Дорога до мрії. 1 серія

Published by Kandya in the blog Блог Kandya. Перегляди: 1873

Почала таке на ФБ, ще тут прокопіюю

15 років в "Експресі"
-------

Рівно 15 років тому -- у Великодній піст я прийшла в "Експрес" на
практику, а вже через кілька місяців -- 10 вересня -- стала
"штатним" журналістом.

Саме сьогодні маю таке натхнення
написати кількасерійну розповідь. Хоча обіцяти не можу. Це зараз
я хочу писати багато, а, можливо, вже завтра писати не захочу...
Тому, поки є натхнення, почну, а далі подивимось.

Як я вирішила стати журналістом
-----------

...Ще у класі 4-5 чи 6 я визначилась, що буду адвокатом. Ну це ж
так круто: стоїш у суді, як на сцені, доводиш свою правоту,
обламуєш протилежну сторону, вся така крута! Так-так, я
обожнювала Джулію Венрайт із "Санти-Барбари"))) І хотіла бути
такою ж крутою адвокаткою, як вона.

Тому коли мої однокласники роздумували ким хочуть бути я вже
давно визначилась -- буду вступати на юридичний. Маму і інших
родичів ця моя мрія не тішила, бо самен юрфак був ну дуже модним
і вони тупо не вірили, що можна вступити "своїми знаннями", а на
хабарі чи бодай репетиторів грошей не було. А знання у мене були
і я фанатично вірила у успіх.

А ще у мене була однокласниця у якої мама була крутим юристом і
зрозуміло, що й дочка мусила вступити на юрфак. Однокласниця
пообіцяла, що буде давати мені усі свої конспекти занять із
репетитором -- і так я підготуюсь до вступу.

І от у мене конспект першого заняття. Десятки сторінок нудних
термінів та визначень (у школі предмет "Право" у нас був такий
цікавий, а тут така нудь), якісь юридичні задачки, купа
рекомендованої літератури, яку за два дні треба вивчити на
пам"ять. Фу!!! Як же мені це було не цікаво. Я в мить перехотіла
бути юристом... Але ж я так мріяла вчитись в універі! В мене
серце завмирало, коли я біля нього проходила. Ну і куди мені
тепер вступати? У мене немає мрії, є лише порожнеча... Отак те,
про що я говорила стільки років -- юридичний факультет -- мені
опротивився лише за один вечір. Я плакала, я ридала і абсолютно
ні про що не думала. Жодної думки про майбутнє.

Вранці я йшля до школи. У мене закінчились сигарети і я збиралась
купити їх у цілодобовому кіоску буля універсаму. Цей кіоск
відчинений завжди (я навіть раз бачила, як так коє чим займались.
Ну і відро вони мали -- тому не виходили звідти навіть на 5 хв).
А саме в той ранок, коли мені було так сумно і я навіть не мала
цигарки, той кіоск був зачинений...

За двісіт метрів був інший кіоск. Дорога до нього пролягала повз
високий і довгий будинок із офісами. І от йду я за сигатерами і
на автоматі читаю вивіски на фасаді... Одна із них -- "Редакція
газети "Український шлях".

Купила сигарети і йду до школи і думаю: "Блін, а може б то у
журналістику?" У мене однокласниця збиралась на журналістику і
вже два роки ходила на Погулянку на якісь там курси. І казала, що
потрібно для вступу мати якісь статті надруковані в газеті. От і
надрукую їх у "Українському шлясі"! Ну не можуть же вони мене не
прийняти, якщо я живу від них через дорогу.

Я дійшла до школи, закурила під нею -- і повернулась назад -- в
редакцію "Українського шляху".

(Мені часто щось "стріляє" в голову і я мушу це зробити вже і
негайно. Макс вважає це дурістю, особливо коли я серед ночі
починаю когось видзвонювати чи щось вишукувати в інтернеті. Він
каже, що рішення треба приймати на холодну голову. Але це не про
мене. Я за 5 хвилин вирішила стати журналістом -- і не жалкую. У
четвер я сказала, що хочу "Мерседес" (маючи 3 тисячі доларів
подарованих на весілля, тоді як таке авто коштувало 15 тисяч) --
у суботу машина уже була під нашими вікнами, а у понеділок ми
оформили на неї кредит; народивши четверту дитину і маючи 40
тисяч (гривень!) "декретних" я вирішила купувати і будувати дачу
-- і вже за тиждень ми знайшли ділянку. Відвівши дитину в басейн
і нанюхавшись води я вирішила, що хочу на море (ну бо після
весілля вже 6 років не була) -- і вже через тиждень, завдяки
Коломойському (ну кредитці Приватбанку, яку "закривали" потім
кліька місяців) ми шестеро (найменшій рік) були в поїзді. Короче,
саме мені рішення треба приймати на гарячу голову: вже і зараз --
ніколи не помилялась).

Моє знайомство із журналістикою було дуже пафосним: уявляєте, я
зайшла в редакцію, сказала, що я школярка, але хочу бути
журналісткою і тому мені треба надрукувати статтю, і мене відразу
прийняла головний редактор -- Надія Базів! От так, без запису,
без "почекайте" чи "прийдіть завтра". І чаю зробили і печивом
пригостили. Пані головна редакторка показала мені підшивку газети
(бо я такої раніше не читала). Зазначила, що у них є молодіжна
сторінка і я спокійно можу туди щось написати.

ЩО??? ЩО НАПИСАТИ? Це питання мене мучило коли я була школяркою,
студенткою, практиканткою, головним редактором і навіть нині я не
знаю про ЩО ПИСАТИ)))

Тоді мені допомогли. У Львові був чи мав бути саміт і пані Надія
запропонувала написати такий репортаж-опитування: "Молодь і
політика". І я взялась до роботи, опитала всіх однокласників,
написала і вже наступного дня віднесла у рудакцію свій рукопис.
Його взяли і... І все. Тем мені більше не дали, сама я нічого не
придумала. Тому щотижня купувала "Український шлях" і вишукувала
свій текст. Через місяць, коли я ще ніграмулічки не зневірилась,
я побачила свій текст у газеті. Практично без змін: мій
заголовок, мій підзаголовок, мій текст. О, як же я верещала від
щастя! Бігала по школі із газетою і показувала всім вчителям.

От вчителі мені тоді не дуже зрозуміли) Просто я перфектно знала
алгебру, геометрію і фізику. Ну так, і твори я гарно (швидше
дивно, не так як усі) писала. Але гуманітарієм мене важко було
назвати.

Потім було ще дві публікації в газетах -- загалом три, які і
стали моїм творчим доробком при вступі.
exmargarytka, Magnolia, lesja.f та 12 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment