Чайові у вигляді роздумів

Я була тоді офіціанткою в маленькому закладі на самому краєчку нашого чудового міста.
І не клеїлось мені якось разом усе. І підробіток, і особисте життя, а тут ще і з універу зателефонували, що практику не зарахували... і я сиділа і думала, що тепер робити, а головне - за що перше братися. Одне було добре: батьків вдома не передбачалося у найближчі тижні. А отже, до їхнього приїзду я просто мушу зібратися, і все буде гаразд.
Так я собі міркувала, насправді, зовсім не сидячи. В піцерії звільнили прибиральницю, і "тимчасово" "попросили" офіціанток виходити раніше, щоб прибирати. Як відомо, нічого постійнішого за тимчасове не існує. І звісно, що піднімати нам платню за додаткову роботу ніхто не збирався. Але до вечора від біганини ноги були як колоди, в голові паморочилося від спеки та задухи.
Було і ще одне питання, яке мене муляло гірше від мештів. Фінансове. Це зараз мені здається це все смішним, скільки там одній треба. А тоді... Втім, напевно, це те, про що кажуть "старію": коли припиняєш розуміти себе, тодішню. І навпаки: коли те, що тоді здавалося дурницями, тепер містить купу глибокого змісту.
У нас форма офіціантів передбачала бейсболки. Від них страшенно чіхалося чоло, і якщо раптом у когось в 17-18 не було на чолі прищів, то цей головний убір вирішував це питання миттєво. Я не дуже соромилася своєї літньої роботи, а от зовнішнього вигляду свого - ще і як. Тому ходила здебільшого з опущеними додолу очима, понад все бажаючи не зустріти знайомих.
Коли мене гукнув якийсь чоловік, я аж підстрибнула, почувши своє ім'я.
Він був огрядний, старший, з золотим ланцюжком. І я зовсім його не знала. Втім, я ж офіціантка. Тож була біля столика миттєво. Він якраз допив своє подвійне еспресо.
- Пан хотів би замовити щось іще? - спитала я, думаючи, що перепитувати щодо імені ще не час.
- Та ні, - махнув він грубою рукою з величезним перснем. - Я дивлюся, ти працьовита дівчина.
Я відчула, що червонію від усього зразу - похвали, її недоречності, злості за свій вигляд та спеки.
- Дякую, - витиснула з себе.
- Справа в тому, що є одна робота. І от не знаю, чи ти підходиш і чи підходить вона тобі.
В моїй уяві задзвеніли золоті монети. От саме такі, яких я ніколи не бачила, але які дзвеніли в мультиках. І водночас загорілася червона лампочка: незнайомець приходить, робить компліменти і кудись кличе. Увага!
- Присядь, - запропонував він. Хотів, напевно, підсунути мені крісло, та живіт не дозволив цього зробити, і він знову зручно відкинувся назад.
- Не можу, вибачте. Я на роботі, нам не можна.
- Та припини. Це не ресторан якийсь. Зрештою, клієнт завжди правий, а клієнт, який лишає чайові - удвічі правіший від звичайного.
Я присідаю на краєчок стільця так, щоб в разі чого прожогом бігти куди скажуть. І знімаю бейсболку, щоб мене не було видно так здалеку.
- Очі в тебе чесні, - одразу сказав мій дивний співрозмовник. А я відчула від нього знайомий запах. Точно! На столику поряд з еспресо був ще коньячний бокал, вже порожній. Він дихав гучно, як це роблять більшість людей з надмірною вагою.
- Я бачу, пропозиція тобі цікава, - продовжив він.
- Але ви ще не запропонували.
- Але ти сіла. Отже, слухатимеш. Зацікавлений працівник... що може бути краще? А? От скажи мені, яким має бути найкращий працівник?
Я знизала плечима. Питання явно було риторичне, бо на першому курсі ми небагато знаємо про критерії найму (та і слів-то таких насправді).
- Зацікавлений в заробітку?
- І це теж, - відповіла я, - люди працюють за гроші.
