Відповідь: Просто вірші... Я в раздумьях... Как мне с нею быть - С этой женщиной родной, любимой, близкой... Как ее характер изменить - Чтобы не была такой "редиской"? Вот, вчера подполз тайком к розетке, Думал, все, сбылась моя мечта! Фигушки! Как чёрт из табакерки, Появилась женщина моя. Оттащила, строго отругала... А ведь мне почти что удалось! В общем, братцы, так обидно стало... Не хотел я плакать, но пришлось! Хоть и было на душе мне худо, Я вдруг понял - счастью все же быть! (Женщина моя каким-то чудом Дверь забыла в ванную закрыть). Я стремглав ползу к мечте заветной, Набираю скорость на ходу. Друг мой милый! Ёршик туалетный! Подожди немного! Я иду! Вот оно! Свершилось в мире чудо! Ёршик словно жезл в моих руках! Я смотрю восторженно на друга С ласковой улыбкой на губах. Я готов поцеловать был друга, Но внезапно вдруг из-за угла С криком "ай-яй-яй" и перепугом Появилась женщина моя. Ну в кого ты так проворна, мама? Скоротечным счастье мое было... Ну зачем ты ёршечек забрала И на горло песне наступила? Я реву. А что мне остается? Дважды обломался ведь уже. Ей изрядно попотеть придется, Чтобы успокоить нервы мне! Станцевала джигу и ламбаду - Сделал вид, как будто проняло. Отвлеклась (чего и было надо). Моя цель - помойное ведро! Я настроен только на победу - Третий промах мне не пережить. Надо непременно до обеда Хоть одну мечту осуществить!
Відповідь: Просто вірші... ЗИМОВИЙ РАНОК Я люблю веселий ранок Холоднючої зими, Як на двір, на стіни, ґанок І на шлях за ворітьми Упаде із неба промінь, Дим пов’ється з димарів. На току підніме гомін Зграя галок і граків. Сніг ясним кришталем блище, Лютий холод допіка; Сонце вгору плине вище, Та не гріє здалека. Я. Щоголів "Снігурі" (Олександр Олесь) Звідкіль налетіли Стоголосим табуном І розсипалися в полі Над розсипаним зерном. Заспівали, задзвеніли, Мов заграли кобзарі... Де взялась весела зграя, Жарогрудні снігурі. Ось вони на сніг упали І розквітли, як квітки... На горах мак рожевий Так заквітчує грядки. Нагло враз табун крилатий Небезпечне щось зачув. Вгору знявся, й дуб гіллястий В кущ троянди обернувсь. Що хвилина - і, як в казці, Враз осипались квітками І за вітром над снігами Полетіли снігурі.
Відповідь: Просто вірші... cказати собі чесно, якомога чесніше, так ніби уже немає чого втрачати: ми надто довго жили, покладаючись на інших - як книжка пише, що люди скажуть, ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок, до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів, до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив. сказати собі чітко: не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю, не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле, не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю. сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших, не сягаючи щоразу по славу дідів та пам*ять героїв, як по хусточку для патріотичних сліз і соплів, не втікаючи у тужливу пісню. сказати собі: я – остання буква абетки, без якої мене не буде, я - остання територія, я – те, чого я не можу зректися, я - тесля колоди у власному оці я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу я не можу віддати того, що мені не належить я належу до цього народу, я - цей народ я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами, отже, я починаю від себе - я розорюю межі я – ми, я-ми, ями Галина Крук
Відповідь: Просто вірші... Ваші очі, мов айстри вечірні, Мов дві ягоди — ваші уста, На стіні тануть полум’я тіні, Ваша кава терпка і густа. У вас посмішка тиха і мила, І красива і ніжна рука, Я відчув тут, як душу стомила Днів шалених самотність важка. І зазнала душа супокою В ореолі стрункої свічі, Я придумав вас саме такою, Та згубив свого серця ключі. За вікном вітер жалібно плаче, Програють вам стократно усі, Ваша кава смачна і гаряча... Але я вже замовив таксі. Валерiй Кикоть
Відповідь: Просто вірші... У осені дивна вдача… Ця пані така вразлива, Так часто надривно плаче Нестримано і примхливо. Насуплено хмурить брови, Жбурляє вітрами в груди, І суму тяжкі окови Навішує всім і всюди… А інколи посміхнеться, Їй сонце тоді до пари, День щирим теплом наллється, А небо розгубить хмари. Немає чітких означень, Якого чекати дива – Всміхнеться, а чи заплаче ця пані… така зрадлива.
