Розповіді про пологи

Другі пологи, другий синочок.
Такі з одного боку схожі, і водночас такі інші, ніж попередні.
Цього разу, як і першого, не було ніяких передвісників. Біль, печіння в промежині до них не відношу. Тренувальних теж не було, за винятком 8 серпня, за день до пдп.

Дубль 1. Раптово почало нити внизу і зразу по 1 хв з інтервалом 5-6 хв. Я була з чоловіком по справах і спочатку мовчала, загрузила програмку і почала засікати. Інтервал збільшився і трохи скакав, але 7-9 хв було по 30-40 сек. Так тривало з 16 по 18.30. Правда, не нило, а вже просто кам'янів живіт. Дискомфортно, але лайтово. Я вже готувалася їхати в пб. Син якраз був в батьків, чоловік відмінив свої справи, поїхали додому поїсти, в душ і подивитися далі динаміку. По дорозі додому якось все важче було відслідкувати, після душу так взагалі все стихло. Я отак лежала з помитою головою, вдягнута і готова їхати. А тиша
Пару раз ще щось там тверднуло, але то таке. Засмучена, що і син не з нами, і не відомо, коли прийдеться їхати і чи його забирати і коли, і голову даремно на ніч помила, я зрозуміла, що 08.08 народити вже точно не світить мені.

Дубль 2. 11 серпня, субота.
Пдп минуло в четвер, але моє підраховане по зачаттю і по перших узд було на 12 серпня. Ще в п'ятницю вирішила таки зустрітися з лікаркою з Батальної, але вона не змогла. Перенесли на суботу. Зранку помила голову і пішла дзвонити, лікарка вже їхала в пб і мала бути там лише 40 хв, тому ми не встигали (голову ж треба посушити ). Домовилися на 10 ранку в неділю. Від чоловіка дістала за ту помиту голову, бо він відмінив свої справи і налаштувався вже їхати. (Згадував мені за неї весь час в пологах
В 16 почало хапати, але дуже лайтово. Перші 5 перейм десь були з інтервалом 10-11 хв по 30 сек десь, потім скоротилося до 5-6, але все скакало дуже, то менший інтервал (2.5-4 хв), але коротша перейма (20 сек), то більший інтервал (7-8 хв, інколи і більше 10), але довша перейма (40-50 сек). Одним словом, я вже потім зрозуміла, що як ходити, то менші інтервали і коротша перейма, а як лежати навпаки.
А так то попередила чоловіка, взнала, коли перезмінка чергових на Батальній, батькам виду не подавала, трохи ще з старшим бавилася. І все пробувала вичислити і зрозуміти їхати-не їхати в пб, вже чи чекати ще.
Під вечір перейми стали болючіші, змушували звертати на себе увагу, концентруватися, передихувати, але досить терпимі. Вирішила я більшість таки лежати і вже, як ті "лежачі" почнуть скорочувати інтервал, тоді їхати.
Чоловік покупав і вклав малого, батьки лягли спати, я переодягнулася в піжаму (бо лежати в одязі в ліжку якось не хотілося), але машину не заганяли. Пам'ятаю, чоловік ще здивувався, що то я спати зібралася
Але в ліжку мені біля малого не лежалося, перейми були по 1 хв і болючі. Перемістилася в іншу кімнату на диван, в темряву, чоловік сидів в телефоні, а я накрилася ковдрою, обклалася подушками і між переймами кімарила, інколи майже провалювалася в сон, розуміла, що треба відпочивати. І що 7-8 хв підривалася передихати, перебути перейму. Час від часу ходила в туалет по маленькому і тоді накривала ще одна коротка на унітазі, там вона легше перебувалася. Якщо вставала, то зразу інтервал скорочувався.
В 2 ночі я зрозуміла, що так діло не піде, бо я ні не сплю нормально, ні не роджу ще (інтервал "лежачих" не скорочувався менше 7-8 хв), а сили то ідуть, ніч заходить, спати страшно хотілося. І пішла на кухню, почали дуже часто ловити перейми, корчилася настоячи від них. Чоловік оживився, сказав, що краще мені ходити тоді. В туалеті нарешті побачила вперше частинку пробки - прозорий слиз з кров'янистими прожилками. І тоді вирішила, що пора їхати в пб. Хотілося вже якоїсь інформації. В машині пробувала засікти перейми, то інтервал був 3-5 хв, остання перед заходом в пб - 2.30 хв.
Зайшли о 2.30 приблизно і одразу стикнулися з настороженим ставленням - бо "нічийні". Акушерка в приймальній була приємна, подзвонила до лікарів, чергували Трохим і Поврозник. За першого нічого не чула, за другого чула щось досить позитивне, хоч були і негативні відгуки. Надіялася, що вийде Поврозник, вийшов Трохим. І тут почалася зверхність на межі з хамством: "звідки ви, чого ви сюди приїхали, якщо львівські, ми приймаємо з області, їдьте собі на джамбула, сідайте в машину, покатаєтеся, нічого вам не станеться, ну то що їдете на джамбула?" І це все я стояла слухала в оглядовій від сивого старого дядька, як якась школярка, в той час, як мене хапали перейми. Я лише сказала, що вони мусять прийняти жінку в пологах незалежно від прописки. Він відповів, що то ще треба, щоб я була в пологах. Я: "ну то давайте, може глянемо нарешті?" Вилізла я на крісло, він почав питати де родила першого разу і чого не хочу на Джамбула знову. Сказала, що приїхала з повним відкриттям тоді і мені поставили для чогось капельницю з "фізрозчином" і я так і не відчула потуг, було важко тужитися, тому цього разу не хочу ніякої крапельниці. І тут почалася тирада, що значить її треба було і т.п. Інколи треба ставити крапельницю чи метелика на всяк випадок, щоб потім при потребі швидко реагувати. Я почала пробувати щось суперечити, але то скоріше виглядало на якесь "млямлення". Сказала лише, що не хочу ніяких крапельниць, метеликів і стимуляцій. По протоколу так і має бути. Тут я почула в свою сторону після згадки про протокол "поначитувалися" і все в тому дусі. Подивився він відкриття, потім акушерка, яка з ним прийшла і все мовчала, лише приязно посміхалася) і пішли за ширму шушукатися про моє відкриття, мене це взлило, я попросила озвучити мені. Сказав, що відкриття є. Я питаю, яке саме? 7 см. За ширмою чула, що акушерка сказала 5 см, а він заперечив, що 7 см.
Вони пішли, а нас почали оформляти, міряти температуру, слухати серцебиття, важити і міряти. Були дуже приємні, чекали, поки передихаю перейму. Переодягнулися ми і пішли в родзал.
В родзал ми потрапили десь по 3. Там нас зустріла російськомовна чи то санітарка, чи акушерка і ми напряглися, чоловік аж запропонував поміняти бригаду) Прийшла вже наша акушерка, знову послухала серцебиття, сказала, що докупити чоловікові в аптеці і пішла. Почали розглядатися, жартувати, обговорювати лікаря і передихувати перейми. Я весь час ходила, а на переймі спиралася на стіл, а чоловік розтирав поперек. Час від часу ішла в туалет попісяти, там завжди хапала ще одна менша перейма і постійно виділялося багато кров'янистого слизу. Остання перейма, яку ми зафіксували програмою була по 4 ранку тривалістю 1 хв, але інтервал ми не встигли зафіксувати. Боліло нестерпно вже. Пила воду, чоловік тер поперек і вже хотілося дихати інтенсивніше і голосніше. Акушерка все нагадувала спокійніше дихати, бо запаморочиться голова. І отак, стоячи біля того столу, після чергової перейми побачила, що з мене капають одна за одною величезні кров'янисті каплі. Покликали акушерку, бо були самі. Вона покликала лікаря. Лікар сказав, що то відійшли води і треба забрати плідні оболонки. Я пробувала знову суперечити, що ще ж води не відійшли повністю, нащо забирати оболонки, але якось інтуїтивно погодилася вилізти на ліжко, бо вже змучилася терпіти ті перейми і хотілося приближення фіналу. Він забрав оболонки і спустив води, лилося багато. В перших пологах, як лікар прибирав оболонки після відходження вод, такого не пригадую. Після того мені дозволили злізти і ми далі передихували перейми біля мого столика. Тут вже майже одразу почало перти в кінці кожної перейми. Я зраділа, що нарешті відчуваю і розумію, що таке "пре" і "хочеться какати", хотілося в прямому значенні цього слова. Акушерка вже від нас не відходила і я все її питала, "то вже скоро, то ще трохи і все, чесно?" Перло нестерпно, я вже і підкрикувати почала, що не можу, що пече, що розпирає, хотілося присісти, але акушерка не давала, зразу "Наталя, Наталя, встань". Я не розуміла, чому ніхто не коментує, чи то можна вже тужитися чи ні, бо я ж то пам'ятала, що то може бути, що вже пре, а тужитися не можна. А тіло саме витискало, таз розпирало. А я не знала чи то я какаю, чи то дитина йде І я сама не витримала і кажу "мене пре, то вже можна тужитися?" Тоді мені скомандували лізти на ліжко, я кажу "не хочу, мені тут добре", але не дали: "ти що, як, як ми там маємо приймати дитину, не вигадуй ліз", я ще пару раз сказала, що не хочу, лікар вже почав підвищеним тоном до мене обурюватися. Таки полізла я на ліжко, акушерка, якось співпереживаючи, намагалася максимально комфортно підібрати мені положення, по максимуму підняла спинку, але все не то мені було, мене пекло отак лежати, вона пробувала і валика скрутити під спину, і подушку поставити, і так, і сяк. Якось з горя пополам мене примостили, я вчепилися руками через голову ззаду в поручень ліжка, витягнула спину, ніби провисаючи трохи. Стало трохи легше, правда руки досі болять) І почали ми тужитися, десь 2 потуги, здається, вона притримувала і направляла/розправляла промежину, пекло нестерпно, ніби вона нігтями в клітор вп'ялилася, але не прорізалася голівка. Чоловік весь процес підтримував, гладив, пробував заспокоїти, сказати, що вже ось-ось, кінець (слова про близький фініш дуже надихали мене), щось радив по моєму диханню. А акушерка все затикала його, казала "підтримувати можна, але нічого не підказуйте, ми самі розберемося". Акушерка побачила старий рубець від епізіо і хвала її старанням, я по ньому не порвалася. Я вже трохи кричати починала під кінець, але мене все зашикували, щоб не кричала. Я вссе питала "то вже майже все, то вже та?" Чи то чоловік, чи то лікар, сказав, що вже видно чубок. І на третій десь потузі відчула ніби полегшення - прорізалася голівка, але щось не повірилося, і тут справді кажуть, ще разок давай, ще одна і плюх - вискочив малюк.
О 4.45, здавалося пройшла вічність, а від тої останньої засіченої перейми пройшло десь 40 хв. Фіолетово-синій, з пуповиною навколо шиї, пару секунд мовчав і потім дужо закричав. Цього разу я справді максимально була припіднята, бо побачила його одразу, ще до викладання на живіт, в перших я такого не пам'ятаю, значить набагато більше лежала. Лікар щось там сказав про дуже тонку пуповину. На моє перепитування нічого не відповів. Акушерка одразу перерізала пуповину і тут я згадала, що забула про відпульсування попросити-наголосити, і така засмучена лише прокоментувала "ви ж їй не дали відпульсувати...", вона типу заперечила, але... Мій промах.
І тут я одразу почала атакувати за те, що ще можна врятувати - тепловий ланцюжок. Почала казати, щоб виклали одразу мені його, без будь-яких маніпуляцій і обтирань/одягань. Здається, виклали (треба чоловіка перепитати). Але акушерка зразу почала "лише слиз відкачаємо, він ж наковтався там", і почали кликати педіатра, яка все чомусь не ішла, а вони все кликали, а вона не йшла. Таки прийшла і забрала малюка на столик обтирати пеленкою і відкачувати слиз. Я вже почала кричати, що "по протоколу ви повинні... " і що саме вони там повинні, "не забирайте", "нехай лежить", "всі маніпуляції в мене на животі", тоді лікар вже перейшов в крик до мене, щось типу "ви всі такі професори, що вчилися в медичному", "ідіть в своє училище командувати", "ви хто, щоб вказувати лікарям", "може вже досить". Бачу, більшість часу доброзичлива акушерка враз змінилася і не підтримала мене тут. Одним словом, поки малому проводили маніпуляції, родилася плацента (мені справді вкололи в сідницю окситоцин вже, як малий був на животі), мене оглянули. По старому не порвалася, розривів зовнішніх нема, є внутрішні тріщинки. Як вони пояснили, вони намагалися "врятувати" старий шов і тому слизова порвалася в слабому місці. Лікар вирішив зашити лише одну більшу тріщинку і запитав чи шити більше чи я готова терпіти, що буде пекти, як пісятиму. Сказала, що готова, не шийте. Таки зашив дві, пекло, але не так нестерпно, як в перших пологах, коли шили епізіо. Акушерки ще щось коментували про присутність чоловіка в пологах, що вони не хотіли б і т.п. Чоловік пробував заперечити, пояснити щось їм там. Нарешті вернули малечу, накрили рушником. Двічі чи тричі обпісяв мене, так тепло-тепло було Але він пролежав не повну годину, десь 40-45 хв і акушерка забрала важити і т.п. Він, виявляється, обкакався добряче, що акушерці було годі його відмити, аж стіну над столиком заляпала))) Одного білого чоловічка, що я наготувала замастили, чоловікові прийшлося швидко шукати іншого в сумці, приготованій в палату. І тоді вже його приклали до грудей, не зразу захотів шукати і потім не зразу брати. Тоді вже нас нарешті лишили в спокої, аж десь до 7. Лише час від часу хтось заходив, щось там ще робив в родзалі.
Чоловік трохи постояв біля нас, пофотографував, а потім влігся на диванчик і навіть встиг заснути Спати хотілося дико, в душ хотілося дико. Хотілося вже помитися і заритися з малюком під ковдру і поринути в сни
Мегавдячна чоловікові за його підтримку і розуміння і співпереживання, з ним цього разу встигли якось свідоміше перебути пологи, що вдома, що в родзалі. Він справді розумів, що зі мною відбувається і відчувалося, як він мене надихає, підтримує і ніби ділиться своєю енергією. Він був і фізичною, і моральною опорою.
Теж задоволена акушеркою, яка була досить позитивноналаштована і по суті окрім відпульсування пуповини і трохи підіпсованого теплового ланцюжка, нарікати на неї нема чого. Старалася допомогти, як могла, плюс завдяки їй я без швів, як таких. На жаль, не запам'ятала її прізвища. Лікар ноу коментс... Тобто, його ставлення. А по суті в пологах він нічого і не робив, окрім забирання оболонок і зашивання тріщин. Ну і таки не дали прислухатися до свого тіла і вертикально спробувати народити. Хоч тоді акушерка мабуть не змогла б ефективно запобігти розриву старого шва, хто знає.
Отака історія приходу у світ нашого Кирилка
Незважаючи, що знову були якісь нюанси, ці пологи по атмосфері були якісь веселі, легкі, вільні, оповиті любов'ю.
п.с. Вже після пологів в родзалі акушерка питала чи ми не тримаємо обіди на них, а то були такі вороже налаштовані, чи задоволені і т.п. В лікаря теж, що після пологів, що в палаті, коли приходив, першою фразою було "ну що, все по протоколу"? Постійно закидав, "ну ви так все читаєте" , "ви такі начитані, то повинні знати...". Хоч загалом то все говорилося вже з посмішкою і в дружньому такому тоні, але як на мене, то не професійно.

 

Вагітність друга.
Не зважаючи на токсикоз до 17 тижня, низьку плацентацію, яка не давала мені спокою до УЗД в 36 тижнів, ця вагітність була по відчуттях легшою чи то через період весна-літо, чи то через менше кг, які набрала.
Всю вагітність мала передчуття, що до терміну не доходжу.
УЗД в 36 тижнів ввело в ступор – сідничне передлежання. Якщо до того в голові проскакували думки їхати на чергову бригаду, то після нього вирішила йти домовлятися з лікарем. Вмовляння, музика, вправи – нічого обернути доню не допомогло. В кінцевому результаті в 39 тижнів я вирішила кинутися того всього і просто малювала в думках картину своїх ідеальних природніх пологів. УЗД в 38 тижнів прогнозувало вагу 3400, лікарка говорила що ми справимося і все в нас вийде.