- Я знав, що ти так скажеш, - задоволено посміхнувся він. - Люди працюють за гроші, і не уявляють далі, що з цими грішми. Звідки вони, куди вони. Грошовий потік, з якого їм дістаються краплі.
Це зараз слова "грошовий потік" вже цілком повсякденні. Тоді це була прямо лекція. І я запам'ятала її чомусь слово у слово.
- Чесні, щирі "прості люди", яким дуже потрібні гроші. Які готові тяжко працювати за гроші, майже за будь-які, бо в них нема жодних.
Ці загальні фразочки лупили по мені як молотком. "Бідність - не вада", "Бідні, зате чесні" - чи не гасла мого дитинства. Ну і радянсько-пострадянсько-українська література, дикий мікс якої я вивчала у школі... всі ці праведні голодранці... вони всі жили в мені, висміюючи буржуйських товстопузів. Карикатурно таких, як мій співрозмовник.
- Чесний і бідний. Що може бути гірше, ніж найняти таку людину?
- Гірше? - перепитала я, бо мені в те речення пасувало лиш "що може бути краще"
- Гірше, - посміхнувся він, - що може бути гірше за працівника, який не бачить нічого далі свого шматка хліба? Який ніколи не вийде за рамки своїх обов'язків, щоб не втратити те єдине, що має? Який боїться схибити більше, ніж хоче чогось кращого для себе? Ниці, нещасні люди, які роблять таким же мізерним все, до чого торкаються.
Я сприймала це на свій рахунок. Не знаю, чому. Він же наче вирізнив мене з тих людей, відділив якось. Чомусь же він зі мною розмовляв.
- Або от ще, кредитофобія, - коньяк явно робив свою справу, впливаючи на впорядкованість думок, - ну от це ніби і зрозуміло, що люди не хочуть лізти у борг. Але як треба обмежено мислити, щоби боятись взяти участь в рухах ресурсу. Боятися взяти, бо не буде з чого віддати... тобто, людина припускає для себе можливість аж настільки слабко жевріючого існування, що... ні, мені не зрозуміти цього.
"Авжеж, тобі не зрозуміти, -з неприязню думала я, дивлячись на його живіт".
- Та от навіть ти, - зітхнув він, - хіба це робота твоєї мрії? Хіба ти не мала би зараз навчатися? Але ж твоїм батькам нічим платити за навчання, тому...
- Тому я вчуся на бюджетному місці найпрестижнішого університета Львова, - я сама ні на мить не сумнівалася у престижності, тому мій голос звучав дуже впевнено, - а тут підробляю, бо не звикла просити кишенькових грошей і цьогоріч хочу поїхати на відпочинок самостійно.
Я прикусила язика. А він примружив очі і підняв келиха з краплями на дні.
- Ось, - задоволено майже-прошепотів, замість тосту, - саме тому я тебе і покликав. Насправді завдання буде нескладне, але якщо ти розумієш, про що я говорив тобі досі, - то розумієш і те, що маловажливо, ЩО ти робиш. А надважливо - ЯК.
- Можливо, - знизала плечима я.
- "Можливо" - передражнив мене він, допиваючи краплі. І подивився десь крізь мене. Я озирнулася і побачила білу від злості касирку.
- Тебе всі шукають, - просичала вона, - закінчуй тут.
Я угукнула і почала складати порожній посуд.
- То що за робота? - спитала його майже вже фамільярно. Він надихав на сміливість і страшенно злив зневагою до малозабезпечених людей.
- Не все одразу, - поліз за гаманцем та витяг візитну картку.
- Як здаси зміну, зателефонуй. І я все розповім тобі.

Чайові він лишив, звичайно, щедрі. І вони трохи компенсували злість, яку мала на мене вся зміна до кінця дня. Розмова була дивною, і я мала передчуття, що мене вплутують якщо не у справи мафії, то вже точно у якісь таємниці.
Хтозна. Можливо, так і було. Зрештою, ми так більше й не здзвонилися, а причина заслуговує окремої розповіді.
Але отакі розмови - про все і ні про що - спливають у пам'яті і зовсім інакше розкодовуються на теперішньому досвіді.