А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Хто для тебе я?
Подруга, знайома, чи просто людина?
Цієї відповіді не знаю сама,
У мене лиш одні запитання.

А ти також не кажеш,
Хоча я часто питаю тебе,
Можливо, просто не знаєш,
Але бачу ти не шкодуєш мене.

Забудь всі сказані нами слова,
Не потрібні мені відповіді на запитання,
Я вже все зрозуміла сама,
Тобі я просто людина.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Холодно...холодно...темно і тихо...так тихо. Морозить.
Спломбоване серце печатками втрат і надій марноти
Скелети дерев й порожнечу німу залишила нам осінь
В губах зціп'янілих скріпивши під кригою - "ти"

Із присмаком солі, із придихом болю
У цівки збираються крапельки крові
Стікаючи в міцно стиснуті долоні
Що жадібно вп'ялися в мрію на спомин

Звільнившись від пут,із душею відмитою
Я би злетів над земною орбітою
Залишивши тілу страх висоти
Але крил - лише пара. Вони твоі. Лети!

---------- Додано в 11:00 ---------- Попередній допис був написаний в 10:54 ----------

Ти – осінь золота в усім багатстві кольорів
Яскрава, чиста, тепла і прозора
Палітра повна, вибух фарб, емоцій, слів
Насичена, як південь Франції в полотнах у Ван Гога

Ти – Тихий океан. Безмежний простір й глибина
Такий оманливий: десь - вільна буря, вітер, ураган
А десь – лагуна тиха, там де небо віддзеркалює від дна
Ти поєднання протиріч і протиріччя поєднань

Ти – Тайна книга, Таїнство, Скрижаль
Тебе не прочитать, перегорнув сторінки
Очищуюсь, читаючи тебе, ти мій святий Грааль
Ти є життя, ти є любов, ти…мОя невідома жінка

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Без претензії на універсальний рецепт )) Народилося щойно як підсумок прочитаних тем ))

Чи варто посміхатися крізь сльози,
Прощати, заколисувати его,
І бачити поезію у прозі,
Складаючи потрощене кимсь лего?
Так, варто, як мурашки ті, невтомно,
Маленький світ навколо будувати,
І тішитися, що ми разом в ньому.
Можливо, це і є оте "кохати".

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Осінь скинула з дерев змертвіле листя
Так і я скидаю неживі слова
Заховайсь від них в моєму серці, як в захристі
І тихенько за життя, за нас, за весну помолися
Все минає. Промине і осінь, темна і пуста

Вітер розмете нікому непотрібне листя
Сніг очистить землю від зопрілого гниття
Чистим трунком з мого серця досхочу напийся
Відпочинь та відновися, відзнайдися!
Осінь і зима позаду,- йде жива весна

І в саду душі твоєї - у твоїм обійсті
Зараз ззовні мертвим, голим і пустим
З нових саджанців проступить смарагдове листя
Обгорне дерева рЯсним та густим намистом
Твоїм кольором улюбленим, ніжним та живим

---------- Додано в 12:33 ---------- Попередній допис був написаний в 12:16 ----------

Ритуал. Палімпсест

Що я для тебе? – Палімпсест
Із напівстертими і непотрібними словами
Стираючи мене, ти написала новий текст
Талановитими, об’ємними рядками

Зіскоблений Пустельний Цар навіки зник
Князівське Місто змите у Середньовіччі
Тепер там подарунок від твоїх святих
Кумир, прообраз для юрби складати притчі

Що ти для мене? – ВикарбОвана скрижаль
Із вгризенеми в камінь молитвАми
І ні вогонь, ні вітер, ні вода,- нажаль
Не мають влади над трьома словами

І хай у тебе новий, Золотий Тілець,
Стирай мене! Молись, віршуй йому у шалі,
Зітри мене до скону, укінець…
Не розіб’ю, як Моісей, свої скрижалі!

Що я для тебе? – Палімпсест
Як серце каже, це й пиши надалі
Я б допоміг, але у кожного свій хрест
У кожного – свої скрижалі .




Ритуал.

