Не знайшов я у вас такої теми..от.. А дечим хочеться поділитись... Молитва... Антонина Алексеева От суеты бы ... не устать ... Не разучиться б ... удивляться ... И жить ... лишь мудрости подстать ... И быть ... да, быть ... а не казаться ... Б л а г о с л о в е н и е ... с утра ... А вечером ... х о р о ш е й н о ч и ... У с п е т ь б ы только до ... "п о р а" ... Когда ... мой ... "прозвенит звоночек" ... Лишь н е н а р у ш и т ь бы ... что есть ... Н е о п о з д а т ь бы к ... каждой встрече ... В т в о и х глазах "л ю б л ю" ... прочесть ... Пока ... х о ч у ... пока ... н е в е ч е р ... И ... не солгать ... и ... не украсть ... И ... все бы д е с я т ь* ... не нарушить ... И ... в ы с т о я т ь ... и ... н е у п а с т ь ... И ... в о п р е к и ... лишь С Е Р Д Ц Е слушать ... Аминь ...
Відповідь: Просто вірші... Олена Галета Під Бернардинами плаче дитина, Сльози гойдаються на павутинах. Тема, сюжет — барокова картина: “Плаче дитина. Львів. Бернардини.” Плаче дитина голосом дивним, Мури міські — вимираючі стіни — Глухо відлунюють ізсередини. Північ. В агонії б'ється годинник. Під Бернардинами темно і зимно, Скрізь ні душі, ні зорі, ні людини. Довго потому освячує іній Срібну сльозу на тонкій павутині. *** Знову жовтня сіре піднебесся, Аж слова набряклі від води. По дорогах свого безколесся, Доки можеш вірити, — іди. Голуби, як тіні великодні, Загрузають в повітряну товщ. Час — то зморшка на чолі Господнім. Все, що можеш вимовити, — змовч.
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води. Тихі привиди верб обмивають стежку з колін. Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи, як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін. Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних, хтось, колись, пригадає і тихо мене позве. Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних - все пливе наді мною.., усе наді мною пливе... Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані. У високому небі обгорілої віри хрести. Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані. Глибина, вона що ж? - потойбічна сестра висоти. Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати. Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар... Так зате хоч одне: перетлілі мої канати В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.
Відповідь: Просто вірші... А давай-но, покинемо землю, Полинемо в небо, дістанемо крила... Може, хоч там отримаєм волю - Ту, яку я сотворила. А може впадемо на землю? Бо тут починається світ, І тоді пізнаєм безмежжя, Яке охоплює все і всіх. Хоча, давай... між небом і землею Творити долю, іти до бажання, Бо, як і небо, земля є чарівною, Воно і вона - це вічне кохання.
Відповідь: Просто вірші... Сергій Руденко Довірливим, маленьким кошеням Дитяча радість зазирає в душу, А я втрачаю лік безликим дням І кожен день, чомусь, старіти мушу. І суєтою невблаганні дні, Як бур"яном колючим проростають... Приходить сон і тільки уві сні, Я подумки, ще іноді літаю. Стомились крила, тіло і душа, Але в очах вогонь іще жевріе І серце просить:"Ти не полишай, Не полишай, не полишай надію". І я втрачаю лік безликим дням, І кожен день, чомусь, старіти мушу, Та знову й знов, маленьким кошеням, Дитяча радість зазирає в душу.
