Відповідь: Просто вірші... СМОРОДИНОВИЙ ДЖЕМ Смородиновий джем, смола та ківш єлею, Сльоза і біль очей, утомлених від снів… Стрибають по зірках маленькі галілеї, І крутяться зірки, мов ліри колісні. Спиняє слів потік невидима цитата Якогось божества, невидимого теж, І хочеться Тебе до смерті закохати, Коли нічним дощем до мене не ідеш… Затаєне тепло і ніжність материнства - Дорослими стають не тільки божества. Зрікаюся навік невічного дитинства, Але снує по снах розбуджена дітва. І знов нема дощів. А значить - Ти не поруч. Смородиновий джем солодкий для обох… - То трошечки поплач, підсолони цю пору, Коли ти вже сама, але іще - не-Бог. Анна Багряна
Відповідь: Просто вірші... Наталка Білоцерківець *** ВИНО АНГЕЛІВ Є лагідна земля, де діви, мов кришталь, а діти ніби сталь – незламні неодмінно; де ангелів вино в холодній тиші зал п’ють змієборці, ставши на коліна. Є лагідна земля, конаюча трава, там, де дракон співа, чекаючи віками. Нахилена його розумна голова, габа могутніх крил гаптована квітками. Червоний колір скель, де келії ченців, де у нужді осель горять камінні чаші; де ангелів вино невидиме давно, як сльози на ріці, як мертві душі наші. Там перемог нема, й поразок теж нема; там скорпіон дріма в ногах рододендрона. І в сяєві вікна божественна пітьма, неначе письмена на шкірі скорпіона.
Відповідь: Просто вірші... ТАНҐО І знов з'єднались в одну оману О, дивне танґо, — і сум і пристрасть. Пливу на хвилях твого туману Згубила керму, спалила пристань! І б'ється серце, і гнеться тіло, В твоїм повільнім і п'янім вирі — Блакитне сонце мені світило, А буде чорне, а може й сіре… Чекає прірва на кожнім схилі — Та сум і пристрасть манять так п'яно. Пливти все далі, віддавшись хвилі, Та завтра, вранці, під перший промінь Зрадливе танґо, твого туману. Мені не пристрасть туманна сниться — Зоріє ясно в чаду і втомі, О, світла ніжність, твоя криниця. Олена Теліга
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко Ти – Шіва. Ти – індуське божество. Твої реальні обриси двояться, Боюсь на Тебе подивитись, бо Таких очей не можна не бояться. Душа шукає слів як молитов. До синіх вікон туляться дерева. О, ця побожність, схожа на любов, Очей повільних ласка мигдалева! А очі ближніх – зведені курки, І душі в нас беззахисні, як тири, Ти думаєш, у Тебе дві руки, А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири. У хмарах Кабінетної Нудьги вони з надпліччя виростають хижо і відливають бронзою жаги і сріблом заворожених наближень. Повзе гадюка в чорний телефон. Мигтять людей столикі дублікати. А я стою. І це мій марафон – самій від себе безвісти тікати. Ми розмовляєм сухо недарма, такі чужі. А Ти при всіх натомість незримо обіймаєш чотирма мою незриму світлу непритомність. І дві мене, прозорі від безсонь, на перехресті вічності й вівторка, стоять під тінню бронзових долонь, одна – Твоя, а друга – недоторка.
Відповідь: Просто вірші... Ігор Павлюк Почався сніг... Стежина обірвалась – Мов тріщина в алмазі, Мов шнурок... Душа душі, рука руки шукала. Сміявся вітер голосом зірок. Азартна доля плакала від щастя, Бо серце чуло радість «битія», Тому і билось чисто, часто-часто У цих снігах, де тільки ти і я І ще – туманні верби, наче відьми, Що соки п’ють не тільки із землі... Страшні для когось, А для мене рідні – Як дим вітчизни, Пір’я журавлів. Почався вітер... Сніг красиво здимів – Немов козацькі «чайки» у сльозі. А ми стаєм душевними й простими – Як півники дитячі у фользі. А стежка наша – Тріщина в алмазі – Запахла знову цвітом сон-трави... Оце й усе. Почався біль, зарраза... Зате я знаю, Що іще Живий.