Можливо, що колись ти повернеш
Позичені колись у когось крила
Тоді, Моє ім’я згадаєш. І заснеш,
Крізь сон шепочучи до мене ніжно: «..Милий…»

У цьому сні, що легкий, мов сльоза
Небесними очима усміхнешся
І пригадавши знищені мої слова
В їх затишне тепло, щаслива, загорнешся

Прокинешся. Дістанеш з сховку палімпсест.
А він – пустий. Як чистий лист паперу мармуровий.
По пам’яті напишеш сон свій , але не весь
Лиш десять літер,- це лише три слова.

Ну ось і все. Звершиться ритуал
Як в Моісея десять Заповідей злИті в половинах
Зник палімпсест. З’явилася твоя скрижаль
З моєю об’єднавши десять літер воєдино

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

О, у мене теж про нього є ))

Так холодно і мокро на душі
Від сліз, які не просяться назовні.
Змивають жовте золото дощі
З усього, що здавалося коштовним.
Спокійно посміхнусь тобі в лице -
Достатньо того, що ридає небо..
Ти був для мене золотим тільцем,
Та краще так.. А золота - не треба..

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Alea jacta est

Віддай, віддай всі спогади мені
Вони
Мої
І радісні, й святі і чисті
Віддай! Віддай без залишку
А особливо ті
Які просякнуті до мене ненавИстю

Віддай! Нічого не лишай собі
Цей біль
Для мене
Я хочу так. Щоб у подальшому житті
Ніколи
Не згадала
Про відчай, порожнечу й неприємні сцени

Візьми кресало, випали з душі
Моє кохання
Божевільне
Спали напалмом пам’ять, бо не вибачиш собі
Повір
ТАК правильно
І будь, нарешті, ти від мене вільна

Всі спогади з собою заберу
У свою келію
У камеру, в могили нішу
А ти – будь щАслива, лети в свою весну
Дай Бог
Тобі
Ніколи не почути, що коханий любить іншу

Не дай тобі Господь з наругою душі
Зустрітися.
Почути раптом
Як той, кого кохаєш, у вірші
Комусь
Клекоче
Що біля тебе сЕбе чує агрегатом

Хай Ангел твій убереже тебе від слів
Що ти –
Є грати
Що твій коханий, відмовляючись від снів
Не спить
Для іншої
І рідний дім для нього сірії палати

Пречистая нехай твій ясний зір закриє
Від того
Щоб не довелось
Побачити це слово на папері, що як спис прошиє,
Коли тебе
За стільки років рАзом
Ім’ям, чи жінкою не називають, лише невизначено - «хтось»

Залиш всі наші спогади мені
Ті спогади
Це мОї лати
Лиш мої крила ти залиш собі
Бо знаєш
Що колись
Позичені, можливо, доведеться повертати

Всі наші спогади – це Мій останній сон
І з ними я
Іду до страти
Я забираю їх у власний знуджений полон
І з тою
Що наснилася мені
Щасливим буду помирати

Згорни також обов’язково весь свій біль
Мені
В Дорогу
Його, нажаль, тобі наносив мимовіль
Відповідати ж
Буду я сповна
із каяттям і чистим серцем перед Богом

Напевно, я без міри нагрішив
Перед
Тобою
Якщо Його такий безмірний гнів
Навлік
На себе
Чекаючи на жереб, кинутий судьбою

Майбутнє будеш обирати ти сама
Мені - без слів
Собі - без снів
Я лише мрію,- помирати будеш не одна
Буде бажання –
То зі мною,
А ні – то з душами, відібраними у своїх Рабів

Моя ж душа залишиться горіти
У цьому пеклі
На землі
А як постану перед Ним – то одне буду просити
Щоби на мене
Переніс
Пробачивши, як я, усі твої непрощенні гріхи

Це мій останній вірш, вже Alea jacta est –
Мій Рубікон
Позаду
Що залишилось?Спогади й Самітність , - це тепер мій хрест
Що доведеться
Нести
Відповідаючи за тебе, і за твою зраду.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Навіяно реальною історією початку спільного життя. Special thanks тим, хто довів цю хрущовку до такого стану. Як не дивно, але в тому розвалі файно було..

