Як врятувати/полагодити стосунки?

та бо ви молоді ще бюули. мій рат із дівчиною зустрічались із 17 (вони однолітки), одружились в 23, цього року їм по 30 -- любляться, як голубки, любо глянути. Тобто більше 6 років зустрічались -- але це одне: вони вчились, росли, дорослішали, шукали роботу, заробляли на весілоля (самі, до речі і зробили). А коли вже старші -- і так довго тягнуть, то інше

 

Згідна. Я автоматично пишу про власну вікову категорію.

 

Мабуть в кожного своя доля, маю дві сімейні пари, які були разом з садочку, тобто, школа, інститут, також разом, і дальше живуть разом. То все є дуже індивідуально, стосунки ми будуємо, створюємо самі, тому і відповідальність несемо самі. Єдине, в теперішній час дуже змінилася модель нашого життя, тому живемо і робимо те, що комфортно.

 

Зайшла глянути, хто то тему підняв на 3 сторінки, а то наша Любця
Ох, мені той Рудий. Що то на ньому світ став, що ти мучаєшся. Та він чим старше стає, тим більше тарганів в голові розплодить. Ти хочеш з ними миритися?
Не можу тобі ніц порадити, сонце, бо я його не схвалюю. І справа не у різниці у віці. То не серйозно крутити тебе 6 років, не по-хлопськи. Короч, Люб, тобі тре розвіятися. На танцульки якісь сходити, на інших хлопів подивитися, записатись на карате, там знаєш які фігурові ходять. Компліментів наслухаєшся в свою адресу. То може іншими очима подивишся на свого пенька

 

Трохи зіпсую статистику- ми зустрічалися 5 років, при цьому жили разом, мені, коли познайомилися, було 23, йому 38.
Ситуація ускладнувалася, ще й тим, що виросли в різних країнах.
Під час тих 5 років, чула від різних знайомих, що він не жениться, знайде собі ще молодшу, бавиться зі мною. Потрібне вибрати
Йому говорили- вона хоче тільки візу, жити в Німеччині, кине тебе.
Ну і що, наразі вже 12 років одружені.

 

І що ви зробили? Мабуть вже 100 разів помирилися. Знаєте, я з чоловіком живу більше 20 років. А виникають деколи такі самі питання.. але дальше живемо. Від добра, добра не шукають.

 

от чому, якщо не секрет? чому люди так довго зустрічаються, живуть і не одружуються.

Відразу скажу про себе: з 18,5 років зустрічалась із хлопцем на 10 років старшим -- 4 роки зустрічались. перші два роки впринципі про весілля не думала, потім зрозуміла, що люблю його але, але, але -- і так би мучилась (зрештою, і мучилась два роки, двічі надовго розходились), якби не зустріла іншого.

Припускаю, що якби я завагітніла, вийшла б заміж і теж би якось мирилась, якось би любила і якось би будувала стосунки, але навряд чи була б щасливою. І це при тому, що я його любила (тільки "люблю не азначаєт щастя").

А з своїм чоловіком теж довго зустрічалась, як на мої мірки -- 3 роки, але: я вчилась, у нас не було так багато грошей, ми чекали на квартиру... виходить, гроші нас стримувіали від одруження. Але ну і друге -- ми працювали разом і по 12 годин на добу були разом. У нас була квартира для інтимних зустрічей -- і ми там були, коли хотіли. Тобто ми ітак весь час були разом, проте жили окремо із батьками -- кожен зі своїми. Якби ми не мали можливості так часто бачитись -- то, либонь, би одружились і жили б теж з батьками за їхні гроші((( А якщо проблем із грошима і житлом немає -- живете ж разом, то чому не одружуєтесь?

 

Я припускаю що у всіх молодих пар є проблеми з житлом
Буває що чоловіки ще не готові, буває дівчата. Моя сестра довго жила з майбутнім чоловіком і не одружувались, бо були проблеми з документами, хтось гроші на весілля складає. У кожного своя історія і причина.

