Мені казали : "Ти не бачила життя, Ти молода, іще біди не знала’’. Та не взували ви моє взуття, ¦Й не чули, як у відчаї кричала… Не бачили моїх гарячих сліз, Не чули серця мого крики болю… А біль із нього, як гадюка ліз, І з тим плачем він вирвався на волю. А ви не йшли моїм шляхом пліток, Круті дороги мої не топтали, Не бачили моїх фотокарток, Й моїх книжок ви також не читали…. Мене за руку вели теж не ви, Коли в пітьмі молилась я до Бога, Й не ви мені тоді допомогли, Коли до пропасті вела мене дорога. То як беретесь й судите мене? Як можете ви знати, чим живу я??? Не забувайте, що живемо раз, І кожен сам своїм життям керує. Та що ж вам говорити про життя? Та що ж осуджувати долю вам не вашу??? Подумайте про власне каяття, І їжте зі своєї миски кашу… © Оксана Граб"юк " Мені казали..."
Вибачайте, що російською - та це оригінал. Я в захваті від віршів цієї поетеси. Оцініть. Вещи дорожают... Люди дешевеют... Люди дешевеют, вещи дорожают… Просто бездуховность в мире процветает. Уточкою губы, «селфи» с голым задом… Были бы финансы… Доброты не надо… Мимо инвалидов и котов облезлых Едет модный перец с фейсом бесполезным… У него стабильность… Папа в депутатах И диплом не хилый… Он учился в Штатах. Кто-то за идею и семью воюет… Кто-то из генштаба званьями торгует… Звёзды на погонах за продажу пленных, Но они дешевле слёз обыкновенных… Горе-командиру вдруг «героя» дали, Чтоб в котле и дальше те своих бросали… Чтобы брат на брата за авто и дачу… Кто в бою бесплатно – жизнь отдал на сдачу… Продаются кресла, галстуки, портфели, Новости в газетах и большие цели… Отыщите совесть за вознагражденье. Курс души обвален за одно мгновенье… Ненависть затмила в людях состраданье. Главная задача – просто выживанье… То, за что боролись – оказалось бредом… Как в войне с собою одержать победу? Только смех детишек возвращает к Богу, Ведь войною к миру не найти дорогу… Небо смотрит сверху и от слёз седеет… Вещи дорожают… Люди дешевеют… © Copyright: Ирина Самарина-Лабиринт, 2015
І ще один - - Послушай, да… Тебе всего семнадцать, А ты твердишь «Меня попутал чёрт…» Ты говоришь, что некуда деваться? Подпишешь здесь… и сделают аборт. А что потом? Гулянки и подруги… Ты будешь говорить: «Виновен он…» В обтяжку джинсы и живот упругий… Поклонников примерно миллион… И ты полюбишь искренне однажды… Почувствуешь, что есть в тебе душа... А о жене с душой мечтает каждый, Но он потом захочет малыша… Тебе уже за тридцать… Вы женаты, Но аист над крыльцом не пролетел… И ты поймёшь, что очень виновата, А Бог тебе ребёнка дать хотел. Пройдёт леченье в дорогих больницах, Но результат не сможет удивить. И будет нерождённый ангел сниться, Который так хотел на свете жить… Твой муж уйдёт, не став отцом примерным… И в сорок пять ты будешь у окна Смотреть, как жизнь идёт походкой стервы, Всё так же мимо… Только ты одна… Мне шестьдесят… И нет детей и внуков… Скажи, зачем живу, кого любить? Вдруг пациентка, взяв её за руку, Сказала: «Доктор, я хочу родить…» © Copyright: Ирина Самарина-Лабиринт
