@lilochok Якщо вік дозволяэ, дайте йому трохи часу. Мій досвід такий, що якщо трохи почекати поки чоловік созріэ, то кращого батька важко знайти. Мій чоловік готувався довго, але тепер . Я ще не зустрічала кращого татка.. У цифрах: я тему відкрила на 3 році шлюбу, народила на 7. Аргументи були вагомі, голова розуміла, але часом крило дуже. Думаю, в нас то трохи задовго. Хоча чоловік каже, так мало бути.
говорили про те, що вони будуть у майбутньому На мою думку, тут ще має місце той факт, що з появою дитини чоловік боїться отримувати менше моєї уваги та любові. Намагаюсь пояснити йому, що це не так --- дописи об"єднано, 22 Березень 2015 --- Чоловік потім сам сказав, що хоче дитинку? Ми уже майже 2 роки у шлюбі --- дописи об"єднано, 22 Березень 2015 --- значить у нас ще не все критично)
@lilochok 2 роки - точно не критично. З мого досвіду, то ім з часом мозок навпаки вивертаэ, досі не розумію як то може бути- то не хочу, а тепер хочу чотирьох. Я би на 2 зупинилась, так чоловік з декрету не пускаэ.
Я тихцем підводила до думки. Він одинак і звик, що все для нього, а тут моя увага не на нього буде націлена.
А як не так? В дитини нема кнопки "вкл/викл". Поки мій менший забирає весь мій час, мої сили і бажання. І стосунки дуже від того страждають. Звичайно, то не всі діти такі, є і безпроблемні, але навіть вони впливають на стосунки. Я би не спішила чоловіка. Насолоджуйтеся, але використовуйте той бездітний час по-максимуму!
ок, у вашому житті важлива подія, а в його? а чому аж 2-3 роки готуватись/планувати? то як у кого виходить))) я теж так планувала: от закінчу універ, захищу диплом, відпочину місяць, а потім розпочнемо планування дитини ага... виявилося, що готувалася я до держіспитів уже з Яною в животі) то й почекайте трошки, не поспішайте) з появою дитини життя справді дуже круто міняється, до цього повинні бути готовими обоє
наприклад, фінансова сторона питання (я ж залишусь без доходів) + покращення житлових умов вирішуються не так швидко наразі всі гроші вкладаємо в себе (навчання, відпочинок, хобі)
В нас такої проблеми не було, тому я не дуже радник. Чоловік сам хотів завжди діток, хоч ми ще дуже молоді, особливо він Проте до вагітності ми прожили три роки разом. Нам вистачило, щоб натішитись стосунками, один одним. Тепер мріємо про поїздки на море чи в гори, але одразу згадуємо, що треба трохи коригувати усе, бо нас скоро буде четверо Ви не тисніть на чоловіка, користуйтеся моментом. Проводьте більше часу разом, максимально використовуйте час, відділений вам обом. Бо дітки дійсно різні бувають, а буває і подвійне щастя і часто часу на вас обох не буде, та що там, часу на себе не буде. А покищо вказуйте йому на позитивні приклади сімей, які все встигають із дітками (і гуляти, і десь їздити, і любов в них не проходить). Нехай в його голові закладається модель щасливої сім'ї і з часом він сам буде хотіти мати таку сім'ю. Ви спитайте ненавязливо про його плани на найближчі кілька років. Можливо він перед народженням дитинки хоче квартиру, будинок, якісь матеріальні заощадження, а ви просто того не знаєте. І тоді вже разом будете працювати в правильному напрямку
Я б таким не захоплювалась. Бо люди різні, хтось все встигає, а хтось нічого. А так можна надивитися і потім все життя звинувачувати жінку, що вона "наобіцяла і юш". Я теж, колись, так надивилась, захотіла, аж 5 дітей хотіла. А потім просто зрозуміла що я не той тип особистості, що може все робити з дітьми. І в результаті я тепер вже більше дітей не хочу. Просто треба почекати, поки він сам зрозуміє і захоче.