 

це поважна причина

це взагалі найбільша дурня, яка може бути)))

Так, але кожен на щось розраховує. Я знала, що у мене буде квартира із 12 років, а отримала її в 25 -- і відразу одружилась. Але я знала, що вона от-от буде, от-от -- і так 13 років))) Ну далі 27 я б напевно не тягнула, вже б знімали. Але я з дитинства знала про це і варіант життя із батьками не розглядався. А якби я цього не знала -- то була б морально готова і з батьками жити, і з свекрухою, і з бабою, і десь там в хаті на селі -- ну точно б шукала варіанти. хати не падають із неба -- і просто нізвідки її чекатит і не одружуватись -- це теж не варіант

 

Якщо обоє цього хочуть - то чому дурня? Це вибір двох дорослих людей. Не люблю пхати свого носа, бо в когось стосунки складаються не так як у мене)))
Я колись зустрічалась 5 років, була ще дуже молода, і добре що не одружилась. Все відбувається не просто так, у всіх свої причини/страхи/брак грошей/юний вік/не впевненість у людині/бажання свободи.
От спішити одружуватись я б якраз не радила нікому. Це має бути виважений крок двох свідомих і самодостатніх людей, які не залежать від батьків.

 

Мене вистачило на три роки зустрічання , далі я просто спитала чи є у наших стосунках майбутнє, через рік ми одружились... Я б не змогла просто зустрічатись не знаю що мене далі чекає... І жити разом просто так це теж не моя історія... Але кожному своє... Припускаю що можна бути щасливому і без будь яких штампів, бо вони не гарантуть щасливого сімейного життя...Але будь які стосунки потребують розвитку, постійноі роботи не залежно є штамп чи нема...

Надіслано від мого Lenovo A319, використовуючи Tapatalk

 

Але мова йде про конкретний випадок. Вона його любить, він - конкретно не написано. Жити окремо не можуть, а стосунки зависли на якомусь етапі і не розвиваються. І шо дєлать? Створення сім'ї в даному випадку дасть необхідний поштовх і новий виток в стосунках ?

Я насправді сьогодні задумалась чи змогла б зустрічатись з чоловіком 6 років без одруження, навіть якщо жити разом. Думаю ні. Я б ся знудила. Я розумію що штамп нікого ще в шлюбі не втримав, як нема бажання в шлюбі триматись, але в моєму сприйнятті це якось так сильно зв'язує в єдине ціле, додає впевненості. Ну і діти, безумовно, пов'язують, продовження наших стосунків в нових людях. Не було б того -я б певно чудила, то я так думаю, немала нагоди перевірити. Тому респект @Divchyna vesna то напевно pure love)

 

Так

Власне. Створення сім'ї і є розвитком стосунків. А зависли, бо їх не розвивають.

 

скажу, як не всі: раз є якісь причини, чому "ні" ( не важливо, як це назвати- "боюся, не хочу, не готова")- лишитися того ровера і жити , як живеться. Бо значить і так як є , живеться нормально. Для тебе особисто. Все інше- то від людей. Від отого " а що скажуть, а купа років, а пора вже щось рішать...". Ніфіга не пора. То як з дітьми: ти або народжуєш, бо чуєш, що саме зараз це най-най твоє бажання, і тоді тебе уже ніщо не тримає- ні страх вагітності, ні матеріальний страх, ні страх виховувати дитну одна чи не одна. Або не народжуєш ще, бо , значить, не так то і сильно хочеться. Ні, є ще третій варіант- "бо пора або так сі стало". Ну тут уже інше спрацьовує. Отак із заміжжям: ти або хочеш заміж "як книжка пише" і робиш усе для цього, або тобі реально і так нормуль. Бо по факту ти і так уже там.
Ще років 15 тому купа моїх знайомих ровесниц виходили мосово заміж в отой преріод 25-26 років, бо " ми так давно разом, що пора або одружуватися або розходитися" ( тобто іншого варіанту якоби немає і тоді ставили питання "руба": або -або). ".Другий варіант був- "батьки кажуть йому ( чи мені), що уже пора. . Зараз серед моїх старших коліжанок є ті, чиїм синам по 23-24 роки. Так от аргумент мами для одруження- " нехай краще би одружився у найближчі роки і я була би спокійна. А то вічно переживай де волочиться ". Або аргумент "та він ще зі школи з нею зустрічається". Ну і ?

З приводу "махнути хвостом"- то ілюзія що зараз можеш, а потім не зможеш. По факту теж нічого не зміниться. Ти або зараз не хочеш виляти хвостом, або потім, якщо захочеться, то ніякий чоловік під боком тебе уже не спинить. Штамп і вінчання не є тим стримуючим фактором. Інакше не було би купи розлучень і уневажнень шлюбу. Це або є у тебе всередині і саме з цією людиною, або його немає.

Знаєш,отут є відповідь на твоє питання:

А оце:

то "від людей".

А тепер сядь і подумай: ти хочеш заміж ( чи не хочеш) для себе чи для людей? По моєму, якраз коли тобі уже за 30, та і твій партнер уже не юнець, то оце "щоскажуть"- давно пофіг.І стосовно того, коли дружуватися і чи одружуватися узагалі; і стосовно того, крли народжувати, чи народжувати і якщо народжувати та виховувати - як і з ким.
Ну і так, з досвіду- не дуже то і впливає. Якщо не реагувати. А навіть якщо і реагувати, то десь зачіпає перші 10 років Потім заспокоюються всі

Тому одна справа, якщо це некомфортно тобі, бо власне некомфортно тобі, незалежно від будь якого впливу чи прикладу. Чи тобі некомфртно під приводом інших чинників ( тобто твої бажання чи небажання визначає сторонній вплив "засиділася, пора щось робити")?

 

Я згідна з Siania, що до весілля треба підходити виважено, бути впевненою, що ти з людиною хочеш прожити все життя- принаймі в мене такі принципи.

Які в мене були причини?
Я, так як і Ви, раніше зустрічалася з хлопцем( 3 роки різниці), майже 6 років, він неодноразово мені пропонував одружитися, але щось мене ще не влаштовувало. Я не відмовляла, але просила почекати.
Напевно, вийшла б за нього, жила б однотонним життям, бо великої пристрасті вже не було, була дружба, любов, але не було тієї новизни почуттів. Мене це лякало. Він був моїм першим хлопцем, і я думала, що це неправильно, в животі мають літати метелики і земля вислизати з-під ніг все життя.
Але сталося те, що сталося- я поїхала працювати Au-pair , а він мене зрадив.
Найгірше, що я йому довіряла і думала, що дуже добре знаю.
Тому з моїм теперішнім чоловіком я вже була обережнішою.
Потім- інша країна, я без місцевої освіти, в "глухому" селі, де автобуси їздили зранку до міста, а ввечері назад.
Знаєте, село- це село в будь-якій країні, тут майже всі люди одне одного знають, разом вчилися чи ходили в садок, а більша половина- родичі. Як тут бути чужим, це неможливо все розповісти, це треба відчути.
Тоді я ще не знала, чи зможу все життя прожити без родичів, без всіх старих знайомих, друзів.
Додам, я- інтроверт, мені не дуже легко з незнайомими людьми.
Ще одна проблема- фінансова, в чоловіка вже був будинок і фірма, які він збудував і відкрив сам, з кредитами, з досить високими ще на той час відсотками, все-таки одружуючись, успадковуєш не тільки власність, а й борги.
Мені було важко в 20 з хвостиком прийняти, що є зобов"язання, які прийдеться виплачувати наступні 20 чи 30 років, чоловік, який дуже багато працює. В мене в Україні також була успадкована бабусина квартира, і можна було б жити менш-більш в своє задоволенння.
Ось такі страхи, які з роками щезали, права з"явилися, освіта, з часом і кредити зменшуються, з віком щезає "залежність" від родичів.