Тричі я була на порозі пологового вже з сумками.

Перший раз 21 серпня, йшов 39 тиждень, збиралася до лікаря на огляд, вона попередила, щоб приїжджала вже з речами, так як вагітність друга, сідниці, і краще перестрахуватися. Але в той день мене таки не залишили, після дуже легенького огляду, лікар сказала, що шийка м’яка, але ще рано, відкриття не було. Домовились, що якщо не народжу, приїду на огляд 27 серпня в понеділок.


Другий раз: 4.30 ранку неділі, прокинулася від того, що хочу в туалет по маленькому і щось мені стало мокро, сіла на край ліжка і стало ще мокріше, швидко дійшла до ванни на білизні побачила велику пляму з крові, поки сиділа на то вийшов згусток крові розміром в 5 копійок, в мене почали труситися руки, бо не могла зрозуміти, що то за кров, все прислухалася до дитинки, а вона в той час була дуже тихенька. Вирішила поки нікого не будити, пішла в душ, тоді знову в туалет кров була далі. 5.30 вирішила подзвонити до лікарки, сказала, що маю підозру на підтікання вод і якісь кров’янисті виділення. Домовилися, що я їду в ПБ, черговий мене оглядає і в разі чого лікарка приїздить. Збудила чоловіка, приготувала йому поїсти, видзвонила брата, зібрала доні речі, так як вона їхала до моїх батьків і десь близько 6.30 ми були в пологовому. Черговий мене оглянув відкриття було 2 пальці, але він сказав, що води цілі і це почала відходити слизова пробка. Сказав передзвонити лікарці і їхати додому, але так виглядає, що ввечері можу повернутися назад в ПБ. Так як мене нічого навіть близько не боліло, не потягувало і тд і якби не ті кров’янисті виділення

бо першого разу пробка відходила і близько не так

я б навіть не їхала на огляд, ми поїхали додому. То була 7.00 ранку доню від мами не забирали, бо вона спала, брат завіз нас додому і ми лягли досипати . І така та неділя видалася лінива, до обіду провалялися в ліжку, дивилися фільми, мама дзвонила ледь не кожну годину, питала чи нічого не чути, а в мене було затишшя, тільки далі відходив корок. У вівторок 28 серпня в нас в селі храмовий празник і я вирішила ще під вечір спекти щось солодке. Чоловік мене відмовляв, а я дорвалася і вирішила, що певно дотягну таки до ПДП і швидше не народжу. Ще пораючись на кухні я відчула, що почав потягувати сідничний нерв, який до того тягнув ще на початку вагітності. Дуже уваги тому не придала, а вже коли сіла відчула якийсь дивний біль внизу живота, ніби місячні, була 18.30. Через деякий час знову таке саме ниття. Брат привіз доню і ми знову були всі в очікуванні. Паралельно сиділи з чоловіком розмовляли і я казала, що вже і не пригадую як ті перейми мають починатися, але якщо це вже початок, то по розвитку подій зрозуміємо, що то воно. Через годину я вирішила, що пора включати програмку на телефоні, щоб хоч прослідкувати чи є якась періодичність. Перейми йшли далі дуже легенькі не наростали, періодичність стрибала то що 20хв, то що 15хв і тривалістю в середньому по 25 сек. Вирішили ми, що ще кудись їхати рано, я ще сходила в душ і ми вклалися. Так півночі я проспала, кожного разу клацаючи на телефоні як хапала наступна перейма і знову засинала. В 3.00 перейми вже були кожні 10 хв тривалістю по 40 сек і їх сила почала наростати, бо вже хотілося під час них скручуватися на ліжку. Чоловік з донечкою спали дуже міцно, а я бігала в туалет і вирішила, що полежу- посплю ще до 7.00, нехай вони виспляться, а тоді будемо збиратися. Але не тут то було, з години 5.00 мене почали накривати вже добряччі перейми, на ліжку лежати було не сила і кожного разу мусіла вставати і оператися на комп’ютерний стіл, так було легше передихувати . І так що 8 хв я вставала і йшла до столу, чоловік прокинувся і без слів зрозумів, що цього разу ми в ПБ їдемо вже без повернення додому. В 7.00 видзвонила брата, тоді відразу подзвонила до лікарки, вона також виїжджала з дому. В пологовому ми були близько 8.00, переді мною оформляли ще якусь дівчину, а той час в приймальні здавався вічністю. Ранкову тишу порушувало тільки моє передихування перейм. В родзал ми потрапили в 9.00, чітко пам’ятаю першу перейму там 9.03 на годиннику, перейма вже тривалістю 50 сек. За цей час я встигла і на фітболі посидіти, і на чоловікові повисіти, але нічого так не полегшувало біль як просто спертися на стіл. І так ми пробули в родзалі вже 30 хв, а до нас досі ніхто не приходить, лише санітарка застелила простинь на трансформер. Мене вже добряче накриває, постійне відчуття, що хочу в туалет по маленькому, я таки між переймами бігаю, але лиш посидіти. В 9.45 нарешті приходить лікарка, чоловіка просять вийти, бо буде мене оглядати. Я щасливо, бо нарешті про нас згадали, вилажу на ліжко і тільки лікарка торкнулась мене там, мені стало тааак тепло і водночас легко, що я відразу і не зрозуміла, що сталося. Відійшли води, відкриття повне. І тут почався рух. Чоловіка відправили в аптеку, в той час прийшла акушерка, заходив ще якийсь лікар

здається це був Сімкін

і почувши що тут сідниці, сказав, щоб обов’язково ще якогось лікаря взяли собі на підмогу.В той момент лікарка і акушерка обговорювали між собою, що певно будуть робити епізіо вразі потреби. Прийшов Ковальчук(його лікарка взяла на підмогу), дуже гарно зі мною поговорив, і сказав що все йде добре, що народжу сама, тільки слухати свого лікаря і все буде добре. Коли чоловік повернувся з аптеки

а враження було, що його немає вічність

, почалося найцікавіше. Почали прорізатися сіднички, перейми йшли вже кожні 2 хв і мені хотілося тільки одного – просто встати і походити. Акушерка підключила крапельницю, щоб в третьому періоді ввести окситоцин. І тут в один момент я відчуваю, що мене починає тужити. Озвучую свої відчуття лікарці і мені ще раз проговорюють, що ми зараз робимо. Акушерка в той момент піднімає мені трансформер і я опиняюся в майже сидячому положенні. Перша потуга відчуваю що доня просувається, чую з боку хтось кричить, щоб швидко кликали неонатолога, дивуюся чому так швидко ще ж працювати і працювати, друга потуга проходить, лікар каже, ще зовсім трохи і щоб я постаралася зараз з усіх сил для доні, бо їй зараз теж не легко. Третя потуга, набираю повітря повні груди, один видих і бульк, щось тепленьке, маленьке і дуже голосне вже в мене на грудях. Мої перші слова були - «що вже все?». Пуповині дали від пульсувати, плацента вийшла дуже швидко, десь за 3 хв після доні, окситоцину мені ввести не встигли і відразу відключили крапельницю. Але я знала, що ще не кінець і з острахом, згадуючи перші пологи чекала чистки

попереднього разу вона була дуже болюча

, і швів, бо начиталася, що з сідничним багато рвуться. Але чистку зробили швидко і безболісно і лікар мене ощасливила, що ні розривів, ні тріщин у мене немає.

В цілому якщо підсумувати всю розповідь, то це були ідеальні сідничні пологи, яких я зовсім не очікувала. Втручання лікарів було мінімальним – огляд, слухання серцебиття, прийом дитини і чистка. А весь час, поки я працювала вони стояли і просто спостерігали. І тут я пригадую, як на першій зустрічі з лікарем, вона сказала, що з сідничним передлежанням жінка повинна народжувати сама без зайвих втручань і стимуляції, а лікар тільки спостерігає.

Ці пологи порівняно з першими були м’якими, не відчувалося тиску з середини, зате всі перейми і аж до останньої потуги я чітко відчувала рухи донечки.

Чоловік весь час був зі мною і без нього я б не справилася, змочував мені обличчя мокрою пеленкою і давав пити під час перейм і потуг. Сказав, що цього разу бачив все, але було легше, бо мені було легше. Навіть встиг засікти, що від часу коли до нас прийшла лікарка і до народження доні пройшло 27 хв.


Так в 39,4 тижні на світ з’явилася наша друга принцеса, Марія, 27 серпня, 3600, 54 см.

 

Вагітність.

Магічна, легка, несподівана і дуже очікувана.
Несподівана, бо плану її не мало б бути, я готувалась до затримки, бо Толя захворів і їв лише груди в свої то два роки, замість звичного годування на сон - годування нон стоп (отит така противна хвороба). Але за тиждень затримки я зрозуміла, що щось тут не так і варто купити тест. Очікувана, бо відколи купила тест і поки його не зробила ми вже з чоловіком налаштувались на другу дитину і чекали позитивного результату. Магічна, бо десь в той час, як відбувалося зачаття, мені приснилася моя баба і я пообіцяла їй назвати доню в її честь. Тому з ім'ям ми визначилися одразу і я практично одразу розуміла, що це дівчинка, хоч старались зайвий раз себе не налаштовувати.
Легка, бо я навіть маючи великий пуз бігала за Толіком і ніяк не могла повірити, що я таки вагітна, може просто поправилась? Ну і що що я чую рухи і бачила свою дівчину на УЗД)))

Я собі намалювала 2 дати пдп, першу по першому УЗД і другу офіційну- по місячних. Сподівалась справитись набагато раніше, але Гануся виявилась дуже пунктуальна. Я прокинулась трошки за північ в нашу першу дату Х, бо зрозуміла, що щось не так, я не хочу спати. За годину почались легкі перейми. В обнімку з Толіком я почала засікати перейми. 7-8 хвилин, нічого не болить. Зате хочеться їсти (і я наївно думаю, що то тренувальні), пішла їсти, книжку почитала, і тут бачу що перейми скорочуються, а я не маю бажання будити серед ночі ні Толіка, ні лікарку, тому пішла назад в ліжко з надією, що інтервал стане довший і так воно й вийшло, знову 5-6 хв. Так я дочекалась до 6 ранку і пішла казати чоловіку, що на роботу він сьогодні не йде.
Чоловік одразу розпсіхувався, чому я не розбудила його вночі, що терміново треба викликати свекруху (хоч вона при будь якому розкладі не встигла б). Потім заспокоївся і заставив мене подзвонити лікарці. Поки я це все виясняла з чоловіком, інтервал став 3,5 хв і я злякалась, лікарці розповіла про 5 хв і вона сказала, щоб ми негайно виїжджали і вона виїде, бо починаються затори, а це другі пологи і може бути сюрприз.
Розбудили Толю і виїхали. По дорозі вже були перейми сильні, але періодичність кульгала, бо я нервувалась трохи. В 7.40 були в пологовому, там сказали що відкриття 6-7см і відправили в родзал.
Лікар уточнила, чи пробивати води, я попросила почекати, щоб Іван встиг завезти Толіка в садок і приїхати до мене. Перейми стали дуже болючі і я вже не знала чи дочекаюся я ще дві години, поки повернеться Іван.
В палаті в мене все було по Одену, напівморок, можна було свічки запалити, але мені було не до того , я дивилась відео про дихання під час потуг. Я з цим відтягувала всю вагітність. І от прийшов час.
Коли перейми стали довші за інтервал між ними, я перемістилася з фітболу на ліжко, бо вже не могла терпіти.
Почала кликати лікарку, її не могли знайти, прийшла акушерка і стажерки, все що вони встигли- перевернути мене з боку на спину (у мене було ліжко трансформер, спеціальний стілець, але я не мала ніякого бажання міняти позицію. Все було надто швидко. Перейми переходять в потугу, тіло інстинктивно тужиться, я верещу. Я вже потім зрозуміла, що той вереск, ниття, що мені боляче, допомагали мені відключити голову і дали тілу можливість робити свою справу.
Другу потугу я інстинктивно стримувала, дихала по собачому, бо Гануся йшла дуже швидко, мені було капець як боляче. Вийшла голівка, на третій вихлюплюнолось тільце.
Мене спитали, що робити з пуповиною, я попросила дати відпульсувати, так само уточнили чи колоти окситоцин в третьому періоді, я відмовилась, за пару хвилин була переймається, почала виходити плацента, мене попросили потужитись і вона вийшла.
Все. Прийшла моя лікарка)) Дитину одразу віддали мені, дві години нас не рухали, ніхто не забирав важити/міряти.
Лікар сказала, що це були ідеальні природні пологи. В принципі я погоджуюся, я цього дуже хотіла, але розуміла, що в процесі все може бути і треба буде діяти по ситуації. Обійшлось без тріщин, швів і ТД.
Було ще два моменти, які ми обговорювали до пологів. Клізма, лікар сказала, що в них це не вважають потрібним, тому ніхто і не пропонував мені, обійшлось без сюрпризів. Пробиття вод. Все по моєму бажанню. Пробили між потугами, перед виходом голівки.
Чоловік не встиг на пів години) Розстроївся, але що вже зробиш. Тепер він натякає на третю дитину, щоб таки не пропустити нічого))

 

Хотілося коротко і по суті, але не вдалося)))

Перша вагітність 8 років тому легка - крім помірного токсикозу в першому триместрі і печії в самому кінці - все було супер.

Але перші пологи - це жах. Карантин через свинячий грип, відповідно про партнерські пологи довелося забути. Добре хіба те, що спокійно дали доносити до природного початку. Відійшло трохи вод, перейм ще не було, поклали в патологію. Тієї ж ночі почалися перейми, які вранці лікар вирішив прискорити пробиванням вод і стимуляцією окситоцином. Після того пам'ятаю жахливий, виснажливий біль, потім якась дослівно мить потуг - і по всьому. Ага, ну і епізіо...
Ставлення лікаря загалом ніби й непогане, але здається, що все могло бути по-іншому.

