Viewing blog entries in category: Поезія для душі

  • Ligymunka
    Я бачив, як вітер берізку зломив,
    Коріння порушив, гілля потрощив.
    А листя не в'яло і свіже було,
    Аж поки за гору вже сонце зайшло.

    Я бачив, як серну застрелив стрілець,
    Звалилася бідна, прийшов їй кінець.
    Боротись зі смертю було їй не вміч,
    Одначе боролась, поки зайшла ніч.

    Я бачив - метелик поранений млів,
    Крильце перебите на сонечку грів.
    Пожити ще трошки на думці було
    І, може, пожив би - та сонце зайшло.

    На світі у кожного сонце своє...
    Любенько живеться, як сонечко є,
    А згасне це сонце - і жити шкода,
    На світі без сонця усе пропада.

    Зо мною росталась дружина моя,
    Зостався на світі без сонечка я;
    Одначе на себе я смерть не зову,
    А з серцем розбитим живу та й живу.
    evita, МарянаК, mamvasulka та 3 іншим подобається це.
  • Ligymunka
    Поки осінь складає в букети оманливість мрій. .
    Поки осінь складає в букети оманливість мрій,
    Поки бабине літо збирає надії у рій,
    Твоє серце присіло на лавку в старенькому парку…
    І читає, здається, пошарпаний томик Ремарка
    – Втім, то тільки здається, бо майже по літньому парко,
    А ілюзії – майже провидці сердечних затій…

    Ти заманюєш осінь, хапаєш її за букет,
    Ти їй кажеш привіт, я давно тебе в гості чекаю
    – Ти вже знаєш мене – в мене печиво з тмином до чаю,
    Ти заходь, коли хочеш, я маю для тебе секрет,
    Потребую поради, і вже цілу вічність чекаю.
    А вона тобі каже – ти все собі знаєш сама,
    Ну а ти? Ти їй віриш - бо виходу в тебе нема.

    Ти ведеш діалог із одною з колишніх тебе,
    Із отою, яка не з Адамових точно ребе́р,
    Бо куди ж його ребра, як серце твердіше за крицю?
    І ти кажеш собі, що у грудях десь взявся надлом,
    І тепер ти летиш дуже низько, з побитим крилом,
    І колишня ота розуміє, киває – було,
    А тоді усміхається і поправляє спідницю…


    Ти така ж, як вона – тільки більше уже не тверда,
    Ти обходиш каміння, минаєш його, як вода,
    І стараєшся зовсім не думати про наболіле…
    Якби мова про тіло – а мова ж таки не про тіло,
    Хоч потреба обіймів давно вже в тобі переспіла,
    Лікарі не лікують підбиті уявлені крила,
    Але ми не про тіло, бо є важливіше за тіло,
    Важливіше, ніж дихання в спину й непевна хода…

    Твоє серце – мов глина, та бракне над ним гончара,
    Ти обпалюєш пальці, бо саме гаряча пора,
    І обвітрюєш губи, і сонцем висвітлюєш коси…
    І здається щоденне-буденне – таке напускне,
    І подібно, що вічність оця нізащо не мине,
    Бо ти їй про хороше, а їй все сумне і сумне,
    І зима не прийде, поки ти її теж не запросиш…
    Sweet sunflower, Eggo Coffee, vasyalesya та 4 іншим подобається це.