Відповідь: Просто вірші... ДIАЛОГ ПIД ЯЛИНКОЮ Ю.Левiтанський — С.Нiкiтiн, переклад Ю.Чайки — Що ж воно коiться в свiтi? — Та, бачте, зима. — Як то — зима? — А отак. Подивiться, постежте, Як я зрання калатаюсь, протоптую стежку Там, де до ваших будiвель пiд`їзду нема. — Що ж буде далi? — Та сiчень. — Невже? — Щоб я вмер! Я ж недаремно абетку придбав старовинну. Ох, i малюнки ж покреслила в нiй хуртовина! Їх я вже вивчив, до лiтер узявся тепер. — Ну, а по сiчню? — Та квiтень прийде, як назло. — Квiтень по сiчню? Ви певнi? — Повiрте на слово. В лici сьогоднi сопiлка так грала чудово! Дивно лише, що музики при нiй не було. — Що ж нам сердешним, робити? — Чого там, живiть. Шийте спiдницi з китайки, як грошей в вас досить. — Тю! Та китайки нiхто вже сто рокiв не носить! — Вже як пошиє— де дiнеться! — буде носить! Буде носить, бо ж настане година така, Що й завiрюха ущухне, i крига розтане. Ну, то давайте ж удвох у це свято рiздвяне Тут, на вечiрцi, наразi утнем гопака! Ряженi хлопцi й дiвчата i смiх без кiнця. Мiсяць — блiда, зi свiчею всерединi, куля. Ось Вам рука (та тримайте, рука ж бо — не дуля!) I — гоп-ця-ця, гоп-ця-ця, гоп-ця-ця, гоп-ця-ця...
Відповідь: Просто вірші... Життя — це просто дивна казка, В яку приходимо лиш раз. Тут для людей любов і ласка, І світло сонечка для нас. І небеса бездонні сині, Чарівні зорі в небесах. Ключі високі журавлині, І вся оця земна краса. Життя складне, але чудове, Ми робимо в нім відкриття. Й завжди ідемо в невідоме, Тим цікавіше нам буття... Привабливіше, яскравіше, Є для фантазії політ. І манять вдаль путі світліші... І ти не йдеш — летиш у світ! Є і різкі в нім повороти, Де випадаєш із сідла. Завертять враз круговороти... Бувають і такі діла. Та все проходить, час спливає, Нова мета нас кличе вдаль. В житті усякого буває, Та за минулим нам не жаль, Бо кличуть знов нові дороги, Під ноги стеляться путі. Чекають радощі й тривоги Щодень у нашому житті. Життя складне, але цікаве. Його не взнаєш до пуття. Буває радісне й лукаве... Але... Спасибі за життя!
