Звичний день: проза і врочистість нашого сьогодення (10)

Чудово розумію. До 18 років жила з батьками та бабцями-дідусями. Спали з братом та батьками в одній кімнаті. Заповітна мрія була своя кімната. Майбутній чоловік був з такої ж «заможної» сім‘і. Зустрічались 6 років, бо жити з батьками не хотіли, своє житло було не реальним. Але якось так Бог дав, що ми наважились позичити гроші і купити квартиру, одразу 2 кімнати. Гроші були лише на завдаток. Щось трішечки допомогли батьки, левову частку позичили в родича, який нам на весілля зробив великий подарунок - пробачив частину боргу. Решту віддавали з Божою допомогою. Як ми тоді розрулили - навіть не знаю). Тут без Бога не обійшлось. А потім ми знову вирішили додати собі адреналіну до життя і продали квартиру, купили меншу і почали будову. І якось так, з нічого практично, з позичанням-перппозичанням, ми живемо у власному будинку на 11 річницю одруження. Так що всяке може бути. Головне вірити і трішки ризикувати). У молодшому віці це легше. Зараз би я навряд наважилась на таку от авантюру.
І по темі. Яка ж гарна та осінь зараз!!! Але я її бачу лише через вікно(. Менший наш захворів. У таку погоду хворіти ще образливіше ніж в дощ! А ще у нас гості. Наразі в меншій кількості, але чує моє серце, що за день їх стане в два рази більше). Я дім вишурувала, продуктами запаслась, можна гостей прийматим, лиш би діти були здорові))). Щовечірнє винце мені гарантоване до неділі. Теж дуже добре, бо оте удвох і без поводу якось не дуже.
Діти мої зовсім без взуття. І я якось не маю наснаги зараз заморочуватись цим питанням. Як завжди - як тільки різко похолодає, я зарухаюсь. Ну але то так завжди, нічого дивного.
Щодня думаю про те, чим би я хотіла зайнятись, як доня стане трохи старшою. І нічого реального в голову не приходить... Йти до когось у найми з 3 дітьми не вихід і не вигідно. Варіант - працювати на себе. А ще хочеться, щоб це заняття приносило задоволення. Тоді має бути щось з мого хобі. А там заробити буде важко). Та й такі думки щодня.

 

А в мене врочиста врочистість - 15 років шлюбу. Скільки за ці роки було і хорошого, і поганого - один Бог знає. Але хорошого і позитивного таки значно більше. Аж самій не віриться, що це вже стільки часу пройшло.
З прози - сиджу на роботі, дивлюся в вікно на дерева з жовтим листям і розумію що настрій в мене не працювати, а "збирати в парку каштани"

 

4 жовтня відсвяткували наші 15 років. Ну, як відсвяткували. Спекла я тортик. Приїхала моя мама, бо... На 4 дні ми з оф*гітєльними друзями поїхали в паломництво в Угорщину. В Маріяпоч, зоопарк, Токай, термали, Будапешт. Відпочили, відіспались, молились. Такий активний і духовний відпочинок вийшов. Без дітей! Приїхали, то "Мама приєхала!- крічала і бєжала бабушка, обганяя внуков." Вражень в неї - до сих пір дзвонить і виговорюється.
Добре б на Новий рік так вибратися кудись. Осінні канікули в старших плануються теж активні, Старша - Кам'янецьк-Подільський на 3 дні, середульша - Тустань на деньок (зі мною, я примазалася ). Це все з класом.
В квартирі - бардак, речі хтознаде після мами. Діти мали анархію, я так бачу. Холодильник пустий. Плюнула і спекла вчора паштет, перший раз, бо заскучила. Нічо, нормальний. Правда доробляла вже з нервами, менша лізла "на голову", або розносила квартиру і нікого крім мене то не хвилювало. Фсьо, "довгограючі" готування я відкладу надовго.
Піду приведу себе в порядок і на вулицю з Тоньою гуляти. Всім гарного дня!

