Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Вирішила описати ситуацію тут. Вибачте за всі деталі, але мушу їх виписати. Емоції зараз вимкнені цілковито. Не можу навіть тішитися, бо так заблокувала себе, аби не плакати. Вочевидь, організм таким чином рятується, аби пошвидше все гоїлося.

У понеділок вранці в мене почалася мазанина. Я спершу здивувалася, подумала, що може, який стрес був абощо й у мене знову кд, хоч і скінчилися тільки 2 тижні тому. Пізніше ми з Натанчиком пішли годуватися і я заснула коло нього. Прокинулася перед 5-ою й через 5 хвилин після того в мене почався шалений біль. Я не могла ні стояти, ні сидіти, ні лежати. Корчило страшенно. Я зразу подзвонила до Романа й ледве витискаючи зі себе слова, пояснила, що зі мною діється. Виявилося, що він якраз їхав додому з Дарком, бо той мав гарячку.
Задзвонили на порадню. Там медбрат ставив купу питань і порадив зразу їхати в лікарню швидкої допомоги. Ціле щастя, що наш добрий друг міг прийти й відвезти мене туди. Роман лишився з хлопцями. Я ще погодувала Натанчика й думала, що ж робити далі. Біль був нехорошим і я мимоволі згадала свій випадок із 2006-го року. Виглядало все дуже схоже, тільки біль був гіршим та інтенсивнішим. Годуючи малого, паралельно шукала, хто є в асьці, з ким можна поговорити вже й зараз. Mariasia спитала, чи нема годуючої мами серед знайомих. Так, є, але Роман соромився йти на такий крок, то я не наполягала зразу занадто. Сказала, що буду цідитися й передавати молоко. У певний момент, уже перед самим виїздом до лікарні я таки не стрималася й подзвонила до знайомих, котрі мають на місяць молодше від Натасика чудо. Жінки не було вдома, але її чоловік сказав, що впевнений, що можуть взяти Натанчика на годування, як тільки буде треба. Це мене заспокоїло й ми поїхали в лікарню, в emergency (швидка допомога). Там я двічі зімліла (так кажуть), хоча я того не пам'ятаю. Лише пам'ятаю, як дзвеніло у вухах і темніло перед очима. Вставати мені заборонили, та я й не могла. Біль поволі почав переходити все вище, із низу живота кудись під ребра, а перед самою операцією вже нили й плечі також.
Аналіз крові показав, що я вагітна. "знову повторення сценарію" - промайнула думка. Мене відіслали на ультразвук, де підтвердилися мої підозри. Правда, я й не думала, що все буде аж так зле. Мала надію, що буде так, як минулого разу.
Цідитися я не мала сили. Тільки лежала й молилася до Богородиці, аби вона допомогла. Подзвонив Роман. Наша знайома прийшла забрати Натанчика наніч, але він не хотів брати груди, хоч і був голодний. Тоді Роман спитав, чи не дозволили б там принести малого, аби я погодувала. Нам дозволили. Від десятої вечора й аж до 3-ої ночі Роман і Натанчик були цілий час коло мене.
О другій ночі нарешті прийшла лікар (до того приходили її помічники й практиканти). Там мені повідомили про причину болю (яйце закріпилося в трубі й почало її рвати). Був надто високий ризик розриву й вони вирішили оперувати якнайшвидше. Це був єдиний вихід. У нас із Романом був шок. Ми все допитувалися, чи можна врятувати трубу, чи не можна зачекати, бо минулого разу все само розв'язалося... Лікар сказала, що можливо, минулого разу плід не закріпився в трубі, однак цього разу все виглядає геть інакше. Мене "потішили", що якби друга труба, з якою була схожа історія, виявилася непрохідною, то мені держава оплатить "ін вітро". Я була настільки приголомшена звісткою про втра, лише глянула на неї й зітхнула. Лікар вважала, що вона мене таким чином потішила. Тепер маю страх щодо іншої труби, але довіряю Богові, що знайде для мене вихід.
Я підписала згоду на операцію. Оперувати мали протягом наступних шести годин, як тільки буде вільна операційна. Мене посунули в списку в групу "найвищого ризику". В результаті уже через 1,5 години довелося попрощатися з хлопцями й мене повезли в операційну.