сподобалось Два абсолютно разных человека Смотрели, как танцует в парке дождь… Один сказал, что дождь — сердечный лекарь, Другой, что дождь — вода, а чувства — ложь… Потом нежданно солнце заискрилось, Как будто у небес своя игра… Один сказал, что это Божья милость, Другой сказал: «Замучила жара» А мимо них прохожие спешили, Мелькали, исчезая, кто куда… Один сказал: «Какие люди злые…» Другой спросил «А вдруг у них беда?» А в парке на земле лежал мужчина… Смотрели люди, косо, и ворча… Один сказал: «Напился, как скотина» Другой: «А вдруг инфаркт? Скорей врача…» По парку шли влюблённые, казалось, Что ловят каждый взгляд друг друга, вдох… Один сказал: «Уж лучше б не влюблялась…» Другой сказал: «Счастливые… Дай Бог…» И вот уже у входа магазина, Застыл один от этой красоты… Другой сказал «Немытая витрина…», А первый… любовался на цветы… А дома… «Посмотри…», — она сказала, С восторгом, у раскрытого окна… А он ответил: «Рама старой стала…» Она ему: «Да нет же, там луна!!!» Один ворчал на всех вокруг полвека, Другой любил весь мир… за солнца свет. Два абсолютно разных человека Живут в одной квартире много лет… Ирина Самарина-Лабиринт
Отаке нині ФБ приніс Я сильна Я вільна Я вперта. Красива, Щаслива, Відверта. Я - сонце, я - небо, я – зорі Я – річка, я – поле, я –море. Я запах дощу, вогню спалах Я зграя думок в сивих хмарах. Я – шепіт трави подих вітру, вершина гори, дотик світу. Я квітка, я ніч, я бажання Я ранок, тепло, я кохання. Я крапля, я повінь, я злива.. Я дочка, я мати, дружина. Я хочу, я вмію, я знаю Я зможу, я все подолаю я пісня, сторінка роману Я перша така і остання. Квітка
будь з ним чесною серце шепоче совість давить неспілі думки як не любиш, то бути не хочеш як кохаєш cтарайсь берегти не тримай в таємниці образи відпускай трохи камінь з душі кажуть щастя не прийде відразу але бруд весь очистять дощі вдвох борітесь за себе затято уникайте дешевих спокус буде складно, життя то не свято Лиш незрілий цілунок-укус.
І він спитав - чого ж ти не прийшла у іншу пору, в час мого цвітіння? А я сказала - Ти мені один, о цій порі, об іншій і довіку. І я прийшла не струшувать ренклод і не робить з плодів твоїх набутку Чужі приходять в час твоїх щедрот А я прийшла у час твойого смутку - Стоїть у ружах золота колиска. Блакитні вії хата підніма. Світ незбагненний здалеку і зблизька. Початок є. А слова ще нема. Ще дивен дим, і хата ще казкова,… і ще ніяк нічого ще не звуть. І хмари, не прив'язані до слова, от просто так - пливуть собі й пливуть. Ще кожен пальчик сам собі Бетховен. Ще все на світі гарне і моє. І світить сонце оком загадковим. Ще слів нема. Поезія вже є. © Ліна Костенко
А вже весна не за горами. Лишився тиждень до весни. Вона уже й говорить з нами, Приходить радісно у сни. Дарує квіти білосніжні, Жовтенький первоцвіт цвіте, І крокуси красиві, ніжні… Усе під сонечком росте. На річці лебеді з качками Шукають гнізда на воді. Небесна синь бринить над нами, А вся природа — у труді… Прокинулось все, оживає, Хоч в календарику — зима… Але весна вже не чекає, І всі календарі — дарма… Вона наблизилась до краю, Ввірвалась в зиму та й іде. І я від щастя розквітаю, Бо щастя нам весна веде. Надія Красоткіна .
Зроби мені кави . Зроби мені кави такої, " По - львівськи": Із смаком любові та запахом віски, Що вулички міста покриє туманом, П'янку із п'янких -"Americanu". Ми сядем в кав'ярні, де я захмелію, Скуштую той смак і, напевно, зомлію, Мій Львів... Мій музей... за тобою скучаю... Красу неповторну у серці тримаю. Старенький трамвай провезе вуличками, Проляже стежиною спогад між нами, Розбудять нас дзвони стареньких дзвіниць, Під небом розкинеться Львів горілиць. Пройдемось по площах, неначе по казці- Живи, любий Львове, у Божій ти ласці! А ми знов приїдем, щоб кави попити- Чи можна, скажіть, таке не любити?! Леся Утриско.