 

Допиваючи вже охолоджену каву (зі стіку, так), маю час написати. І пишу з ноута, бо ото тицькання смарфону заради великих килимів тексту трошки нервує
@Rodionochka ,
@Zaychenya
та всі-всі, хто в темі: дякую, що ділитесь пережитим чи переживаємим досвідом, бо мені воно ой як актуально.
В нас, як казав до недавнього мій середній син, - ПІПІПА (на його мові то "піць-піць", гаряче. А мені це слово набагато більше дає значень )
За місяць ми вгаратали (вбудували ) в будинок опалення (тепла підлога), зашили мінвату всюди, куди треба (другий поверх, стеля першого), зробили фасад (залишилось декоративну штукатурку колись доробити.. але то декор, функціонал ми весь зробили), доробили дах. Однозначно, з Божою допомогою. Інколи, знаходились гроші на розрахунки з майстрами чи на закупівлю матеріалу РІВНО стільки, скільки треба в ЦЕЙ ДЕНЬ розрахуватись. Мені, як людині, якій для органічного існування потрібно ЗНАТИ (мати), що в мене є запас - було непросто, коли запасу нема, а то і мінус по показникам... В общєм, є. Навіть речі я позавчора перебрала, наробила порядок в спальні, де наразі тільки склад нашого майна, вікна помила (прийшов час заводські наліпки з віконного скла відмити ).
Так от, фінансова піпіпа аж подих мені перебиває. І як вчасно - треба дітям одяг/взуття/аксесуари. Коли речі впорядковувала - витягла зимове і вже вчора зробили генеральну репетицію зимової екіпіровки: ми зїздили за грибами!
Мої батьки, мої діти і я. Десь за 70 км в таку глухомань.. А погода сонячна, кругом природа жовто-червоно-зелена, грибів 2 мішки за 3 години збору, з них біля 80% - білі гриби . Це врочистість. Ще врочистість мала в неділю і після неї залишилось відро різних букетів, троянд... Ще маю подарунки - одяг та взуття на осінь. Нарешті сьогодні йшла, гуляла з малим і відчувала себе гарно вдягненою.
Ще врочистість - сьогодні діти з чоловіком на будові, то ж маю час написати тут. І попрацювати. Хоча, правильніше - заробити гроші. Бо то є нагальне питання і як ми ті всі борги, сплати кредитів та задоволення буденних потреб (поїсти, наприклад ) будем вирішувати?.. Я не підберу слів, як то не просто. Д
До голодування не доходить, теплу хату маємо, дякуючи Богу. А залишається брати руки-ноги-голову до купи та заробляти і віддавати. Заробляти - віддавати. А може ще якесь щось схоже на душ встигнемо до кінця року зробити. Слава Богу, все необхідне (руки-ноги-голова ) в нас є.
Молодшенький повзає "короткіми пєрєбєжкамі", зараз відпишу про позитивні зрушення ваги в іншій темі, грибочки на салат зварились і вйо забезпечувати сімю затишком, комфортом і цьомками.

 

Пишіть, я вас прошу. Бо я читаю і розумію, що це можливо- жити в своїй квартирі і не мати при тому тата митника, чоловіка прокурора , маму суддю і ще там когось з земельному комітеті.
Бо то таки величезна проза , а у вас вона увінчанчалася величезною врочистістю.
В нас наразі проза- квартиру купили, таку як хотіли, в борги залізли, з боргів трохи вилізли, лишились лиш винні тим кому не горить, тільки мінімальний прогрес намітився - зрозуміли, що з однією машиною ми не дамо ради - чоловік на роботу ( а він з одного кінця в Львів заїжджає з нашого села, а працює аж біля таблички, де Львів закреслено на другому кінці міста), мені малого в школу везти в сусіднє смт за 3 км, а мала весь час зі мною. Маршрутка тут три рази в день і не в потрібний мені час. Довелось купити другу машину.
Тут врочистість, бо я відчула себе людиною. Вільною в пересуванні. Посадила дітей і вирішила всі питання, нікого нічого не прошу. І дорога до школи займає 5 хв, а не 35хв з візочком.
Але тут же і проза, бо гроші, які і так в мінусі, пішли не на квартиру.
5 жовтня закінчився мій декрет, а на роботу вийти в мене немає жодної можливості. Садка нема, малу з ким залишити нема, клопоти про сина- першокласника взагалі нема на кого перекласти. Підводна лодка.
Були плани переїхати в квартиру до першого вересня 19 року, вже нема. Взагалі та дата переїзду розмита, ніхто не загадає.
Мій тато каже : не партеся, живіть тут, а квартира дітям буде.
Ці слова для мене як червона шмата для бика.
Нє, так не буде. Я так не хочу.
Я не є людиною з якою можна спільно проживати. Тай 10 років на окремо своє дали.
Не знаю, хто вам таке жовчне написав, але щоб тим всім хвалитися треба фігачити як на галерах.