Друга вагітність була дуже складна. Сильний токсикоз десь від тижня 7-го і майже до кінця, кров'янисті виділення на 11-му тижні через низьку плацентацію, болі в тазових кістках, про печію, затерпання рук і тд вже не згадуючи, а крім того - коники лікарки з ЖК, яка заповзялася панікувати з будь-якого приводу і лякати передчасними пологами. Спочатку в якийсь візит не могла вчути серцебиття дитини, потім стала жахатися міомою, тоді багатоводдям, а на 32-му тижні наполягла на патології на Джамбула через тиск 130 на 90 і білок в сечі. Не покидало відчуття, що я займаю там чиєсь місце, бо нічого мені не робили - здавала хіба добовий аналіз сечі і регулярно робила КТГ.
На той час я мала попередню домовленість зі своїм лікарем з Мечнікова, але ніяк мені не хотілося туди через стафілокок. Халепа полягала ще й в тому, що з дня на день обіцяли відкрити пологовий на Батальній і відповідно відразу закрити Мечнікова. Для душевного спокою вирішила придивитися до лікарів на Рапопорта. Варіант ні з ким не домовлятися дуже мені подобався, але кілька "приємних" персонажів переконали мене не їхати до чергового)))
Тимчасом багатьох лікарів побачила в спілкуванні з пацієнтами і прізвища двох зафіксувала собі як варіант на всякий випадок.
Після 37-го тижня морально стало цілком добре і спокійно, а також зрозуміло, що напевно мене чекає такий самий сценарій, як в першу вагітність, тобто ходити мені ще місяць як мінімум. Мечнікова, отже, буде закрите, Батальна ніби вже починала працювати, але в якійсь незрозумілий "демоверсії", тому вирішила домовитися з кимось з Рапопорта. Рібун мені відмовила, бо це для неї надто пізно, вона "веде" своїх вагітних з кінця 20-х тижнів, а лікар Лисий теоретично погодився, але на той час був у відпустці, казав підходити, якщо за два тижні буде актуально.
Актуально було))), тому познайомилися, домовилися бути на зв'язку і стало якось так спокійно відразу. Через кілька днів - 9 липня - була ПДП, тому знову довелося навідатися. Лікар оглядав живіт, цікавився самопочуттям, і на тому все. Сподобалося, що не було мови про патологію) Тільки про те, що після 40 тижнів треба мене пильнувати))) Я була впевнена, що дочекаюся 42-го тижня (в ці останні тижні час від часу відчутні були тренувальні перейми, але дуже лагідні, переважно по ночах, одного дня виглядали вельми обнадійливо, але було ще рано). 12 липня огляд на кріслі, 16 липня знову, розкриття 2 пальці.
Повернулася додому, але вже ненадовго. По обіді почав відходити кров'янистий слиз і мінятися настрій))) Коли я розплакалася, слухаючи пісню, яку чула мільйон разів і вона мене ніколи аж так не зворушувала, зрозуміла - то воно, передвісник))) Щоб абстрагуватися від думок про головне, вирішили з мужом подивитися якусь комедію. То був перший день, коли ми лишилися самі - сина, зважаючи на мій 41-й на носі тиждень, забрали до себе мої батьки. Під час кіна живіт трохи терп, але відчуття було навіть приємне) З часом затерпання ставало довшим, тоді просто глибоко дихала. Після кіна пасувало лягати спати, але розстелене ліжко виглядало підозріло "не для мене" в той вечір))) Вирішила позасікати час того затерпання за допомогою відповідної програмки, і зрозуміла, що це напевно несерйозно - і тривалість, і проміжки були страшно хаотичні.
Була за кілька хвилин північ, тому подумала, що краще телефонувати до лікаря вже, а не в глупу ніч, особливо, якщо це не пологи, а тільки тренування. Але лікар категорично наполіг під'їхати до чергового. "Профілактично" прихопили з собою торби і не поспішаючи рушили, як думали, на нічну прогулянку.
Чудова вулиця Шевченка (як казав один шофер маршрутки, така ж страшна, як доля Шевченка))), стала мені, видно, в пригоді. Коли ми приїхали під лікарню, в мене вже було мало сумнівів, що то "воно")) доводилося перечікувати, де хапало - пам'ятаю на дотик стіну пологового, там де глухе вікно на початку корпусу)
Чергувала тоді Надія Шнира, яка оглянула мене мовчки і відправила оформити папери. Сказала, що телефонує лікарю, і до мене долинуло "сім пальців". Чудоженщині, яка мене оформляла, сказала: "7-й родзал", без клізми")))
Поки заповнювали документи, чоловік повернувся до машини по сумки, ми обоє передягнулися, і санітарка повезла нас ліфтом нагору. В родзал разом із нами прийшли медсестра і акушерка, почали застеляти ліжко і т.д.
Тим часом приїхав лікар, подивився і сказав, що є повне відкриття, народжуємо.

Сказати, що це було щастя - ніц не сказати) Всю вагітність мене переслідували кошмарні спогади про перейми на перших пологах, а тут, виявляється, це вже позаду))) (Пізніше знайома гінеколожка пояснила мені, що з повним плідним перейми набагато менше болючі)
З моєї згоди лікар пробив води, вони були чисті, і це дуже втішило. Потужний період теж був цілком інакший, ніж в перших пологах - довгий, але якийсь усвідомлений. Старалася слухати акушерку (до речі, несамовито класна людина з чудовим іменем Володимира, дуже позитивна, вона навіть хвалила мене в процесі, а я така, мушу визнати, що хвалити мене треба, тоді виростають крила))) Дихала, як дихав лікар, дослівно цілий час, тоді відпочивала, і нова перейма/потуги. Приблизно за хвилин 30 народилася наша дівчиночка, її поклали мені на живіт, ну і що тут скажеш - "ось воно - щастя".
Але до грудей ніхто мені дитину відразу не дав (привіт, ЖК!!!((() бо в обмінці не було результатів другого аналізу на СНІД - лікарка забула вписати. Поки зробили експрес-аналіз, минуло до пів години часу, тим часом - зважування (4900), міряння зросту (59), одягання. Зашивання тріщини)
А далі - спокій і насолода))) по трудах)))
В палаті я опинилася з двома чудовими Мартами (з однією досі підтримуємо зв'язок)), а до того ж це було 17 липня - іменини Марти))))
Через годин чотири ходила в туалет (не так і близько по коридору), було цілком ок. І взагалі в цьому плані почувалася людиною відразу, не порівняти з першими пологами, коли місяць не можна було сідати, про інші дискомфортні моменти вже не згадую((((
І так замість "тєжко відходити" охопило відчуття ейфорії)) Захотілося народити ще)))

Мораль байки така, що можна дуже старатися якимось чином передбачити, змоделювати перебіг процесу, але це неможливо. Я дуже боялася, що мені винайдуть причину для КР, або що перейми будуть слабкі і знову дійде до окситоцину, боялася того болю, який пам'ятала з першого разу, розрізів, безпорадності тривалий час після пологів... Богу дякувати, нічого з цього не було.
Треба визнати теж, що все має значення. Те, що я навчилася за відеороликами дихати, дуже мені допомогло в першому періоді. Присутність і підтримку чоловіка ні з чим не зрівняти. Навіть те, що народжувала в вже знайомій лікарні, додавало відчуття комфорту. Очевидно, недарма так боліли кістки - організм знає, наскільки великою буде дитина і теж відповідно підлаштовується) Надважливий чинник - вибір лікаря, з яким можна вести нормальний діалог і відчувати, що твоя думка шанується. Скажу більше, такої підтримки від лікаря під час пологів, і навіть після них, я не очікувала. Важливі теж досвід лікаря, його компетентність, але так само - і його людяність, характер, стиль спілкування. Важлива вправність акушерки (її, на відміну від лікаря, як правило, вибрати нема можливості - тут все залежить від випадку). Має значення і приязне ставлення всього персоналу.
Окреме велике дякую ДПосиденькам, які відкрили мені очі на цілу купу питань і проблем, особливо під час вагітності (вкінці моя лікарка знала тільки те, що я почуваюся добре, що не день, то краще)))
Але в сумі все залежить тільки від Бога. Цілком йому довіритися - найважливіше. Я особливо чітко усвідомила це за день до народження донечки - і тепер можу писати про чудові спогади про пологи, про які я навіть не мріяла, кажучи щиро) І взагалі, все це, починаючи від зачаття і до народження - настільки неймовірне і розумом незрозуміле, що інакше як Божим чудом не назвеш! Моя вдячність за це несподіване чудо - безмежна

 

Спробую і я розповісти про свої другі пологи. Перші були 3,5 роки тому на Мечникова, ЕКР. Оскільки я в певний момент залишилася без лікаря, то подзвонила попередній лікарці і мене запросили по телефону в патологію: швиденько оглянемо, прооперуємо під модною епідуралкою, музика, фоточки. Це був кінець 38го тижня. На 39ому я нарешті познайомилася з Місюрою Анжелою Григорівною з Перинатального центру на Вашингтона. Дуже мені заімпонував її позитивізм і легкість. Вона не відкидала можливості вагінальних пологів, проте все одно казала, що варто лягти в патологію, щоб вона змогла мене оглянути. І відпустила гуляти ще тиждень. Я себе налаштовувала, що народжу десь на 42 тижні, тому планувала, як відбиватися від патології або принаймні втікати з неї на ніч.
У вівторок мала дзвонити лікарці і домовлятися про зустріч у середу. Але вирішила собі подарувати ще день. У вівторок ввечері дуже нив поперек, вночі спати не хотілося.
В середу я таки домовилася про зустріч з лікарем в четвер вранці. Речі брати ніхто не казав. Десь тоді ж почала відходити пробка. Я покіпішувала, сказала мужу, що то і два тижні може тривати, але відмінила зустріч в центрі і взялася допрасовувати дитячий одяг Десь о другій відчула легкий тиск на область тазу, але то було зовсім не схоже на мої перейми в перші пологи. Тому "улыбаемся и машем". Їсти не хотілося - налягала на виноград. По шостій ще мала зустріч, на яку поїхала, але там вже засікала перейми паралельно з розмовою. Правда, ще могла перейму і проговорити.
Забрали дитя з садочка, повернулися додому. По сьомій перейми були тривалімью до хвилини з перервою 7-10хв. Тоді зідзвонилися з лікаркою, домовилися, що ще чекаємо, але по бажанню можемо заскочити в пологовий до чергового Я подумала і взялася збирати сумки.
Дімі пояснили, що братик уже готовий народитися і тато з мамою мають їхати в пологовий, а Діма буде з дядею (моїм братом). Діма лиш запереживав, що залишиться сам, поки дядя не приїхав, але навіть проти того не заперечував. Пояснили, що самого його не залишимо і разом дочекалися брата-дядю До слова, Дмитрик ще ніколи не ночував без мами і тата.
Поки збиралися, інтервал між переймами став 2-3 хвилини, і я вирішила голову вже не мити В машину сіли десь о 22ій і в дорозі інтервал між переймами повернувся до 5ти хвилин. Поїхали ще залагоджувати останні справи по аптеках і банкоматах. Потім запаркувалися біля пологового і я відмовилася виходити - дуже зручне крісло виявилося в машині. На той момент інтервал знову скоротився і перейми ставали все болючіші.
Перед 23ою пішли ми таки здаватися в пологовий. Черговим був Поврозник. Не хамив, але говорив досить жорстко, а в погляді явно читалося бажання покрутити пальцем біля виска, коли взнав що у мене перший КР був. Сам подзвонив Місюрі і сказав, щоб приїжджала: "У тебе тут вагітна з рубцем народжує, за нею дивитися треба!" Відкриття було 4 см.
Ми переодягнулися (чоловікові теж потрібен змінний одяг, а от флюорографія не потрібна - у нас не було ні одного, ні іншого) і пішли в пологовий зал. Я так розумію, що нас розмістили поближче до операційної - в першому залі. Він маленький, на той момент без фітболів і т.п., але з просторою душовою кімнатою. В результаті, зі снарядів мені знадобилися крісло-кушетка, щоб спиратися, крісло для вертикальних пологів, коли вже відчувалися потуги, і муж, на якому після пологів виявила пачку синців. Шкода, в перших пологах душу не було - тоді так туди тягнуло.
Отже, ми влаштовуємося в пологовому залі і гадаємо, чи прооперують до півночі, чи все ж будемо мати два ДН в один день (чоловіка сестра і наш новий малюк). Лікар приїхала досить швидко, оглянула, поставили 2 катетри, взяли в мене кров на аналізи, послала чоловіка в аптеку (280 грн, включно з трьома ампулами окситоцину), почала заповнювати документи (ми погодилися підписати і згоду на КР), але так і не завершила з ними, бо вся увага була на мені.
Далі мені важко згадати конкретний час подій, але було якось так. Постійно моніторили серцебиття між переймами. Я весь час коментувала свої відчуття, питала, що відбувається і чи ще довго Мені все гарно пояснювали, лиш про тривалість відповідали якось із затримкою, але відповідали. Після того, як відійшли води (передні) поставили крапельницю, наголосивши, що там фізрозчин і окситоцин не введений туди (але готовий). Покликала лікарка ще Поврозника, який оглянув мене, трохи з Анжелою Григорівною словами пожонглював, але висновок дав наступний: голівка ж опускається, процес іде, народжуйте.
В якийсь момент зі мною спілкувався анестезіолог (чи власне зараз, чи ще раніше). Напоготові була операційна. Лікарі домовлялися між собою, кого де шукати на випадок операції.
Після відходження вод характер перейм змінився (чи то все ж окситоцин почали капати, бо додому я його точно не привезла). Якщо до того перейми були болючі, то тепер до них додався ще сильний тиск на тазову область, який був все інтенсивніший. Перерви між переймами стали майже непомітні, мене "накривало". Я переселилася на стілець для вертикальних пологів. Пам'ятаю, що мені дуже смерділо горілою проводкою. І що хотілося коньяку. Ну і цікаво було, скільки то може тривати - обіцяли пару годин. Але якось зовсім швидко акушерка сказала: "Видно голівку!" Мене одразу посадили на крісло, спинку підняли, але мені якось все одно було. Набігло купа народу - чоловік 8 медперсоналу, певно. Лікар вколола лідокаїн і одразу зробила надріз. Три потуги - і малюк у мене на животі. Це було о 02:33. Я пам'ятаю, як "ущипнув" надріз, але болю від прорізування голівки не пам'ятаю.
На жаль, малючка від мене майже одразу забрали: він не кричав, а стогнав спершу + згідно КТГ двічі пропадало серцебиття десь на хвилину часу (якщо я правильно зрозуміла). Малюк закричав аж коли його важили-вдягали, ще якийсь час чекали, поки принесуть бірку, але все одно забрали синочка в кювез на 4 години.
Акушерка вколола окситоцин (після цього уколу потім був абсцес і хірургічне видалення інфільтрату - але то інша історія). Зашивали мене під байки анестезіолога. Чи то від ейфорії, чи то від лідокаїну, але болю я не чула. Та і сама намагалася не концентруватися на тих відчуттях. Крім шва ще мала тріщину в сторону анального отвору. Того можна було очікувати - шкіра була така, що тріскалася і не в пологах.
А потім ми з лікаркою привітали одна одну, і нас з мужем залишили самих. Він кілька разів бігав дивитися, як там синочок, але загалом ми чотири години просто проговорили. Потім забрали дитину і ще кілька годин пробалакали, уже милуючись коханятком. В палату мене з малям перевели десь аж по третій дня - вільних палат не було.
То ж народилися ми в четвер, виписалися в суботу, шви зняли на 12ий день після пологів.
Шкода, що так получилося з малюком. Але вдячна лікареві за сміливість прийняти вагінальні пологи після КР
Про відсутність зайвого окситоцину подумалося аж вдома.

 

Поки в пологовому, маю час і бажання записати нашу історію. Інші бажання, як от зайти до когось з сусідок по палатах і взяти немовля на руки чи ревіти кожного разу, коли думками про маленьку свою - присікаю.

Другі пологи. Доця Юстуська ❤️

02.05.2019 р.

Передісторія на початку.

Вагітність ми не те щоб планували, все-таки момент несподіванки був. Та радість і щасливі переживання після побачених двох смужок переповнювали нас до краю
Перепоною повністю зануритись в ейфорійну атмосферу вагітності заважав мій підвищений цукор (таки стараюсь уникати слова «діабет», не знаю чого).
Двічі лежала в ендокринологічному диспансері на обстеженні, на УЗД виявлені низька плацентація і велетенська киста - це все до 24 тижня вагіності трохи додавало «ложки дьогтю в бочці меду». Хоча я мала наміри щоб ці пологи були вагінальними (ВПКР), думала, що доношу до терміну (17.06. ставили). Але, але... На початку 25-го тижня почала таки колоти інсулін і все пішло шкереберть. Самопочуття погіршувалось, цукри не внормовувались, малявка почала більше набирати вагу. Тоді зрозуміла, що напевне до терміну не вдасться доносити і ще весною ми з доцею зустрінемось.

А потім погані новини на узд про кровоплин, плаценту, нирки, як наслідок перебування в стаціонарі і висновки лікарів «добре було б до 32-го тижня доносити». Психологічно ставало нестерпно інколи. А фізично... настільки важко, я й подумати не могла, що може все таааак боліти. Банально помити посуд чи попрасувати викликали в мене задишку, а перейтись за старшим до садочку 400 м. вважалось кілька кілометровим марафоном.

Хоч ваги багато не набрала (+9 кг.), але почувалась неосяжним бегемотиком з 100+ см. обхатом

Висновки на УЗД на 32-му тижні сягнули моїх потаємних страхів - «набряки в дитини». Через мене, через мій цукор... Знову патологія, спеціаліст на КТГ казала, щоб я прямо там в кабінеті залишалась днювати і ночувати, раз так часто ходжу записувати серцебиття.

