Відповідь: Просто вірші... Болезнь такая - вера в чудеса, Не лечится... хроническая что ли? Её лечить пытались грустью, болью И горькой правдой, сказанной в глаза... ...но рвется сердце птицей в небеса. ...и день за днем - уже не различить, И тают дни то в зное, то в тумане... Душа танцует свой беспечный танец, Как мотылек у пламени свечи... ...опасно, знаю, помню, но молчи. ...и забываясь в нотах и стихах, Я забываю про дела, заботы... Мне кажется, что старят нас не годы, А пустота, отчаянье и страх... ...а я как прежде...все живу в мечтах. Болезнь такая - вера в чудеса? Болезнь такая? Или же награда? За что не знаю, выяснять не надо, Но небо отражается в глазах... ...а птиц всегда так манят небеса. Ященко Дарья
Відповідь: Просто вірші... Один з моїх улюблених Саме сьогодні чомусь він мені пригадався. Думаю, автора не треба представляти. Шалені темпи. Час не наша власність. Фантастика - не мріяв і Жюль Верн. Кипить у нас в артеріях сучасність. Нас із металу виклепав модерн. Душа належить людству і епохам. Чому ж її так раптом потрясли Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом, І руки матері, що яблука внесли?!
Відповідь: Просто вірші... Игорь Патяк Кленовый лист в окно и на постель… А ведь так скоро уже, белые метели… Мы слишком рано? Или не успели? Когда нам срок?.. Ноябрь или апрель? У птиц опять предчувствие пути. Звенит восторг полета паутинки… Я вспоминаю… Теплые картинки… То, что терял – теперь ведь не найти. То, что искал – найду совсем не я. Устал наверно. Мысли. Сигарета. «…Встречались как-то… И прощались где-то… И менуэтом – шорох сентября…» Взгляну на время… Может поскорей? Мечты в коробку – старые игрушки. …Кленовый лист уснувший на подушке И рыжий взгляд под шепоты дождей.
Відповідь: Просто вірші... Роман СКИБА ВОНА, АБО БАЛАДА ПРО ПЕРЕЛЕСНИКА Коли сумнів іще не виболів, Коли блиски зійшли з лиця, Клала руки на перса вибухлі І вмирала при місяцях. …Кожен вечір, як сонце гинуло, Ти вже знала — тебе нема. О дванадцятій з половиною Викликала його сама… Він являвся і ти лякалася. Зовсім юний, неначе ти. Мряка місячна розтікалася. — Відпусти мене. Відпусти… Не пускай, не пускай же, Місячку, Дай їй болю і темноти. Хай горище горить і міситься. Хай вищать в димарях чорти… Хай намиста, полотна й китиці Спадуть з тіла, як листя з віт. Хай святим вашим потом світиться Цей шалений північний світ… А на ранок — в устах полиново, А на ранок — в очах пітьма. О дванадцятій з половиною Викликала його сама… І не квітчана, і не вінчана Між своїх золочених мряк… Ти почула: “Рятуйся, дівчино”. Ти уперше спитала: “Як?" І навчили. Усе, як писано. І навчили. Про світло й тьму. Тільки киця зрадливо пирснула. Тільки пічка зайшлась в диму… Знову стелиш ряднину латану. Догоряє твоя свіча. Знову серце твоє калатає. Біла свита повзе з плеча. Чорне небо в очах стискається. — Відпусти мене. Відпусти. Ніч палає. Ніхто не кається. Лиш, як завше, вищать чорти… Знов намисто по грудях скапує. Знову скапує жовтий віск. Киця свічку загасить лапою, Сонні двері замкне на хвіст. Розметаєш волосся в темряву. В білій шиї завмре життя. І забризкає тьму простелену Юна кров чи собак виття.. Небо зміниться. Небо спіниться, Наче кава на молоці. Чорним місяцем запроміниться Гострий гребінь в твоїй руці… Не чеши йому срібних кучерів… Не в’яжи його душу сном… Бачиш, в небі дві зірки змучені Вже тремтять за твоїм вікном. Він напився хмільної вічності. Він лежить біля ніг твоїх. Не розчісуй. Не треба, дівчино. Ну навіщо тобі цей гріх? …І загрюкали. — Двері вибили. Розкололася тінь вікна. Хтось пробив його серце вилами… Хтось березовий кіл загнав… Ти мовчала й кудись дивилася. Ти не чула, як стигне час. Тільки киця в клубочок звилася І здригалася раз-по-раз… Ще не знаєш, що в світі Божому Ти забудеш усе земне. І зустрічному перехожому Прошепочеш: “Візьми мене..," Як не схоче — зав’єшся косами, Будеш плакати на вітри. Будеш полем ходити босою І дивитися догори… Будеш доброю, будеш впертою. Прошукаєш його весь вік. І знайдуть тебе в полі мертвою… На Великдень у чорний рік. ***