 

Погоджуюся.
@Zaychenya є така категорія людей, які самі

не хочуть
а з дивану розказують, як всім "пощастило"

 

Сиджу нарешті в тиші і кайфую. Їм улюблений смердючий сир, взяла якийсь різновид брі (до речі, для любителів сирів - в "Ашані" до 10 річчя повно класних закордонних сирів на любий смак із гарними знижками) й запиваю чаєм. Я вже більше місяця без авто, тому на власній шкурі маю можливість знову згадати молодість - маршрутки й трамваї . Ну так от, везла я свою "прєлєсть", тобто смердючі сири, а люди косилися на мене , хоч я й запакувала то додатково....Але я не могла пройти мимо такої смакоти, та й взагалі, треба себе балувати . Тому холодильник затарений на тиждень так точно.
До речі, здається в "рагулях" писалося, що от, люди їздять трамваями й не платять. А я собі купила проїзний через п24, то навіть папірця ніякого не маю...Мучить мене думка, що збоку я теж як рагулиха виглядаю - заходжу й не плачУ .
З прози - прорахувалася я трохи в одній оборудці, не люблю втрачати на рівном місці..Планувала там мати плюс, а вийшов мінус.
На горизонті маячить одна врочистість, надіюся, що це таки врочистість, от тільки всі супутні процеси того діла страшенно напрягають, ну але то таке.

 

Так, Оксанка, @Zaychenya, ти написала про збір на квартиру, може й я трошки напишу. Ну що одружилися ми з чоловіком в 20 років, він студент після 3 курсу, я після 4 курсу, вагітна я вже була. Поселилися з 2 міс синочком в гуртожитку без ремонту, ну ви ж можете такий уявити, поржавілі труби, стара плита з працюючим 1 млинцем на 4 кімнати, без пралки звісно, туалет -- о, то не до опису. Прийшли друзі, допомогли поклеїти шпалери в кімнаті і так жили. Ну і перша мацьопка в 21 рік без мамів під боком. Чоловік відразу до навчання навісив на себе додаткове навчання по ночах, і за кілька місяців робота. Ось так цілий день і до пізнього вечора навчання та робота. Пам'ятаю, як хотіли відсвяткувати якусь подію, то купували по одному яблуку, апельсину, банану та ківі, різали то і заливали йогуртом з пакета. Такий був фруктовий салат. Так і було свято. І взагалі по життю завжди були хороші люди, друзі, родичі, які у важкий час були і є поруч. В 11 міс синочку я вийшла на роботу, робота тимчасова, але затягнула мене на 10 років. Тоді було вигідно заплатити няні, яка приходила в гуртожиток і мені працювати. Але так, то було не просто. Ми з чоловіком не мали жодного спільного вихідного впродовж 2 років-це була велика помилка в стосунках. Вчіться на чужих. Я працювала з 7-17, тобто на роботу виходила в 5.30. Чоловік йшов на роботу на 10. Я працювала на кожні вихідні, і брала дей оффи в будні, а чоловік був з дитиною на вихідні. Це робилося з розрахунку платити менше за послуги няні. Через кілька років купили квартиру в селі, 35 км від Львова, дешевше, тому це був наш варіант. Батьки трохи допомогли, без ремонту жили там 4 роки, провели лише опалення та поміняли вікна за повністю позичені гроші. Прорізана підлога під опалення, і той бетон, пилюка завжди були в хаті, половина темно-зеленої плитки на стінах в санвузлах відпала, був лише бетон -4 роки, поки синочку не стало 6 років. А далі почалася історія у 8 років орендування житла, різного. Був ще момент коли позичили гроші в колеги на перший внесок за машину і решту взяли кредит в банку (тобто зовсім з нуля) і купили машину не дешеву, але комфортну по курсу 5 грн, а буквально через 3 міс він став по 9 з копійками і віддавати борги треба було вдвічі більше. Віддавали його ми 5 років. Я натура більш економна, але дуже вдячна своєму чоловікові, що віддаючи цей кредит і все наше життя ми жили. Що це значить? Ми не закохані в їжу, могли теж подовго не їсти рибу чи мяса, але ми їздили за кордон відпочивати. Ні, не моря. Ми любимо дивитися на нові місця. Зараз це одні з найприємніших спогадів. Тому на свою квартиру ми назбирали за 14 років. Зараз вже 2 роки етап збирання на ремонт і власне сам ремонт триває. Останні 2 роки відпочинки бюджетні, за кордоном не були 2 роки, всюди де відпочила, лише в палатці в спальниках, з 1 рік доцею вже, по Україні теж є багато чудових місць. Так що до всього звикається, треба йти до мети.
Нам на голову теж ніц не падало і на дивані не сиділи. І це теж сформувало наш з чоловіком світогляд. Синові ми постійно кажемо, що з нами живе до 20 років, а далі хоч у гуртожиток, і щоб навіть не розраховув на машину від нас і чи інші круті сучасні подарунки. І хоч маємо велику проблему зі здоров'ям у сім'ї і все не завжди легко, намагаюся жити щодня, знаходити щось з чого можу потішитися, навіть сонячною погодою, чи хорошим другом. Пам'ятайте, що насправді цінні речі, то насправді і не речі.
А те, що боїшся втратити.
Часто буваю в депресії, чи як то сказати в кількаденних сльозах, але в той час практично не виходжу на вулицю, не спілкуюся по телефону, у кожного є свої проблеми, не хочу додавати своїх, та й нікому вони не потрібні. Лише часом тут можу поплакатися, відновитися і далі йти з посмішкою по життю. Тому люди знають мене, як позитивну і оптимістичну . Без Бога в мене не проходить жодний день, кожного дня він мене веде і через кризу в стосунках, яка була досить довгою, і втрати, і здобутки на радощі. Мрійте, робіть добро людям, воно повернеться до вас, ставте цілі і йдіть до них.
А ДП дійсно розраджує, на минулому тижні почала нити про професійну нереалізованість і стільки всього прочитала, заспокоїлась, на трохи ще вистачить вашого тепла.