02.05.2019
10:00 - УЗД на 33,3 (34-ий фактично) тижні показало збільшення набряків і вкрай набряклу плаценту. Дитя прогнозували 2980 гр. Уздист (Корінець) при мені передзвонив до домовленої лікарки (Жемели), висновок розмови - передчасне родорозрішення в той день. Без гаяння часу, бо наслідки можуть бути непередбачувані.
Загалом, я була готова вже на той момент до такого висновку, тому відносно спокійна та врівноважена покотилась вниз на Мечникова.
Чоловік чекав в машині, всі пакети/сумки були напоготові.
Тут ньюанс, який мене ненадовго вибив з колії - домовлена лікар не зможе приїхати, бо захворіла і перебуває в лікарні. Шок. А потім думки про лялю, що їй вже в животі в мене некомфортно і що тут і зараз треба довіритись іншому лікарю. Так і сталось. Вже зібрали команду в операційну для КР. Чоловік поруч, відчуваю підтримку.

12:10 - підготовка до спінальної анестезії (я попередньо про неї просила), сто разів всім наголошувала і в операційній і ще за годину до операції, щоб викликали реанімобіль саме з Орлика (бо дитинку все одно заберуть, так як тут немає умов для виходжування). Все зробили, як я хотіла.
Час підготовки до наркозу тягнувся нестерпно, треба було лежати на спині (а цієї В я навіть на узд лежала на боці, бо задихалась). Подавали кисень. Тоді сіла, зробили коль-коль в спину і понеслось. Ноги зразу заніміли, поставили катетр, прийшли акушери, мені вже протирають живіт. Розумію - скоро побачу доцю... Бачу ікону. Молюсь... І повторяю «бережи її, бережи...».

13:00 - почула крик. Слабенький, але вона, моя доця, моя кровиночка, закричала! Сама! Дякую, Боже! Показали, що таки дівчинка. Чорнява моя красунечка
Не викладали ні на кого, не ті обставини, на жаль. Пуповина була дууууже набрякла. Завдяки анестезіологу маю фото з операції і, головне, першого поцілунку, переповненого безумовною та безмежною любов‘ю до нового життя.

Коли одягали, важили, чула, що ляскали по дупці, щоб кричала трохи.
3400 гр., 52 см. Дуже набрякла, така як пампушечка.

Зашивали мене досить довго чомусь. В той час мене то нудило, то трусило, цукор впав (прокапали глюкозу), дихати без додаткового кисню неможливо. Поставили канюлі і ще додатковий сильний потік кисню. Зашили. Привітали з донечкою.
Мене морозить. Так трясе, що зуб на зуб не попадає. Перевозять поруч в післяопераційну.
Доця ще в дит.відділенні, чоловік з нею.
Я при тямі, все розумію, бачу, відчуваю лише верхньою частиною тіла. Вже зігрілась (під трьома ковдрами).

14:30 - приносять донечку вже бригада неонантологів з Орлика. Цілую на прощання. Вірю, що недовге. Далі без слів... Просто чекаю зустрічі. І першого нашого прикладання...


Що хочу додати.
1) якщо КР то тільки місцева анестезія. Відходняк легший в сто разів. Ефект присутності на народженні дитини.
2) умови на Мечникова таки дійсно кращі (порівняно з Джамбула) і ставлення персоналу також як в патології, так і в післяопераційному блоці. Поки єдине, що не подобається - це санвузли в післяпологовому відділенні (4 поверх). Той туалет зі шторкою - без коментарів.
3) лікар з розумінням віднеслась і поселила мене в одномісну (не сімейну) палату.

 

Перші пологи, 33 роки.
30 червня, в 22:00 почались схватки. Я чомусь думала, що схватки - це коли болить в районі матки, а в мене почалось з попереку. Болі такі, які колись були у мене при місячних, характер такий самий. Я так зраділа, якраз починався 40 тиждень від зачаття, я вже дуже хотіла зустрітись з синочком. Сказала чоловікові, що зранку будемо їхати в роддом, пішла в душ. Схватки були з інтервалом біля 20 хв. Я вирішила піти відпочити в ліжку між схватками. В 4 ранку інтервал між схватками скоротився до 5 хв. Бути в ліжку я вже не могла. Боліло, але терпимо, я передихувала, опиралась на стіл, так було легше. Доклала в сумки те, що бракувало, розбудила чоловіка, викликали таксі і поїхали. В машині було важко, в приймальній при оформленні ще гірше. А оформляли довго...Я думала, там відкриття вже більше 5 см. Я дуже боялась тих болючих оглядів на кріслі, пробиття вод і т.д. Але молоденька лікарка дуже ніжно оглянула, і сказала фразу, з якої все почалось: "У Вас відкриття один палець"
Як я цього хотіла уникнути, стільки всього було перечитано, як я сестрі казала, що вона зашвидко приїхала в роддом з вікриттям в два пальці, а я сама ще швидше приперлась. Я була дуже розчарована ((( Мене оформили в звичайну палату, оскільки до родів було, як до неба пішки. Але схватки тривали що 5 хв, і були досить болючі. КТГ показало, що з малюком все добре, а рівень мого болю дуже низький. Медсестра зробила припущення, що я просто дуже чутлива до болю. А мене так боліло, що ж буде при більшому відкритті. В 10:00 назначили повторне КТГ, все було добре. Прийшов лікар, з яким ми домовлялись. Оглянув, дуже боляче, оглянув: "Вод уже немає, в мене всі рукавички наче в болоті, це меконій". Я була шокована, куди поділись води, я нічого не відчула, просто дуже часто ходила в туалет. Вигляд в лікаря був стурбований. Сказав, що ще пізніше прийде. Прийшов десь біля 11:00, знову болючий огляд: "Вод уже немає, і хто зна скільки, а до родів ще як до неба. Дитина може наковтатись меконію, є загроза для життя плоду. Готуйтесь до операції". Ось і все. Всі прочитані мною книги, прослухані лекції, море інформації, стільки всього проговорено, і все марно.
Пішла я в операційну, це при тому, що схватки продовжували тривати. Мене так боліло, я думала, що просто не переживу це все. Вводять мені епідуріальну анестезію, болить, вводять катетер, нестерпно болить, навіть під наркозом мене все боліло. Витягають дитинку, констатують потрійне обвиття пуповиною, ще й через ніжку. За декілька хвилин чути крик у коридорі, кажуть, що це мій синочок, а я ніяк не можу повірити в це. Лікар каже, що в мене ще й міома матки, три вузла. Операція завершена. Мене везуть в палату і приносять дорогоцінний скарб, копія мого чоловіка. Вага 3900 г, ріст 57 см, величенький, з такими чіткими рисами обличчя. Але я відчуваю, що всіх ошукала, що не пройшла той шлях, який мала пройти, щоб народити дитятко. Так гірко за себе і за нього, що я його підвела, на самому початку...

 

Пишу по гарячих слідах, поки емоції, враження й спогади ще свіжі, і я можу реально оцінити постфактум свої чудесні й екстремальні 4 пологи.
Почну з того , хоч як мені не соромно в цьому признаватися, що ця вагітність стала повною несподіванкою для мене. По-перше, шанси прямували до нуля, бо я вже так пильнувала, так пильнувала ....Я вийшла на роботу, яка мені подобалася, приносила нормальний заробіток й було достатньо часу й на себе й на дітей, плюс професійна самореалізація.
Тому коли я побачила 2 смужки, то....одним словом плакала я десь місяць так точно, бо все вже наче прийшло в свій ритм, а тут знову все з початку. Ну і я розуміла так само, що в нас попереду ремонт, а я вже не зароблятиму грошей, й невідомо наскільки тоді все затягнеться. Але на все Божа воля, раз так, значить так має бути, дає Бог дитину, дасть й на дитину.
Всю вагітність я літала як ошпарена, бо всі ідеї з ремонтом, пошуки бажаних елементів, узгодження всього з майстрами - було на мені. Я працювала до 8 місяця майже, змінила дані, коли ставала на облік, бо почувалася прекрасно, та й хотіла ще трохи більше заробити грошей.
Ще на 9 місяці я деcь раз в 2-3 дні лазила (то інакше й не назвеш) на 8 поверх, бо ліфт ще не працює, щоб особисто переконатися, що все йде по плану, майстри нічого не наплутали. В тому всьому процесі мої гормони бушували добряче, бо купу всього я змінювала на ходу, знову до вечора все передумовувала, вночі приходила якась нова ідея, а на ранок я екстренно дзвонила до майстрів із словами "я передумала" .
Десь за три тижні до реальних пологів мене страшенно почало боліти все - нила спина, ноги, тренувальні перейми ловили мене в "найнепідходящий" час , і я фактично щовечора думала, що цієї ночі точно народжу. Було кілька ночей, що я вже лежала й засікала інтервали, так могло продовжуватися пів-ночі, а до 5-6 ранку все стихало. Я так втомилася від того очікування, але малюк все сидів. Щовечора ми з мужем гуляли по 2-3 години, кілька разів я робила генеральне прибирання, але безрезультатно. Потім почали "закінчуватися" всі можливі дати ПДП - по УЗД, лікарняний, мій власний прогнозований на основі теоретичної дати зачаття, дати місячних й т.д. Потім закінчилися всі "гарні" дати в моєму розумінні - мені подобалися 17.07, 19.07, 20.07....Я втретє перечитала Дік-Ріда "Роди без страху", налаштовувалася на позитив.
Правда починала помалу панікувати й гуглити різну інформацію, чим небезпечна переношена вагітність й т.д. й т.п.
Щовечора ми ходили до церкви св. Петра й Павла, і я просила маля, щоб вже народжувалося, що ми його дуже любимо й чекаємо....
21.07 я планувала зустрітися з подружкою біля Форуму + трохи походити по магазинах - якраз літні розпродажі почалися. Той ранок-день відрізнявся хіба тим, що я проснулася в 7 ранку, поприбирала, поїла й захотіла щось знову спати. Й спала десь до 12 майже . Потім ми пішли до Форуму, купили ще диню-кавун-морозиво (я наче чула, що треба добре наїстися наперед ) й помаленьку пішли додому. По дорозі нас застав дощ, трохи змокли, але мені навіть подобалося оте відчуття дощу, паркості й вогкості в повітрі. Дома я сама стоптала невелику диньку й ще купу всього і...знову захотіла спати. Поспавши десь 2-3 години, я приступила до звичного ритуалу - перегляду фільмів. Мене й далі все нило й боліло , але за ті 3 тижні я вже так звиклася з тим болем й відчуття важкості, що вже й не звертала уваги. Раз за разом хотілося в туалет, я все списувала на диню (нєфіг було самій цілу диню їсти )
Десь годинка 7 вечора я почала виокремлювати якісь сильні болі й ниючі відчуття. Я все ще думала, що то я переїлася просто. Ну але у 8 це таки схоже було на перейми, легенькі, слабенькі, таки вони. Взяла знову секундомір, інтервал скакав - 7-5-6-12 хвилин, вирішила, що знову , мабуть, толку не буде, бо ж коли справжні - інтервал має скорочуватися, а інтенсивність наростати. Так я дивилася на боку фільми десь до 10 вечора - інтервал був такий самий - 5-6 хвилин. В 11 вечора так само без змін, інтенсивність без змін - я їх доволі легко передихувала, просто знала - що от наростає, зараз буде пік, а ще трошки й все спаде. Фільми мені до того часу набридли, я знайшла всі можливі молитви за легкі пологи й читала їх. Муж весь цей час був в іншій кімнаті - працював, а я йому й не казала, бо знала, що він зараз точно буде панікувати й поспішати в пологовий.
Я лежала собі на ліжку, трохи на підлозі на подушках сиділа, спершись об ліжко, одним словом, мостилася як мені зручно. На той час я вже зрозуміла остаточно, що цієї ночі народжуватиму.
В пологовий їхати завчасно я не хотіла, тому що мала різний досвід. З трьох попередніх пологів, де перші були найважчі, найвиснажливіші й домовлені, другі домовлені, але я так само досиділа дома майже до кінця - бо ж орієнтувалася по терміну тривалості на перші, й треті недомовлені в чергової лікарки, найкращими були ті, де я приїхала найпізніше, де не було часу на жодні додаткові маніпуляції. Марка, другого, я родила за 10 хвилин по оформленні, й ці відчуття були неймовірні, і я досі їх мала як еталон швидких й легких пологів без розривів, з відчуттям єднання й спільної роботи з малюком. На треті пологи я приїхала зашвидко, бо всі лякали, що от, треті пологи, то різне-всяке буває й т.д. й .т.п. Вони могли б бути так само прекрасними, якби не кілька моментів. По-перше - в мене ще було купа часу, і я була змушена передихувати-ходити у яскраво освітленому род.залі з кахляною холодною підлогою. А мені хотілося десь прилягти, спертися...А там фітбол, шведська стінка....Все не те...Мені не хотілося ходити, а іншого варіанту не було. Ну й оце яскраве світло..Мені воно заважало. По-друге- часті огляди лікаркою, медсестри, які мені весь час щось міряли, отой апарат КТГ...Мене всі відвідувачі дратували, хотілося тиші й темряви. Вишенька - їхня підступна пігулка, сказали, що серцебиття дитини падає й бла-бла.... дійсно на моніторі цифри стали менші, але ж я не лікар , звідки мені знати було, які там межі норми допустимі.
Бо після тої пігулки я повністю втратила відчуття власного тіла - темно в очах, шум у вухах, тіло вигинає, і я вже не контролюю ні дихання, ні перейми...нічого. В такому напівпритомному стані мене закинули на те крісло , й доця якось вилетіла за 5 хвилин. Ця кінцівка мене дуже розчарувала й дотепер я сердита й на себе, й не знаю, чи дійсно була нагальна потреба в тій таблетці, чи мене, стріляного горобця, розвели.
Ось реальні причини, чому я й зараз не поспішала.
Десь в 23.30 перейми раптом змінили характер - стали коротші й інтенсивніші, але все одно терпимі. Я різко передихувала, сказала мужу, що, мабуть, час викликати таксі (думаю, це центр, таксі море, їхати 5 хв. до пологового). Муж викликав. Чекаємо 5-10 хв. - нема. Дзвонить, кажуть, що машина вже от-от буде - ми речі зібрали й на вихід. Зауважу , що в той вечір беззупинно падав дощ, й коли ми вийшли - все ще лило. Стоїмо в арці, чекаємо, перейми вже такі....гмм, по відчуттях 2-3 хвилини. Муж вже ловить все, що бачить, я стою біля нього на дорозі, корчуся, бо спертися нема де. Машини всі проїжджають мимо, а Uber раптом присилає відмову, що типу це ми (клієнт) відмовилися від машини - ще й якийсь там штраф в додатку виставив.

Чому не викликали зразу швидку - мій тато помер від інфаркту, бо швидка не встигла приїхати, їх було надто мало , всі на викликах....Тому я за таксі, якщо є альтернатива, швидка в цей час може комусь реально врятувати життя..