Відповідь: Просто вірші... Вдалині від тебе не тужу, не плачу, Розуму не трачу, як тебе побачу, А проте, як часом довго не стріваю,- Все чогось сумую, все когось шукаю. I в журбі до серця підплива питання: Чи це тільки дружба, а чи це кохання? Ти з очей зникаєш, і вже я не в силі Одновити в думці риси твої милі, Хоч мені й говорить прагнення щоденне, Що ти завжди близько, завжди біля мене. Та мене хвилює давнє запитання: Чи це тільки дружба, а чи це кохання? Сумував я тяжко, та своєї скрути Не давав ніколи я тобі відчути; Без мети блукав я і втрачав дорогу, А прибившись часом до твого порогу, Входив я, сховавши в серці запитання: Чи це тільки дружба, а чи це кохання? Задля тебе навіть смерть була б легкою, В пекло я подався б для твого спокою, Хоч не маю зваги серцю наказати - I твоїм здоров'ям, і спокоєм стати. Сушить мені мозок те лихе питання: Чи це тільки дружба, а чи це кохання? Як руки твоєї дотик відчуваю, Наче в любий спокій весь я поринаю. Я б заснув навіки в тую мить, здається, Коли б не будило серце, в котрім б'ється, Невідступно б'ється грізне запитання: Чи це тільки дружба, а чи це кохання? Коли я цю пісню віршував без тями, Віщий дух моїми не владав устами, Сам не знаю звідки, стежками якими Узялися мислі і набігли рими, Як я в кінці вірша вкарбував питання: Що мене натхнуло - дружба чи кохання? (Адам Міцкевич "Невпевненість")
Відповідь: Просто вірші... «Давно забуті спогади дитинства» Вода – як дзеркало, що відбиває мрії, Коли у них уже нема мети. Коли у стомленому пошуку й надії Ти спалюєш написані вірші. Коли забута іграшка дитяча Нагадують про безтурботний вік. А ти так по-дорослому невдячно Її жбурляєш миттю у смітник. Коли знадвору сонячне проміння Тихенько заглядає у вікно, Ти посміхаєшся неначе вільно, Та закриваєш штори все одно. Коли щаслива посмішка незвична Невпевнено прокинеться в тобі, Ти у приглушеній ранковій тиші Почуєш відгуки забутої душі.
Відповідь: Просто вірші... Приходить час любити і мовчати, Не поступатись вічнім в тимчасовім, Приймати радо, Відпускати радо Дні чорно-білі й різнокольорові. Приходить час – іскристий, ніби келих Шампанського у день нового року І хай ця доля – грубого помелу, І хай душа не відає про спокій. Приходить час крилатих і вогненних, Серця яких переросли цей грудень. Весна - у генах, І любов – у генах, І вже ніхто ні верне, ні остудить. Приходить час – нікому не спинити: Щоб нице – долу, чисте – возвеличить, І бути сонцем, там, де легше вітром, І ранком бути, де простіше – ніччю. Юлія Бережко-Камінська
Відповідь: Просто вірші... Коляда для коханого Завтра – Різдво, а сьогодні ти, мій милий, постелеш постіль, ляжеш в ліжко, заплющиш очі і тихесенько заснеш… А тим часом тричі виросте тісто, тирчі виповнить миску з горою – аж залишить слід на пеленці, на тій білій, як світ, полотнинці, тій, що нею дітей повивала, а тепер покриваю тісто, - і пройде воно крізь мої руки, і пройде крізь вогонь, і стане запашне, тугеньке, рум’яне! – нагадає мене колишню… Отоді я, нарешті, прийду і запахну тобі ваніллю, залоскочу солодко ніздрі, так, що навіть спросоння здамся зовсім схожою на пиріг… Тільки ти – не розтуляй повік! Хай я сьогодні побуду розкішна, така, як цей запах, бо завтра – Різдво! Наталя Трохим, «Шоколадні вірші про кохання»
Відповідь: Просто вірші... Сьогоднi, 6 сiчня, 75 рокiв з дня народження українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця та правозахисника Василя Стуса. Мов жертва щирості — життя, мов молодечих крил пружнавий тріск, як небуттям укрився суходіл. Ти ще на кінчику пера возносишся увись. а вже пора ? Давно пора. Спадаючи, молись. Як жертва щирості, як кат оговтаних бажань, переминай за гранню грань, чекаючи розплат — за те, що марнував свій вік, надміру неба праг, що був людині чоловік, і друг, і брат, і враг. і я найперше помолюсь і вдруге помолюсь і втретє помолюсь. і в смерть з землею поріднюсь. Василь Стус
Відповідь: Просто вірші... Прости меня ,что я теперь другая, прости что я взрослее с каждым днем. Я дочка и жена и даже мама, и я порой похожа на тебя. Прости что стала занятой так часто, прости что не звоню я каждый день. А ты придешь и сразу всё прекрасно, я постараюсь побороть привычки лень. Прости мамуля нежная, родная. Прости я виновата пред тобой. Прости меня любимая отрада, всегда я буду рядышком с тобой!
