А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
А мабуть так воно і краще
до долу зваляться зірки
І заховаються у хащах
Яких ніколи не знайти
... а мабуть так воно....
хай буде
не звороши мою печаль
вже натоптались по ній люди
вже здерли одяг і вуаль
...
не забувай про нашу гордість
такої більше не знайти
лиш я приречена сьогодні
самотнім деревом рости

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Найкраще намисто для кожної жінки -
це ручки дрібної, м'якої дитинки.
Малий діамантик в мільйони карат -
від золота-срібла дорожче в сто крат.

Хай ручки солодкі блищати не вміють,
та як вони пахнуть, а як вони гріють!
Як горнеться носиком в ямку на шиї,
як ще не говорить, а все розуміє.

І пахне волошками, медом і щастям
Волосся його, мов кульбабка, пухнасте.
Багато що в світі знецінює змінність,
А він - це справжнісінька дорогоцінність.

Найкращий - це щирий, від серця дарунок:
Дзвінок, СМС, комплімент, поцілунок.
Ну, а найцінніше намисто для жінки -
Обійми її дорогої дитинки

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Мені плаче небо снами...

Мені плаче небо снами
Малює невидимі картини
Торкає ніжними вустами,
Як може це зробить дитина.

А я холодна і байдужа
Взаємністю не відповідаю
Моя душа - недужа
Мовить слово знемагає.

Небо ж спохмурніло,
Упало стіною важкою.
Придавило собою тіло
Обпалило душу гіркотою.

І вдвох отак ми лежимо.
На землі. І я розбита, ледь жива.
В очах лишилося несказане: чому?
І на лиці лиш посмішка сумна…

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Цьомцьомочко я записуюсь на курси. Ну просто неймовірно. Так люблю Твої вірші, що просто аж щось у серці щемить. Так лагідно, так тепло, так любовно ... Краса.

Рада вітати. Я щось не знала що Ти вмієш так душевно писати. Хочу ЩЕ!

і мої скромні словосльози:
***
мовчи мовчи
відмовчуй свої страхи
відмочуй свої відчаї в дощах
все рівно ти залишишся лиш птахом
для мене зависоким є твій дах...
бери бери
ось ці скоринки хлібу
втамовуй спрагу з калабані днів
все рівно на тобі не має німбу
а світло так... від зміни полюсів...
співай співай
най догорають струни
і пальці най до крові, най болять
все рівно ми не будемо знов юні
мовчи... мовчи
я ставлю тобі П*ять.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Серпень. Ще зовсім мало до дощів
А я ще сонця не наїлась
Не напилась я промінців
Довкола мене сіро... сіро
А ще лиш крок і вже дощі...

Привіт. Завчасне "Прощавай!"
Дай хоч з тобою привітаюсь
Дай осягну. Прогірклий чай
Допий свою дешеву каву
Привіт завчасне "Любий, бай"...

Вчасно. Ми крапки ставимо над "і"
Ми посміхаємось колишнім
Це серпень. Він не пише віршів
Він лиш початком є.
Дощів.
Ми краплі ставимо над "і"
не більше...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Дні, мальовані кавою, були колись кольорові,
Та пожовкли надії, і дні стали кольору беж.
У гербарії спогадів - вицвілі рештки любові.
І безкрила душа тихо звикла до правил і меж..

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Чотири акорди

Навшпиньки тихенько натхнення приходить,
Щоб щось розповісти на вушко мені,
Щоб взяти з собою в країну мелодій
Гітару, що мовчки висить на стіні.

Ось знов заметіль десь там, за склопакетом
І вечір сливовий на землю зійшов
І вимкнули світло - чудова прикмета:
Чотири акорди дзвенітимуть знов.

Ці струни мені вірні вже стільки років
І бачили сльози, байдужість і сміх,
Їх дзвін розсипався з моїм кожним кроком
На квіти і листя, на попіл і сніг.

Жорстоко часом дасть реальність по морді -
заслужено, може, а може - і ні.
Я все це пошлю на... чотири акорди -
і ранок зустріну в мажорному сні.

Я знаю, що грати й співати - не вмію.
Та щастя моє у однім точно є:
Чотири акорди мене розуміють,
А струни - тепло зберігають моє.

Падіння нові випробовують гордість...
Ну що ж - піднімуся, і далі живу,
Бо в мене лишились чотири акорди -
Ми разом напишем сторінку нову.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Вчора мені було на душі так важко і паскудно після однієї розмови на роботі... сіла вдома і написала вірш...
ГРУШКА
На гілці дерева висіла груша,
Вона солодким соком наливалась,
і всім, хто лиш на неї подивився
вона такою соковитою здавалась.
Боки виблискували в сонячному світлі,-
Була вона рум"яна і медова!
Хотілось кожному зірвати й з"їсти -
Така вона уже була чудова.
Але якось, зірвавшись раптом з гілки,
На гострому розбилася камінні,-
І лиш тоді відкрилась правда тільки
І стало видно, що там за насіння.
Вона всередині була цілком гнилою
Хоча була така рум"яна з виду,
І вже б ніхто не з"їв її такою,-
Бо викликала в всіх лише огиду.
І у житті таке часом буває,
Бувають люди схожими на груші-
Не знаєш, що в середині чекає….
Але є Бог, що заглядає в душі!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

***
Я посміхаюсь тобі
І забуваю на мить,
Що так погано в душі
І серце тужно щемить.
Я забуваю про день,
Який лиш холод приніс
І більш немає печалі,
Туману смутку і сліз.
Я посміхаюсь тобі
Та забуваю про все...
І так здається на мить,
Що щастя в казку несе.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Шось мені погодою навіяло:

Осінь у Львові, листки кольорові
Зривають з каштанів вітри.
Трава вже пожовкла, і їй вже недовго.
Десь тижнів залишилось три.