 

Ой, як я вчасно сюди зазирнула! Підозрюю, що йшлося про мене, тому трішки проясню ситуацію. 4 місяці тому я посміла негативно оцінити один з дописів @Zaychenya, в якому, до речі, не було жодного слова про чужий достаток. Форумлянка кинулася виясняти стосунки, в тому числі і в ПП. Чомусь мого пояснення їй було мало, і вона розпочала сварку в повідомленнях, а потім і взагалі стала перераховувати, що у неї є, починаючи з відеореєстратора, і закінчуючи сім'єю і дітьми. Чесно кажучи, я досі не розумію, для чого вона мені то писала, бо предмету розмови то абсолютно не стосувалося. А форумлянчине хамство і таку незрозумілу поведінку списала на підвищену емоційність. Так от, @Zaychenya, я переглянула ту переписку, і дууууже ретельно шукала, де ж я докоряла вам тим, що ви маєте. Чомусь не знайшла. Тому повторю те, що тоді писала вам двічі: я щиро рада за ваш матеріальний добробут. Але одному Богу відомо, що буде завтра, тому не вам мене судити. Тим більше, ви ж самі писали, що вам "накласти на мою примітивну думку і розум" (то цитата з вашого повідомлення, якщо щось).

А по темі: якщо не рахувати літньої тижневої відпустки, я вперше за останні 10 місяців маю аж три вихідні підряд! І вперше не треба буде йти на роботу в суботу. Це маленька врочистість. Насправді було досить важко узгодити ці вихідні на обох роботах, і тим більше знайти собі заміну на суботу і неділю, але витрачені нерви того варті, бо ввечері буде вже велика врочистість: до мене в гості приїде подруга, яку я не бачила вже більше 5 років! Звичайно, протягом цього часу ми спілкувалися, слава Богу, зараз є мільйон способів поговорити на відстані. Але зустрітися і так, як раніше, посидіти і попліткувати за келихом вина ніяк не вдавалося. І от нарешті я дочекалася: вона повернулася в Україну, і сьогодні ввечері приїде до мене до Львова! Я дуже-дуже чекаю на цю зустріч, бо скучила неймовірно, і разом з тим якось хвилююся... Здавалося б, що такого, це ж моя Юлька, з якою стільки всього було пережито, яка знає майже всі мої таємниці, яка завжди мене підтримувала і яка була поряд і не дала мені наробити дурниць після маминої смерті, за що я їй буду вдячна довіку... Але я все-одно переживаю, як відбудеться ця зустріч. Дуже хочу, аби ці вихідні пройшли майже ідеально (на щастя, погода не підвела!), щоб не було розчарувань і у подруги від цього візиту залишилися лише позитивні враження, та щоб вона полюбила Львів так, як свого часу полюбила його я (і, відповідно, знову сюди приїжджала). Отаке. Закінчую планувати нашу культурну програму на 2 дні, і з нетерпінням чекаю вечора. Всім гарного настрою і гарних вихідних!