Спочатку ми й не думали про одруження, нам було і так добре вдвох. Перша спроба була після 3 років зустрічання, але папери з апостилями мали дуже недовгий строк дії. Наступного разу ми виявилися розумнішими і поїхали одружуватися в Данію, де непотрібно було стільки документів.
Чоловіка лякала різниця у віці і те, що я іноземка ( він- сільський хлопець)

 

Доброго дня, шановні дівчата!

Дуже хотілося би почути Вашої думки і поради, адже, на даний момент мені мені дуже потрібні якісь настанови, а отримати їх я не маю змоги.

Можливо хтось мав досвід стосунків з молодшим хлопцем? Ми з моїм вже майже 2 роки разом, відколи мені було 20 з половиною, йому 19. За цей час ми обидвоє дуже подорослішали, змінили себе та свої життя.

Але тим не менше, зараз я відчуваю, що мене не влаштовують те, як він себе зі мною поводить. У нього часто проявляється безпідставна агресія до мене (не фізична, а емоційна) але тим не менше, я не маю права ні посварити на нього, ні образитися, адже він вже вибачився і у такому випадку винною буду я. Але коли я можу сказати щось неприємне, тоді це і викликає злість.

Мені неприємно, адже виглядає так, що неважливо, що він сказав/зробив, я маю зрозуміти і прийняти але він так же ж не вміє.

Але що найгірше, це відбулося у один момент - ми приїхали з відпочинку і наші стосунки жахливо зіпсувалися. І зараз я просто вже не можу витримувати таке ставлення. І без нього бути дуже тяжко, і з ним також. Я інколи просто боюся за своє психічне здоров'я. Ми двоє маємо схожі емоційні темпераменти і зазвичай наші сварки не надто добре для нас закінчуються.

І вже говорили спокійно про ситуацію, але нічого не змінюється. Він пояснює, що інколи в нього така сильна деструктивна агресія у середині, що вона сама його лякає.

Дуже хотіла би почути пораду, можливо хтось був у схожій ситуації, як ви з цим справлялися?

Дякую наперед!

 

@Sasha Ptasha, переключіться на щось інше. Можливо, йому вас забагато, на даний момент. Якщо не допоможе, то прийміть для себе рішення, чи готові ви з таким миритися, бо потім легше не буде.
Якщо б ви були одружені - це одне, а якщо такі "квіточки" на етапі зустрічань, то "плоди" можуть бути дуже гіркими.

Ще як варіант, що він сумнівається у своєму виборі, тому його так штормить. В такому випадку дайте йому час розібратися в собі і в своїх почуттях. Заодно і для себе проясните, що і до чого.

 

це як?

забагато тестостерону, вік такий, хай йде вагони розгрузить)) жартую - хай займеться карєрою, роботою, розвитком - зараз найкращий час
гори перевертати, завойовувати світ і так далі
виливати все на вас непотрібно, нерозумно..
і взагалі, чого ви маєте це терпіти?

це просто вікове, що у нього, що у вас, ви ще дуже юні
порадити щось? вам або набратися мудрості, або рубати з плеча
поставте межі свого достоїнства, у вас є свої відчуття і потреби.. якщо сильно образив, то одного вибачення може бути недостатньо.. ви відчуваєте гіркоту чи неприємність, то відчуваєте доти, поки вони є, або поки він не зробить щось таке важливе (зірку з неба дістає, на коліна падає), що ви і забули за образу
а оце - я вибачився, тому припиняй ображатися... я кажу неприємне, а ти ні - ну то даєте собою маніпулювати
багато дуже залежить від вас, отакі молоді хлопці не зі всіма так поводяться
але це не означає що проблема суто у вашій поведінці, це просто важкий період, багато хлопців в таком віці (на мій погляд) проходять справжній підлітковий вік і аж тоді дорослішають, десь після 25))) хоча якщо їм дозволяють маніпулювати, то і до старості такі можуть бути

 

Дякую Вам! Можливо, я не надто правильно описала ситуацію, що склалася. Мені зараз 22 йому - 20, обидвоє працюємо, він ще паралельно вчиться на денній формі навчання.