Відповідь: Просто вірші... Назаров Это будет не так. Это будет немного иначе, Как желтеющий снег навсегда уходящей зимы. Радость божьего дара разменяна на неудачи – По счетам мы платили без сдачи. Наивные мы. Свято верили в то, что для нас – ни сумы, ни тюрьмы, Что хотя бы природа скупыми дождями оплачет. Чистота повторяется пошлостью… Как же иначе? Как бессмысленно что-нибудь значить и зваться людьми. Тишина повисает над вечно немыми дверьми. Даже Бог забывает, что раньше мы были детьми. И в ладони уйдя с головой, вечность боли не спрячет, Потому что у прошлого нету конца, Потому что живём средь времён, не имевших лица, - Это будет не так. Всё случится немного иначе…
Відповідь: Просто вірші... У ВАГОНІ МЕТРО Це подружжя навпроти колишеться згідно, плече до плеча, О повіках однаково склеплених, як у недужної курки (Від обвислости варґ в підборіддях — одутлість м’яча, Що спустивсь одним здихом, проколений, — навіть не муркнув). Пообіддя, сієста — чи спека — стоїть нагорі: Не з безсонної ночі їзда, не з любовної змори, Не втулившись у себе навзаєм аж так, що візьми розірви — То заточиться світ, і убійнику зробиться сором! — Висисаючий душу, хиткий, монотонний маршрут, Вічне поруч-спання з тими самими сірими снами, Вічна станція Нуд, скільки їдь, — вічна станція-Тут — До кінцевої, котра постійно присутня між нами… Десь кобіті за тридцять — ну тобто, іще нестара, Хоч у викоті сукні вже хлянуть підв’ялені дині, І лице її — пляма цементу, яким заліпилась діра, Де тунельно висвистує протяг по давній (дівоцькій!) гордині, — Тільки губи зобиджено-звислі, і в кутиках ледь пузирять Вигасаючі соки, із тіла втікаючі сили… Ця кобіта — навпроти: помилено долею ряд — Це могла б бути я. Коли б вийшла за тебе, мій милий. Оксана Забужко
Відповідь: Просто вірші... Назаров Эта странная жизнь, от которой не будет спасенья, Чёрно-белые сны, по которым бредёшь наугад, И пройдя лабиринтом, выходишь в свой город осенний, Не совсем понимая, что просто вернулся назад. Если день догорел, если в ночь открываются двери, И душа, как карманы, пуста, и молиться смешно, И нелепо застыв на пути перед новой потерей, Усмехнувшись, ты скажешь мне горько: такое кино… Тишина облетает в пространство огромного зала, Только шелест попкорна и смех у тебя за спиной. Эта вечная жизнь, у которой не будет начала, Эта странная роль, эта боль, что случилась со мной. Нет ни взглядов, ни слов, только дым от чужой папиросы – Растворяется всё, что мы знали из правильных книг. На ненужные новому веку смешные вопросы Отвечает молчанием зеркала хмурый двойник. Вдоль проспекта – строкою субтитров мелькают рекламы, Вдоль знакомой судьбы облетают в туман фонари, И за кадром ты слышишь молчанье испуганной мамы… Досмотри эту странную жизнь, до конца досмотри.
Відповідь: Просто вірші... Sorry, коханий, ми всі ... Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі. Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі. Цілі світи помирають на ре мінорі, - Досить цієї музики, досить курортних історій. Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні, Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні, Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, - Буде окрема палата, сукенка символічна В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні. В вени життя три рази впирснуть трьома кубами Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами. Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску Я, безумовно щаслива , з металевої миски Сьорбати стану кашку, потім читати книжку Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку – Альтернативно жити з усміхом на обличчі, Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі. Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом... Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим. Юля Бро
Відповідь: Просто вірші... Роман СКИБА * * * Хай чекають снігу Сни мої кошлаті. Хай чекає снігу Ваш старенький світ. Котику сіренький, Не ходи по хаті… Котику сіренький, Буде все як слід. Ще не шле вам вітер Згублені конверти. Тільки ходить слідом Тінню за плечем. Може, справді є хтось, Стверджуючий вперто, Може, справді є хтось Впевнений іще… Що тоді, в хурдельний Вечір Миколаїв, У ліхтарнім блиску, В пінному льоду, Я не весь забувся І не все зоставив; Я близенько-близько, Я колись прийду. Теплі щоки вікон У пожовклій ваті, Незнайомий присмерк Так знайоме зблід. Котику сіренький, Не ходи по хаті: Котику сіренький, Буде все як слід. * * * Я не ходив до вашого туману, Не проводжав, закоханий, беріз. Я тільки раз в чужій весні розтанув, І тільки раз насінням не проріс. За мною плакав кіт на мокрій брамі, Земля скрипіла важко, ніби віз… У вас на грядці е зчорнілий камінь. Я тільки раз насінням не проріс. *** Ліна Костенко * * * Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не приспи, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш, - тільки до воріт. А там, а там... Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни... Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. *** Юрій АНДРУХОВИЧ Із циклу "ЛИСТИ В УКРАЇНУ" I Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу. Моя ніч — ніби голка в горлі вічна. Я собі підчепив тут одну хворобу. Нею можна пишатись. Вона психічна. Ця психічна хвороба, тобто кохання, всі ознаки її описав Авіценна: не дає зітхнути синдром махання і потреба здохнути здоровенна. Я нормально писав непогані вірші, міркував про найтоншу тканину прози, а тепер мої рими щоразу гірші і до "прози" римуються в мене "сльози". І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну без повітря, світла, тепла, привіту. Я розклав оцю журбу многотрудну на півкулях мозку, мов карту світу. Помолися ж за мене в кватирку Божу — ліпше всохнути, впитись, нажити грижу. Я з розпуки тут ошаліти можу — вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу. Любий друже, приїдь, порятуй і вибав! Привези мені морфій, тютюн і тишу. Я конаю тут, як остання риба. А про інше все ще тобі напишу. ***
Відповідь: Просто вірші... Роман СКИБА І був прощання тихий щем, Досвітнім слідом голос линув: “Захочеш стрінутись іще, То обійди стару ялину. Лиш не порви зірчаних меж. Лиш не зламай дитячу віру: Якщо два рази обійдеш, То станеш звіром, звіром, зві-і-ро-ом”. Він озирнувся в млу століть, Де світ завис на сонних зорях, — А там ведмедиця стоїть І ведмежатко з нею поряд. *** За вікнами дощ, за вікнами дощ. На вікнах пітьма і цвіль. Болить? — ну і що ж? Болить — ну і що ж? Який це, до чорта, біль? А світ, як колись. А світ, як колись… Святий до самих основ… Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись, Як горлом іде любов… *** Пора, пора. Напевно, що пора. Далекий світ вертається додому. Печаль стара. І ніч така стара, Як світлий хруст у вогнищі рудому. Все як тоді. І листя по воді. Все як тоді. І краплі на волоссі. І два здригання, вогкі і тверді. І два тремтіння, стиснуті і босі… Іскриться в тьмі непройдена межа. І виє пес свою високу втому. Все як тоді. І ти ще не чужа… Далекий світ вертається додому.
Відповідь: Просто вірші... І знову кадр незнятого кіно. Ще одна мить, котра не зна повторів, десь заблукала сповідь в коридорах і ті гріхи, яких ще не було. Бліді уста шепочуть щось буденне, а погляд просить - зупини. Та я не вічна, тільки лиш щоденна, Чи вдасться нам цей день колись знайти?
Відповідь: Просто вірші... Менi по-дощовому Не грім – один, хто знається, як вилудити струмом лякливі цівки-погляди розгублених. Ще-мить. Мовчання розвивається розтягнуто, мов гума. Мені любов наврочили, та я її – болить... Розхляпався дорогою, нахлипався в Гудзоні, подерся хмародерами, не думав – городив у бруді під колесами, по груди в скло-бетоні про скільки з естакад зійшло чекання та води. Розбиті краплі. Вибухи – відплескане в долонях. Відколоте, відколене, проколене до вен тече, сабвейно сповнене, життя на дно до скону, словами не впирається у блюзовий катрен. Бракує прав на дихання – плиткі легень кордони – гущавини, де зчавлені багаття і меди. Угарно розчинилися в прогалинах озону хмарин миттєві пристрасті, як виступи судин. Коли ж любов розпінилась посеред моря скрухи словам одним однаково – спадати чи рости. Мені її наврочили, коли те море слухав заморений, замріяний, захоплений у "ТИ"... Юрій Лазірко
Відповідь: Просто вірші... Чорна кава Як ся маєте, Ваша Величносте?! Кажуть - час Повертає на вечір, Кажуть – втома Лягає на плечі… І не тішить Троянда найкраща? То ж мабуть Вам насправді що Тяжко. Як ся маєте, Ваша Незвичносте? Кава чорна Холоне з роками… То ж смакуйте дрібними ковтками і вдихайте її аромат - не спіткніться! Помалу, помалу… Валер‘яна дурманить до п‘яну… але вам до смаку пити каву… чорну каву на світлих медах. Як ся маєте, Ваша Ошатносте? Кажуть – ніч приколисує трави, туманіють в знемозі отави… ті отави і трави на трунки повизбирують хтиві чаклунки… і тоді – вже не буде рятунку! не куштуйте вибагливі страви – то не їжа для хворого шлунку. Ваша Світлосте.. Ще філіжанку? О! Не спустошуйте Надто стрімко! Чорну каву – Відпити варто. Чорну каву – допийте спокійно… І допитливо гляне панянка, що навпроти, чи може поруч?.. ви - сьогодні напрочуд лагідний… ви ж сьогодні «інший»… напрочуд.