Я кричу на черговій потузі, хай ВЖЕ викликає тоді швидку, бо ,здається, я ВЖЕ зараз буду родити. Й на цих словах я відчуваю сильний тиск й відчуття вогняного кільця між ногами. Паралельно усвідомлюю, що маю два варіанти - або я народжую надворі під дощем в калюжу просто, або пробую таки добігти назад й принаймі на коврик дома родити....
Із криком "ааа!!" на всю вулицю озвучую план мужу. Він в цей час панічно затинаючись коментує все швидкій, ті кажуть, що будуть за 10 хв....
Три малі перебіжки по 30 секунд до будинку. Три мої "ААААА!!" в кожній арці.... Ось і сходи нарешті. Муж блідий :"Передихуй!"...Здається, я йому кажу щось не дуже хороше , кричу тільки, щоб швидше, швидше двері відкривав..Падаю в коридорі й повзу в кімнату, на ходу роздягаюся, хапаю зубами подушку і...процес йде. Я гарчу (потім горло боліло), але це мені дивним чином допомагає, тіло само розхитується взад-вперед, я сперлася на матраци складені купкою і наче роздвоїлася. Бо якось наче вся в собі, але на задньому фоні чую звук скла, що розбивається ( муж погнав відкривати двері швидкій, які на щастя, приїхали дуже швидко, двері захлопнулися, а він ключі залишив в дверях до квартири), тупіт лікарів, сварку сусідки за розбиті двері....
Чую, що чоловічий голос каже мені лягти на спину. А я вже не можу й не хочу, бо мені ТАК зручніше. Мовчу, лишень гарчу. Тоді мене хтось в повітрі підняв й перекинув таки на спину. В цей момент в польоті відходять води й з тими водами (мені здається, що їх там відро просто плюхнуло , по відчуттях) якось так абсолютно безболісно прорізалася голівка й за 2 потугу решта. Я сама все робила, мені ніхто нічого не казав, типу "дихай-не дихай, тужся-не тужся", тіло само знало й відчувало. Й це було просто прекрасно й фантастично. Я почула крик маляти й відкрила нарешті очі. Й тут бачу картину - з бригади швидкої - жодної жінки. 3 чоловіки. Розгублені. Два - зовсім молодесенькі хлопці, третій - ну років 30, не більше. Вони бліді й не знають що робити, починається якась паніка серед них - бо клеми нема, пуповину перерізати нема чим. Муж з закривавленою ногою погнав десь шукати по нічних аптеках ту клему. А я лежу з малям на животі й в голові одна думка - " я зробила це сама!" й мені вже все одно, що вони робитимуть далі, куди везтимуть....Потім мене почало дуже трусити, мене накрили, прибіг муж, то десь 20 хвилин пройшло, клеми так ніде й не знайшли...Вирішили везти мене на Мечнікова, куди я й так збиралася їхати. Перенесли мене на такі ручні носилки, маля на мені. Найважче було знести - бо там сходи дуже круті й дуже вузькі, але нічого, якогось мене головою вниз під кутом 45 градусів знесли .
Вже в машині швидкої лікар сказав, що це в нього другі пологи, перші були в жінки власної - "але то так, я збоку стояв" . Думаю, він сам добрячий стрес дістав.
В пологовому нас при вході чекала бригада, то мене переклали з одних носилок на інші й бігом в родзал. Черговий лікар був Герчаківський - в мене залишилися дуже хороші враження.
Вже в род.залі нарешті вийшла плацента, перерізали пуповину (вона вже була біла, що й не дивно). Ну й далі все стандартно - ми полежали 2 годинки й нас перевели в палату . Про нюанси тих трьох днів напишу пізніше у відповідній темі.
п.с. Якщо мене завжди надихали розповіді про пологи в домашніх умовах, і я все захоплювалася тими дівчатами, але подумки знала - що я - ні-ні, то тепер (як і у випадку з кількістю діток) нема що зарікатися за будь-що - інколи коли ти кажеш дуже "та я ніколи !..." , так складуться обставини, що на власній шкірі сам все відчуєш й кардинально зміниш думку.
Мене, правда, дуже здивувала реакція всіх рідних - я така вся в ейфорії розказую, як це було класно й круто по відчуттях, а у відповідь як відро холодної води - що я безголова, безвідповідальна, чим я думала, добре, що все добре, а могло б бути стільки то ускладень ...Ну але це вже філософія і в іншу гілку так точно...

 

Увага! Якщо хтось дуже переживає за свою вагітність, за пологи - прохання не читати, бо в розповіді будуть міститися не зовсім позитивні факти. А якщо маєте так зване філософське відношення до життя та ситуацій - починайте .

Четверта вагітність, четверті пологи, четверта розповідь про пологи на форумі .

Це був серпень, було свято, було 10 років з дня нашого з чоловіком знайомства. Ми на пару днів завезли дітей до моєї мами, щоб зробити ремонт дитячоі кімнати (щоб діти пилюкою не дихали від шпаклювання і т.п.). В повітрі відчувалось щось чарівне, нарешті рухався ремонт, до того ж овуляція . І пройде декілька місяців, як ми дізнаємось, що цього разу, після трьох хлопців - на черзі дівчинка.

Коротко про вагітність - останній триместр був виснажливим. Останні тижні були ДУЖЕ виснажливими . Причому, якщо третя вагітність була нервовою, то четверта настільки мене виснажувала, що я навіть рідко коли нервувалась чи нерви виплескувала. Пдп була на 9 травня, по узд (овуляція) на 15. Тобто, я розуміла так, що весь травень - це наш місяць. І це було давнє бажання народити дитину в травні. Єдиний мій емоційний прорахунок - я (дуже) сподівалась народити на самому початку місяця, на 38 тижні, як і попередні чи перші пологи. Відповідно, числа 10, мені стало ще скрутніше, бо час минав, з’явились нічні тренувальні перейми, дітей відвезли на канікули, а ще не народила. І взагалі тренувальних перейм за цю вагітність було дуже багато. В попередні вагітності - буквально до 10, а тут... Час тягнувся, все заплановане зроблено, навіть сумки спакувала. З 17 числа тренувальні перейми стають нон-стоп-явищем: і вдень, і вночі. 18 числа ми навіть дітей забрали на день - все рівно не збираюсь народжувати (такий був настрій). 19го я дізнаюсь, що наш пологовий закрито (це там, де я народила третю дитину і про ці пологи я пам’ятаю відчуття, що ніби посиділа з подружками за чашкою кави та весело поспілкувалась, а не тужилась - настільки там в колективі створені умови), а найближчий відкритий в 12 км від нас, тільки вже в сторону Києва. Цей день, 19 травня, пройшов в чергових спостереженнях за інтервалами перейм, я погуляла під дощем, з’їла три зефірки... Пізно ввечері запропонувала чоловікові проїхатись до пологового, щоб знати маршрут. Вперше поклали сумки в машину. Приїхали за 15 хвилин. Одноповерхова будівля на території медичних закладів, схоже на колишній санаторій чи щось подібне... В мене і тренувальні перейми на той момент затихли - то навіть жарт чоловіка типу «Виходь, приїхали» не був доречним.
Поїхали ми недалечко в Бучу, погуляти містечком, парком. Повернулись опівночі додому.


Ще не було 3 ночі, як перейми вперше були з сильним больовим відчуттям. Певно, почалось! Буджу чоловіка (хоча не планувала), відмічаю інтервали (то 2-3 хвилини, то 7-10, тривалість більше хвилини. Тренувальні рідко коли були більшими 50секунд). Реакція чоловіка на пробудження - поїсти . Тож, він поїв, в мене шок пройшов, і тепер залишалось ще подрімати, щоб менше часу чекати пологів в пологовому. Десь о 6 таки настає момент, що біль не дає лежати. І ходити, і сидіти не дає біль... Знову буджу, знову він їсть , рахую перейми. Тягну час, щоб потрапити на нову зміну (зазвичай зміна о 7). О 7й ми в пологовому.


Пологи. І тут починається, хм... класична історія жахливих пологів, коли умови пологового та відношення, дії лікарів дуже далекі від отого явища як «природні пологи», «жіноча гідність», «право на повагу», «душ» etc. Це моє найжахливіше знаходження в родзалі (в першу чергу, за рівнем психологічного комфорту). Настільки страшно до тремтіння мені ще ніколи не було, це просто апофеоз в моєму досвіді зайвих (шкідливих?) маніпуляцій та неетичного поводження з боку мед персоналу. Настільки безпорадною та обманутою я в пологах ще не була. І тільки хіба що /ну вони в такі умови поставлені/, /добре, що хоч так/, /треба було казати чи забороняти їм/ - може виправдати це все, але я переконана, що так пологи в тому пологовому не мають відбуватись. І взагалі ніде. Скоро народжувати вперше одній моїй знайомій. І, скоріш за все, народжувати буде там .., І мені дуже. Дуже. Дуже за неї тривожно.


Отже, поступлення. 7-7.30 ранку. «Відкриття 8-9см» - і з цими словами лікарка ще попередньої зміни вилітає з оглядової кімнатки в паніці, бо «она сейчас родит!». Ось почнеться нова зміна. АдміністраторША радянської закалки робить допит мене для оформлення документів, з обов’язковим коментуванням що-їй-в-голову-залізе (а это от одного мужчины?
Надо же! Не курит... Девочки, не мешайте! Какой душ! Вы не видите, я работаю!!!!) (в оглядовій стоїть за шторкою єдиний душ, біля нього періодично з’являються дівчата, та нікому не вдається помитися, бо людина працює). Дають мені сорочку, кажуть розплітатись (бо інакше не народжу ), після 8 ранку я в родзалі. І це просто вражаюче.

Йдеш собі по коридору, вся така налаштовуєшся на свято, на працю, на розкриття - і в кінці коридору при повороті спираєшся очима в ... переді мною гінекологічне ліжко і лежить жінка з розставленими ногами та їй проводять маніпуляції... Я таке бачила вперше. Ось так грубо, відверто. І надалі, якщо йти до акушерки, до дитячих лікарів, до дверей за посилкою чи просто в свою палату (вона як раз навпроти родзалу) - була велика вірогідність «зустріти» очима розставлені ноги.

Так, це родзал, і так, дверима там не користувались. Більше того, це родзал на двох! Не партнерів. Два ліжка на відстані 1 метр між собою. Тобто, якщо є вагітна подружка - можна народжувати разом, тримаючись за руки . Мене заводять в родзал, лягаю на ліжко-трансформер (!) не навпроти дверей. Проколюють води - вперше вони чисті . Зазвичай їх було мало, вони були брудненькі або з кров’ю (треті пологи). А тут прям зраділа я від того. Ставлять катетер в вену. Далі ходжу навколо ліжка, води підтікають, періодично міряють пульс дитини («все чудово, прекрасне серцебиття, міцненьке серце...»), роблять уколи. Чекаєм на опущення голови.

Поруч готують жінку до пологів. Я тихенько питаю акушерку, чи так буває, що разом народжують (бо аж не віриться, зі мною така близькість до чужих пологів вперше). Акушерка тихенько у відповідь шепче: «Ця жінка два дні була на збереженні і ось на 31 тижні в дитини зупинилось серцебиття. Тому зараз їй викликали пологи, швиденько народить - а потім ти.»
Далі акушерка міряє пульс, оголошує, що все прекрасно і йде. Я стою біля тої нещасної жінки, яка має народити мертву дитинку і ... розумію наскільки я тут недоречна зараз при цих всіх обставинах. Більше того, я маю власні переживання щодо своїх пологів, а тут ще й страх, враження від «відкритості всіх процесів», бажання нарешті народити і біль від перейм.

Перейми нестабільні, інтервал 3-7 хвилин. В катетер мені ввели з 8 до 12 п`ять уколів. Точно один раз окситоцин та один раз ношпу. І взагалі, ще окситоцин вводили інсуліновим шприцом в ногу в третьому періоді, під час потуг - таблетку, в крапельниці 400мл теж був окситоцин, ввечері укололи в сідниці. На ранок наступного дня в сідниці, а знову ввечері, коли до мене прийшла медсестра з уколом - я спитала (свідомість повернулась ) чи можу відмовитись, медсестра пробурчала, що це настанова лікаря. Я повторила питання і сказала, що та може написати, що пацієнтка відмовилась та й все.

Тільки санітарка пару раз зі мною поговорила, я трохи розслаблялась. А так, наодинці сама з собою, молилась, намагалась долати свої переживання та якось абстрагуватись від цього всього... Таку байдужість я бачила вперше. В усіх попередніх пологах були моменти, коли лікарі не просто проводили маніпуляції, а ще певний настрій створювали на народження (підбадьорення, коментування що відбувається, просто поговорити і так далі).

Поруч жінка починає народжувати, збирається бригада, я скромно питаю в санітарки чи можна вийти (чого я раніше не додумалась?). Виходжу аж метрів 15, бо далі не можна, в передродову палату на три ліжка (кімната площею метрів 10). Ловлю болючі перейми та хлюпаю водами на підлогу. Дитина рухається вниз. Чітко чую стогін та плач жіночки, що народжує. Мені роблять укол в катетер. Я не в тому стані, щоб питати що це. Я взагалі в стані великого бажання навіть не народити, а щоб по скорше з цього пологового вийти. Тим не менш, попри шок, стараюсь не звертати увагу на своє тремтіння, стараюсь думати, що для мене норма довго чекати, щоб дитина опустилась (хоча другі та треті пологи - на опущення йшло десь годину), приходить усвідомлення що нарешті СЬОГОДНІ буде день народження, вже повне відкриття і води виходять. Тож, або мене вродять, або якимось чином типу сама (з такою-то кількістю уколів ).

Жіночка (дівчина, десь мого віку) народила, мене ведуть знову в родзал, дивляться розкриття, укол, слухають серденько. Стараюсь не дивитись (та все рівно це зачаровує і періодично очі дивляться ) на тільце, повністю замотане в одноразову пелюшку, що в двох метрах від мене на пеленальному столику. Відходжу в туалет. На годиннику вже 10-11 ранку. Повертаюсь - лежить дитинка після кесарева, «дівч.2750гр» і посапує, і підпискує. І от в такій компанії: підстогнуюча я з наростаючими за больовими відчуттями нечастими переймами, підстогнуюча жіночка після народження мертвоі дитини та новонароджена після кесарева дівчинка (ага, викладати на батька після пологів?!). Теж підстогнуюча. Проходить майже година (кожні хвилин 20 міряють серцебиття, все добре, води хлюпають). Жіночку відвозять в коридор, починається підготовка до моїх пологів.


Наступний абзац - це все триває хвилини три.
Мені стає нестерпно страшно. Стараюсь якось заспокоїтись в думках. Лягаю на ліжко, чекаю коли його трансформують, власне, в крісло. Починає тужити, мені якось намагаються зігнути ноги. На ліжку тільки з однієї сторони тримач для рук (іншою рукою хапаю акушерку - тож вона дає команду санітарці поставити другу ручку). І тут до мене приходить чергове невтішне розуміння: раніше я вважала, що народжувати на кріслі - це лежачи. І лежачи на кріслі - це ж вкрай неприродньо, то ж для лікарів зручно (ото я розумна))) - а ви, вагітні, мучтесь, щоби знали, як ноги розставляти (таке я теж чула, хоч і не в свою адресу). Так от, виявилось, що ще є позиція ВЗАГАЛІ ЛЕЖАЧИ. Як ніби лежиш на ліжку і намагаєшся напружити хоч якісь допоміжні м’язи живота (а їх нема і мене навіть в машині на поворотах завалювало, якщо рукою не трималась), ноги безпорадно зігнуті, я не розумію де, чим, за що триматись чи в що впиратись (як це було в попередні рази). Мене тужить, дитину намагаюсь випхати. Одна потуга, друга - починається рух та нестерпний біль, таблетка окситоцин у рот та зміїна посмішка лікарки, яка типу робить найбільшу допомогу в моєму житті. А далі момент, коли до мене приходить паніка (голова дитини на виході, але трошки йде назад, перед черговою потугою), бо на мене починають кричати лікарка та акушерка «Що ти робиш?! Штовхай!!! Коротка пуповина! Крупна голова! Зараз заболить живіт - штовхай!». Трохи підтискають живіт, тягнуть дитину, і вперше я бачу народження своєї дитини не як ніби вона пірнає головою вниз (як на кріслі) - а просто дитина лежить переді мною на ліжку ...

Кричала маленька ще як половина її тіла була в мені . Голоси та та волохата. І таки дівчинка. Якось так гучно та невдоволено. Пуповина не відпульсовувала, на плаценту лікарка глянула одним оком і то, після прохань акушерки (я вперше це чудо розгледіла, тільки нічого в тому не тямлю). Дитину поклали на хвилину на мене. Без розривів, та як почали вставляти дзеркала й оброблювати - щіпало все. Катетер сечовий поставили через хвилин п`ять (вперше в моєму житті і без усілякої на то причини... «от бачиш, не відчуваєш, а трохи сечі є, ось виливається»). Лежу я, дивлюсь на дитину в пелюшках в двох метрах від себе (що вона там робить?), терплю біль від грубих маніпуляцій, капає крапельниця, мене накривають ковдрою. Заводять ще одну жінку народжувати - п’яті пологи (

з нею ми проводимо дві години після моїх пологів та чекаємо на її потуги . Потім були в одній палаті. Вона ділилась враженнями, що вперше невідомо чому відчувала страх та неспокій перед пологами. Її районний пологовий теж закрили.