Відповідь: Просто вірші... Лада Миллер Наверняка Пространство перечеркнуто углем. Летят вдоль окон листья, птицы, пули. Разграблен день, разбит остывший улей И сердце истекает янтарем. А ты меня встречаешь на мосту. Лежат в воде соленые паромы. И мы с тобой - до боли невесомы - Идем и набираем высоту. Несется синим облаком фрегат. Щебечут флейты, кашляют фаготы. Фальшивя и проглатывая ноты Из музыки рождаются снега. И чья - то незнакомая рука Ласкает струны тонко, звонко, нежно. Пространство перечеркнуто надеждой: Живи. А боль уйдет. Наверняка…
Відповідь: Просто вірші... Марина Цветаева ЕГО ДОЧКЕ[/B] С ласточками прилетела Ты в один и тот же час, Радость маленького тела, Новых глаз. В марте месяце родиться - Господи, внемли хвале! — Это значит быть как птица На земле. Ласточки ныряют в небе, В доме все пошло вверх дном: Детский лепет, птичий щебет За окном. Дни ноябрьские кратки, Долги ночи ноября. Сизокрылые касатки— За моря! Давит маленькую грудку Стужа северной земли. Это ласточки малютку Унесли. Жалобный недвижим венчик, Нежных век недвижен край. Спи, дитя. Спи, Божий птенчик. Баю-бай.
Відповідь: Просто вірші... Yavorska :: Матуся (для дітей) Мамо, матусенько, ластівко мила. Спасибі, рідненька, що ти нас зростила. Що ночі не спала над нами, малими, злі сни відганяла. До Бога молилась, щоб дав нам здоров"я і долю щасливу, беріг нас від злого у кожну хвилину. Спасибі, матусю, за сварки й цілунки - вони нам миліші за всі подарунки. Спасибі за все, чого ти нас навчила. І вибач, якщо ми колись провинились. Для нас ти - найкраща на світі людина. Дай Боже, щоб завжди Ти була щаслива.
Відповідь: Просто вірші... Виктор Цой Дерево Я знаю - мое дерево не проживет и недели Я знаю - мое дерево в этом городе обречено, Но я все свое время провожу рядом с ним. Мне все другие дела надоели. Мне кажется, что это мой дом. Мне кажется, что это мой друг. Я посадил дерево. Я посадил дерево. Я знаю - мое дерево, может, завтра сломает школьник Я знаю - мое дерево скоро оставит меня. Но, пока оно есть, я всегда рядом с ним. Мне с ним радостно, мне с ним больно. Мне кажется, что это мой мир. Мне кажется, что это мой сын. Я посадил дерево. Я посадил дерево
Відповідь: Просто вірші... Сергей Косинов Я теряюсь в домах… переулках… И жадный ночной амстердам, Не стесняясь, вербует мой взгляд, распахнув всю изнанку борделей. “Это жизнь”– прочитаю на лицах бомжей, что навечно засели В этих красных кварталах… Устало… И кто-то из нас опоздал Сесть на шею богам, свесить ноги, вальяжно кричать: “Счастье есть”. Перепутав судьбу (о проклятье!), попасть не на тот перекрёсток. Это – эра камней, это – жесть! И она кровоточит несносно Чёрным юмором боли… Невольно… Унять бы её злую спесь Верой в светлое завтра… Не выйдет!.. Давно пересох оптимизм И увёл догнивать корабли на своих обезвоженных мелях. Это – грязь, это – страх! Проржавев, миллионы из них не сумели Умереть своей смертью. Поверьте… Безропотно тянет всё вниз Гравитация жизни… Пошла ты!.. Зашей свой дырявый карман, Прекратив преждевременность кары случайно в дороге упавших. Это – жуть, это – желчь! Обезумевший мир всех желающих в чашу Неохотно вмещает… Печально… Смотрю на немой балаган И теряюсь в глазах… Алкоголь… Безупречная улиц панель, Многорукая паперть в лохмотьях, и нюхают клей малолетки… Это жизнь… Ненавижу её на обрывке случайной салфетки Лишь за то, что ребёнком наивным поверил в её цитадель.