Відповідь: Просто вірші... В а с и л ь Г е р а с и м` ю к Осінні пси Карпат Іду — немов траву чиюсь толочу — Отак мені. Не погляд і не зойк з гущавини. Та озирнутись хочу, поглянути на слід бодай разок. Не видно сліду. Не крадуться тіні. Ніхто не скочить... І — по рукоять! Але я знаю: є ще пси осінні — Вони мене почули і не сплять. Не виють. Не печуть небесні схили. Отари не женуть — то відійшло. Верхи їх відпустили й побіліли — вже був мороз. Вже вкуталось село. Вже все забуто! Згризено в гонитві! А що насправді — чорне і круте, аж крутить листям буковим на вітрі, аж менша псота кумельгом іде! Їх спини жовті. Їх зіниці білі. Їх лапи відігріті у золі. Їх газди мокрі в тихому похміллі. Їх зорі вічні. Їх газдині злі... А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш, В ногах чиїхось часом, як щеня, заскімлиш... Часом озирнутись хочеш, немовби хтось тебе наздоганя.
Відповідь: Просто вірші... Ольга Богомолець Поворожи Собі... Поворожи собі на каві моїх очей. Злий серця віск в криницю долі, лиш жаль ночей. Віддай життя і насолоду за пісні сум і серця вроду, І не вмикай сьогодні світло для моїх дум. Життя зійшло за ґрати смерті, і падав сніг, І віхола змітала квіти за твій поріг. Мене чекав, тобі здавалось, дурманом серце наливалось, А кава стигла, застигала, хоч був вогонь. Вогонь загас, до підвіконня взялась сльота, Нас було троє - ми з тобою, і наша самота. Ні дощ, ні віхола, ні вітер не принесуть назад ті квіти, Бо наші очі не радіють теплу долонь. Поворожи собі на каві моїх очей. Злий серця віск в криницю долі, лиш жаль ночей. Віддай життя і насолоду за пісні сум і серця вроду, І не вмикай сьогодні світло для моїх дум. Поворожи собі на каві моїх очей...
Відповідь: Просто вірші... Василь Слапчук Молюсь снiгам i синьому волоссю, Її стареньким туфелькам молюсь. Крихкi вуста молитвою палю. Ревнивiше молюся, анiж досi. Молитви б’ються, наче з кришталю, Молитви тануть, як пiд сонцем роси. Раб прославляє, але бiльше просить Велику Повелительку свою. Немов жебрак голодний просить хлiба, Випрошує у неї свiтла з нiмба. Але гiркий дiставсь йому талан. Йому ввижаються похмурi лики, Вiн сам малий, а свiт такий великий. Охрип дверей вiдчинених орган. Та зачинити дверi не наважусь. Стара ворожка, мабуть, правду каже: Немає вiд кохання замовлянь. Холодний комин видихає сажу, Холодний вiд самотнiх зимувань. А я холодний вiд його повчань, Що час навчить, що час менi покаже. Покаже – так, а чи навчить – не знаю, Бо й вiн в усiх годинниках конає, А заєць б’є над ним у барабан. Укотре стеля падає i стiни, I з лезами до горла лiзуть тiнi... Я стережу вiкна слiпий екран. Забувши пiвникiв лiпити з глини. Усi мої непрощенi провини Вiкно затягують, немов туман. Повiльно дуже, але певно гину. Волосяний спiвав менi аркан: «Бажаєш стати вiльним – спробуй стань...» Нi крикнути, анi ковтнути слину. А мав же час!.. I я б таки ще встиг На покаянне спромогтись: прости!.. Перед очима закружляли оси. Одна лиш мить – задушений помру. Уся моя надiя на сестру. Сестра пiшла провести трохи осiнь. Десь забарилася моя сестра. Холодна й темна надворi пора, I пес старий у вiдчаї голосить. Той пес дурний, його замучив страх, Вiн од думок ховається у льосi. Вiд слiз у нього лiд блищить на носi. Довкола хати бродить, як мара. I проклятущому отому псовi У тон пiдспiвують банькатi сови, А вiтер волоцюга й уркаган Прогулюється по даховi, ходить, Сентиментальним голосом виводить Елегiю розлуки i кохань. Народжує тривка печаль поета. Вiн, як заблукана мiж зiр планета, Чужий усiм. Вiн сам собi капкан. Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан – Сьогоднi вмер перед її портретом. Нехай пересихає рiчка Лета, Якщо нема надiї в сподiвань. I знов живе, i знову помирає. Рятує сам себе i сам себе карає. Складає вiршi у нерiвнi стоси. Йому червону ягiдку калини, Немов надiї рятiвну жарину, Синиця в дзьобику щораз приносить. Менi вiд зайця крихту пирога I давню чутку: всiм, хто у бiгах Амнiстiю, можливо, оголосять. Я кров’ю вишиваю на снiгах, А не втiкаю, як це вам здалося, Хоча мiй слiд заплутаний i босий. Я просто йду, допоки на ногах. А щоб не впасти, думаю про Неї, Як думають про сенс чи про iдею. Дощем i сонцем пахнуть її коси. У небi свiтиться її iм’я. Довкола тиша. Тiльки чути, як Траву пiд снiгом сонний заєць косить. Мене не бачить посеред трави. Я в нiй ховався й сам себе ловив. Та заєць не збагне оцих вiдносин. Ще три стебла косi до голови, Та я не закричу: «Спинися, досить!..» Коса замовкла. Заєць глянув скоса: «Це ще не все. Помучся, поживи». Смiється тихо надi мною заєць, Вiн бо, старий i мудрий, певно знає, Що все мiраж, химера, все обман, Все вигадки. I наша з зайцем гра... Навколiшки стає покiрний раб. Рабовi сниться кара i тиран. Маркiз де Сад i Мазох йому сниться. У небi журавель, в руцi синиця, На небесах Великий Вiчний Пан. Рабовi все одно, все без рiзницi. I тисяча зачинених питань. До нього не вертає бумеранг, До нього усмiхається рушниця. У рабствi вiн знайшов для себе волю, А за полегшенням звертавсь до болю, Найлегший хлiб у нього – хлiб тяжкий. Вiн брат найбiльшої з усiх царицi. Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця Алогiї – тонесенькi свiчки. Очей печальних золотi свiчада. Самотнiм повертаюсь з листопаду, Без тебе повертаюсь навпрошки. Ти там, ти десь зосталася позаду, Ти десь попереду на всi вiки. З голiв упали й котяться вiнки... Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду, I я не знаю, де той сад зимує. Iм’я твоє не вимовляю всує, Але з тобою всi мої думки, Бо ти кiнець i ти менi початок. Мої слова, яких не оправдати, Оправданi довiрою руки. Осудженi невiрою у руку, Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку. Усi слова вкладаєм у рядки Вiршованi – годуємо розпуку. У тебе їсти просять ще ляльки. Мої солдатики – штурмовики Погинули в оточеннi розлуки. Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi, Але слова безсилi й невимовнi. Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi. А що в душi?.. Душа душi не чує, Душа бездушна вдома не ночує. Любов прийшла, але прийшла невчасно. Любов пообiцяла й не прийшла, Лише пройшлась, як по душi пила, Пiдкресливши, що почуття контрастнi. Навпроти серця ружа розцвiла. I бедрики її обсiли рясно. На серцi холодно, рипуче, ясно. Як у мороз. Замiсть снiгiв зола. Ми чесно так любов’ю подiлились, Та все одно вона у нас просилась, Адже любов одна i недiлима. Немов хреста несу, немов провину Несу свою любовi половину. Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними. Усi вони холоднi, наче снiг. Приречено чiпляються до нiг, А на душi вiдлига нестерпима. Душа на серцi вiдзначає днi Зарубками. Душа немає стриму. Ввижається мороз їй за дверима. Їй холодно згоряти на вогнi. Життя життям, а гра зосталась грою. Я розминувсь у почуттях з сестрою. Ми не зiйшлися болем i очима. Немає ради. I сестри нема. Великим хресним ходом йде зима. Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму. Нема. Вже стiльки лiт, вже стiльки зим. В нiчному небi лиш риплять вози Туди, де ми зосталися малими. I впертий козерiг, i терези Мiнливi на возах старих незримих. Обiч возiв лiтають херувими, А їздовi цiлують образи. Я так нещадно нинi зубожiв. Для всiх чужий, для мене всi чужi, Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний. А так, як не буває, не буває. Моя сестра зимової спiває. А я молюсь. А бiль... Мiй бiль прекрасний. Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв. У болю голки срiбнi й золотi. То враз спалахують, то тихо гаснуть. А я молюсь. Мої слова простi. Моя молитва щира i безгласна. I бiль мiй спiвтворець, мiй спiвучасник. Мiй поводир, i всiх твоїх братiв. Прости. Твiй раб колючий i невдячний. Йому без тебе темно, зимно, лячно, Йому без тебе тяжко довелося... Молюсь печальнiшiй iз берегинь I туфельцi з маленької ноги, Молюсь снiгам i синьому волоссю. Охрип дверей вiдчинених орган. Я стережу вiкна слiпий екран. Сестра пiшла провести трохи осiнь. Елегiю розлуки i кохань Синиця в дзьобику щораз приносить. Траву пiд снiгом сонний заєць косить. Рабовi сниться кара i тиран. Алогiї – тонесенькi свiчки, Оправданi довiрою руки. Любов прийшла, але прийшла невчасно. Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними. Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму. А я молюсь. А бiль... Мiй бiль прекрасний.
Відповідь: Просто вірші... Зробити ґлітвейну? Ти як долетіла, люба? Пригуб цього трунку. Не бійся гарячого… Згуба не в цьому смаку присмерковім, Не в цьому світанні, не в крику півнів оглашеннім, А в тому, що крихи любові останні ми в стилі долоні змітаєм, порепані пучки цілуєм, з яких сукровиця сочиться кохання… ©2007 Святослав Синявський
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко «Шлях на Голгофу» То ж не була вузесенька стежина. Там цілі юрми сунули туди. І плакала Марія Магдалина, що не подав ніхто йому води. Спішили верхи. Їхали возами. Похід розтягся на дванадцять верст. І Божа Мати плакала сльозами — та поможіть нести ж йому той хрест! Чи ви не люди?! Що за чудасія, дають старцям, підсаджують калік, а тут же йде, ну, добре, не Месія,— людина просто, просто чоловік! Юрма гуде і кожен пнеться ближче. Хтось навіть підбадьорює: терпи, вже он Голгофа, он Череповище! — хрущали під ногами черепи. Сказати б, зброя, це хіба єдине? Так що б зробили стражники юрбі? А в юрмах тих малесенька людина тягла хреста важкого на собі. І хоч би хто! Кому було до того? Всі поспішали місце захопить. Воно ж видніше з пагорба крутого, як він конає, як вій хоче пить. І він упав. І руки аж посиніли. Тоді знайшовся добрий чоловік: наморений ідучий з поля Симон, що йшов додому в протилежний бік Коли ж звершилась вся ця чорна справа , і люди вже розходилися ті,— от парадокс: заплакав лиш Варава, розбійник, не розп'ятий на хресті. Чи пожалів, чи вдячен був Пілату, чи втямив, темний, раптом щось нове: що Божий Син таки іде на страту, а він, розбійник,— він таки живе.
Відповідь: Просто вірші... Анька Середа Я не хочу бути поетом Я не хочу бути художником І навіть модельєром Ліпше я буду квашеною капустою Скільки проблем відпаде автоматично Особливо ця - іти чи не йти на пари Або ця - які вдягати колготки Або ця - скільки цукру давати в чай Ну не життя, а просто рай Лежиш собі і не хочеться навіть, для прикладу, піти в душ... Лежиш собі тихесенько разом з дрібками часнику і моркви Медитація така... СТОП! А морква хто? Хто морква?! Може, ти?