Було дуже страшно. Я ніколи не мала операцій. Були різні думки, чи прокинуся, чи буде операція легкою й короткою. Молилася дуже багато, майже весь час. Десь перед 4-ою мене приспали, а вже в 5-ій я відкрила очі, коли мене перекладали зі столу на кушетку. Далі я то провалювалася кудись, то відкривала очі, коли питали, як я почуваюся, коли міряли тиск, температуру, пульс, давали знеболюючі. Вже через годину мене перевели в палату. Там прийшли лікарі, аби повідомити, що сталося. Трубу вирізали, але все пройшло добре, бо змогли оперувати за лапроскопічною технологією, а це означало, що мене можуть відпустити додому того самого дня. Якби були ускладнення, я би пролежала в лікарні кілька тижнів, і невідомо, що би було з годуванням.
Я знову відключалася й усе чекала, коли мені допоможуть зцідитися. Вручну я не могла, тому довелося користуватися електричною помпою. Почувалася так дивно під час того, але не було іншої ради. Перше молоко треба було вилити. Так порадили лікарі, котрі мене оперували. Взагалі вони всі там дуже дивувалися, що 6-місячна дитина цілковито на ГВ й ніколи не пробувала формули, але поставилися до цього з повагою й робили усе можливе, аби ліки, які мені давали, були безпечними для нього й швидко вимивалися. Мене навіть назвали "дуже прогресивною мамою".
О 10-ій нарешті прийшов Роман із Натанчиком (хворим Дарчиком увесь учорашній день опікувалися наші друзі). Я була дуже безсила, але нам вдалося погодуватися. Виявилося, що Натанчик нічого не їв від 3-ої ночі, коли я востаннє його погодувала. Він чекав 7 годин і навіть не плакав. Я весь той час молилася до Матері Божої, аби вона ним заопікувалася. Вірю, що то саме вона допомогла, що дитина такий подвиг звершила. Він навіть тоді, коли мене побачив нарешті, не плакав, а посміхався.
Далі я лише чекала, коли дадуть дозвіл на виписку, годувала малого й боролася із болем. Таких приступів болю в мене ще ніколи не було. У мене високий больовий поріг, але витримати було неможливо. Болить не лише живіт, а й цілий правий бік, особливо праве плече, і ліве плече також. На правому боці годувати не можу, тому доводиться годуватися весь час на лівому. Роман допомагає, аби тримати голову Натанчика вище, щоби чергувати груди. На щастя, малий не протестує і їсть, як виходить, хоч воно й не так просто та комфортно, як було.
Я зараз живу на обезболюючих. Мені виписали такі ліки, які безпечні для немовлят (були спеціяльно тестовані). Ціле щастя, бо не знаю, як би зараз то все переживала. Ходити можу ледве-ледве, але мушу. В лікарні дали чіткі установки, що маю робити, коли та як. Взагалі лікарняний досвід цього разу був просто надзвичайним. Якщо в попередній лікарні я почувалася, як на Батальній, то зараз було не до порівняння з попередньою. Усе якось так по-домашньому, ніби я тих людей давно знаю й вони мої друзі, які мною опікуються, а не лікарі та медперсонал. Найбільшим щастям було, що Натанчик з Романом могли бути коло необмежений час, окрім коли я була на операції та відходила після неї.
Увесь цей час ми постійно відчували підтримку та молитви всіх, хто за нас переживав. Без ваших молитов та підтримки ми би не могли то все перейти! Наша безмежна вдячність та молитви будуть завжди з вами! Най вас Господь благословить!!
Дуже просимо молитися й надалі, поки я відходжу від операції та поки ми намагаємося зжитися з теперішньою ситуацією. Якось важко повірити, що то все з нами сталося...

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Ну, попереднього разу я була в general hospital, то хоч персонал був привітний, але дуже вже стара лікарня була. Відчувалося, що люди там працюють і я - їхня робота.
А тепер я була в civic hospital, то це не до порівняння. Надзвичайно все привітно й затишно.

Навіть не знаю, як висловити свою вдячність!
Ми дуже-дуже вдячні всім за підтримку та молитву! То так тримає! Дякую!!! Безмежно!

 

Відповідь: Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Пиши зараз. Поки свіже, то відповім.

Дуже дякую всім за співпереживання! Я наразі плакати не можу.

Боюся, що зірвуся, а я на це не маю права зараз.

Вдячна за ваші сльози й слова!! Читаю повідомлення тут, в карму, і перечитую по кілька разів, бо саме то найбільше зараз тримає. Навіть не можу висловити, наскільки неоціненною є ваша підтримка й молитви!