Лежить моя дівчинка на пеленальному столику в родзалі, я не звожу очей з неї, і тут починає мені на вухо нашептувати акушерка за подяку... «Ну мені тисячку, але на ваш розсуд, бо то робота така, і ліків на вас пішло багато, і лікарці - на ваш розсуд, тисячку. Санітарці 200...Коли зможете». Я намагаюсь включити мозок, кажу, що і торт на бригаду - «Ну, мені краще грошима і я сама собі виберу що я хочу»... я в ауті просто від наглості... Кажу ще щоб список ліків дала і я за них оплату привезе чоловік - «Ой, та краще грошима, приблизну суму я порахую і просто цю цифру скажу»...

І от така бесіда. Заходить лікарка, каже щоб дали мені дитину. Дали. Нямає малятко, засинає. І якщо не дивитися на сусідку по родзалу, яка скоро народить - то якийсь спокій настає, нарешті, в душі.
Що цікаво. За 2, 3 пологи ми віддячували хорошими чаєм, кавою та тортом. По-перше, в нас була дуже нестабільна фінансова ситуація, по-друге, це було від душі. А за четверті пологи в нас цього разу була фінансова можливість і по їх бажаннях віддячити, та... відчуття подяки не було. Була огида. Було відчуття якоїсь наруги над тілом. Хіба що санітарці, яка хоч мало, але людяно відносилась до мене, - ще щось хотілось дякувати.

Народила я о 12й, через дві години починає народжувати сусідка і мене перевозять в передродову палату, де лежить породілля з втраченою вагітністю... Акушерка пропонує залишити мою дитину в родзалі, щоб не завдавати шкоди цій жіночці... І я просто в черговому шоці: я розумію і жіночку... Але після ТАКИХ своїх пологів - дитину не віддам.

Ох. Для контрасту напишу як то було після третіх пологів. Як ми дві години, шкіра-до-шкіри, пролежали з синочком в родзалі під ковдрою, акушерка дуже турботливо відвела мене в душ (в цей час дитину тримала неонатолог) допомогли омитись, вдягнутися, вклала мене в ліжечко з зручним матрасом в палаті, пригорнула дитину...
Тут - в родзалі дитина вже була вдягнена. Ніхто не допоміг встати та лягти в ліжко в перед родовій палаті. Через хвилин 15 звільнилось місце в палаті і мені сказали встати і з дитиною переходити. Я попросила домопогти, щоб хтось поніс дитину, бо я була слабка, якби після пологів, зрештою. Знайшли дитячого лікаря - та допомогла. В палаті матрас - як великий шмат вати, в реплячій плівці, шумний та незручний. Душно та жарко. Питаю за душ (півдня води текли по ногам) - щось бурмотають, що може ввечері... Більше я навіть не питала. Є туалет і є... біде з холодною водою.

Ходить акушерка і питає коли буде подяка )))))).
Я попросила санітарку, щоб та забрала передачу від чоловіка і взяла гроші. Гроші - на всіх. Чоловік спитав скільки вважаю за потрібне - я відповіла «тисяча». На всіх. Плюс на список ліків, коли стане відома сума. Чую за дверима палати, що чоловік передає речі, а приймає... акушерка. Через пару годин акушерка приходить і просить про подяку для санітарки, 200грн. Я їй кажу, що подяка на всю бригаду, хай розділяють і дадуть мені список використаних ліків. Акушерка стає сумною. Через 5 хвилин вона повертається, дає 100грн для санітарки (щоб я дала) і каже, що там ліків на 200 грн і вона відмінусує. Ок - думаю я, та розслаблятись було рано. Наступний день до мене ходить та посміхається лікарка. А ввечері акушерка «нагадує», що треба віддячити лікарці тисячку. Більше акушерки я не бачила. І на наступний ранок приходить дитяча лікарка, яку я вперше бачу і вимагає 130 грн на канавіт. Я кажу, що з акушеркою за всі використані ліки я розрахувалась. На що відповідь, що це різні бригади, ніхто їй нічого не давав і давайте 130грн.
Також приходила якась жіночка та казала про допомогу пологовому.... Я їм залишила пакети для сміття, пральний порошок, рулони паперових рушників (те, що в нашому пологовому приймають). На що отримала додаткову задачу - донести ще 16 рулонів рушників. І наперед скажу, що я їх не доносила, бо вже не мала сил з усім цим миритись та змирятись. Лікарка теж нічого не отримала. На виписку (Слава Богу, рівно через дві доби після пологів виписали) чоловік ще привіз торт-чай-каву (виходить, що це неоналогам). Дві коробки цукерок, які я брала на всілякі дрібні подяки - я привезла додому. Сьогодні День народження в чоловіка і цукерки нам будуть в нагоді. Виписувались, і десь там недалеко біля оглядової кімнати звучало «Та падаждітє ви са сваім душем!»...

З дитинкою, зі мною - все здорово і цим я завдячую Богу. Слава Йому, що провів нас через ці випробовування і дав такий милий дивовижний подарунок - дівчинку!
20.05.20, о 12й, 56см, 3850гр, 41-42 тиждень.

На виписці була і моя мама з дітьми. Синочків ми одразу забрали, воз’єднались. Молодший в шоці, що він не ляля , та не ображається . Сьогодні святковий день, заберемо речі синів, виберемо дівчачу коляску, дай Боже, добре відновлюсь. Молоко «прийшло» на третю добу, теж є чим зараз зайнятись

 

Коли я прийшла на форум, однією з улюблених тем стала тема розповідей про пологи. Читала усі розповіді, переживала, співчувала, раділа кожній. Уявляла, що колись обов'язково напишу сюди свою. Дуууже багато інформації почерпнула з форуму. Він просто перевернув моє уявлення про вагітність і пологи. Вималювалась якась картинка, як би я хотіла це все бачити в себе.

Після моїх пологів мтнув майже рік. А я все не написала розповіді. Нарешті взялась, а то вже починає стиратись з пам'яті.

Цілу вагітність я почувалась так погано, що ще з перших тижнів хотіла народити швидше. На останніх тижнях мене всі задовбували, чи я вже домовилась з лікарем. Я вагалась. Але таки подзвонила. Лікарка була у відпустці і сказала перетелефонувати їй за півтори тижні. Тепер я вже просила малечу почекати, а не спішити)) десь на 39 тижні приїхала лікарка і я пішла на знайомство. Наче все сподобалось, лікарка сказала зробити узд, так як була низька плацентація і прийти в пдп або телефонувати якщощо))
На узд я записалась, але вже не попала. За пару днів зранку почала відходити пробка, після обіду почало хапати. Почала відмічати. Досить регулярно але легенько і коротко. Ще поїхали в лісок з мужом, бо мені конче треба було вивезти органічне сміття. З переймами! Ще в магазин по шоколадки. До вечора стало хапати сильніше. Я терпіла терпіла і десь біля півночі розхвилювалася, вирішила, що мене болить і треба їхати. В пологовому оглянув черговий, сказав що відкриття нема зовсім, вкололи знеболююче і відправили додому. (Ще так морозива захотілось, але тітка в кіоску нагримала, що не буде шукати нам саме те млррзиво, я розплакалась і вже рік до неї не ходжу))Дома до ранку я підстогнювала на ліжку, потім стало трошки легше, подрімала, перекусила і після обіду стало хапати знов. Ми ще намагались дивитись серіал, але я зрозуміла, що вже не можу на ньому концентруватися. Зібрались і поїхали знов. Я валялась на задньому сидінні і думала, що певно знов зарано, але якщо я ще почекаю, то просто не зможу йти. Приїхали десь в 22:00. Цоього разу черговий сказав що шийка м'яка але відкриття максимум один палець. От блін. Але мене таки взяли в род зал. Перевдягнулись з чоловіком та пішли. Там м'яч, душ, але закриті вікна а мені душно. Лягла, намагаюсь дихати, а мене болить і думаю як тут незручно, страшно. Через деякий час прийшла моя лікарка. Оглянула і потекли води, зелені. Я розстроїлась. Вона каже чекати, підключили ктг. Хотіли дати кнопку на рухи, але які рухи, мене болить , я місця собі знайти не можу, а рухів просто не помічаю. Перейми посилились, чоловік намагався засікати, я лежала пластом попою догори, на переймі сідала, після кожної у мене ще була блювота. Дихати не виходило. Зелені води підтікали. Було пару болючих оглядів під час яких мене вкладали на спину і це було нестерпно. Я мріяла про природні пологи з мінімальним втручанням, але все пішло не так. Я вже не дуже пам'ятаю часові рамки, але після деякого сперечання підключили стимуляцію. Я не хотіла, бо і так було боляче. Потім стало боляче на стільки, що я кричала і казала, що вистрибну з вікна і не хочу вже нічого. Потім була епідуралка, яку я теж дуже не хотіла. Стало легше, принесли крісло таке, як туалет і можна було сидіти так. Навіть захотілось їсти. Але наступний огляд показав що відкриття тільки половина і чи згідна я на кр. Я була вже згідна. Бо мені здавалось я вже не витримаю. І мене забрали. В 7:15 народилась моя доця. Але я її не бачила, бо коли почали різати, мені стало боляче і я попросила мене відключити. Десь закалепком свідомості я чула її плач. Але ніяк не реагувала. Чоловікові показали трошки. Потім мене перевели в післяопераційну але доцю чомусь принесли аж в 14 годині. Досі боляче думати як вона була сама без мене. Ввечері нас перевели в палату і я ще думала чи принесуть мені малечу вночі, але мені сказали що дітей багато, можуть принести але можуть і погодувати сумішшю, якщо я куплю. Тоді я вирішила не віддавати її і моя мама залишилась з нами на ніч. А далі почався наш довгий шлях звикання, мого важкого відновлення, мене не виписували через низький гемоглобін. Та і дуже довго я погано почувалась, повилазили супутні проблеми, і фізичні і психологічні. Донечці скоро рік, вона успішно їсть грудне молоко, я почуваюсь краще, але досі вважаю, що це все було занадто складно для мене, забрало і забирає купу сил і здоров'я. Дуже важко психологічно. Хочеться забути пологи, дуже шкода, що я планувала, вірила, читала, а все не так вийшло. Ну і повтору я вже не планую. Ось така моя історія.

 

Моїй історії теж скоро рік буде, а я ще не написала.
Отже, другу вагітність, як і першу, ми довго чекали, а наступила вона зовсім несподівано Вагітність протікала добре, був токсикоз на ранніх термінах, але значно легший ніж при першій вагітності. В другому триместрі почало турбувати недомагання, а в третьому було найлегше. В 11 тижнів відчула перші рухи синочка. Народжувати мені треба було в Польщі, не домолялась ні з ким, ішла на чергову бригаду. Моя гінеколог оглянула мене ввостаннє в 38 тижніві сказала, що є відкриття 2 пальці і відпустила додому чекати моменту «Х». Так минув 38, 39,40 тижні... за кілька днів до пологів живіт опустився, і малюк так конкретно тиснув вниз, що мені кожної миті здавалось, що ось-ось народжу, але все глухо І попри це я б не сказала, що мені важко, я літала по кілька кілометрів щодня з легкістю. За чотири дні до народження зявилися болючі тренувальні, навіть більше - вони були регулярні всю ніч, а на ранок стихло все... Я чекала приїзду батьків, які мали посидіти з моєю старшою донею. В понеділок вони приїхали, ми гарно посиділи, поговорили, наїлися смаколиків, і кажу я до синочка, що можна вже народжуватися У вівторок, на терміні 41 тижні і 1 день , 20 серпня, біля 12 години дня відійшли води, трішки зелені. За 20 хв. перша перейма. Ми в пологовий - відкриття 4 пальці, інтервали стрімко скорочуються , а перейми стають настільки болючі, що я , дурна, хотіла КР. Мені незручно весь час лежати на ліжку, а мушу, бо на мені КТГ. Мене оглядають - відкриття ще тільки 7 пальців, а мене так болить! Вирішують мені колоти окситоцин. Поки вони то вирішували, минуло може 15-20 хв. медсестра вже приготувала шприц, набрала той окситоцин, і готова була колоти, а акушерка береться ще раз оглянути , і опа(!) - повне відкриття! Окситоцин відмінили ( яке щастя! , я так не хотіла всяких маніпуляцій, стимуляцій). Відчула «вогняне кільце», кажу про це лікарці, і починаються потуги. Кілька потуг і о 15:20 народився синочок 3760 кг., 60(!) см. Дуже швидкі пологи - від моменту відходження вод і до народження - 3 з хвостиком години. Ніяких розривів, тріщин. За кілька хв. Вийшла плацента, мені віддали синочка і залишили нас на дві години. Малюсь одразу приклався до грудей і весь цей час нямав дивлячись на мене. Найсолодші миті.. Перевели в звичайну палату, де ми мали пробути ще день і додому. Наступного дня прибуло молочко, і в малючка зявилась жовтушка, через яку нас затримали до п‘ятниці. За час перебування малюк втратив 180 грам, і за день до виписки наїв 90 Різні аналізи показали, що зелені води ніяк незашкодили дитинці. Я щаслива, що все пройшло чудово, і зараз тримаю на ручках свого солодкого птася

 

Пройшло майже два тиждні від моїх других пологів, і я хотіла б поділитись розповідю про них.
Проте почну я з коротко з розповіді про першу вагітність, оскільки вона мала сильний вплив на рішення які я приймала цієї.
Отже 10 років тому моя перша вагітність. Вона не була простою, гематома на ранньому терміні, на 16 тиждні виявили передчасне відкриття внутрішнього вічка і сильне вкорочення шийки матки. Прийняли рішення накласти шов на шийку, який мали зняти за 2 тиждні до пологів.
З лікарем домовились, вибрали дату коли знімати шов, і вночі в той день в мене відходять води.
Ми швидко летимо в пологовий, бо шов то на місці.
Коли шов зняли, дали мені 5 годин спокою, щоб схватки почали наростати. Коли після 5 годин, зробили огляд, то виявилось що лишився рубець на шийці, і він не давав збільшуватись відкриттю.
І почалась жара, стимуляці, ручне відкриття, в певний момент лікарі вже вирішували чи відправляти мене на КР.
Проте після 14 год, я все таки змогла народити сама. Було епізіотомія, внутрішні і зовнішні розриви. І про другу вагітність я перестала задумуватись.

Пройшо 10 років, коли ми вже з чоловіком вирішили що можна починати задумуватись, і тут вона одразу і наступила.
Сценарій почав повторюватись і з другою вагітністю: гематома з 8 по 12 тиждень. Потім огляд шийки, і рішення повторно накласти шов, на 16 тиждні.
На 17 дізнайлися, що буде хлопчик

Після того досить швидко почався карантин і місяці до червня пролетіли дуже швидко.
На 33 тиждні познайомилась з лікарем, домовились що на 37 показуюсь з свіжим узд.
В кінці 37 тиждня лікар зняв мені шов, і я вже була готова що ось ось пологи почнуться)
Але хлопчисько вирішив що йому добре в мами в животі сидиться.
Так і ходила наступні тиждні в режимі очікуванні ну коли вже. На початку 39 тиждня почала через день їздити на високий замок гуляти, щоб пришвидшити процес.
І от в пятницю 17 почала відходити пробка. Зявязалась з лікарем і він порадив зїздити записати ктг в консультацію.
Що я і зробила.
Ось тут і починається цікава частина. В консультації результати ктг були досить погані, високі монотонні показники серцебиття дитини. Звоню лікарю, він каже лети на батальну хай там чергова перезапише (мій лікар був вихідний в цей день). Приїжджаємо на батальну, поки записую ктг приїжджає мій лікар, результати ктг в нормі.
Але лікар каже щось там не так. Давай ти і в суботу і в неділю приїдеш запишеш ще раз.
В неділю він взяв на огляд, відкриття було 2-3 см. ктг було в межах норми. І це вже підходив мій повний термін. Ми з лікарем обговорили ситуацію, і лікар запропонував стимулюватись, або ще ходити скільки буде потрібно.
Загалом чому він пропонував стимуляцію: ктг яке було сумнівне, передбачуваний великий розмір дитини + моя статура (я маю лишню вагу), + те що шийка вже готова і є відкриття.
Подумавши я вирішила, що погоджуюсь на стимуляцію.
20 вечором приїхала на зміну лікаря, і ми почали процес. Ще до початку стимуляції повторювали запис ктг, писали близько години, і піймали короткий епізод ктг яке повторювало те, що було в мене в консультації.