Від самої думки до остаточного оформлення (на клавіатурі телефону, в маршрутці :8: ) - півгодини. Так що не судіть строго цей фастфуд. Місцями він і мені не подобається ))

Безбарвні штори, обтерті стіни,
Квітчастий килим поїли молі.
Дешева кава в щербатих чашках
І ми у ліжку - практично голі.
Скрипить, зараза. Та це нічого -
Можливо, з часом щось купим путнє.
А поки.. дощ тарабанить в бляху...
Натхненно створюємо Майбутнє.

 

Відповідь: Звичний день: проза і врочистість нашого сьогодення (7)

Я хочу бути просто жінка
Слабка, легка і лиш твоя.
Я хочу бути цілим сенсом,
Номер один твого життя.

Ти захисти мене від світу,
Від негараздів і негод,
Від друзів, недругів, від вітру
Від власних захисти думок.

Пробач мене за емоційність,
Пробач за розпач і сльозу.
За всі слова, за безнадійність.
Пробач, що тим, що є не дорожу.

Так просто підійди і обніми
Скажи, що все буде гаразд
І мокрі щоки обітри.
Насправді ж любиш тільки нас?

Сьогодні виріши за трьох
Пообіцяй - будем щасливі
Ти, я і син - одна сім'я
Все решта зовсім не важливо.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Ми всі такі
Із зґвалтованими тілами,
наскрізь простреленими серцями,
безжально скаліченими душами,
катовбивчими думками.
Ми відчайдушно
вимагаємо спокою…
Тікати
від цього вкрай обважнілого тіла,
від цього до біса чутливого серця,
від цієї терзаючої душі.
від цього задушливого розуму.
Вгатитись.
Вниз.
Головою.
В надійне плече
зчорнілої матінки-землі.
І стати
сполучною часткою небуття,
ядром статичної невагомості,
краєчком безтурботності.
Але, знаєте,
Ви ТАК легко не відбудетесь.
Живіть!

©Роза Туманова

(22.07.2014)

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Я проклену цей світ,
Що звів мене з тобою.
Моя душа хотіла ввись,
А ти топтав її ногою.

Ти смачно плюнув у лице
Безжально вдарив в спину.
Ти розтрощив моє життя,
Без батька залишив дитину.

Ти обміняв тепло сім'ї
На грішні почуття
Переступив оту межу.
Немає в тобі каяття.

Хочеш іти - іди
Тебе я відпускаю.
Моя любов пройде.
Й без тебе дойду раю.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Не римувала певно років із 7... А от сьогодні прийшло натхнення... Ось результат.

Не вірю, що душа стала пустою,
А серце сповненим лиш самотою.
Може любов-ріка стала мілкою,
Тому гризуть каміння болю й неспокОю?
Чому вогонь тепла і ніжності згасає,
Байдужість гострим терном випинає?
Чом віриш, що погане не минає?
І твій порожній погляд мороком проймає..
Наче нічого вже не бачиш ти, й не чуєш,
Потворні Образи на полотні життя малюєш.
Ти все дароване тобі тепер плюндруєш,
У замкненому колі зі зневірою танцюєш.
Прокинься ж зі своєї коми з безнадій,
Вдягни на себе крила зіткані із мрій,
Красу життя у щирих почуттях знайти зумій,
І барвам світу щиро порадій.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Дитячий сон

Маленький синочок скрутився в клубочок
І ручку пухкеньку під щічку поклав,
Крізь сон посміхнувся й сопе уже носик
Напевне до нього вже сон завітав...

Приніс він з собою веселки кусочок
І кольорові краплі дощу.
Ось пролетів осінній листочок
І опустився на ручку твою.

Аж тут опинився наш Ростик у лісі.
Побачив він зграйку маленьких пташат.
Згадав, як сьогодні в коричневій книзі
Мама показувала різних звірят.

Ось білка руденька по гілці стрибає,
По стежці повзе колючий їжак,
Високо у небі голубка літає,
За нею женеться розлючений грак.

Злякалась малеча, насупились брівки,
Ведмедика свого міцніше обняв
"Не плач, моя ляля, не лий слізки гіркі,
Матуся з тобою, де б ти не гуляв".

До мами синочок умить пригорнувся
І колискова у сон долина.
Всміхнувся мій хлопчик, на бік повернувся
Ніякого страху вже більше нема!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

шепелявий Саша плаче.
Та що ж сталося, козаче?
"неприємність, не біда," -
Він в сльозах відповіда.