Який холодний квітень. Який холодний квітень: В журбі, із заметіллю, Співучий... сходом квітів, В зимовому весіллі. Який холодний квітень: І сніг в зеленім листі, Пелюстки змерзлих квітів, Зодягнені у блиску. Який холодний квітень, Яке зрадливе сонце, А в нім чарівні квіти - Замріяне віконце. Який холодний квітень, А в нім стежки у травах, Згубились білі квіти, В сонливих ще загравах. Який холодний квітень. Леся Утриско.
Голос твій оксамитом стелиться, Заворожує всі думки, І крізь простір, як хурделиця, Прагне душа до душі. Ми шукали один одного Ми блукали у різних віках Я завжди обирала інакшого, Ти був вільний, неначе птах Але в цьому часі зустрілися, Один одного ми знайшли Адже саме у світі прекрасніше - Це споріднені дві душі!
Мені б туди, де татові за тридцять, Де мама зовсім юна й молода. Біжать роки, і їм не зупиниться, Біжать так швидко, мов ріки вода... Мені б туди, де вата на ялинці Вкриває гілочки, неначе сніг, Туди, де "справжній" Дід Мороз гостинці Приносить в Новий рік всім на поріг. Мені б туди, де гратися в садочку Я зможу безтурботно цілий день! Туди, де мама вишила сорочку, І я у ній співатиму пісень. Мені б туди, де хата бабці з дідом, Пробігтись босій зранку по траві, Де всі збиралися у свято за обідом, Туди, де всі щасливі і живі... Людмила Степанишена.
Не знаю чи то в тему про школу чи сюди...зачепив мене вірш. Автора не знаю, приніс фейсбук Про малюка Одного дня малюк пішов до школи. Він був маленький, а вона – велика. Та двері в клас вели уже знадвору, А добрий вчитель на порозі кликав. Навколо всі раділи і всміхались, І школа завелика не здавалась. І став малий щасливий, як ніколи. Він був малюк. І він пішов до школи. Одного ранку вчитель каже: «Діти, Сьогодні з вами будем малювати.» Малюк подумав: “Добре. Небо, квіти, Я вмію все: корів, трамвай, курчата! І тигра й левів, і човни і брата. Дістану фарби й буду починати. І був малий щасливий, як ніколи. Бо він – малюк. І він прийшов до школи. Та малюка спинив учитель: “Стій-но! Іще не час. Не всі підготувались. Малюк спинив свої уяви мрійні. І зачекав. Так довго, як здавалось. “А зараз, починаймо, – каже вчитель – Сьогодні малювати будем квіти!” Малюк подумав: “Добре. Квіти – вмію! Я намалюю дивну: жовто-синю!!!” Та вчитель знов його спиня: “Стривай-но! Я покажу, як треба малювати Дивись уважно. Фарби підбирай-но. Ну ось. Тепер всі можуть починати. Малюк поглянув і подумав: “Нене, Це ж просто квітка. І стебло зелене! Червона. Не цікава і звичайна. Його ж була – чарівна, дивна, файна. Та він промовчав. Не сказав нічого. Про те, що в нього краща набагато Перегорнув сторінку. І почав ізнову. Просту червону квітку малювати. Так, як на дошці показав учитель Так треба. То про що жаліти? Він і не вмів пручатися ніколи: Він же – малюк, який прийшов до школи. На другий день приніс учитель глину. І каже дітям: “Будем щось ваяти” Малюк подумав: “Добре”. Вибрав синю Й почав в руках шматочок розминати, “Ліпити вмію я слонів, мишей, машини, І змій страшних, і ягоди ожини…” І був малий щасливий, як ніколи: Бо він – малюк, і він прийшов до школи! . Та малюка спинив учитель: “Стій-но! Іще не час. Не всі підготувались.” Розвіяв знов його уяви мрійні. Малюк чекав. Знов довго, як здавалось. ” А зараз, починаймо! – каже вчитель – Сьогодні посуд будемо ліпити. Малюк подумав: “Чашку і сулію, Велику ложку – посуд: я це вмію!” . Та вчитель каже: “Всі іще чекайте. Сьогодні миску будемо ліпити”. Малюк подумав: “Добре. Всі ж бо знайте: Таку зліплю, що бити-не-розбити! Я форму їй зроблю чудову, Таку ти не зустрінеш знову, І розфарбую кольором небесним, І вийде дивна мисочка чудесна!” Та вчитель зупиня: “Малюк, куди ти? Чекай