Почалась стимуляція, перейми я відчувала як повільно наростають. На відкритті 6 см мені пробили води і поставили капельницю, тоді я почалась жара. І ось тут на 7 см коли роблять огляд, лікар помічає що на шийці на місці шва утворилась дірка, і щось схоже на рубець. І тут при огляді на переймі, коли лікар почав помагати шийці розкритись, накотили на мене спогади перших пологів. Я попросила, щоб мені поставили епідуралку.
Після цього ще протягом 2 годин були перейми.
Потім вже на потугаг не добавляли анестезії і частково чутливість була.
За 2 потуги народила малого.
І коли його одразу виклали на мене то побачили як на пуповині затянувся вузол. Тому пуповину моментально перерізали. Виявилось що був істинний вузол пуповини, який в певних положеннях затягувався і давав оті скачки на ктг.

А так 8/9 по апгар, 3800 і 53 см.
Маленька зовнішня тріщинка по старому шву, а в середині шийку прийшлось добре зашивати, бо дирочку що лишилась після шва вона дуже порвалась.

Тепловий ланцюжок був, приклались в родзалі.
Я можу сказати, що я задоволена тим як пройшли пологи. Всі маніпуляції були обговорені зі мною, і задоволена тим як проходив діалог з лікарем, і відношенням до себе.

 

Моя історія така ,і темка ця особлива.Бо зберігає цінні спогади ,про які ми з часом забуваєм .А перечитавши точно згадаєм.

4.55,ночі ,вівторок відкриваю очі від болю ,і з першої ж схватки розумію ,це те чого я так чекала цілий місяць .Пішла в туалет ,і знову лягла ,чоловік на роботі ,я з малою сама вдома .скачала програмку засікаю схватки ,періодичність 7 хв , сама схватка 1 хв ,або 40 сек. так я пролежала ,проходила до пів 7 зївши яблучко ,приїхала мама ,і ми сиділи на кухні .Я чекала ,що води відійдуть самі ,але цього так і не сталось..Лікар сказав буле на 9.00в роддомі ,далі періодичність була 3 хв і вже терпіти я не могла ,передихувала...Взявши речі ,ми побігли через дорогу.це була 8.20 ранку.Маму лишили під дверима ,а я пішла на огляд і оформлення .Клізму не роблять ,бо вже нема часу ,оформляють ,сідаю в ліфт їду на 3 поверх родзал 6 .Там були болючі схватки ,я їх мужньо передихувала ,і ходила туди сюди ,поки не поклали слухати серцебиття -внормі .Катетер поставили,але так нічого не підключали ,далі його зняли.
В 9.00 прийшов лікар і все ,процес пішов .Мене ще запитали чи мені добре і чи чую я що мені кажуть,бо ж я зажмурила очі щоб нікого не бачити ,так мені комфортно було.
По відчуттях перша потуга не дуже вдала ,далі наче пів голівки ,тоді ще пів ,а тоді і плечки ,хлюп і на животику мій синок ,перше питання у мене ,чому не плаче???!в 9.20 я знову мама .далі ще потуга і плацента ,я її бачила .Тоді укол від кровотечі ,щоб не було у попу.Памятаю акушерка щось хотіла зробити в процесі потуг ,але лікар заборонив їй .дитя забрали від мене на стіл і поки несли ,я почула плач ,ох я відчула радість,що все добре!далі знову мене шили ,2 розриви ,дитя за шкалою на 8,хоча лікар казав ,.що тягне на більше .Палата 27 ,на двох ,комфортна і зручна .І багато багато щасття ,що всі переживання по заду ! Бо народила я сама без стимуляцій і тоді коли дитинці настав час.Дуже вдячна лікарю ,що так довго чекав .

 

Все таки хочу поділитися своєю розповіддю.

Почну з того, що про перші пологи я не писала. Бо і пологами їх не вважала. Плановий КР з одних причин, в історії зазначена інша причина. Образа на себе, що так допустила. І обіцянка собі, що так більше не буде. А щоб не було, то і дітей більше не планувалося. Та десь там наверху вирішили інакше. Спершу мій шок, стрес, злість. Потім радість в чоловіка (ну так, тож не йому виношувати і народжувати). Токсикоз, печія перший триместр. Періодично мазанина. Час від часу ходила на Узд, щоб перевірити чи я таки ще вагітна (як це не дивно я до 12-го тижня відмовлялася в це вірити). Ніби доросла людина... Ну таке... В 12 тижнів зробила скринінгове Узд і нащось 1-й скринінг. Якийсь показник там був недобрий, але лікар з приватної клініки передзвонила і сказала не звертати уваги, що таке буває. І ... я викинула той скринінг. А от уколи від ВА таки почала колоти, хоч аналіз був в межах норми. На облік стала десь у 18 тижнів. Про облік в ЖК писати не буду. Єдине зазначу, що моя лікар з ЖК досить оптимістично віднеслася до мого бажання народжувати самостійно після першого КР. Я довго моніторила ситуацію з лікарями, які погоджуються на ВПКР. І знайшла таких аж 3. Зрештою з них обрала одну і на 32-33 тижні попередньо передзвонила. Якраз почався карантин тож домовилися зустрітися пізніше. Перша зустріч була досить позитивною. Я ніби і рада була, але щось мене насторожувало. За два тижні знову зустріч, на якій я вже хотіла обговорити якісь деталі, якийсь план дій. І тут я зрозуміла, що помилилася. На моє бажання природніх пологів, лікар сказала: у вас вже неприродня вагітність (тут були мої здивовані очі). Далі в процесі розмови я розумію, що стимуляція для неї цілком Ок (знову моє здивування, бо після першого КР стимуляція дуже небажана так як збільшує ризики розриву шва). І підсумкове: маєте налаштувати себе на будь-який варіант пологів в т.ч. КР, бо будемо дивитися по обставинах. Вийшла я геть подавлена і розгублена. Міняти лікаря пізно, бо 37-й тиждень, а дві інші в таких термінах вже не беруть через зайнятість. В інше місто їхати не варіант, бо карантин/старша дитина/дорого. Ну так як я мала свого роду «психологічну травму» з першими пологами, то вирішила піти до остеопата. Консультація була більше психологічна, але після неї я змирилася і прийняла те, що буде так як має бути. Через тиждень знову йду до Місюри. Тягнем час. Зробили Узд в пологовому, все прекрасно для ВПКР (плацента по задній стінці, дитина не велика). Ось на підході ПДП, а пологова діяльність не починається. В ЖК дали скерування на плановий КР (типу щоб згідно реформи ніц не платити). Неділя 14.06 (моя ПДП згідно Узд) йдем на високий замок (знаменитий спосіб простимулювати пологи серед львів’янок)... І тишина... Понеділок їду знову на консультацію до Місюри. Вже зовсім сумна, бо мабуть будем планувати КР. Приїхала і чекаю на лікаря. Вона на пологах, чекаю, періодично дзвоню. І в якийсь момент вона перестає брати трубку. Ну, думаю, і добре. Ідем додому з думкою, що завтра передзвоню. Втомилася... Ввечері трохи підниває живіт. Раптово відходить корок, з прожилками крові (я начитана, знаю, що так може бути, непереживаю). Готуюся спати, старшу вклала. І тут раптом щось хлюпнуло, сильно і багато, дивлюся - кров (якраво-червона). А так вже не має бути. Сумки зібрані, тому не бігаю в паніці. Сіла, подумала, що я маю робити. Вирішую їхати в пологовий до чергового, щоб подивився що таке, а тоді вже дзвонити до моєї лікарки (все таки майже перша ночі). Йду за чоловіком і кажу: їдемо, кровотеча. Тата прошу піти до малої. Десь в тому процесі знову хлюпає кров. В пологовий заїхали за хвилин 15. В приймальній прошу чергового. На чергуванні молодий лікар (згодом я дізналася ім’я - Прокопів Остап). Огляд, в процесі якого я швидко розповідаю історію вагітності. Знову кров зі згустками. Він кличе старшого чергового (а за сумісництвом свого тата - Прокопіва Ігоря). Коротко розказую ще йому про вагітність, про плани ВПКР. Вже від нього дізнаюся, що в моєї лікарки сталася екстренна ситуація з мамою і вона в лікарні з мамою і не приїде. Прокопів пропонує екр. І, звісно, я одразу погоджуюся. Хоча причину кровотечі я запитала вже десь на другий день (відшарування плаценти, можливо через Клексан). Дзвоню чоловіку, щоб підніс сумки до входу. В той же час мене швидко оформляють. Лікарі побігли (Ок, насправді пішли) в операційну. Далі все було дуже швидко. В операційній вже були всі поки я туди дійшла. Хоч загалом ситуація трохи страшнувата, але мені не було страшно. Найбільше мене лякала анестезія. Я зразу сказала анестезіологу, що не хочу бути при свідомості (вони епідуралку роблять), бо мені страшно усвідомлювати, що мене розрізають. Але вона така: та все буде добре, та ми тут поговоримо. Ну, думаю, добре, подивимося. Опустили ту ширмочку і я відчуваю, що там щось роблять. Ні, не болить, але капець як неприємно. Паніка наростає, в горлі пересохло, питаю чи можна води (ясно що не можна, але губи протерли ваткою з водою), а мені далі зле. Прокопів Остап каже: «тут шов кривий, що робити?» (я знала, що він кривий, мене то так бісило). Я починаю кричати, щоб кололи той укол. Мені ще щось говорять про фото з дитиною, але мені вже всеодно. Колять укол і я відключаюся. Дивно, але я чую крик дитини, потім починаю потрохи приходити в себе, чую розмови і починаю сама говорити. З’ясовую, що то майже все. І за кілька хвилин відчуваю, що мене перетягнули на інше ліжко і повезли в післяопераційну. Ну все можна поспати. Та не тут то було. За якийсь час прийшов лікар (хто з двох не знаю), понатискав на живіт. Я тут знов покричала, щось типу: «що ви робите? А нашо?» Потім ще медсестри ходили пів ночі. Зрештою я ще трохи поспала. Вранці прийшла якась сердита дитяча медсестра за одягом для дитини. В мене було дві сумки і підписані пакети. ХЗ чого вона так довго шукала його. Бурчала щось. На що і я відповіла: «я ж не можу встати і знайти». Тим не менше питаю, яка дитина народилася. Вона така: «я що всіх дітей маю знати». «Ну я думала, у вас є записано». «Ой, точно є».

Отже, моя дівчинка народилася в 2:15, 3800, 54 см.

Далі її принесли прикладати/годувати (то десь година 7-ма ранку, а не те що у виписці намалювали) і вона була біля мене години 3, а може і більше. Потім забрали в дитячу, за дві години я дзвонила, щоб знову принесли годувати. В палату перевели десь після обіду і з того часу дитина вже була зі мною весь час.

В загальному я цими пологами задоволена по тій банальній причині, що КР був виправданим, а не як з першою дитиною. Так, не було теплового ланцюжка (то був червень і партнерські пологи ще були заборонені, а я запанікувала в процесі операції і було банально не до нього). Але сумішшю не годували, як то зазвичай буває при КР, бо я одразу дитячій лікарці сказала, що в нас буде виключне ГВ. І з цим завданням ми таки справилися (я і маленька), хоч нікого біля мене не було з рідних і всі процедури по собі і по дитині були виключно на мені (в пологовому).

 

Всім привіт. Хочу розповісти про свої другі пологи. Першими я була не дуже задоволена, так як мене стимулювали, видавлювали живіт і різали промежину. Хоч я щ лікарем домовлялася.
Тому другі пологи я захотіла домашні, особливо після прочитання книги Мішеля Одена. Чоловік навіть не був проти. І я готувалася до ДП. Але потім передумала, так як і мене завужений раз і дитина велика. І я не хотіла ризикувати, тим більше в моєму місті нема акушерки , яка приймає домашні пологи.
То ж вирішила, що це будуть звичайні пологи. Домовлятися я ні з ким не захотіла по двом причинам:
1. Боялася, що час може бути не вчасним для лікаря (він може бути дуже втомленим після зміни, чи раптом після якогось святкування, або просто щось термінове буде, що не зможе прийти і для мене це буде стрес). То ж подумала я, краще коли ти приїжджаєш до лікаря, який вже на зміні і налаштований до роботи.
2. Прослухавши різні історії, Не бачу суттєвих різниці, коли домовляєшся і коли ні.
Планувала народжувати на Батальні. Хоча мені для мене не було суттєвої різниці, але треба було скласти сумки в пологовий. А в різних пологових трошки по різному вимагають (напр. На батальні не треба брати постіль). Вибрала перинатальний центр, так як він найближчий до мене, 15хв їхати і я подумала, що якщо швидка буде везти (якщо це буде нічкаі таксі не викличеш), то вона вибере найближчий пологовий.
Але сталося по іншому. Вночі (десь 1 ночі) у мене відійшли води. Я налякалися, так як вони були зелені. Викликали швидку, а вони розпитували мене про прописку, сімейного лікаря і повезли мене на Мечнікова.
Черговий лікар мене оглянув, записали серцебиття, з дитиною все добре. Зелені води, то виявилося через якусь інфекцію перенесену під час вагітності.
Перейми почалися не зразу і вони поки не були болючими, поступово, повільно наростали. Лікар черговий був дуже привітний. Нас завели в родзал і лишили самих і час від часу приходили перевіряти серцебиття. Мені такий формат подобався, що ніхто лишній раз не турбує. І такі ще невеликі перейми тривали до ранку, на ранок прийшла інша лікарка, бо в попередньо закінчилася зміна. І тут також ніхто лишній раз не турбував, мені було дуже комфортно від того, бо я так і хотіла, щоб ми з чоловіком самі були. При перших пологах мені постійно щось говорили, шо робити, що не робити, напр. Не давали спати між пкреймами. А тут я хотіла і спала трошки між переймами, робила, що хотіла.
А потім коли почало підтужувати мене посидили на крісло, сила перейм зменшилася, інтервал збільшився. Але я сказала, що я хочу максимально природньо народити і до мене дослухалися. Лікарка лише застосувала вакуум. Мене не стимулювали. І дали відпульсувати пуповині до кінця. Лікарка навіть запропонувала чоловікові перерізати пуповину і ще й до того ж сфотографувала це. Я була приємно здивована. І дитину мені відразу дали і аж на 2 години. Від соплів почистити на мені.
А зважили та інші дії вже зробили після 2 годин. Можливо тому, що в них паралельно ще йшли одні пологи, а можливо вони такі правильні. В усякому разі я дуже вдячна цим лікарям. І ще, що мені сподобалося, мене цього разу не різали, тому, я дуже легко відійшла після пологів, вже в день пологів могла більш менш ходити.
Лікарку звати Анна Дмитрівна Мала.
Народила я 14 листопала о 11.18год. хлопчик 3кг, 51см

 

Скажіть будь ласка, вам пояснювали чому вакуум застосовували? Були для цього підстави?