Відповідь: Просто вірші... Сыночку Ты вырастешь, и я не буду знать, С кем ты проводишь дни и даже ночи, Но я все так же буду называть Тебя как в детстве – милый мой сыночек. Ты вырастешь…Ты будешь принимать Судьбы удары, думаю, достойно. И зубы стискивать и кулаки сжимать, А я уже не поцелую там, где больно. И если с папой мы не справимся уже. Там кран потек или другие беды, Твой голос в трубке твердо скажет мне: «Мамуль, не трогай ничего – сейчас приеду» Ну а пока – пижамка в облаках, И на ночь про слона и Айболита. Твое сердечко в маминых руках, Душа еще ранима и открыта. Я очень постараюсь, мой родной, Дать, что смогу, и отвести ненастья: Чтоб детство ты с улыбкой вспоминал, Чтоб знал, каким бывает счастье…
Відповідь: Просто вірші... Не отрекаются любя. Ведь жизнь кончается не завтра. Я перестану ждать тебя, а ты придешь совсем внезапно. А ты придешь, когда темно, когда в стекло ударит вьюга, когда припомнишь, как давно не согревали мы друг друга. И так захочешь теплоты, не полюбившейся когда-то, что переждать не сможешь ты трех человек у автомата. И будет, как назло, ползти трамвай, метро, не знаю что там. И вьюга заметет пути на дальних подступах к воротам... А в доме будет грусть и тишь, хрип счетчика и шорох книжки, когда ты в двери постучишь, взбежав наверх без передышки. За это можно все отдать, и до того я в это верю, что трудно мне тебя не ждать, весь день не отходя от двери. Вероника Тушнова
Відповідь: Просто вірші... Чужая женщина — загадка для мужчины… Её так хочется… скорее разгадать… Ей всё к лицу, включая мелкие морщины. В ней всё прекрасно, не прибавить, не отнять… Чужая женщина подарит вам улыбку, А может просто равнодушный едкий взгляд… Но не расскажет о своих былых ошибках И не оставит вам своих координат… И вы опять её проводите при встрече Глазами полными печали и огня… Опять не ваш она собой украсит вечер… И вы прошепчете: «Она не для меня…» Чужая женщина — вулкан, что тихо дремлет… Вот только нет её прекрасней и милей. Но если жить мечтами сердце не приемлет, Рискните сделать эту женщину своей… И будут те же бигуди, халат в горошек, Обиды горькие, упрёки, суета… Есть в каждой женщине повадки диких кошек, Но тяжело найти достойного кота… При первой встрече все чужие, однозначно, Но вы же выбрали одну из них — навек… И кто-то скажет, что ошибся… неудачно, Но всё ведь проще — так устроен человек… Недосягаемое часто привлекает… Там нет проблем и не достал совместный быт, Ведь даже сладкое порой надоедает… И первой встречи вкус малиновый забыт… Но ваша женщина — такая же чужая Для тех мужчин, что на пути её стают… Она для вас живёт, детишек вам рожает И создаёт в семье порядок и уют… И на неё, поверьте, смотрят также точно, И у неё такой же безупречный вид… Но вы когда-нибудь, от сна проснувшись ночью, Поймёте, ваше счастье с вами рядом спит… Чужая женщина останется чужою… Важней свою не потерять, а удержать… Когда вас любят чистой искренней душою, Наверно, глупо за чужими вслед бежать…
Відповідь: Просто вірші... Любіть українок, як сонце любіть, Як землю батьківську - без тями. Не бійтеся щирість свою проявить Словами, губами, руками... За карії очі, за вигин спини, За коси русяві - як жито. За викот глибокий, і те, що за ним... За все, що зуміли вхопити У спальні, на кухні, у свіжій траві, В машині, в коморі, у гаю Любіть українок, де стрінете ви – І хай вам Господь помагає! Любіть галичанок, бойкинь та лемкинь Гуцулок любіть, подолянок Таврійські дівки, слобожанські жінки – Не знайдете кращих коханок. Любіть гагаузок, болгарок струнких Угорок, грекинь, караїмок І кримських татарок – бо люблячи їх Ви любите все ж українок! Любіть українок, негайно любіть! Даруйте вірші їм і квіти, Бо кожна нелюблена, втрачена мить Примушує жінку старіти Любіть українок – щотижня, щодня А буде можливість – і двічі Бо жінку (та ще й не одну) вдовольнять – Робота така чоловіча Життя в Україні дає нам урок – Затямте, Тарасові діти: Єдина можливість приборкать жінок – Це їх РЕГУЛЯРНО любити!