"просто випав жуб передній,
ще й не крайній, а шередній,
І хитається потроху
Той, що коло нього жбоку...

Я говорю шмішно дуже..."
"Не хвилюйся, любий друже.
Там, де випав зубчик твій,
Гарний виросте новий!"

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Ти завтра прийдеш і мене вкрадеш.
Подзвониш в двері, я відкрию.
За руку візьмеш, мовчки поведеш.
А я покірно піду, не занию.

Ти забереш мене з мого ж життя.
Залишиш там сумну будденність,
Думки, тривоги, суєту,
Щоденні "треба" і комусь повинність.

Ти загорнеш мене в своє пальто.
Так по-злочинськи, щоб ніхто не бачив,
І заховаєш де нема людей:
У полі, лісі чи... немає значень.

І як малесеньке щеня мене
Зігрієш, приголубиш, нагодуєш.
Я пожаліюсь на життя дурне.
Ти обнімеш і сльози здуєш.

Була б з тобою вічність, та ніяк.
Мене сьогодні чемно повернеш
І знову зникнеш у нікуди.
Ти ж завтра прийдеш і мене вкрадеш?

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Ти маєш ношпу від душі,
Так щоб ковтнула й перестало?
Щоб серце так спокійно "тук",
А не з грудей аж вилітало?

І гострий скальпель в тебе є?
Я виріжу із пам'яті гнилу частину.
Трохи відійду - питиму чайок
Щодня дозовано любов-малину.

 

Діти мої, діти!
Куди ж вас подіти?
За спину примотати?
цукерками закидати?
...
Класні наші діти.
Чого від них хотіти?
щоб не їв ніхто серветки,
Не стрибали з табуретки,
щоб камінням не кидались,
в горщику щоб не вмивались.
ну і ще - щоб всі на раз
не пірнали в унітаз...
ох ці любі діти..
то все ще треба вміти!
але все одно ми їх будемо любити.
хай би що вони творили,
хай би як вони дуріли,
головне - щоб не хворіли.

 

Не з понеділка,
А в п'ятницю о першій
Відпущу всіх і все
Назавжди і нарешті.

Не побіжу за кимось
І когось не чекатиму.
Я тихо піду сама.
Куди - ще може не знатиму.

За вітром, що манить
Новизни прохолодою.
За небом безкраїм
Зі своєю свободою.

На зустріч сонцю і
Його рожевим світанкам.
На зустріч мріям своїм,
Не чужим обіцянкам.

ЗнАйду справжню себе,
Десь давно вже загублену.
Буду нова, ціла,
А не кимось розлюблена.

Йтиму з блиском в очах
Знов натхненням заведена.
Не загасити мій вогонь,
Бо щастя вже з середини.

 

Я теж пишу вірші і прозові твори, коли є натхнення!

 

Віршик про неправильну ходу

У маленького синочка
стали друзями носочки.
Ніжка ніжку зустрічає,
а він вже й не помічає.

Але раптом лихо сталось:
Ніжки ґудзом зав'язались!
як покотисься синочок
носом вниз через горбочок...

І сидить він в кропиві
з реп'яхом на голові...
мама сина обійняла,
підвела і так сказала:

"дружба ніжок - це чудово.
Але, щоб ти був здоровий,
треба разом не зчіпляти
ні носочки, ані п'яти!"

 

Нерви, скільки їх?
Порве на клапті
Зла сука ніч
У небо воєм
Не опираюсь пристрасті
Нема спокою:
Бродить дух в пітьмі
Неприкаяний
Шукає смерть
І в бік штовхає гострим болем
Просить дозу
Тягне за собою
І марення наркозу
В моїх губах
Як кров солоних
Як зашморг
Ріже стогоном
Мій слух
І тягне жили
На видих я
Не маю більше сили…
Мене ведеш
В вогонь пекельний
Ти не впадеш
А я
В політ смертельний
Як же мені тебе
Позбутись?
Залежності від тебе?
Мене гребе
Мені б один лиш дотик…
Хоча би грам вколоти
Це моє пекло
Ти мій наркотик…