іще, дивись сюди уважно: Я покажу вам, миску як ліпити.” І показав. Повільно і поважно. Малюк поглянув і подумав: “Нене, Така проста. Глибока і зелена. Порожня. Нецікава і звичайна…” Його ж була – чарівна, дивна, файна. Та він промовчав. Не сказав нічого Про те, що в нього – ніде правди діти – Багато краща. Всі зім’яв. І знову Глибоку мисочку почав ліпити. Таку, яку їм показав учитель. Так треба. То про що жаліти? Він і не вмів пручатися ніколи: Він же – малюк, який прийшов до школи. Малюк навчився всіх чекать терпляче, І все робити так, як каже вчитель. Він більше не малює так, неначе Чарівні звірі бродять в дивних квітах. Так сталось. Та одної днини Змінились плани у його родини. І в інше місто, до нової школи Пішов малюк. В тривозі, як ніколи. До класу двері не вели знадвору. Були великі сходи. Потім – зала, А потім знову вниз, по коридору, І вже у клас. Це трішечки лякало. Та знову всі раділи і всміхались, І школа завелика не здавалась. І став малий слухняний, як ніколи. Вій був малюк. І він прийшов до школи. І новий вчитель знову каже: “Діти, Сьогодні з вами будем малювати!” Малюк продовжував собі сидіти. Подумав: “Добре”. І почав чекати. Питає вчитель: “Ти чого?” “Чекаю”, “Що будеш малювати?”‘”Я не знаю, ви не сказали”. “Ти малюй, що знаєш.” “Якими кольорами?” “Як бажаєш!” “Якщо всі намалюють однаково, Як я дізнаюсь, де чия картинка? А так – всі різні: весело й чудово! Бери ж бо фарби й починай сторінку!” Малюк не знав, що буде малювати, Боявся ще раз вчителя спитати. Намалював. І не подумав: “Нене!” Червону квітку. І стебло зелене. Звичайну квітку. Сумно, як ніколи. Одного дня малюк пішов до школи
В цьому світі велика розкіш — Залишатись самим собою, Дивуватись, як брешуть в очі, Вирушати у бій без зброї, Задивлятись у безмір неба, Не соромитись буть смішною, Виглядати дитинно чистою І не чутись комусь рабою. В цьому світі велика розкіш Залишатись, найперш, Людиною, Бути з‘єднаним словом-правдою Нерозривною пуповиною... І радіти на повні груди, І любов’ю зіткати простір... Навіть жити у цьому світі — Вже велика для тебе розкіш. ОксанаКузів «Велика розкіш»
Вона вірила в крила, бо ними плекала світанки, Їх теплом огортала дітей, чоловіка і долю, В ніжність їх сповивала, мережачи в яв колисанку... Вона вірила в крила, як в силу натхненної волі. Вона вірила в крила і в неба блакить незрадливу. Вона вірила в них, коли землю встеляли тумани. Зачіпаючи струни веселки, купалася в зливах І крилом затуляла щемливі в незгойності рани. Вона знала: в осерді цих крил наливається зерня, Дозріває, зростає, злотиться, ясніє дарами. Тихим помахом їх підіймалась над прірви і стерні І шукала, шукала, шукала відчинені брами. Вона вірила - є шлях новий у стокрилості світла - І трималась, трималась за ніжний ранковий промінчик, Проростала у небо, щораз сподіваннями квітла, І злітала увись, і цю вись дарувала всім іншим... 08.03.2019р. Галина Сливка
Конвалії! Де день замріяно торкає висі Там сонечко,немов дитя в колисці, Проміння через хмарки пробива, Немов сорочечку свіженьку одяга, Таке сонливе-позіхає! Нахмурилося небо,ніби зле, Ось,ось рясненький дощ проллє, Мов сльози ! Трави зашепочуть-торкнися, Торкнись так лагідно мене- Конвалія-красуня мов благає! І завмирає дотиком краплин, Що омивають,мов любовний плин, Пелюстки! Здригаються,немов кохають. В житті новому оживають, Цвітуть красою неземною, Чарівним подихом-неначе пеленою Торкають,мов п*янкий дурман, Де повиває їх густий туман- Весняний морок!Мов пухкий рушник, Огорне й захистить від злих,ще тих Пронизливих вітрів,хай не дратують, Й не лютують,а лагідно цілують, Мов губи,-солодко-медові, Конвалії- так ніжно-веснянкові! Леся Утриско.