 

Усім привіт. Пишу вперше, але не можу не поділитися своєю історією, бо вона з хепі-ендом. Свого часу випадково надибала історію @cjomcjomka про вагінальні пологи після двох кесарських, яка мене надихнула і поставила остаточну крапку в кількамісячній депресії. Може і моя історія комусь допоможе. Шанс є.
Отже, передісторія. Перші пологи в мене були вагінальні, без пригод. Синочок родився рівно у встановлений термін, 4 кг. Через півроку в мене була конізація шийки матки. Ще через два роки я йшла на пологи з другою дитиною, свято впевнена, що проблем нема і я народжу сама, як і першого разу. Та як виявилось не все так просто. Раніше рубець після конізації був прямим показанням до кесарського. Зараз (два з половиною роки назад) жінкам все ж дають шанс. Я свого не дочекалась.))) Після 40 тижня лягла на спостереження. Пройшов ще тиждень, пологи не починались, а я тим часом потрапила на професорський обхід, який оглянувши мене, сказав, що з таким рубцем краще оперувати. Внутрішньо я не була налаштована на операцію, але взяла себе в руки, переконала себе, що лікарі мають більше знань і досвіду, і в той же день світ побачила моя доця. Теж до речі 4 кг. Пізніше, коли мене захопила депресія, я докоряла сама собі, чому не перевірила в інших лікарів, чи справді потрібна була та конізація, чому не наполягала, щоб почалися пологи і можливо я б народила сама (професор на огляді говорив про "два пальці", але я на тойчас навіть не здогадувалась про що він). Хоча сперечатися з лікарями для мене було наче "а що так можна було?".
Та депресія минула, мацьопи росли. Третя вагітність була не планована. Але на цей раз я була більш обізнана і була налаштована на вагінальні пологи, якщо й не категорично то точно дати їм шанс і знати, що я зробила все для цього можливе. Перешкод було дві: лише два з половиною роки після кесарсько (лікарі могли просто відмовитись, бо замалий термін) і потенційно великий плід (перші двоє дітей були по 4 кг). Приємним сюрпризом стала пропозиція лікарки, яка ознайомтлась з обмінною картою і спитала чи не хотіла б я родити сама? Я була щаслива, бо сама думка, що доведеться переконувати лікаря і відстоювати свою позицію мене втомлювала. А далі "все, як по маслу": знову після 40 тижня лягла на спостереження. Коли почались слабенькі перейми (може і тренувальні, але точно ще не пологи), запропонувала лікарка трохи стимулювати. Я була тільки "за", бо порахувала, що якщо народжу в той день, то до Миколая буду вдома))). Близько 15.00 почались нормальні перейми. Лікарка періодично оглядала стан розкриття. Я не слідкувала, яка була була година, пам'ятаю, що шийка подалась не відразу. Кілька перших потуг перечікували, щоб було повне розкриття, а коли дозволили тужитись, за дві потуги народилась моя мацьопа. Хоч усю вагітність УЗД показувало невеликий плід (я старалась не перегодовувати), в день пологів вага 3,300, лікарка обмацувала живіт і не здавалась їй дитина великою, та народилась моя дівчинка 4,200.

 

Щось дописів мало…

П’ята вагітність, п’яті пологи.

Отже, маючи психологічно травмуючий досвід попередніх пологів, я, десь там, вглибині себе, розуміла, що хотілось би ще дитину, але років через 5. Десь в районі 35 своїх рочків)). Тобто, жирний (як власні сіднички після вагітності ) хрест на дітонародженні я не готова була ставити попри все. Єдине, хотілось на наступний раз взяти дулу. Або когось з вболівальників, бо за 3 пологів наодинці з лікарями та власними страхами й сумнівами, я зрозуміла, що краще з кимось…

Думаю, наступний абзац важливий.

Ранок. Ранній ранок. Ранній ранок 24 лютого 2022. Напередодні ввечері чоловік приїхав з Хмельницької області (прийшлось один захід пропустити та терміново повернутись додому, бо в Києві була важливіша зустріч). Нагадаю, що ми близько 5 років жили під Києвом, переїхали зі Львова. Жили від Бучі 12 км, від Бородянки - 15 км. Десь посередині… Так от, будильник 24го був заведений на 6 ранку, але чомусь телефон задзвонив чоловікові десь о 5й, і це був не будильник… Закінчивши розмову, раптом щось громихнуло - звук схожий чимось на звуки будови, типу щось з підйомного крану впало, може, бетонна плита… СТОП. 5 ранку і ми живемо на території лісу, будівництва високоповерхівок (як доводилось чути подібні звуки в містах) тут нема… Насправді, починалось бомбардування Гостомелю - це десь км 25 від нас. Той дзвінок був від мого батька, а йому дзвонили працівники з кордону Сумської області (в батьків там свій малий бізнес, буквально в 2 метрах від шлагбаума…) - в’їжджають танки та інша техніка… Чоловік погнав на заправку (ми з тих, хто не вірив і не очікував… єдине, встигли поговорити напередодні про неможливість війни і що добре, що я встигла вікна в будинку помити), а я збиралась. Ноги ставали ватними, страх нещадно атакував, дзвонила мама, намагались якось заспокоїтись, не ревіли. Просто страх, такий, що сковує. На Різдво ми їздили у Львів, і в пам’яті ще зберігся алгоритм «зібрати речі для поїздки всією сім’єю на 2 тижні». Ось на ці 2-3 тижня я і сподівалась виїхати, на Львів, перечекати напад. Навіть підручники з портфелем взяла старшому сину, щоб не пропускати програму… Десь о 8 ми були в моїх батьків, чекали на друзів, радилися… Вирішили виїзджати всі, на пару тижнів, на Львів, перечекати. Я їхала в машині з мамою та малою. Постійно вдивлялась в небо в очікуванні ракети. І вголос я повторювала, щоб пальці ніг були розслаблені, а дихати спокійно та глибоко. Житомирська траса з двополосноі та зі швидкістю 100-120 км/год перетворилась на 4-5 полосну і часом ми їхали 20-30 км/год. Десь на Рівненщині я дізналась про те, що Польща впускає без паспортів і віз… Вирішили їхати в Польщу. Нас було 4 машини. Якщо коротко, то на Волині, на кордоні, виявилось, що чоловіків не випускають. Я з мамою та дітьми поїхали в Варшаву і, після 35 годин без сну і в машині, прибули до родичів чоловіка. Чоловіки повернулись у Львів, закупили багато продуктів і планували їхати на Київщину допомагати. Через пару днів, коли я вже планувала шукати роботу в Польщі, залишивши дітей на маму, чоловік приїхав (коли дізнався, що багатодітним дозволено виїзджати). Ширилась інформація про Бучу, і батько з товаришем вирішили не поспішати з поїздкою на Київщину. Натомість, продукти знадобились, бо у львівському житлі був влаштований тимчасовий притулок для всіх наших знайомих і не дуже, хто рухався на Захід і потребував перепочити. Близько 100 людям ми допомогли. Далі обставини складались так, що ми через тиждень опинились у знайомих в Німеччині, далі - у незнайомих, і коли встало питання, що через 2-3 тижня повертатись небезпечно, і що моі троянди з Херсону не приїдуть в березні, і не треба підбирати добрива для рослин на весняні обробки… ми прийняли рішення летіти в Штати. Через Мексику. Перша спроба була невдала і ми пробули 2 доби в Лондоні, повернулись в Німеччину. Друга спроба напряму - і в кінці травня ми вже були в США. За 4 місяці ми змінили 7 місць проживання. В Німеччині десь посеред переїздів, вивчення мови (яку я так хотіла вивчити в юності, і від якої тааак нудило, коли прийшлось її вивчати в цих обставинах ) і новин з дому, з України - я і завагітніла.

Так, повертаюсь до теми допису.

Вагітність, Слава Богу, проходила добре, як для 5ї. На фізичному рівні. Складніше, ніж попередні, все таки організм п’ятий раз в такій пригоді. На психо-емоційному - виснажливо, навіть коли намагалась не читати новини, і я на останніх місяцях просто задовбалась. (Господарство, так би мовити, нова країна і оточення, навчання дітей, невідоме майбутнє для нас та українців вцілому, 5 дітей - це багато чи мало?..) все подразнювало та набридало. І тому, коли я була на огляді в 40 т, 3 дні і лікарка абсолютно ненав’язливо запропонувала стимуляцію, - я погодилась. Вона ще сказала щось типу, що з дитиною все прекрасно, а ось в мене тиск низький та й видно було по поглядам персоналу, що виглядаю я не дуже (я себе в дзеркалі теж бачила )). О, а ще я ваги набрала пребагато: починаючи з німецьких антистрес-бутербродів, закінчуючи кілограмами мандаринів на останніх місяцях (о, перед пологами і після від мандаринів відвернуло повністю))). А ще «я знаю себе і своїх дітей», які можуть сидіти в мені майже до 42 тижнів та своїх 4 кг… тож і така перспектива мене не радувала.

Окремо про ЖК. Це прекрасно. Відношення як до найкращої представниці жіночої статі, яка перебуває в стані вагітності - найпрекраснішому, при тому непростому та відповідальному. І так до кожної. Майже кожного разу - інакший лікар. Пару лікарів висловлювали співчуття щодо війни та показували свою обізнаність в ситуації. Останні 2 місяці вагітності - огляд кожен тиждень, але можна робити більший інтервал, переносити прийом на пізніше. На 35 тижні взяли мазок (з лікарем-чоловіком була обов’язково жіночка (спеціально стояла для маніпуляції, а лікар-жінка не потребує свідка), накривши мене пелюшкою так, що нічого не було видно. Мазок з краєчку, якось так , дуже лайтовий. Двічі сдавала кров з вени, сеча щоразу перед прийомом (прямо в ЖК спеціальний туалет для збору аналізів, і не треба пхатися з тими баночками через місто)). А на облік я встала десь на 28 тижні, страховка все покривала. Коли я виходила з ЖК, то на жіночки на ресепшені і деякі жіночки, що очікували свій прийом, мене гучно вітали та поздоровляли з тим, що я йду народжувати. Ніби навіть оплески були . Це так підбадьорює! Відчуваєш себе найкращою, ніби перетнула стрічку фінішу в цьому марафоні вагітності…

З чоловіком (обов’язково на пологи з кимось! я написала чоловіка))) приїхали через пару годин після пропозиції лікаря піти на стимуляцію. Нам начепили браслети, які дозволяли знаходитись в приміщенні. Предродова і родова - одна кімната з персональною ванною кімнатою. Враження від госпіталю і палат - як в добротному 4 зірковому готелі, може і 5)). Затишно, не зовсім по-домашньому, а скорше як в готелі. Є нормальне місце для партнера.

Розкриття було щось типу 1-2 см. Це була 12 година дня. Давали крапельниці, ламінарію, і десь опівночі відкриття було 3 см. Приблизно з 11 ранку наступного дня почались перейми такі, стабільні. Чоловіка я готувала до того, що буду ще в стані розпачу, все попереду). Прокапали антибіотик - аналіз мазка показав наявність якоїсь інфекції, яка є в 60-70% вагітних, але я забула назву. Ось відкриття все рівно 3 см. Весь час на животі було два датчика - один вимірював серцебиття дитини, другий - фіксував перейми.

При першому огляді в родзалі та заповненні документів, лікарі спочатку користувались онлайн перекладом з якогось лікарняного бюро перекладів, але, я перекладала швидше за працівника бюро, тож, далі не знадобилось. Мову я більш-менш знаю, постійно вдосконалюю. Єдине, я вчила англійську англійську )), а тут - американська англійська. Перед пологами спеціально вчила слова, пов’язані з народженням дитини.

І от вже 1 година дня, за весь час змінилось 4 бригади лікарів. І кожна бригада - як дули, дуже комфортно і ніжно. Єдине, хотілось народити скоріше і при цьому я страшенно боялась болю ось того народжувального… Але мене втішали, що все відбувається нормально, тіло обов’язково все згадає, що треба робити, я маю відпочивати. Ну і бонус цих пологів - чоловік з послугами масажу, спілкуванням. Їжу пропонували, але я їсти не хотіла. Тільки пила і частенько ходила по-маленькому в туалет.

Після 1 дня, огляд і відкриття 3 см. До мене підкотилось (хибне) розуміння, що це ніколи не закінчиться, я не зможу, а ще попереду весь треш перейм. На екрані показувалось прекрасне серцебиття дитини, моі перейми (там якийсь показник перейм показував 70 на піку - і це було найболючіші відчуття. Пізніше, на піку було 90-105, ох). Чоловік взявся допомагати ще активніше, а щоб мені було відчуття кінцевості болю, ми уявили (він запропонував, а я ввічливо і не дуже казала, що це нісенітниця і що ніколи нічого не закінчиться))), що всього залишилось 100 перейм до пологів, і треба їх рахувати і чекати. З 1 до 2 дня я двічі просила в лікарки КС. Так, настільки все було катастрофічно в моїй виснажливості. Вона дуже м’яко пояснювала, наскільки КС непотрібний в моєму випадку, що все добре, я обов’язково дочекаюсь, ось процес пішов і все буде добре.

Після 2ї я вже з криками і сльозами просила та вимагала то КС, щоб скорше це все закінчити (при цьому я, звісна річ, розуміла, що він не потрібен, але настільки я вже задовбалась, що навіть стан після КС мене не лякав). І ось лікарка погодилась (я щось не пам’ятаю на що саме))), але повільно, через декілька хвилин, завозять возик для анестезії (чи то для епідуральноі, чи, дійсно, для КС). Чоловік щодо КС був на стороні лікарів, але мені практично нічого, окрім підбадьорення, не казав. Він розумів, що скоро народжу, треба дочекатись, набратись останнього терпіння. І нарахували ми десь 40 перейм, зі 100 запланованих . Завозять возик, і я тут на черговій переймі розумію, що підтужує. І, вибачте, виходить сеча (при тому, що я стабільно ходила перед тим в туалет). Видно, дитина дотисла.

Мене кладуть на ліжко, 9 см і вже дитина в проході (так, стимуляція, вона така). Кажуть, не тужитись. Я терплю. Чекаю, коли ліжко трансформується в крісло.
І тут я нагадаю, що тільки на 4 пологах народжувала повністю лежачи, в Ворзелі (до того - на кріслі чи трансформері в крісло). Нічого більш жахливого, незручного, ніж така позиція в пологах я не знала…

А тут лежу, і мені, попри все, комфортно. Руки спокійно вздовж тіла. В очі світло не світить, приємна напівтемрява навколо (яскраве світло направлене на очікуваний вихід дитини, але я його по суті не помічаю), гарний інтер’єр кімнати, чоловік біля голови (попереджений, щоб «туди» не дивився, хоча на перших пологах він все дивився і був готовий ще )), але моє прохання було таким) щось приємне говорив. І тут спокійні впевнені слова «push» - і я починаю тужитись. Ось те вогняне кільце відчувається. Роблю вдих - і дотужую, дитина народилась.

Йой, ви би бачили тих неонатологів - здається, бабусі так не радіють онукам, як ці прекрасні неонатологи новонародженим! Пару швів мені наклали. Дитина була на мені, взяла груди. Далі в часі трохи гублюсь. На стенді в палаті був запис: «Початок 14.19, фініш 14.20». Чоловік відрізав урочисто пуповину, плаценту народили, мені поміж ніг дали льод, дитину помили шампуньками (ці жіночки навіть причесували дитину з такою прям любов’ю…), дали дитину мені, принесли їжу (можна все, дієти нема, подача як в ресторані в родзалі і в наступні дні в післяродовій палаті), залишили нас вдвох з чоловіком. Ой, втрьох. Може, десь годинка пройшла. Лікарка перевірила, чи можу я по-маленькому ходити (на унітаз спеціальний ковшик ставили в першу добу після пологів, і 4 рази я мала показувати, що там вийшло), хтось (чи чоловік, чи медсестра, чи лікарка…) взяв мене під руки, і перевели мене в післяродову палату. За весь час, за більш ніж добу перебування в пологовому корпусі я не чула хто і як народжував - звукоізоляція шикарна.

Огляди були кожні 2 години, приблизно. Міряли мені тиск (після пологів мій тиск впав до 75/35 і був таким майже до ранку, потім нормалізувався 100/60), температуру, дитині - температуру, серцебиття, пізніше брали кров на білірубін. Посеред поверху з палатами був засклений хол, де лежали новонароджені, яким робили різні процедури - дивовижне приємне видовище, так багато малюків та усміхнених медсестер, неонатологів…
Під час смол толкс з персоналом я дізналась, що багато лікарів багатодітні, мають по 3-6 дітей, а одна акушерка вагітна. Одна лікарка сказала при обході, що має 4 дітей і потім грайливо додала: «І я хочу ще». Також вона після протокольного анкетування сказала, навіть, попросила, щоб я особливо себе берегла перший тиждень-два, попри всі моі багатодітні обставини… так, по-сестринські, з любов’ю вона то казала…
Нас могли виписати на наступний день (через добу після пологів), але піднявся білірубін, тому виписали нас через день, коли аналізи були в нормі. Останні результати прийшли десь о 22 вечора. Я запитала, чи можна їхати. Відповіли: якщо хочу, то так. Скоро приїхав чоловік і близько 23 ми виходили з пологового. Навколо все було прикрашено до Різдва, так святково й казково…

Пізніше я зрозуміла, що мій другий син і п’ята дитина народились в різні дні, але на одне свято святого Миколая. Просто стилі там нові старі нові

А, і в нас - дівчинка. 3500, 52.