Відповідь: Просто вірші... Анна Ахматова Любовь То змейкой, свернувшись клубком, У самого сердца колдует, То целые дни голубком На белом окошке воркует, То в инее ярком блеснет, Почудится в дреме левкоя... Но верно и тайно ведет От радости и от покоя. Умеет так сладко рыдать В молитве тоскующей скрипки, И страшно ее угадать В еще незнакомой улыбке
Відповідь: Просто вірші... Володимир Висоцький Песня о друге Если друг оказался вдруг И не друг, и не враг, а так; Если сразу не разберешь, Плох он или хорош, - Не бросай одного его: Пусть он в связке в одной с тобой - Там поймешь, кто такой. Если парень в горах - не ах, Если сразу раскис и вниз, Шаг ступил на ледник - и сник, Оступился - и в крик, - Значит, рядом с тобой - чужой, Ты его не брани - гони. Вверх таких не берут и тут Про таких не поют. Если ж он не скулил, не ныл, Пусть он хмур был и зол, но шел. А когда ты упал со скал, Он стонал, но держал; Если шел он с тобой как в бой, На вершине стоял - хмельной, - Значит, как на себя самого Положись на него!
Відповідь: Просто вірші... Не знаю автора От сердца к сердцу – тоненькая нить. Тугой струной – коснись, и можно слушать... Любить настолько, чтобы разлюбить, Когда поймёшь, что ей так будет лучше. Всего себя собрать в одной горсти, Держать и верить в чудо возвращенья... Любить настолько, чтобы всё простить И самому просить её прощенья. И наблюдать, как тоненькая нить Ударит в грудь, безжизненно повиснет... Любить настолько, чтобы дальше жить, Когда на это нет ни сил, ни смысла.
Відповідь: Просто вірші... На болоті спала зграя лебедина. Вічна ніч чорніла, і стояв туман… Спало все навколо, тільки білий лебідь Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран. І співав він пісню, пісню лебедину, Про озера сині, про красу степів, Про велике сонце, про вітри і хмари, І далеко нісся лебединий спів. Кликав він проснутись, розгорнути крила, Полетіти небом в золоті краї… Тихо-мирно спала зграя лебедина, І даремно лебідь звав, будив її. І коли він вгледів, що брати не чують, Що навік до себе прикував їх став, – Закричав від муки, вдарився об камінь, Зранив собі груди, крила поламав. Чорна ніч чорніла, не світало вранці, Ввечері далекий захід не палав… Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь, Тихо кров'ю сходив, тихо умирав. Аж колись уранці зашуміли хвилі, І громи заграли в сурми голосні, Вирвалося сонце, осліпило очі, Роздало навколо обрії ясні. Стрепенулась зграя, закричала біла: "Тут гниле повітря, тут вода гнила!.. А над нами сонце, небо, простір, воля!" – І ганебно спати більше не змогла. Зашуміла зграя піною на хвилях. Зашуміла вітром… ще раз! І – прощай!.. І летіла легко, наче біла хмара, І кричала з неба про щасливий край. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю, То, здавивши рани, крила рознімав… І в знесиллі бився… Зграє лебедина! Чи хто-небудь в небі лебедя згадав? О.Олесь
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко БІЛА СИМФОНІЯ Було нам тоді не до сміху. Ніч підняла завісу – біла симфонія снігу пливла над щоглами лісу. А ліс, як дрейфуюча шхуна, скрипів, у льоди закутий… І хлопець, зворушливо юний, сказав із дорослим смутком: – Ти пісня моя лебедина, останнє моє кохання… В такому віці людина завжди кохає востаннє. Бо то уже справа гідности – життя, бач, як сон, промайнуло. Підлітки для солідности мусять мати минуле. Завіяні снігом вітри0430%2а звисали, як біла гичка… Я теж йому щось говорила, і теж, певно, щось трагічне. Було кохання фатальне, майже з драми Ростана… Я тільки сніг пам'ятаю, отой, що давно розтанув. Білу симфонію снігу, шхуну, в льоди закуту… А нам з тобою – до сміху! А нам з тобою не смутно! І добре тобі, і весело на білому світі жити. Ти тільки, як всі воскреслі, не любиш про смерть говорити. І маєш, напевно, рацію. Минуле вмерзає в кригу. І це вже не декорація… Біла симфонія снігу. Стогне завія до рання, зламавши об ліс крило… Ти – моє перше кохання. Останнє уже було.
Відповідь: Просто вірші... просто... Щелчок курка, и новый оборот Икает бомж, заснувший в грязной луже, И всё надеясь, что кому-то нужен Стихи читает с паперти урод...