Відповідь: Просто вірші... Эта любовь Такая неистовая, Такая хрупкая, И такая нежная... Эта любовь Такая хорошая И безбрежная, Как небосвод голубой И такая плохая, Словно погода, Когда погода бывает плохой... Эта любовь, Такая верная, Радостная и прекрасная... Эта любовь Такая несчастная, Словно ребенок, заблудившийся в глуши, И такая спокойная, Словно мужчина, которого ничто не страшит... Эта любовь, Внушавшая страх, И заставлявшая вдруг говорить И томиться в печали. Любовь безответная, Потому что мы сами молчали... Любовь оскорбленная, попранная и позабытая, Потому что мы сами ее оскорбляли, топтали ее, забывали... Любовь вся как есть. И в конце и в начале, Вечно живая, Вечно новая, Озаренная солнцем Лицом обращенная к вечной надежде. Она твоя, Она моя, И того, кто еще не родился, И того, кто был прежде, Она, как трава достоверна, Трепещет как птица, Пылает, как жаркое лето, И с тобою мы можем уйти И вернуться, Уснуть и проснуться, Забыть, постареть И не видеть ни солнца, ни света... Можем снова уснуть, И о смерти мечтать, И проснуться опять, И смеяться опять, Остается любовь! Как ослица, упряма она, Горяча, как желанье, Жестока, как память, Глупа, как раскаянье, Холодна, словно мрамор, Прекрасна, как утро, Нежна и прекрасна, И кажется хрупкой и зыбкой И с нами она говорит, Не говоря ничего, И в глаза наши смотрит с улыбкой И, охваченный трепетом, Я ее слушаю, Я ей кричу, О тебе ей кричу, О себе Умоляю ее. За тебя, за себя, и за тех, кто любил, И за тех, кто еще не любил, И за всех остальных, Я кричу ей: Останься! Будь там, где ты есть, И где ты раньше была, Умоляю, останься, Не двигайся, не уходи! Мы, которые знали тебя, О тебе позабыли, Но ты не забудь нас! Одна ты у нас есть на земле! Так не дай нам холодными стать С каждым днем удаляясь все дальше и дальше, Знак подай, Улыбнись нам, Неважно откуда, И позже Средь зарослей памяти В темном лесу ее Вдруг проявись, Протяни нам руку свою И спаси нас. Жак Превер
Відповідь: Просто вірші... Дооовгий вірш, але не пошкодуєте Вера Полозкова снова не мы ладно, ладно, давай не о смысле жизни, больше вообще ни о чем таком лучше вот о том, как в подвальном баре со стробоскопом под потолком пахнет липкой самбукой и табаком в пятницу народу всегда битком и красивые, пьяные и не мы выбегают курить, он в ботинках, она на цыпочках, босиком у нее в руке босоножка со сломанным каблуком он хохочет так, что едва не давится кадыком черт с ним, с мироустройством, все это бессилие и гнилье расскажи мне о том, как красивые и не мы приезжают на юг, снимают себе жилье, как старухи передают ему миски с фруктами для нее и какое таксисты бессовестное жулье и как тетка снимает у них во дворе с веревки свое негнущееся белье, деревянное от крахмала как немного им нужно, счастье мое как мало расскажи мне о том, как постигший важное – одинок как у загорелых улыбки белые, как чеснок, и про то, как первая сигарета сбивает с ног, если ее выкурить натощак говори со мной о простых вещах как пропитывают влюбленных густым мерцающим веществом и как старики хотят продышать себе пятачок в одиночестве, как в заиндевевшем стекле автобуса, протереть его рукавом, говоря о мертвом как о