Відповідь: Просто вірші... Василь Слапчук У грудях клекоти лелечі, Шпак поселився в горлі. Приходить смерть гаряча й гола З коромислом старим на плечах. Зливає небо у цеберки, І небо ллється через вінця... Усім давала по червінцю, Мені ж дала лише цукерку. *** Я ще прийду. Мене не треба ждати. Прийду з дощем, але без грому. I тiльки дощ той знає точну дату, коли прийду до тебе, як додому. Я ще прийду. Але прийду не скоро, Як сповiдатись ходять грiшнi, — Коли твiй стiл письмовий пустить корiнь i визрiють на ньому вiршi. Я ще прийду. I ще не буде пiзно. Прибуду без твоєї згоди. Сумний i радiсний, я буду рiзний... Я ще прийду... Я вже приходив. *** Іду дощем. То падаю, то йду. Іду годинами по циферблаті. І під ногами білу і тверду Я відчуваю стелю у палаті. Йду по воді, немов по кризі. На плечах неба мокре полотно. Простіть мені невиправданий ризик. Іду на дно.
Відповідь: Просто вірші... Ганна Осадко Перед-осіннє А знаєш… пояснень шукати – невдячна робота, Бо літо – марнота, і осінь потому – марнота, Пісок у очах і між пальцями – знову пісок. І ми – незнайомі знайомці на пляжі пустому, І хочеться: мамо! – додому – на небо – додому, І квилить, і пилить всередині – тут – голосок Дитячий? Про що і навіщо, і врешті – для чого: Ця осінь невпинна – закурена вгору дорога, Пилюка горища і сумнів-падлюка сповна Нагорне, як хвиля…А листя – як мумія долі, І літо минає, і ми проминаєм поволі, І дохла мошва – поплавцями – в карафці вина
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко І я не я, і ти мені не ти. Скриплять садів напнуті сухожилля. Десь грає ніч на скринці самоти. Десь виє вовк по нотах божевілля. Бере голодну тугу — як з ножа. Дзвенять світів обледенілі дзбани. І виє вовк. І вулиця чужа в замет сміється чорними зубами. І виє вовк, ночей моїх соліст… Заклацав холод іклами бурульок. Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст, в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок. Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж. Ти розкажи свою пригоду вовчу. А смушки скинь. Навіщо камуфляж? Ти краще вий. А я собі помовчу. Погрійся тут, моя нічна мано, хоч ми із казки вибули за віком, аж поки ранок в чорне доміно зіграє з нами вогниками вікон. аж поки сонце перепалить пруг і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі… Лежить овеча шкура завірюх… І скімлить пес розумний на порозі…
Відповідь: Просто вірші... Юрко Покальчук Я тебе не люблю... Я ніколи тебе не любив. Це лиш тільки гормони, горілка і кава. Грім ударив зненацька Блискавкою засліпив І здалося на мить, Що це зірка щаслива упала. Я тебе не люблю... Я ніколи тебе не любив. Просто взяв що тоді Опинилось мені під рукою. Випадкове весло І мій човен кудись понесло, І за зіркою я загадав Хай пливе... Тільки поруч з тобою. Я тебе не люблю... Я ніколи тебе не любив. Це лиш відблиски суму, Тільки відзвук юнацької мрії. Просто зірка дурна Поламала мій спосіб життя. Ми зустрілись намарне, Лиш початок був вартий надії. Я ніколи тебе не любив. Недоцільно, ніяк. Все в нас різне, все проти. Не варто... не треба. Це лиш дим у очах. Випадковість - це жах. Kраще йди і забудь мене швидше. Так краще для тебе. Він ровесник тобі. Молодий і стрункий. Все у вас вже складається як у людей. Все отак, як мало би бути. Барабани, гітара шалена Фортепян і бас грають вальс. І я вслухаюсь у волю З кайданів кохання розкутий. Все чудово, іди. Най щастить без біди. Я ніколи тебе не любив. Всім так легше тепер буде жити. ... Він гарніший і край. Прощавай. Прощавай. Я ніколи ... Я ніколи ... Не можу без тебе ... не можу ... без тебе ... Не можу без тебе ... Не можу без тебе ... Не можу ... без тебе ... Не можу ... Без тебе ... не можу ... жити
Відповідь: Просто вірші... Григорій Чубай Ми компромісимо. О, як ми компромісимо! Ми компромісні зовні і в душі. Сліпих ідей гливке болото місимо І ліпимо кустарницькі вірші. Ми компромісимо. О, як ми компромісимо! Нікого словом ми не обпечем. А раді й тим, що «браво» і «бравісімо» Гукає нам юрба тупих нікчем. Ми компромісимо. О, як ми компромісимо! Що забуваємо, де ми і де не ми. Що і самі вже стали компромісами І лиш умовно звемося людьми.