Відповідь: Просто вірші... Моя осень Жорж Эросс Осень... Моя собственная осень... Какая же она на сам м деле? Простая... Усталая... С проседью... Плаксивая и чуть недоспелая... Обычное дело – дождик, лужи... Теряющие, как стыд, листву сады... Недалеко уже и до стужи, И мерно редеют ясных дней ряды... Коктейль из солнечных нед-остатков И клятв недосказанности осенней... Немного вчерашнего, сладкого, И тоски по будущности весенней... Всё как у всех, ничего такого... Осыпание перезревших надежд... Измельчан 5 всего большого, И обветшание вчерашних одежд... Зябь простывшего настроения... Словом – переменчивая погода И ностальгии обострение... Ну а так... Ничего особенного...
Відповідь: Просто вірші... Анатолій Матвійчук МАСКА Я собрался на маскарад, Мне жутко захотелось в сказку И я надел смешной наряд И выбрал поглупее маску. Решил, предстану я шутом С умом и дерзостью нахала И буду распевать о том, О чем и думать не пристало. Я буду сдвинутым слегка, Ведь глупость славе не помеха, И стану корчить дурака, Чтоб люди падали от смеха. Когда ж под маскою глупца, Наизгалявшись до блаженства, Я маску вдруг сорву с лица, Чтоб все узрели совершенство… И вот пришел мой звездный час, Расстаться с этой глупой ролью, Сейчас я огорошу вас, Сейчас. Сейчас… Твержу я с болью, Но что же это — сон? Вранье! На пальцах кровь, как будто краска… И отставать не хочет маска — Она теперь лицо мое. *** НЕВЫНОСИМО Невыносимо чувство одиночества, Когда туман осенний за окном, И голые деревья, как пророчества, О том, что все проходит день за днем. Невыносимо чувство ожидания, Когда живем надеждой на «авось», И так легко находим оправдание Всему, что в жизни нашей не сбылось. Невыносимо горькое отчаянье, Когда привычно тлеем, не горим, И вновь глядимся мы в глаза случайные И не о том все время говорим. Еще невыносимей чувство близости, Когда вполсилы эта боль и страсть, И мы боимся до Любви возвыситься, Чтоб, не дай Боже, больно не упасть… А за окном приметы увядания … И неизбежно торжество зимы, И ветер полон горького рыдания За все, что не успеть сумеем мы! И оттого кричать порою хочется, Услышав сердцем холод вечных зим: «Спаси меня! Спаси от одиночества, Когда я сам себе невыносим…»
Відповідь: Просто вірші... Грустное... Антонина Алексеева От промозглой тоски ... поседеют виски ... Думы разные в ... жизнь о п р о к и н у т ... "Все" ведь было вчера ... и до дрожи близки ... Но ... остатки "всего" ... скоро сгинут ... Был красивый клубок ... ровной гладью виток ... Но запутала жизнь ... р а з р ы в а ю ... Все обрывки свяжу ... зла на Вас не держу ... И у Вас все ... не лучше ... я знаю ... Жизнь такая, как есть: то - зараза, то - честь ... То ... поднимет до звезд, то ... уронит ... Но ... обрывки связав, не скатиться бы в месть ... Устоять бы ... когда в ... хаос клонит ... От промозглой тоски ... поседеют виски ... Думы разные в ... жизнь о п р о к и н у т ... Лишь бы ... мы не забыли ... как были близки ... В узелках ... память наша ... дни м и н у т ...
Відповідь: Просто вірші... В. Жовтень :: Чому так? Чому так, якби хто знав, Чому він її кохав, Чом вона, не зна ніхто, Не любила вже його. Знали всі, але не він, Всі казали, він кипів, Чому так, якби хто знав, Мабуть він її кохав. Чом коли вона пішла, Собі іншого знайшла, Він з’явився у вікні Й полетів немов у сні. Дурень, вирішили всі, Може так, а може й ні, Може він любив її Більше всього на землі.
Відповідь: Просто вірші... Василь Симоненко Закохана Ось на тому й ущухла злива, Розійшлися з під’їзду всі. Ти брела по струмках, щаслива В загадковій своїй красі. Били блискавки ще тривогу, Розтинаючи небосхил, – І веселка тобі під ноги Опустилась, чудна, без сил. Довго вітер уперто віяв, Але чомусь і він тепер, зазирнувши тобі під вії У волоссі твоєму вмер. Через вулиці нахололі Повз очей зачарований хміль Йшла ти в сонячнім ореолі Невідомо куди й звідкіль. Йшла, та й годі. Може, з роботи, В магазини чи на базар. Дріботіли маленькі боти Об розчулений тротуар. Не дивилася ні на кого, Йшла й не чула, напевне, ніг. Але щастя твоє ще довго Голубіло з очей у всіх.
