно з нашою - про те, щоб Бог і зараз послав мир.
Я щодня дякую за диво яким Він менше 2 років тому вивів мене за руку практично з потойбіччя. Це дозволяє мені предметно говорити про те, що в Бога можливо усе... просімо і віримо...

І вже перед тим, як іти додому, я звернула увагу, що на моїй нозі усі ці 2 години просидів маленький зелений жучок. Виходить, він зі мною разом кілька разів перетинав площу перед Храмом, обходив навколо, терся між гігантськими для нього людьми, коли ми ходили до Причастя і назад. Думаю, для нього ця подорож була непересічною.
  • Kohaju
  • Ligymunka
You need to be logged in to comment