Відповідь: Просто вірші... НОСТАЛЬГІЯ Я втрачаю себе - поволі, неминуче, невідворотно... ти відсутня, завжди відсутня - біля мене порожній простір. Притягання мого замало, чоловічої спраги, волі? Замість тебе майбутня з грудня, протискається в серця отвір, задля тебе пробитий. Осінь. Зрілі погляди інших, мушу, відчувати торкання твої, бо інакше впадаю в кому. Я тебе, імовірно, прошу?.. Виглядає, що так, - без спрощень, але прошу - хмарин ходою, і все ближчим відлунням грому. Так губитись: солодким болем, щемом терпкого оніміння - на одне тільки, мила, схоже, на одне... ти мене пробачиш? Але осінь - у самовбивстві все завершити щедрим полем, далі - тільки зимова стужа, при якій навіть не заплачеш, тільки сльози, мов лід холодні - вантажем, що не розгрузити - я втрачаю тебе сьогодні, наче далі не варто жити. Володимир Ляшкевич
Відповідь: Просто вірші... Роман Садловський * * * Ніколи вже не бігтимеш, заплітаючись у довгій спідниці, назустріч. Не тому, що в таких спідницях вже ніхто не ходить, навіть в іншій – ти не будеш бігти назустріч. * * * Ти переходиш площу Хмельницького з боку собору до політехнічного – в тебе великі надії на розум. Далі йдеш, а вслід тобі дивляться “Втрачені надії” Новаківського.
Відповідь: Просто вірші... Я велика її прихильниця... без птахів_без листя_без трави Торкаєшся мого обличчя, наче люстра у порожній залі – Проводиш пальцями по гострих вигинах вилиць – Ніби не віриш, чи боїшся повірити… Тонка оболонка, півпрозора плівочка моєї шкіри зимна, ніби я - запакована свіжозаморожена курка із супермаркету. З тією хіба різницею, що синюшні ниточки вен на скронях пульсують: Тук-тук-тук, - і потім цок-цок-цок, як старий, дідів іще годинник. -Зозулько-зозулько, скільки років іще чекати? Чи ти це питаєш у мене, чи я – у пташечки із дзиґарика? ...Я завжди страшенно мерзну в цю пору перших снігів – Час Кінця, одвічної порожнечі, загубленого зеленого шалика, задубілих пальців Шибеницького (від слова «шибениця») завіконного пейзажу, коли весь світ – без птахів, без листя і без трави – нагадує один великий сиротинець. - я, - кажеш ти, - люблю, - і розламуєш велику помаранчу, що невідь-звідки узяв серед ночі – тебе, - і годуєш мене з руки, як довірливе маленьке звірятко… …цівочка соку - солодка дезертирка - тікає униз по шиї і ховається у видолинку грудей, але ти перехоплюєш її ніжними – пильними – вустами… а потім усе сплутується, і межі стираються, і слова, і обриси, і сон заплітається за сон, як густа дівоцька коса. …і ми уже не бачимо, як на світанку великою циганською голкою церує розлізле небо вершник Часу Кінця – віршник Часу Початку - ангел у ватно-марлевій пов'язці. Ганна Осадко
Відповідь: Просто вірші... Іван Малкович Сумного й неминучого — я знаю — попереду багато. Називаю: страхи, хвороби, смерті, спів цикад у рідній пустці, мимовільні зради, і просинання, і зірок принади... О серце, що з-за ребер, як з-за ґрат, вдивляєшся в це ігрище шалене, — навіщо ти утрапило до мене, щоб мучитись у тілі цім дурнім, щоб знову я схилявся над рікою, і падало лице, й зникало за водою, і щоб ридав я в розпачі німім… *** Росте тривоги чорний парашут: у грудях розкривається — і тисне, аж витискає серце крізь горлянку… Із шкаралущі тіла братчик Брут душею снідає моєю (ще й зумисне сріберна ложечка): ти є смашний, Іванку. Криваві мурашки. Шипшина. Бойня. Блуд. Заплющу очі — в голові тьмяніє, зникає світло: з глибини срібліє лихий серп місяця. Над вухом. Десь отут. *** Розсипались на вітрі — і висять довільні, невблаганні карти долі, та крізь брудні дими із урнових багать хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі (мабуть, що й ти — король): в тобі ось не на жарт метро собі червоне збудували страхи і сумніви — обранці сил могутніх,— та знаєш ти: ще не перемішали байдужі руки тих байдужих карт, і дурень зріє в кожному з присутніх.