Осінь, гарна молодиця Розгулялась, веселиться, Прикрасила все барвисто І шипшинове намисто Одягла собі на шию... Та чого тільки не вміє Осінь, щедра господиня! Гарбузи, картоплю, дині, Все зібрала із городу. Не забула й про погоду: Заховала у тумані Сад, де яблука рум'яні. Там, де груші соковиті Зранку дощиком обмиті, Листя жовте розтрусила, Де береться в неї сила? Осінь гарна молодиця... Літо нам вже тільки сниться. (Тарас Шевченко)
Передмова: Була на форумі на зустрічі з вінницьким ходожником і поетом Сергієм Татчином (і письменницею Наталкою Доляк)) І знову, як в юності, захотілося читати поезію WI-FI а знаєш, жодного заперечення не лишилось в цієї осені. навіть слово "любити" вже не парується з часткою "не". на одній планеті зі мною є жінка з важкими косами. я ніколи її не бачив, але вона частина мене. і нас єднають не вірші, не речення, не слова, нас єднає лише стабільний вай-фай. вона любить каву, а втім, хто її не любить – тієї кави. ще вона любить вірші – а це вже, погодьтеся, дивина. її погляд крізь відстань такий довірливий і лукавий, що я б його безпомильно серед всіх розпізнав. вона живе легко і невимушено, світло і ясно. хоча іноді її накриває і вона подовгу хандрить. але світ їй усміхається – аж видно ясна, і хандра перевтілюється до пори у якісь обірвані рядки, чи у вірші на ходу, у римовані речення – межи суцільного люду, в те, що я нібито вже вийшов і десь там іду, і от-от – незабаром – з-за повороту – буду. і це такий невимовний, невловимий кайф, що між нами є цей триклятий вай-фай. а замість обіду вона подовгу швендяє містом, чи осіннім парком, його закапелками і кутками. вона з цим безлюдним парком настільки сумісна, як безпритульні коти із жіночими руками. вони ластяться і муркочуть, торохкотять і труться, вони ладні йти за нею – куди завгодно – всюди! ніби вона очільниця полум'яних революцій, а заодно і жриця пантеону вуду. і те, що її тримає, те, що її веде, те, що дає наснагу перед цією дорогою, перевтілюється в музику, в натхнення – в те, що ніколи не забувається, навіть потрохи. з цим вона і засинає – гола-голісінька, з надією про сон, в якому її підхопить течія – не назустріч мені, а кудись на далекі висілки, в хатинку з вай-фаєм, що до сих пір нічия. звідки вона мені напише – не сумуй, бувай, хай все так і лишається – ми і вай-фай. над цією хатинкою височітимуть небеса, і котитимуться зорі ввігнутою зіницею. кожен лишається із вибором сам на сам, щоб розірватися навпіл між журавлем і синицею. і коли все на світі закінчиться, все зотліє і все мине, навіть ця ефемерна відстань і вай-фай між нами, навіть файли і папери з нашими іменами, навіть пам'ять, розмежована розпарованими снами, навіть вірші, що звалися дочками і синами, – і тільки вона не. тільки вона не. навіть тоді не. Сергій Татчин і ще: *** Господи, ну, хоч зрідка, Ти чуєш мене. я зарані готуюся до Твого ужинку і хочу попросити лише про одне: як зіницю ока, бережи цю жінку. можеш мені не вірити, але, їй-бо, серед люду, ласого до жіночих сліз, вона заслуговує на таку любов, до якої я іще не доріс. і дотепер вона має мене за бога, але це, Ти ж знаєш, колись мине. з-поміж інших чоловіків дай