 

Сиджу я тут - пию каву з булкою і маслом( ціхо- в обмороки не падати,я собі можу й "нетаке" позволити) і чую через вікно, як товчуться малюки _ мій і сусідський.
Це так чудесно,як діти мають кумпанію.... Поки мій був в сусідів я до міста встигла зганяти ,пра туди-і -назад..
Зара наїлися і бавляться в якусь гру на батуті.
Мультики?--нєєє , не чули,не знаємо,не хочемо...і це ще вони велосипедами нині не гонили.Я мала змогу і роботи шматочок зробити ,і їсти зготувати, і з коліжанкою по телефону сеанс психоаналізу провести..., і з чоловіком спокійно обсудити план-максимум і план-мінімум.
Намалювати три можливості розвитку подій ( а ,хто мене знає,той знає ,що 3 варіанти- це норма для мене), і навіть придумати що буде нині на вечерю.
А вчора гарненько відсвяткували усі свята - на Службу ходили, парад бачили, реконструкцію бою - теж, а ввечері сімейно помангалили...до 22вечора..
Як чудесно, коли діти здорові і їх більше,ніж один.
Про парад , ну не зовсім про нього, але дотично-- чи це ми вчора місце таке вибрали,чи що?
Але теорема - "Львів- маленьке село"--вчора ,як ніколи ,стверджувалась і доводилась.
Хочу по гриби...В такий гарний,хвойний ліс....,як то кажуть - "хочу, аж пищу". Навряд попаду, але ж хотіти ніхто не забороняв.
Завтра дитя йде до школи..17 днів перерви...Мені вже нині вночі снилась його вчителька, яка знову скаржиться на його невгамовність і недисциплінованість. Ех...
Хороших вам снів, або хоч приємних......і .

 

О тааа!...З певних причин муж поїхав сам з доціком в село, а я з хлопцями була 3 дні дома. Думала, що буде легше, бо по ходу, нацменша - ще те шило. Але як же я фатально помилялася!...Я до сьогодні так замучилася, що жду робочого дня як манни небесної. Марк з Аню зазвичай сбі гарно бавляться. Але Маркус й Саша - це щось . Кожні 5 хвилин" Маааама!!! Саша мене чіпає/б"є/щипає/щось забирає/відбирає. Я у відповідь цілий день "Сааааша!!!! Це твій молодший рідний брат!!!" і все в такому ж дусі. Гуляти вони не хотіли, максимум куди ми вибралися - на 40 хвилин пошукати матеріал на осінні композиції (вгадайте, хто потім ті композиції робив + малюнок Ані в садок, теж на тему осені)
Нарешті сьогодні по обіді приїхав муж з малою, то ми сімейно гуляли в парку. Ну як сімейно. Спочатку все було дуже гарно й мило - менші на самокатах, старший на велосипеді. А ми з мужем за ручку йшли позаду й споглядали ідилію . Поки Саша не наїхав на малу, та зашпорталася, потім змучилася, потім пити хотіла, потім просто образилася на те, що Марко швидше за неї їхав, а вона мала бути перша...Ну руки хотіла тільки до мене, тому в результаті я її несла кусок дороги , а муж ті самокати. Пішли ми по сочок-водичку в "Арсен". Муж хитро залишився чекати надворі, а я мала швидко сама заскочити й все купити. не тут то було
Моя маленька орда поскакала бігом за мною й почали битися, хто в тій машинці-візку спереду сидітиме, бо вдвох вони не поміщалися. В результаті ми знову накупляли якоїсь непотрібної фігні + стратили часу купу, бо той візок такий важко маневрений...
Пверталися додому трамваєм, бо я вже зовсім не хотіла "гуляти".
Решта вечора нецікава - я готувала їсти, перше-друге й компот. А так як то для мене як покарання, то тут ніц не писатиму .