Відповідь: Просто вірші... Ігор Павлюк Не повезло, як чорному коту. Обходять люди. Видно серед снігу. Та я впіймаю рибку золоту І напишу про неї світлу книгу. Як у весну, влечу у суєту. Дуель програю, Замків не розрушу. Я – чорна шерсть на вашому мосту. Я – білий крик, Що переходить душу.
Відповідь: Просто вірші... Сергій Жадан вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап'ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба - таврована мов плацкартна постіль ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою
Відповідь: Просто вірші... Олег Малашевський Я напишу тобі листа Про те, що сум, про те, що осінь. Моя коханка – самота – Про щось надламано голосить. Я напишу, що йдуть дощі, Попід вікном ридають ридма (Чи то журба моя ячить), І тим дощам кінця не видно. Я напишу, що дні летять І журавлями вдаль курличуть. Відлічить осінь 45 І більш нічого не відлічить. Я напишу, що жду снігів, Які, мов милість, небо, зронить. А десь далеко красень Львів Тебе тримав на долоні. Милується тобою Львів – Здобув таке пахуче право. Він поцілунками дощів Тебе обсипує лукаво. Я буду заздрити йому Та ревнувати, ревнувати. І чарою пекучих дум Щоранку буду похмелятись. Я напишу тобі листа (Хоч в слово визріти не вмію) І кину, зціпивши уста, В поштову скриньку - В безнадію. *** Я віддаю твою свободу, Бо і своєї ніде діти. Ти не шкодуй для мене льоду – Мені його не розтопити. Я не ввійду в твої палати, Бо на взутті багато бруду. Ти не зуміла покохати, Ти не зумієш й позабути. Обманюй дні, обманюй ночі, Шукай себе, мене втрачай. А я нічого не пророчу, Я не пророчу, тільки знай; Я докір твій твоя провина, Що буде довго ще жевріти. А ти моя одна-єдина, Мій біль, мій сніг посеред літа.
Відповідь: Просто вірші... Мар`яна Савка Забуваєш міста. Забуваєш обличчя і звуки. В переходах підземних лишаєш осінню хандру. Нім зачати слова - зачинаєш мелодію муки. Нім пробачити осінь - прощаєш образу стару. Наче щось в цім звучанні нагадує вітер у брамі. Він щоранку з душі вимітає ілюзій сміття. На слизьких тротуарах - схиблені старці у рам'ї, Що страждають на щастя і трохи на серцебиття. Поміж колій трамвайних - дихання мокрого листя. Віриш в кожне пришестя холодних сезонних дощів. Залишаючи місто, втрачаєш мелодію чисту, Що сідає на брук по цератових дзвонах плащів.
Відповідь: Просто вірші... Володимир Ящук Стою на березі ослизлої сльоти, Каправе око ліхтаря з надлому... Не перейти і не перепливти Цей безвідрадний морок невідомий. Відсіль немає знаку вороття, На денці серця тенькнув жаху шеляг. Навіщо ти лягла в моє життя, Дорого мимолітного пришельця? Навіщо карбував я тут сліди, Слізьми омиті, кров’ю і потами? Дорого, ти прихід мій пережди, Тоді й відхід відбудеться не з нами... Стою на березі ослизлої сльоти, Каправе око ліхтаря з надлому... Не перейти і не перепливти Цей безвідрадний морок невідомий.
Відповідь: Просто вірші... Кручинин А в садах жгут костры, провожая ушедшее лето, И туманом повис сладкий дым над пожухлой травой… Есть примета такая – и я брошу в омут монету, Чтоб вернуться сюда через год и сказать: - Я живой… А в садах жгут костры… Искры тают в обугленном небе, И лишь пепел седой ещё помнит остатки тепла, Остальное – лишь дым, уносящий прошедшее в небыль, Беспокойной судьбы, так нелепо сгоревшей дотла… А в садах жгут костры… Это осень подводит итоги, Что хотелось вначале, и что получилось в конце. Я по жизни плутал, как слепой, но не сбился с дороги, А ошибки в морщинах прочтешь на усталом лице. А в садах жгут костры… И огонь пожирает мгновенья… Отрешенно стою и на искры смотрю сам не свой… Душу выстудил « в ноль» сквозняком этот ветер осенний… Мне бы только дойти до весны и шепнуть: - Я живой...