їй такого, який у всьому перевершить мене. голуб її і пестуй, люби й лелій, пристав до неї неусипну сторожу, щоб від краю до краю – на всій землі, її не торкнулося ніщо вороже. від вечора до рання і з рання до ночі наглядай за нею, сповідай, пильнуй. хай вона живе тільки так, як хоче, – не свари її часто за цю вину. здавалося б, що Тобі – до мене, до неї? просто бережи її... і нічого більше. я почуваюся вінницьким Енеєм, що ніяк не спроможеться на достойні вірші. слова не даються, як риба у воді, як пташки у небі – полохливі, вільні. мій український Божечку, я б хотів написати про цю жінку з Тобою спільно. ще нічого не сталося, нічого не скоїлось. але якось тривожно між лівих ребер. захисти її, Господи, своєю рукою, – більше нічого не проситиму в Тебе. ну, хіба що оцю перестиглу ніч, із блискучими цятками над головою, що буяє і квітне, – довір мені розгортати цей безмір Чумацьким Сувоєм. де б Твій коник щоразу губив підкову, прямо серед неба – коштовну, гнуту. і нехай я складу таку колискову, щоб вона без неї не могла заснути. а хто її тихенько для неї співатиме, це питання, як водиться, вже не до мене. навчи її оглядатися й забувати все, що стосується нас – поіменно. навчи її берегтися серед зваби й згуби, поведи її за Собою у цій борні. і коли я востаннє питатиму: "любиш?", врозуми її твердо сказати "ні".
Проникливий вірш. “А я люблю простих людей"… А я люблю простих людей… Таких, які говорять щиро. Які сміються до дітей, Не мріють про розкішну віллу. Які недоліки свої Знаходять сили визнавати. У них всередині бої Ведуться з темінню завзято. А я люблю людей простих, Які уміють пробачати. Таких, що бачать власний гріх І вміють вчасно промовчати. Людей, які живуть життям. Саме живуть, а не існують. Їм не потрібен зайвий крам, Вони кохання не купують. Людей, які своє плече Підставлять у скрутну годину. І не згадають вам про це, Як час якийсь потому сплине. Людей, що світяться добром, Говорять правду просто в очі. Не зловживають за столом І помсти кривдникам не хочуть. Людей, які брудні плітки За спиною не стануть плести. Вони не слухають чутки, Хай хто б хотів про щось донести. А я люблю людей простих, Таких, які книжки читають І виглядають перший сніг І визнають, чого не знають. Людей, які цінують мить І не чекають на суботу. У них в очах вогонь горить, А в серці віра та турбота. А я люблю людей простих, У чомусь геть неідеальних. Але справжнісіньких-живих! Не слід сприймати це буквально. Люблю людей, які лице Своє за маску не ховають… Люблю людей – кричу про це! Кому? Навіщо? Я не знаю… Я вірю в силу тих людей, Незримо сховану у них. Що серцем рветься із грудей А я люблю людей простих І пройде час і змінить світ До невпізнанності усюди, Але не зникне вічний слід, Який залишать світлі люди… © Огнєва Інелла
Літо без осені, Радість без суму. Хто тебе, щастя, людям придумав? Сонцем ціловане, в білому світі. Спершу ти наміри мало нехитрі: Там, де квітуче кінчалося літо, Ти намагалося землю нагріти. В час, коли мрія лишала людину. Ти нахиляло обрії сині. Світ все багатшав. Роки минали. Люди для себе щастя шукали. З доброго дива, з власної волі Стало залежним щастя від долі. Г. Чубач