Мене дуже насторожує це . Чоловік має розуміти що і від Вас буде менше мати уваги і на себе самого в нього часу стане менше. Правильно дівчата пишуть - не настроюйте його що все буде так як було до народження дитини, бо потім не дочекатеся ні краплі допомоги, хіба докори
У нас з чоловіком так сталося, що все за один рік: і знайомство, і трошки пожити, і шлюб і вагітність. Не можу сказати, якби було, якби нам було по 20 (народила я в 28), і не скажу, що всі мої розмови були про "хочу дітей/треба дітей".. Якось йшло і йшло. Але не розумію я чоловіків, які отакі розмови ведуть. Ну так, часу менше, але взаємно менше, тобто і він і ви входите в таку компенсовану форму, це не гнітить, просто обоє вчитеся приділяти час одне одному по-іншому, іншими речами, радієте іншому деколи, тому, що можна зрозуміти, коли вже батьки. Ніколи не розуміла фразу "пожити для себе". Це як? Просто живете для себе, але вже утрьох. Ніхто не забороняє відпочивати з дітьом, годувати в кафе і т.ін., але вже шукаєш трошки інші можливості, проте аж ніяк не гірші. Звісно, що в життя вносяться корективи, проте вони закладені так би мовити природою. На мою думку, чоловікам просто не властиве оте від природи дане жінці почуття поклику материнства.. це своєрідний егоїзм або намагання убеспечити свій звичний ритм життя. Чоловіку треба дати відчути, що з появою малюка починається новий світ відкриттів, а не повен день турбот. І вони бувають, але вони забуваються-проходять (як от стирається з часом родовий біль), і стільки всього кльового. Це не просто слова. Я навіть не згадаю, як то було, коли не було нашого малюка. Прийде і ваш такий день. Один з найщасливіших, запевняю. А вам порада обговорювати ці питання в контексті "як чудово, коли буде малюк", з позитивом, щоб він до того звикав, і не напосідати, бо подумає, що давите. Ну і залежить скільки вам, бо все ж є різниця - 20 чи 30.
Ой так так, ще й як так! Інше діло, що це тимчасово. Але не кажіть йому того , бо ну не може жінка з немовлям приділяти так само уваги і всього всього чоловіку як раніше. І чоловік власне має до того відноситись з розумінням, тобто має бути готовим до того. На мою думку треба про це говорити, час від часу. Бо то трохи такий егоїзм-хочу всю увагу собі. То так можна все життя хотіти. В нас теж було важко з тою темою. То не готовий ще, то ще щось , причини вони можуть постійно знаходити. Я просто в якийсь момент сказала, що мені так набридло жити, чекати невідомо чого. Я маю потреби, бажання. І з часом ті розмови знайшли розуміння. А тепер він вже мені говорить-а з наступною дитиною...
Діти всі різні, одні спокійні, що мама може встигнути все поробити, а є активні діти з якими до вечора падаєш пляцком. Тому наперед щось говорити , як буде - це уявляти собі, щось казкове , а в реальності будуть складні періоди - коліки, зуби , недоспані ночі... Мама такі речі сприймає значно простіше, як тато ...
Думаю справа не в пожити для себе, а в тому, що з появою дитиною батьки стають відповідальні ще за когось, а не тільки за себе. От для цього треба бути готовим.
і я того всього не розумію. Може тому що ніколи з тим не стикалася, та все ж.... дитина то є така сама складова частина сім'ї як і будь що інше. Поява дитини передбачає в першу чергу самопожертву, відсунення своїх потреб і забаганок на задній план, ну і ясно, що з егоїстичної точки зору то є невигідно, а тому складно. Але з часом напевно ще важче стає вийти зі своєї зони комфорту і впустити в своє життя ще одну людинку. В нас напевно трохи навпаки вийшло. Чоловік здається давно хотів дітей, а от в мене такого чіткого бажання що от "хочу дитину і все" то не було. І чим ближче до появи малечі зараз я розумію, що вже ніколи в мене в житті все не буде так як раніше, і навіть не уявляю як саме буде, але знаю, що треба буде це приймати і знаходити себе і позитив у нових обставинах. І навіть те, що мій чоловік дуже хотів дітей вже давно, зовсім не гарантує, що він дуже багато візьме на себе з появою малечі (і я це точно знаю, в силу того що я взагалі вже про нього знаю), але Бог поможе і дасть сил і бажання на все!
Мій чоловік також перший рік - два подружнього життя твердив що ще не хоче дітей і ще рано ітд, але я і не настоювала сильно, але десь в душі мені хотілоси дитинку, але сама розуміла і бачила що було купа так сказати побутових проблем і що поки не час. Я час від часу всерівно починала тему "діти" але вона закінчувалась по суті і непочавшись, просто після перших моїх слів він починав втікати від розмови і я не продовжувала далі бо розуміла що це безрезультатно. А толку настояти якщо він не хоче. Але пройшло трохи часу і мій чоловік сам почав цю тему і можна скзати настоював на цьому, я була трохи в шоці, але мені здавалось що він просто побачив що я перестала спілкуватись на цю тему так сказати забила і думав шо образилась. Завагітніти не получалось близько 7 місяців і мені сумно було бачити як він кожного разу розстроюється, значить дійсно дуже хотів. Коли завагітніла він був дуже щасливий і по ньому було видно що він дійсно цього дуже хотів, але нажаль це була невдала вагітність, і чоловік плакав разом зімною. Головне підтримка його була на той час сама важлива, якщо б не підтримка чоловіка то не знаю як би пережила цю втрату. Та він мені вселив надію що це не кінець життя і в нас все буде добре! Після цього ми жодного разу з ним не сварились , можна сказати наші стосунки стали міцнішими. Так, ось до чого я веду, на мою думку одного бажання жінки мати дитину (спільну дитину) це мало, щоб була гармонія потрібно це хотіти разом!!