 

так давно вже збираюся шось тут написати, що вже й всі врочистості скінчилися, ну а проза... її то шукати дуже не треба. Ще одні плани на якийсь хоч мінімальний відпочинок вкотре накрилися, бо всі дні гарної погоди ми тупо хворіємо - то чоловік два дні вилежувався, а вчора і вмене температуру виявили (ну бо морозило мене вже кілька днів поспіль, але міряти темп. вирішила аж вчора вночі). І навіть старша дитина зі суботи вечора і нині до обіда була в баби, я вже собі стільки врочистостей напланувала, аж нє, не судилося. Завтра прошу чоловіка взяти ще деньок лікарняного, щоб я ще полежала, полікувалась, він спершу сам пропонував, а потім вийшло, що я напрошуюся.
Ще сьогодні купу часу вбила на приготування їжі, а ввечері оглянулася - нічого особливо так і нема. Чоловік вічно тормозить з поповненням запасів овочів, нарешті купив нині відро бульби. А вона така велетенська, з купою плямок, але найгірше - це така біла картопля, дуже її не люблю, така вона мені несмачна, що тепер з нею робити добре, що то хоч відро, а не мішок.
Доня здається нарешті трохи адаптувалася до малого, хоч ще бувають приколи, але не такої потужності як на початках. Хоч нині від баби вернулася якась така вредна, а я така трохи змордована немаю сили спокійно на то реагувати. І так шкода знов бурчати на дитину прям з порога, але внутрішніх сил геть нема.
Ми вже нині сиділи з чоловіком і мріяли про море наступного літа - цього літа взагалі ніде не були і навіть цю теплу осінь пропустили.
Наразі чекаю жіночих реколекцій за два тижні, може вийде хоч там трохи перезавантажитись. Шкода правда, що доведеться з малюком їхати, прийдеться переключатися багато на нього, ну але хоч би ще нічого не завадило взагалі поїхати.

А ще отак часом сидю нию , трохи себе шкодую, а як гляну на дівчат тут на форумі, які живуть в ще жорсткіших графіках і умовах, їсти виварюють куди грунтовніше, то аж мені соромно стає

Попереду ще півтори-дві години читання, люляння, вкладання. Я часом боюся наближення того часу, особливо коли така вимахана як от зараз. Лиш би нині вийшло заснути нормально і щоб всі чемно спали нічкою, то там і мама буде вранці доброю.

І вам бажаю виспатися і бути добрими

 

Хм..якось малеча раненько вляглась
Тож, задача максимум (нема бажання писати в темі про мрії-плани) - закінчити другий етап сортування/складання речей в шафу (перший - це виокремити речі з загальної купи і купу систематизувати ), надути повітряні кульки 15шт, придумати як презентувати асорті смаколиків... Певно, доздати звіти сьогодні вже не альо. Але, якщо то все я зроблю - вперед до вишивання . Може таки до січня встигну і подарую двоюрідній сестрі картину.
Кульки-смакульки: завтра старшому 6 років. Шість років тому вже в цей час були перейми. О 4й була в пологовому. А в 16.16 побачив свій цей розумник скоромовець. Зараз в голові прокручуються ці всі емоції, пережиті за 6-7 років (вагітність же рахується?), ну ви знаєте ...
Відмітимо скромно: мама робить торт, привезе на святковий обід, подарунки ще завтра з пошти заберем, пару салатів, в родинному колі. Протягом дня якісь цікавинки ще придумаєм.
Кава допита, піду лахам дам раду

 

А в нас тільки в суботу закрились двері за нашими не дуже гостями, як в неділю чоловік вирішив закривати мангальний сезон, і накликав нових гостей). Але все було тихо, сімейно, затишно, одним словом - було добре). І зовсім якось без напрягу. Єдина проза - доня не дуже здорова. Якась і не хвора, і не здорова. І та невизначеність мені не дуже подобається, але хай вже краще так. А отже вона вредна, і така мамина-мамина. Тому навіть в туалет ми ходимо разом). Сьогодні мої хлопці гуляли з однокласниками, і я якось відчула, що вони дорослішають, що можуть бути десь без нас і без нашої організації процесу). Від того радісно і сумно. Час так швидко летить...
На середу маю повістку в суд. Прийшла смс-кою. Колись нам вкрали ровер з підвалу, написала заяву в поліцію. Тепер от викликають. Що буде як я не прийду? Цікаво)