живом как красивые и не мы в первый раз целуют друг друга в мочки, несмелы, робки как они подпевают радио, стоя в пробке как несут хоронить кота в обувной коробке как холодную куклу, в тряпке как на юге у них звонит, а они не снимают трубки, чтобы не говорить, тяжело дыша, «мама, все в порядке»; как они называют будущих сыновей всякими идиотскими именами слишком чудесные и простые, чтоб оказаться нами расскажи мне, мой свет, как она забирается прямо в туфлях к нему в кровать и читает «терезу батисту, уставшую воевать» и закатывает глаза, чтоб не зареветь и как люди любят себя по-всякому убивать, чтобы не мертветь расскажи мне о том, как он носит очки без диоптрий, чтобы казаться старше, чтобы нравиться билетёрше, вахтёрше, папиной секретарше, но когда садится обедать с друзьями и предается сплетням, он снимает их, становясь почти семнадцатилетним расскажи мне о том, как летние фейерверки над морем вспыхивают, потрескивая почему та одна фотография, где вы вместе, всегда нерезкая как одна смс делается эпиграфом долгих лет унижения; как от злости челюсти стискиваются так, словно ты алмазы в мелкую пыль дробишь ими почему мы всегда чудовищно переигрываем, когда нужно казаться всем остальным счастливыми, разлюбившими почему у всех, кто указывает нам место, пальцы вечно в слюне и сале почему с нами говорят на любые темы, кроме самых насущных тем почему никакая боль все равно не оправдывается тем, как мы точно о ней когда-нибудь написали расскажи мне, как те, кому нечего сообщить, любят вечеринки, где много прессы все эти актрисы метрессы праздные мудотрясы жаловаться на стрессы, решать вопросы, наблюдать за тем, как твои кумиры обращаются в человеческую труху расскажи мне как на духу почему к красивым когда-то нам приросла презрительная гримаса почему мы куски бессонного злого мяса или лучше о тех, у мыса вот они сидят у самого моря в обнимку, ладони у них в песке, и они решают, кому идти руки мыть и спускаться вниз просить ножик у рыбаков, чтоб порезать дыню и ананас даже пахнут они – гвоздика или анис – совершенно не нами значительно лучше нас
Відповідь: Просто вірші... Когда я мамой не была, Я спать могла, когда хотела. И, как хотела, так жила. Никто не какал то и дело, Меня не дёргал, не жевал, Не колотил по всему телу. И чистить зубы каждый день Мне было просто и не лень. Когда я мамой не была, Не спотыкалась об игрушки. И не вздыхала у стола, Когда на пол летели кружки. И колыбельные слова Я не искала у подружки. Не лезло, вдруг, средь суеты: "Не ядовиты ли цветы?" Когда я мамой не была, Я о прививках знать не знала. И трезво мыслить я могла. И сон ни чей не охраняла. И у кроватки не спала, Слегка прикрывшись покрывалом. И не влетало прямо в сон: "О, господи, а как там Он?!" Когда я мамой не была Так сердце не могли царапать Вдруг утонувшие глаза, Вот-вот, с которых слёзы капать, Собрались, уж. И с ними я Сама готовая заплакать. В тот миг не надо ничего, Лишь только б боль забрать его. Когда я мамой не была, Так глубоко не ощущала Всю значимость своего я, Как будто жизнь начав сначала. И столько света и тепла Душа моя не источала. Никто б не смог мне объяснить, Что я ВОТ ТАК смогу любить!