В нас таке буває, що ми по пів року любимося, а потім за якихось 2 тижні за весь час надолужаємо. А так - і він мене зазвичай поважає і підтримує, і я його.

Але тим не менше, вчорашня епопея була в нашому споконвічному камені спотикання - його подругах. Він є частиною компанії, котра складається з 3 дівчат та його. Як тільки ми почали зустрічатися, я до них цілком добре ставилася, але дивувалася, чому він мене до них не бере і не знайомить. Він відмовлявся, казав, що йому не зручно (це при тому, що хлопець однієї з тих дівчат завжди запрошений). Коли я ще вчилася, ці дівчата мене демонстративно ігнорували в університеті, не віталися, або ж і оберталися, як тільки мене бачили.

Якось ми з хлопцем не бачилися 2 місяці (я була на навчанні закордоном) і в нас мали бути одні вихідні разом у Львові, після них я поверталася у Німеччину. Ми кожен вечір обговорювали, що ми можемо на тих вихідних зробити. А як тільки я приїхала - він мене поставив перед фактом, що він їде з цими дівчатами на вечірку у Білу Церкву (додому до однієї з них), бо він їм раніше пообіцяв, а мені - не обіцяв.
Я образилася, але сказала їхати, проте як тільки йому передзвонила вночі, він сказав, що я ревную і тому надзвонюю. Стався страшенний скандал. Він на час припинив з ними бачитися і життя пішло своїм спокійним рухом.

Вчора ж, в однієї з його подруг було день народження і вперше вона запросила його зі мною. Я тут звісно не мала рації, я не дуже хотіла до неї йти, але вирішила піти, бо краще вже побачити, що там відбувається і бути спокійною, аніж нервувати кожного разу, як він їхав до них.

Як тільки ми приїхали в мене стався панічний напад і я взагалі не захотіла йти до будинку. Тим не менше пішла, і там все, на диво, було гаразд, але мені було вельми некомфортно.

Особливо враховуючи, що там була його колишня, яку як тільки він побачив - в нього руки затрусилися так, що він зламав трубку від кальяну (вже у сварці він сказав, що це було не через те, що він її побачив, ще й з обручкою на руці, а через те, що я була сумною і він себе відчував як у пастці).

Мені здавалося, що я зі всіма розмовляла, гарно себе вела але, звісно, була відокремленою і не поділяла загальної ейфорії. Я попросила його поїхати, в момент, коли половина гостей роз'їхалася - він же ж сказав, що не хоче, що не обіцяв, що рано поїде, хоче бути до кінця і взагалі я себе жахливо вела, йому дуже неприємно від мене і якщо я хочу то можу брати таксі, враховуючи, що це було за межами міста (у ласкавішій формі). Хоча він і вибачився по смс вночі - мені все одно було боляче. Сьогодні, знову посварилися і його сторона ситуації така ж болюча, як і моя, адже йому здавалося, що я зіпсувала і йому і всім свято тим, що сиділа як засватана, не хотіла майже нічого пити і їсти (а моя тривога не проходила і мені справді кусок в горло не ліз) і іноді переписувалася телефоном.

На скільки я пам'ятаю - в нас в житті було 3 сварки (разом зі сьогоднішньою), які дико загрожували нашим стосункам і всі через тих подруг, чи скоріше нашого ставлення до них. Я просто не знаю, як з цього вибратися. Мені тяжко не ревнувати, а вчора я не змогла себе "адекватно" вести, враховуючи, що рік постійних сварок через них дуже мені відклався у душі. Я ніколи не була проти його подруг, як таких, просто ображало, що я ніколи не була запрошена у цю частину його життя.

А зараз ми вже непевні, як з цього вибратися...

--- дописи об"єднано, 10 Вересень 2017 ---

Я перепрошую, що так викинула свої проблему, просто вона триває вже 2 роки та мені дуже потрібно тямущої поради.

 

Дитино, чоловік має лікувати панічні атаки, а не провокувати їх. із усього описаного я бачу лише одне -- втікати