 

моя відкриває двері, коли я.. ну ви розумієте, і всідається мені на коліна)))

 

нічо. Але, може ровер знайшли , а може є підозрювані і компенсацію можна буде отримати. Не прийдете - ще 2 -3 рази будуть переносити, викликати і потім забудуть. Як є час - можна йти послухати що хочуть.
Дааавно вже тут не писала. І маю потребу виписатись, бо така лажа, що ви всі дружно будете шоковані, як і я, наразі. Але, ще не можу визначитись в яку тему: сюди, в жилетку, в забилам би, в стосунки з родичами, в ти+він загалом і т.д.
"Варю" в сОбі. При чому так в сОбі, що з нервів мене обсипало . І то вже не перший раз, маю підозру, що довели мене до нервового псоріазу....
Пора починати пакуватись в омріяну поїздку ще від весни. Але не "йде" воно щось зовсім. Та й не тільки мені, але і всім, що зі мною їдуть.
Тішить хіба таке класнюче бабине літо , сонечко і +температураааа!!!! Минулого року, в такий час, пам"ятаєте яка кака була?
Ловіть останні теплі дні (цього сезону), грійтеся і мружтеся

 

коли ми з меншим лежали в лікарні, йому було 10-11 місяців, таке дитя, що вже не лежить, ще не ходить, і ні на кого його не лишиш, бо вереск здіймав такий, що на весь поверх було чути. По доброму до себе підпускав тільки одного студента-практиканта. То я з ним і в туалет разом ходила, а які туалети в лікарні, всі в курсу. Але нічо, освоїла, бо виходу ніякого не було...
Сьогодні старшечкий пішов в садок, бо мав незаплановані канікули... В лікарні 3 дні полежав з татом, то на іграшки розвів нас більше, ніж лікування обійшлося, бо ж бідосю було шкода. Фімоз, то така прикра трохи штука. Потім в Карпати хздили, на Смотрич майже видерлися, моя маленька прищепочка висіла в слінгу і всю дорогу проспала на свіжому повітрі
Трохи прибрала, наварила гарбузової зупки. Якось з цим малюком мені вдається зробити більше ніж коли старший був в тому ж віці , чи до дитя спокійніше, чи то я опитніша
Погода тішить теплими деньочками. Треба гуляти, поки тепло

 

Погода, то певно найбільша врочистість. Мала, вже місяць кашляє, хрипів нема, але той мокроватий кашель десь з глибини, вже замучив. Та надіюся, що мине. Їсти зварила, машинка пере вже другий раз, бо треба користатися теплим сонечком. В душі, твориться щось незрозуміле, але на те є свої причини. Кажуть, треба починати з себе, над тим і роздумую. Дуже хочу позитивних емоцій, хочу на море, хочу щоб всі-всі були здорові і трошки добріші.

 

Я теж напишу. Бо так тішуся погодою. Оце моя улюблена осінь: тепла, сонячна і багата. Яблука вродили як з переляку. Щодня з малою збираємо ті, що осипаються, обриваємо на зиму ті, що ще на деревах, робим соки, варення (вже банок нема, тому тепер просто їмо яблучка). На вихідних мали гостей - дуже мило і по домашньому посиділи. Моя красуня теж мала компанію діток.
А ще я почала читати нову книжку, яка дуже надихнула мене зайнятися собою (манікюр/педикюр і тп). І недарма, бо запросили мене на ДН в ресторан. Тож буде нагода «вийти в люди».
Зараз (поки доня досипає) п’ю вино, закінчую привітальну листівку і просто насолоджуюся гарним і продуктивним днем з відчуттям суцільної врочистості. Тож сьогодні прози немає.

Перечитала останні дописи. Дівчата, ви такі молодці! Не звертайте уваги на ті заздрісні і злосні шпильки від оточуючих. Ви ж самі розумієте, що то люди самостверджуються за ваш рахунок. Хай собі жужать (щось так мух розвелося під осінь, і буквально, і алегорично).
Класного всім вечора!