Покрапує часто, звучить урочисто
Тихенький, легесенький дощ.
Біжать молодички, минають водичку
По бруку старесеньких площ.

А небо синіє! Немов молодіє
Душа, як я гляну на нього
Така у нас осінь, розпустить волосся
А ми й не помітимо того.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Будь-який.
По інерції напишу Тобі «Любий»
наголос не там й вже - будь-який
сіре небо, сірий попіл ... люди
що ще в співперині руки.
По інерції Твій номер телефону
наче найріднійший наберу
але Ти вже з іншої ікони
і хоча вже з іншого “люблю”...
По інерції Тобі вірша напишу
наче ні про що і таки щось...
Вітер небом бачиш як колише...
Будь-який, сьогодні буде дощ.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Ми - Мама і Тато. Нові імена...
Невпевненість часом в думках промина:
Чи зможемо се, а чи зможемо те?...
Та все це - дурниці. Бо ЩАСТЯ росте!

Від ранку до вечора тішить усіх
Твій сонячний, теплий і лоскотний сміх.
на кухні - варенням маленькі сліди...
і сохнуть штанятка в чотири ряди.

ти любиш нас - ми тебе любимо теж.
Тому, що дрібний, тому, що ростеш;
Тому, що нового ти вчишся чимраз;
Тому, що так сильно ти схожий на нас.

Рости здоровенький, бо це - головне.
Спасибі, що тішиш щодня ти мене.
За кожну усмішку, за кожен твій звук -
Спасибі. Який ти солодкий малюк!

ми - Тато і Мама, не "ти" і не "я",
А справжня маленька щаслива сім'я.
Усе нам під силу. Ростіть, малюки!
Ми тішимось тим, що ми - ваші батьки.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Спочатку написала це:

Я вчуся літати!
Я знаю це смішно.
Хтось скаже, — вар*ятка,
а ще хтось — запізно.
Навчуся літати.
Хоч й крила не в моді.
Де неба набрати?
Так ж небо — у Тобі .

А потім це:


Мене нервують вІрші про погоду
І про любов також мене нервують
вони давним давно ввійшли у моду
і з того часу вправно маневрують
мене нервують вІрші про польоти
поети скиглять що вони - безкрилі
поетки друть й так порвані колготи
наввипередки, вправніше у стилі
мене нервують вІрші про бажання
про кожен плід який іде від змія
і кожен другий... півторачний Каїн
мене нервують...
крапка
істерія.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Короче, довели ми Адріасю То факт, як почитати теми з віршами аматорів цієї справи, то вони починають нервувати. Але файно, що вашій творчості то не пішло на шкоду, і доказ тому - перший вірш Правда, суперовий.
П.С. Черкну собі вечерком щось банально-тривіальне надобраніч (але тілько "в стіл" :agree: )

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

нє... я власну банальність мала на увазі. Читаю своє словописся і бачу як не дощ, то крила, як не сльози то небо і т.д. Одноманітно воно все і сіро... хоч й не без емоцій.

Нове твориво... ще ... мовчу.

***

А ти її любиш? Скажи мені! Любиш?
Терпку, соковиту, п*янку...
Цілуєтесь палко... припухлості... губи
Я знаю...
я бачу...
я - тут.
Не листя, не вітер, не холод, не тиша
А змерзле озябше курча
Вросло у асфальт... у блокнотику пише
Вже зайві для Тебе слова...
А Ти її любиш? Гойдається небо
І дзиґа - сьогодні Земля
А Ти?...зупитись... озратись не треба...
не листя, не вітер... не я...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Так чуйно спить - мов полохлива пташка
А очка - сині-сині намистинки.
Два тижні в мене є моя Мурашка
Моя солодка ще одна дитинка.

Мамою Дівчинки я бути вчуся
лише недавно звикла, що - "вона"...
Малесенька, м'якесенька Віруся
У сни свої молочні порина.

Я завжди хтіла мати брата старшого,
А в тебе, доцю, старших два брати.
Ти - третій вже промінчик щастя нашого.
Ви разом гарно будете рости.

Подяку Богу висловити важко,
Не віриться, що я - така багата.
Рости, маленька мамина Мурашко,
Ріднесеньке цілодобове свято

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Дівчата, не знаю де написати..., я теж пишу вірші і хотіла б зареєструвати на них своє право інтел-ї власності, не підкажете де це у Львові можна зробити???

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

принеси мені сни
невимовної ніжності сповнені,
що колишуть ліси
у казковім танку заворожені...
не питай що натомість
в долоні твої покладу.
не неси мені сни,
тільки ніжність свою…

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Так дивно життя минає,
Ми приходимо замість когось,
І хтось приходить замість нас,
Проживаємо все те саме,
Тільки кожного разу перший раз.

Чомусь із часом все минає,
І забувається також із часом,
Всі радості спільного нами буття,
Всі надії, сподівання і щастя.

Не розуміючи, що все завершується згодом,
Втрачаючи дорогоцінний час,
Нажаль забуваємо надто часто про когось,
Так само, як забувають про нас.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

я залишу у тобі слід.
не щось страшне, чи потаємне,
не бійся, звісно, це буде приємно.
посію в тебе в серці новий світ.

пробач, на хвилю ти осліп.
забувся напрямок, броня упала
і я швидесенько забрала
душі твоєї милий мені цвіт.